Залишитися в Харкові

Версия для печати

Коли творець української ментальності Григорій Сковорода писав молитву про Харків, то навіть у своїх містичних прозріннях не міг уявити, що через чверть тисячоліття його земляки дивитимуться на небо з озлобленістю фаталістів.

Зверху на місто-герой щодня падають ракети, і навіть старенькі біля під’їздів за вибухами вже навчилися відрізняти «Іскандери» від звичних С-300 та авіабомб, зазначає видання ТИЖДЕНЬ.

Нині Харків нагадує пораненого, втомленого, але життєлюбного собаку. Він знесилений, але виляє хвостом та готовий, якщо сильно його роздраконити, добряче покусати кривдника. Хоч через постійну небезпеку ритм життя мегаполіса помітно вповільнився, місто доволі швидко навчилось пристосовуватися до постійних змін.

За час повномасштабного вторгнення воно вже пережило щонайменше чотири фази буття: від прострації перших місяців та ореолу залізобетонності (коли завдяки Харківській операції Збройним силам вдалося відкинути ворога від кордонів) до періоду блекаутів з білбордами «Місто живе і працює» та нинішнього стану стійкого прийняття реальності. Коли в середині травня почався новий російський наступ, городяни знову відчули атмосферу тривожної невизначеності кінця лютого 2022-го.

Читайте також: Удар російських виродків, які називають себе військовими, по торговому центру в Харкові: росте кількість вбитих мирних жителів

Прорив першої лінії оборони, чутки про можливу евакуацію підприємств і навіть гіпотетичну окупацію, інформаційно-психологічні операції ворожої пропаганди, дзвінки наляканих друзів зі всього світу та згадування тривожних валіз — усе це трохи протверезило населення.

Ті, хто нікуди не виїжджав з міста за два з гаком роки війни, уже змирилися, що вони «психологічно трьохсоті». Залишатись у Харкові в певний момент стало одночасно їхнім свідомим вибором, непоказним патріотизмом і боротьбою з приреченістю. Історично козацький дух Слобожанщини з гнучкістю радянського конформізму несподівано виявився оптимальною філософією для часів воєнного фронтиру. Від Сковороди до Жадана песимістичний світогляд тут не тільки означав підсвідомо ставати на бік ворога, а й украй небезпечно впливав на ментальне здоров’я місцевого люду.

Харків тепер нагадує траву, яка пробивається крізь асфальт. Місто інтуїтивно розуміє, що просто виживати нині замало. Треба народжувати нові смисли попри геть несприятливі зовнішні обставини.

На жаль, що далі, то більше бракує сил і ресурсів, але правдою є й те, що зневіра — це зло. Тому більшість із тих, хто вчора хизувався харківською першостоличністю, тепер воліє асоціювати себе із залізобетоном, бо так справді легше переживати весь жах сьогодення.

Посттравматичний синдром у цивільного населення прифронтового міста 50-ї паралелі проявляється по-різному. Переважно він дихає апатією, зайвою інертністю, ознаками контрольованої депресії. Наслідки легко можна побачити на обличчях, у поведінці, реакції городян на швидкоплинність ситуацій. Здавалось би, усі звикли до щоденних обстрілів, але страх тіла іноді диктує свої сублімації від стресу.

Харківці майже ніяк не реагують на повітряні тривоги, які зазвичай сумарно тривають більше ніж половину доби (нещодавно був рекорд: 18 годин поспіль). Пункти незламності й бомбосховища — усе це з відрефлексованого минулого. Ніхто укриттями давно вже не користується та й, думаю, вони насправді ніколи не були надійним захистом. Лише імітація андеграундного життя, щоб приховати неготовність місцевої влади до викликів великої війни.

Натомість після першого вибуху містяни одразу дивляться телеграм-канали, які сповіщають, що на них летять нові ракети. Досвід показує, що удари зазвичай непоодинокі. Далі все інтуїтивно: правило двох стін, підсвідома молитва, турбота за дітей. Через мить чутно звуки нових прильотів, нецензурну лексику, сигнали повідомлень від схвильованих рідних.

Утім, через дуже короткий час усі вже гомонять на вулицях: чоловіки заводять генератори, малеча поспішає на дитячі майданчики, школярі зі студентами під’єднують ZOOM, бо навчання в Харкові лише дистанційне, жінки роблять хатні справи.

Враження, нібито подивилися чергову серію популярного телесеріалу, де нерозв’язаними лишились тільки питання, куди прилетіло та які наслідки.

Увечері напівлегально, у пристосованих для цього локаціях, відбуваються театральні вистави, проходять літературні зустрічі, звучить вічно жива класика KharkivMusicFest, відкриваються виставки. Кожен робить свою справу. Удень комунальники, увечері митці, уночі ППО.

Оскільки вуличного освітлення немає, а метро зачинається о 21:30, доводиться враховувати транспортні нюанси пересування в темряві. О 23:00 — ближче до комендантської години — місто стає майже порожнім. Провінційний устрій другого міста країни, яке не бажає змиритися з історичною долею та географічним фактором, — унікальний феномен постколоніальної доби.

Останнім часом Харків суттєво змінився й у демографічному плані. За даними мерії сюди переїхало близько 200 тисяч переселенців. Переважно з деокупованих територій області та, слід зауважити, не надто заможних. За неофіційною інформацією міської влади кількість ВПО сягає пів мільйона, тобто фактично це третина довоєнного населення Харкова.

Це вже відчутно з мови вулиць, поведінки молоді, розмов у транспорті. Загалом людей помітно поменшало. Після завершення навчального року за туманних перспектив електро- й теплопостачання майбутньої зими, напевно, можна чекати нову хвилю тих, хто поїде.

На жаль, «шахедів» і ракет у бік Незламного наприкінці весни значно побільшало. Це зрозуміло, бо запеклі бої точаться за 30 кілометрів від Харкова. Прорвати другу й третю лінію оборони окупанти не змогли, оточити місто теж не вдалося.

Збройні сили ще раз підтвердили, що тут залізобетон, тому помсту підступного ворога сповна відчуває на собі мирне населення. КАБи, що випускають літаки із сусіднього Бєлгорода, можуть добивати до будь-якої точки міста.

Президент говорить про системи Patriot, диванні стратеги розмірковують про «Залізний купол», військовики просять Захід надати дозвіл на самозахист, щоб бити по пускових установках терористів на російській території, але харківці знають: безпечних місць немає і не буде. Ворог гатить переважно без логіки з метою залякати мирних громадян: парк, цвинтар, кав’ярня, дитяча залізниця, житлові будинки, заклади освіти. Найбільше страждає бізнес.

Нещодавно розбомбили найпотужніший м’ясокомбінат і типографію, яка виготовляла 40 % друкованої продукції України. Критична інфраструктура тримається, хоча втрати суттєві й ситуація щодня погіршується. У мерії днями навіть оголосили про створення за кошти інвесторів багатофункціонального підземного містечка, але все це потребує чималих грошей і часу. Це розуміють на вищому рівні, обіцяючи всіляку підтримку регіону.

Літньо-осіння військова кампанія боїв на підступах до східної фортеці покаже, якою буде п’ята фаза прифронтового Захарполіса, а поки місто позиціює себе П’ятим Харковом — за Юрієм Шевельовим. І, саме не бажаючи цього, разом з околицями лишається найгарячішою точкою континенту, де вирішується доля Європи.

—

ВОЛОДИМИР ЧИСТИЛІН, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

В тему:

• Про наявний геноцид українського народу з боку фашистської Росії
• Росія порушує майже всі закони та звичаї війни
• Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце»
• Звірства російських загарбників в Україні: ґвалтування, вбивства, знущання
• Воєнні злочини Росія проти дітей України 
• Путін давно мріяв про світ без українців. Світ дослухався? Тепер ми бачимо, що це означає
• «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»
• Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18)
• Увидит ли мир на скамье подсудимых Гаагского трибунала путина?