11 років тому з повалення пам’ятника в центрі Києва почався стихійний “ленінопад” по всій Україні

Версия для печати

У неділю 8 грудня 2013 року в Києві було людно. Революція Гідності набирала сили. На недільне віче знову з усієї України з’їхалися люди – вимагати від влади покарання винних у побитті студентів у ніч на 30 листопада та учасників протесту під адміністрацією президента 1 грудня.

На Хрещатику та Майдані розгорнулося наметове містечко, сумнозвісна “йолка” була перетворена на барикади, в КМДА та Будинку профспілок працювали штаби спротиву.

Під вечір на бульварі Тараса Шевченка біля пам’ятника “вождю світового пролетаріату” Володимиру Леніну виникло пожвавлення. Група протестувальників у балаклавах оточила пам’ятник, накинула на голову монумента мотузки і почала розхитувати.

Перехожі, які стали свідками акції, гаряче підтримали ці дії, а міліція розгублено спостерігала за тим, що відбувається, і не втручалася. Зрештою 3,45-метрова статуя зрушила з місця і звалилася на землю. При падінні відвалилася голова. Решту люди почали розбивати кувадлами, розбираючи шматки граніту на сувеніри.

Так почався процес, який пізніше охрестили “ленінопадом”.

Читайте також: Дорожня карта депушкінізатора. Як українцям законно зносити пам’ятники російським ідолам

“Ми знали, що нас слухають, тому запустили дезінформацію”

Відповідальність за знесення Леніна на Бессарабці взяла на себе партія “Свобода”.

“Коли почалася Революція Гідності і стало зрозуміло, що це події революційного масштабу, ми збагнули, що настав час виконати ту домашню роботу, яку насправді треба було виконати ще 20 років тому. І суть була не тільки в тому, щоб повалити цей конкретний пам’ятник.

Суть була в тому, щоб розпочати процес знищення московської посткомуністичної колоніальної окупаційної системи в Україні, безумовним символом якої був пам’ятник Леніна на Бессарабці.

Безкінечному постсовку потрібно було раз і назавжди покласти край, і це треба було робити саме так”, – згадує тодішній народний депутат України від партії “Свобода” Андрій Іллєнко.

Власне, це була вже друга спроба повалити комуністичного ідола. За тиждень до цього, 1 грудня під час “маршу мільйонів”, група “свободівців” так само спробувала скинути “бессарабський” монумент. Але тоді їх оточили “беркутівці”, які застосували сльозогінний газ і світлошумові гранати. Зрештою, силовики відтіснили демонстрантів, які встигли облити статую червоною фарбою і написати КАТ, і взяли пам’ятник під охорону.

“Беркут” охороняє Леніна від мітингувальників. 24 листопада 2013 року. Фото: Олександр Синиця

“Тоді все відбувалося стихійно, багато речей робилося одночасно, сили були розосереджені. Скрізь панував творчий хаос: відбувалося захоплення урядових будівель, формування революційних штабів, на Майдані був стихійний мітинг, одночасно виникло протистояння на Банковій. Нам тоді просто не вистачило сил і скоординованості дій, щоб довести цю справу до кінця”, – пояснює Іллєнко.

Тож було прийнято рішення провести вирішальну акцію через тиждень.

“Ми розуміли, що заявка зроблена, і наступне отаке максимально велелюдне віче буде рівно за тиждень. А тому 8 грудня ми не можемо проґавити свій шанс. Тому добре підготувалися з інженерної точки зору, бо там його завалити було не так просто.

Всю підготовку тримали в секреті, щоб не було витоку інформації. Крім того, ми знали, що нас “слухають”, тому перед 8-м грудня запустили певну дезінформацію, що ми на цей час готуємо іншу акцію в іншому місці. І влада на це повелася, зосередивши “Беркут” там. Нам вдалося швидко організувати свій периметр, підігнати потрібне обладнання і повалити пам’ятник. Це був один з переломних моментів в історії Революції Гідності”, – розповідає “свободівець”. 

Більше деталей додає ще один учасник акції, теж тодішній депутат від ВО “Свобода” Юрій Сиротюк:

“Ми більш ретельно підготувалися до другої спроби повалення ката Леніна. Після того, як 1 грудня у нас зламалася лебідка, що не витримала навантаження, ми вирішили купити більш надійні, промислові лебідки. І бажано дві, щоб не підвели. Ми їх потім закріпили на бульварі Шевченка, там, де тополі. Також для підстраховки підігнали два завантажених піском мікроавтобуси (бо вантажівки туди не пустили) – вони мали тягнути троси, якщо лебідки не спрацюють. Визначили людей, які зроблять очеплення навколо пам’ятника, і депутатів, які їх з різних сторін прикриватимуть від міліції. Мене делегували ще піти поговорити з “Правим сектором”, і вони сказали, що нас підтримують.

Час Х призначили на 18:00. Але хлопець із “Правого сектору”, який поїхав купити велику драбину, затримувався, і ми все його чекали. Операція була на межі зриву, та він нарешті з’явився – і ми висунулися на місце подій.

Читайте також: Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 

Швидко приставили драбину, накинули цей зашморг і почали накручувати лебідки. Це був дуже напружений момент, бо деякий час монумент не рухався, і ми боялися, щоб не попадали дерева чи не тріснули лебідки. Але в один момент статуя (виявляється, вона була прикріплена  до постаменту спеціальними штирами) піддалася, почала хилитися і, зрештою, впала, проломавши головою гранітну плитку.

Акція тривала лічені хвилини, і правоохоронці просто не встигли зреагувати. А потім було пізно: людей охопила шалена ейфорія, вони обнімалися, почали молотами відбивати шматки граніту і розбирати на сувеніри”.

Революцвйний “футбол”. 8 грудня 2013 року. Фото Мстислава Чернова

Оскільки штаб національного спротиву Майдану, який тоді уособлювали опозиційні лідери Олександр Турчинов, Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок, не був поінформований про акцію, від неї спочатку відхрестилися і назвали провокацією. Але позитивна реакція закордонних колег зняла напругу.

Зокрема, підтримка міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, який відреагував на новину смайликом у твіттері, а наступного дня так прокоментував те, що сталося: “Хтось може говорити, що це недипломатично, але я вважаю, що Ленін був одним із найкривавіших тиранів ХХ сторіччя. І особисто я радію, що в черговій європейській столиці не стало його пам’ятника”.

Після цього і Арсеній Яценюк дозволив собі пожартувати, що “Ленін упав від заздрощів, тому що він скликав одну революцію, а Янукович – дві”.

“Ми внизу тримали драбину, а Буревій хвилин 5-7 товк кам’яного комуністичного ідола”

Власне, обидві ці спроби – і невдала 1 грудня, і вдала 8-го – були далеко не першими намаганнями знести монумент комуністичному ідолу в центрі столиці.

Вперше розмови про доцільність його існування розпочалися після демонтажу у вересні 1991 року на нинішньому Майдані (тоді ще – площі Жовтневої революції) монумента, центральною фігурою якого теж був Ленін.

Демонтаж монумента з Леніним на площі Жовтневої революції в Києві. Вересень 1991 року. Фото Олени Насирової

Однак позиції Комуністичної партії в Україні тоді ще були досить сильними, і шанувальникам вдалося відстояти пам’ятник на Бессарабці, прикриваючись його нібито художньою цінністю.

На понад 20 років саме він став центром усіляких комуністичних мітингів та зібрань, незважаючи на те, що місце для цього було зовсім не пристосоване: з трьох боків “Ілліча” оточувала дорога з активним трафіком, а ширини пішохідної зони бульвару Шевченка не вистачало для велелюдних зібрань.

Та й слизький граніт призводив до курйозів: в один з років у YouTube завірусилося відео, коли старі комуністи, прийшовши покласти квіти до пам’ятника на чергову річницю жовтневого перевороту, ледь не падали на першому снігові.

Розмови про необхідність знести радянського вождя з Бессарабки актуалізувалися у 2008 році, коли президент України Віктор Ющенко видав указ “Про заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів”. Один із пунктів якого передбачав “активізувати роботи з демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків особам, причетним до організації Голодомору 1932-1933 років в Україні та політичних репресій, а також з відповідного перейменування вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах”.

Читайте також: Декомунізація на марші. Як у Полтаві з’явилися й потонули в історії пам’ятники Зигіну, Ватутіну та Пушкіну

Але написане на папері ніхто в Києві не поспішав втілювати в життя. Тоді до справи взялися націоналісти, зокрема, один з активістів Конгресу українських націоналістів Микола Коханівський з однодумцями.

Першою “пробою пера” став пам’ятник одному з організаторів Голодомору в Україні Григорію Петровському, який височів біля Парламентської бібліотеки на Європейській площі.

13 грудня 2008 року Коханівський кувалдою пошкодив обличчя і руку статуї. Пам’ятник облили червоною фарбою і написали на ньому “Катюзі по заслузі”.

Тоді разом із Коханівським були затримані ще двоє членів Конгресу українських націоналістів: заступник голови Київської міської організації Юрій Шепетюк та Ірина Соколовська. Пізніше активістів відпустили, а пошкоджений пам’ятник через рік було тихо демонтовано.

У ніч на 30 червня 2009 року той самий сценарій було застосовано і до пам’ятника Леніну на Бесарабці. Тоді Миколу Коханівського і ще чотирьох патріотів – Олександра Задорожного, Андрія Тарасенка, Богдана Франта та Івана Срібного, було затримано за “пошкодження пам’ятника національного значення”: гранітному “Іллічу” відбили ніс і ліву руку.

Безносий і частково безрукий Ленін після того, як із ним “побалакали” патріоти. Київ, 2009 рік

“Коханівський запропонував мені долучитися, бо до цього вже кілька разів ми були на акціях, і я себе зарекомендував: під час спроби повалити Петровського допомагав Миколі вилізти на пам’ятник (хоча прийшов тоді “для масовки”, бо нікого, окрім нього, не знав). Натомість інші хлопці стояли, ніби перехожі. Тоді нас разом забрали в Печерський райвідділ.

Улютому чи березні 2009-го захищали чорнобильську церкву на Татарці (тоді вже був і нинішній голова “Правого сектору” Андрій Тарасенко) – і знову опинилися в райвідділку міліції. Тому на Леніна йшли вже перевірені на ділі козаки”, – згадує учасник тих подій, голова Дубровицької районної організації ВО “Свобода” на Рівненщині Олександр Задорожний.

Акцію приурочили до дня народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

“Микола проінструктував, щоб нікому не розказував про задумане. І коли я їхав з Ірпеня (завершував 5-й курс податкового університету) 29 червня в Київ, не сказав навіть брату. Зібралися ми ввечері в офісі КУНу, членом якого був Микола, я – “свободівець”, і хлопці з “Тризубу” (пізніше “Тризуб” став ядром “Правого сектору”). Сміялися, що на манежі одні і ті ж – одні й ті самі люди приходять на справи”, – жартує Задорожний.

Спроба репетиції ледь не обернулася провалом.

“Драбина вже була в офісі. Коли стемніло, в дворику офісу ми тренувалися її розкладати, і хтось із сусідів викликав міліцію. Наша варта вчасно повідомила нас, що їде міліцейська машина, тож ми встигли скластися і зайти в офіс. Так акція мало не зірвалась”, – розповідає Олександр.

Близько третьої ночі група вже була на Бессарабці.

“Ми підійшли до Леніна, розклали драбину. Микола взяв у мій наплічник молоток і кувалду й поліз по драбині. Ми внизу тримали драбину, а Буревій хвилин 5-7 товк кам’яного комуністичного ідола.

Читайте також: Процес дерусифікації в Києві: “Гудбай, Толстой”

Відбита голова Леніна на Бесарабці. 8 грудня 2013 року. Фото Мстислава Чернова

Хтось викликав міліцію, і Микола ще в їхній присутності трохи лупив Леніна. Потім він зліз, і нас забрали в Шевченківський райвідділ міліції на Прорізній. Де психологічно тиснули, а під вечір погрузили в “автозаки” (яка тоді спека була, дихати в “автозаку” геть не було чим!) і перевезли в ізолятор тимчасового тримання на Подолі, де ми ще два дні були. Під райвідділком тим часом проводили пікет на нашу підтримку”, – ділиться спогадами Задорожний.

Суди по справі тривали з 2009 року по 2013-й. Підозрювані не визнавали своєї вини, стверджуючи, що вони допомагали владі виконувати указ президента.

“На суд ми йшли свідомо, рівняючись на Бандеру, якого теж судили. Ми думали своїм судовим процесом привернути увагу суспільства до антиукраїнських пам’ятників”, – підкреслює “свободівець”.

Суд над активістами, які пошкодили пам’ятник Леніну 2009 року. На фото зліва праворуч: Сидір Кізін (адвокат), Олександр Задорожний, Іван Срібний, Андрій Тарасенко, Микола Коханівський. Фото Олени Білозерської

А тим часом, за рішенням Київради, яку тоді очолював тоді одіозний Леонід Черновецький, було прийнято рішення про реставрацію пошкодженого пам’ятника за гроші Компартії України. Щоб не демонтувати весь монумент, від статуї відділили голову і руку, замінивши їх на нові.

Під час падіння скульптури в грудні 2013-го ця голова відпала в першу чергу.

Зрештою, Миколі Коханівському за “групове хуліганство” дали три роки умовно, іншим хлопцям – по два роки умовно. Після перемоги Революції Гідності усіх їх амністували.

У лютому 2022 року Олександр Задорожний, незважаючи на бронь, пішов у військкомат. Як стрілець-санітар у складі 1-го стрілецького батальйону 14 ОМБр ім. Князя Романа брав участь в боях за Лисичанський нафтопереробний завод, Соледар, Бахмут, Куп’янськ, Харківському контрнаступі.

Микола Коханівський у 2014 році очолив добровольчий батальйон ОУН, брав участь у звільненні Маріуполя, боях за Савур-Могилу та Донецький аеропорт. У 2022-му знову взяв до рук зброю. Загинув 10 червня 2024 року в бою біля Вовчанська на Харківщині.

Андрій Тарасенко теж пішов воювати у 2014-му, був поранений. У 2016 році очолив партію “Правий сектор”. Нині воює у складі 67 Омбр ДУК “Правий сектор”.

Андрій Іллєнко нині очолює секцію S1 батальйону “Свобода” бригади НГУ “Рубіж”.

Так само, за зброю взялися практично всі учасники акцій “ленінопаду”. 

Ленін на задвірках. Історії

Повалення пам’ятника Леніну в Києві 8 грудня 2013 року спровокувало подібний процес по всій Україні. Особливо він активізувався в лютому 2014-го, після розстрілу Небесної сотні і втечі Віктора Януковича.

Протягом кількох місяців були повалені монументи комуністичному ідолу в Житомирі, Дніпрі, Кропивницькому (тоді ще – Кіровограді), Харкові, Кривому Розі, Сєвєродонецьку, Маріуполі та інших містах і селах України. Причому в більшості випадків це був не демонтаж, а стихійне знесення: на скульптури накидали троси і стягували з постаменту.

В одному випадку, як у Житомирі, на допомогу прийшов водій КАМАЗа, зупиненого на вулиці. В іншому, як у Дніпрі, доводилося підпилювати ноги монументу, щоб зрушити з місця.

Читайте також: Після неодноразового відкладання «на потім»: незакінчена історія перейменувань міст в Україні

Голова “декомунізованого Леніна” в Дніпрі. 21 лютого 2014 року. Фото Арсена Дзодзаєва

Значно прискорив процес “ленінопаду” ухвалений 9 квітня 2015 року з ініціативи Українського інституту національної пам’яті пакет декомунізаційних законів. Після цього процес докотився і до Донеччини та Луганщини.

Особливо це позначилося на містах, які в 2014 році пережили російську окупацію. 14 квітня пам’ятник “вождю” було скинуто з постаменту в Краматорську, 3 червня – демонтовано в Слов’янську, 3 липня – в Костянтинівці. В більшості випадків після демонтажу монументи розбивали на сувенірні шматки або зберігали десь на задвірках комунальних підприємств.

Із великих міст чи не найдовше “тримався” пам’ятник Леніну в Запоріжжі. Його “перевдягали” то у форму національної збірної з футболу, то у вишиванку. Але зрештою 17 березня 2016 року величезний монумент біля в’їзду на ДніпроГЕС висотою 19,8 метрів і вагою 20 тонн, таки було демонтовано.

Падіння запорізького Леніна. Фото zp.depo.ua

Процес демонтажу тривав майже 30 годин. У липні 2024 року його спробували продати на аукціоні за 10 мільйонів гривень, однак покупця так і не знайшлося.

Загалом у 2014-2016 роках було повалено та демонтовано понад тисячу пам’ятників Леніну по всій Україні.

Це була четверта, завершальна в Україні хвиля “прощання з Леніним”, пам’ятники якому до 1990 року були практично в кожному населеному пункті.

Першим, тоді ще на території СРСР, 1 серпня 1990 року пам’ятник Леніну демонтовали в Червонограді Львівської області. Далі протягом кількох років було демонтовано понад 2 тисячі скульптур “вождя” – в першу чергу на Галичині та Волині.

На рубежі 1990-х – 2000-х у західних та центральних областях із публічного простору зникло ще понад 600 монументів. Приблизно така ж кількість населених пунктів позбулася цього комуністичного символа у 2002-2009 роках – тоді декомунізація активізувалася в центральних областях.

На сьогодні, за інформацією відомого активіста, співзасновника проєкту “Декомунізація.Україна” Вадима Позднякова, в публічному просторі України практично не лишилося пам’ятників Леніну.

“А от зображення Леніна подекуди ще є. Більше у вигляді орденів. Але і їх уже дуже-дуже мало”, – зазначив Поздняков у коментарі “Новинарні“.

Правда, в деяких населених пунктах пам’ятник зберегли, але “переосмислили”. Так, в Одесі на території заводу “Пресмаш” Леніна перетворили на Дарта Вейдера, в селі Новоолексіївка на Запоріжжі – на гетьмана Пилипа Орлика, в селищі Лозоватка – на болгарського переселенця.

Читайте також: "Була Кльопана баба, а буде Україна-мати": інтерв'ю Олексія Пергаменщика, скульптора "тризуба" на статуї Батьківщини-матері у Києві

Впізнати Леніна в Пилипові Орлику допоможе характерний жест руки на колишньому лацкані пальто

Колишній пам’ятник Володимиру Леніну в селі Лозоватка перетворився на скульптуру болгарина-переселенця Діакова

Виноградну лозу в руки колишньому “вождю” дали і в селі Залізничне на Одещині, а в селі Котлярка на Житомирщині його “переліпили” на Шевченка.

Одеська область: якщо всунути Леніну в руку виноградну лозу, то це ніби вже й не Ленін?

Натомість на тимчасово окупованих територіях росіяни масово поновлюють пам’ятники комуністичному ідолу. Особливо активним був цей процес у 2022-2023 роках на Херсонщині та Запоріжжі.

Окупантам важливо зберегти цей маркер радянського тоталітаризму, що ще раз доводить антиукраїнську сутність їхнього “русского міра”.

Читайте також:  Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"

Після повномасштабного вторгнення росіян в Україну з подібними маркерами російської присутності почали прощатися і в інших країнах.

17 грудня 2023 року в столиці Болгарії демонтували монумент радянській армії, відомий як пам’ятник Альоші. За рік до цього, 25 серпня 2022 року в Ризі 79-метрова колона на честь “радянських визволителів” із гуркотом упала у воду. Збережені досі пам’ятники, які асоціюються з радянським минулим, масово демонтуються в Польщі, Естонії, Фінляндії та інших країнах.

Як виявилося, жити “без Леніна” можна. І навіть – треба. Бо тільки маючи свої символи і власну ідентичність, можна боротися за Незалежність.

—

Наталія Позняк, опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ

Читайте також: 

• Сергій Грабовський: Чому наразі путін утілює програму Пушкіна
• Не лише Ватутін. Які ще моторошні символи з радянської епохи є Маріїнському парку столиці
• У Полтаві приберуть пам’ятники Пушкіну, Ватутіну та Зигіну, так і не дочекавшись дозволу Мінкульту
• Імперський, російського ґатунку, сенс тхне від дати 9 травня, починаючи від появи саме цієї дати
• Этот злобный и дикий "русский мир"... даже в Швеции
• Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после
•  Московити гірше орди
• Орки – это самоназвание россиян
• Оргия русского садизма на территории Украины
• Нелюдські злочини сучасних московитів кличуть про кару