Якщо керувати правосуддям у ручному режимі, то на такі дрібниці, як Закон України, можна не зважати. (І це постійно робить Офіс президента, руками Олега Татарова руйнуючи правові основи Держави Україна - «Аргумент»).
Але ж ми про судочинство на війні як таке.
У США діє Rendulic rule (правило Рендуліча). Лотар Рендуліч — генерал-полковник, командувач групи армій у часи Другої світової, один з трьох генералів Вермахту, які не були етнічними німцями. Рендуліча судили на Нюрнберзькому процесі в 1948 році й визнали винним у вбивстві заручників у Югославії, хоча йому також інкримінували тактику випаленої землі в Лапландії (Фінляндія), але за цим епізодом виправдали. Генерал сів на 12 років і був звільнений 1951 року.
Історія в Лапландії загалом була така: генерал Рендуліч наказав зруйнувати цивільні будівлі, коли німці відступали до Норвегії (тактика випаленої землі) з фінської Лапландії, вважаючи, що наступ радянських військ невідворотний, так він намагався сповільнити їхнє просування. Генерал переоцінив потенційний ризик, адже вважав, що IV Гаазька конвенція дозволяє такі дії, оскільки це було потрібно з військовою метою. Так ось, Міжнародний трибунал дійшов висновку, що рішення генерала Рендуліча могло бути помилковим, але не злочинним.
Відповідно до правила Рендуліча, командири повинні оцінити військову необхідність дії на основі інформації, доступної їм на момент прийняття рішення. Командувачів не можна судити на основі інформації, яка з’являється згодом. У рішенні Міжнародного трибуналу зазначали, що «умови, в яких командиром було зроблено висновки з оцінки обстановки, виправдовують необхідність ухваленого рішення». Ця справа стала основою загального стандарту відповідальності командирів за рішення, ухвалені під час ведення бойових дій.
Відповідно до цього стандарту, дії командирів потрібно оцінювати винятково на підставі інформації, наявної на момент ухвалення того чи іншого рішення. Сенат США визначив, що будь-які рішення командирів, військовослужбовців або інших осіб, відповідальних за планування, дозвіл і здійснення воєнних операцій (бойових дій), мають розглядатись судом з урахуванням інформації, що могла бути обґрунтовано доступною командиру на момент планування, санкціонування та здійснення воєнних операцій. Суд не повинен враховувати інформацію, яка стала відомою та доступною після проведення операції.
У нас таких норм не існує, тому живемо в нашій реальності.
У 2014-му війська, зараховані до складу сил і засобів АТО, зіштовхнулися з проблемою судочинства на територіях, звільнених з-під окупації. Що робити, якщо на звільненій території немає ні судів, ні прокуратур? Або судді і прокурори перейшли на бік противника? Або просто фізично знищені? Або евакуювалися в безпечні місця, забувши про присягу?
Правосуддя в Україні тоді мало такий вигляд:
— місцеві загальні суди утворювали в одному або декількох районах чи районах у містах, або в місті, або в районі (районах) і місті (містах) (стаття 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»);
— у системі прокуратури України діяли обласні прокуратури, прокуратура Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Київська міська прокуратура (стаття 10 Закону України «Про прокуратуру»);
— для вчинення нотаріальних дій створювали нотаріальні округи відповідно до адміністративно-територіального поділу України. У містах, що мають районний поділ, округом діяльності нотаріуса є територія відповідного міста (стаття 25 Закону України «Про нотаріат».
Створення надзвичайних та особливих судів не допускає Конституція України.
Якщо з нотаріатом питання швидко врегулювали, надавши відповідні повноваження командирам бригад, то з усім іншим було складніше. Це спонукало відродити військові прокуратури. До військових судів справа не дійшла. Тим більше до військових адвокатів. Хоча іноді траплялися геть дивні ситуації. Так, у 2014-му заарештували двох офіцерів штабу Сектора А, котрих утримували в СІЗО Сіверодонецька. Розглядати справу приїжджала суддя… з окупованого Луганська. Бо в неї там квартира, за котрою слід дивитися. Адвокати витратили майже два роки на відвід судді, яка явно не могла бути неупередженою в цій справі.
У СРСР питання правосуддя в операційних зонах вирішили, створивши військові трибунали й військові прокуратури. З розрахунку по одному на кожне об’єднання (тобто армію). Командарм у своїй операційній зоні постійно мав і суд, і прокуратуру, котрі йому формально не підпорядковувалися, але завжди були під рукою та мали потрібні для судочинства й нагляду за дотриманням закону повноваження.
Судді військових трибуналів хоч і носили військову форму, але на самому верху замикалися на Воєнну колегію Верховного суду СРСР. Воєнна колегія мала одну специфічну функцію — розгляд справ особливої важливості щодо вищого командного складу армії і флоту (від командира корпусу і вище), а також справ про державну зраду. Зверніть увагу, питань кваліфікованого судочинства для всіх інших категорій військовослужбовців вона не вирішувала.
Прокурорський нагляд здійснювали військові прокуратури військових округів, флотів, з’єднань і гарнізонів, які підпорядковувалися Головній військовій прокуратурі, яка входила до складу Генеральної прокуратури СРСР. Так само як і судді, військові прокурори носили військову форму, але мали окрему вертикаль підпорядкування і до ЗС СРСР стосунку не мали.
І що дуже важливо, військової адвокатури як не було, так і зараз це питання навіть не обговорюють, хоча право на справедливий суд закріплене у ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.
Що відбулося в нас?
Формально в Україні діє так званий combat immunity (бойовий імунітет), котрий з’явився в законодавстві після прийняття Закону № 2124-IX від 15 березня 2022 року. Така норма позбавляє командирів тягаря відповідальності за рішення, котрі вони ухвалюють під час організації бойових дій та управління ними.
Але якщо керувати правосуддям у ручному режимі, то на такі дрібниці, як Закон України, можна не зважати.
На ручне керування правосуддям вказують ще декілька фактів: командувач ОТУВ «Харків» не міг сам планувати оборонну операцію. Така задача йому мала б прилетіти як оперативна директива. Директиви також самі себе не пишуть, тобто татко директиви — командувач ОСУВ «Хортиця», а дідусь — НГШ. Директива містить дуже серйозну інформацію, наприклад — відомості про противника та його імовірний характер дій. Тобто екскомандувача тримають під вартою за те, що його начальники надали йому не зовсім правильні дані про ворога і його наміри?
Після формування головної ідеї замислу командувач має захистити її перед своїм начальником, тобто генерал Галушкін мав доповісти командувачу «Хортиці» (на момент подій генералу Содолю). Варіанта «не доповів» не існує. Тоді чому в підозрі ДБР написало генералу «не ухвалив відповідних рішень, аби запобігти прориву росіян на Харківщині»? Чому в сусідній камері не сидить командувач «Хортиці», а НГШ, котрий все це контролює, не їздить давати пояснення в ДБР?
Ще один пункт підозри — «Галушкін не застосував підрозділи, які стояли у другому ешелоні військ» (на відкритому засіданні назвали 57, 92, 17, 71 бригади). Медіа встановили, що на початку російського наступу жодної бригади на Харківщині не було і вони почали прибувати після 10 травня 2024, коли комбриги отримали бойові розпорядження рухатися туди. Мені тут бачиться таке: директива ОСУВ «Хортиця» визначила склад військ, які мали обороняти Харківський напрямок («Хортиці» про це ГШ написав), але бригад не прийняли в оперативне підпорядкування, тобто ОТУВ «Харків» не мало над ними жодної влади, щоб слати БРки. Станом на 10 травня генерала Галушкіна усунули з посади командувача ОТУВ «Харків», росіяни дійшли до Вовчанська і зав’язали там бої, а командири 57, 92, 17, 71 бригад лише отримали розпорядження вирушити на новий для них напрямок. Мені особисто це в щось логічне, на відміну від ДБР і суду, не складається.
Кілька слів про 125 бригаду ТрО. Близькі до теми ТрО люди писали, що бригада отримала для охорони й оборони смугу такої ширини, що щільність бійців становила п'ять-вісім стрільців на кілометр. Сама ж бригада, за оцінками ДБР, була укомплектована на 55–67 %. Тобто реально було пів бригади. На думку ДБР, частково боєздатна бригада ТрО, котра в максимальній комплектації має бойовий потенціал у 25 разів нижчий, ніж бригада механізована, мала зупинити 44-й армійський корпус противника? Як це могло статися?!! Якщо суд не розуміється в оперативному мистецтві (а він не може в ньому розумітися), то він мав би запросити фахівців з того самого Національного університету оборони України для військово-наукової експертизи. Але ж ні! Ремарочка: якби в нас був військовий трибунал, то він так само не розумівся б на оперативному мистецтві, бо освіта не така, і все одно мусив би залучати військово-наукову експертизу.
На Харківщині противник вклинився на 8,5 км на Липцівському напрямку й на 6 км на Вовчанському, не виконав жодного оперативного завдання й буксує там і сьогодні. Але група генералів й офіцерів опинилася за ґратами. А прикордонники, відповідальні за охорону держкордону, чомусь ні. І командування ОСУВ «Хортиця» також ні. Про ГШ мовчимо. Ось на Запорізькому напрямку противник захопив у надстислі терміни 45.973 км² від Криму до Дніпра на півночі та до Маріуполя на сході — і ніхто ні в чому не винний. І питань ні до кого не має жодне ДБР.
У мене є лише два питання:
— Де і чим заклопотана військовий омбудсман пані Ольга Решетилова?
— Де десант, котрий начебто «своїх не кидає»?
Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій; LB.ua
Зображення вгорі: зліва направо - екскомбриг 125 бригади ТрО генерал-лейтенант Артур Горбенко, екскомандувач ОТУ «Харків» бригадний генерал Юрій Галушкін, екскомандир 415 батальйону 23 ОМБр полковник Ілля Лапін. Фото: колаж Радіо Свобода
Версия для печати
