Як Україна добровільно озброїла Росію, а сама роззброїлась

Версия для печати

Чому в 1990-х Україна позбулася усієї важкої стратегічної авіації, хоч міжнародні зобов’язання обумовлювали знищення лише 36%? Можливо, наступне покоління політиків та фахівців СБУ, заґатроване новітніми обставинами, наважиться дізнатися всю правду.

У виданні НОВИНАРНЯ нагадують про ті ганебні події.

***

1996 рік. На військовому аеродромі в Узині на Київщині журналістам демонструють важкі стратегічні бомбардувальники, які невдовзі передадуть Росії згідно з угодами про ядерне роззброєння. Льотчики журяться. Молода журналістка позує, зіпнувшись навшпиньки під крилом Ту-95, вказуючи пальчиком на підвіску, куди має кріпитися бойова ракета.

Колега-фотокор клацає “ніконом”, журналістка посміхається. Вона ще не знає, що через 26 років, ясним квітневим днем, можливо, саме цей літак підніметься над Каспієм і випустить ракети по середмістю Києва, поховавши під уламками власної квартири її приятельку Віру.

Та журналістка – то я. Фото не збереглося.

Сьогодні Україну атакують ракетоносці, які наприкінці 1990-х вона віддала РФ добровільно і задарма. Вісім Ту-160 і три Ту-95МС були досить нові, отож, упевнений директор інформаційно-консалтингової компанії Defense Express Сергій Згурець, Росія використовує в цій війні всі “наші” стратегічні літаки. Експерт зазначає, що отримані від України Ту-160 складають половину ворожого парку бомбардувальників цього класу – в РФ їх зараз 16.

Читайте також: Ми востаннє звертаємося до Будапештського меморандуму - промова Президента України у Мюнхені

Чому в 1990-х Україна позбулася усієї важкої стратегічної авіації, хоч міжнародні зобов’язання обумовлювали знищення лише 36%? Як відбувалося роззброєння і чому компенсація виявилася у десятки разів заниженою і чи понесе хтось відповідальність?

Сьогодні особливий привід замислитись про це. Адже 14 січня 1994 року президенти США, Росії та України підписали в Москві угоду про вивезення з України всієї ядерної зброї.

Ядерне роззброєння – спецоперація Росії?

Після розпаду СРСР його “ядерний щит” опинився на території чотирьох нових країн – РФ, України, Казахстану, Білорусі. Так у 1991 році Україна раптом стала третьою за ядерним потенціалом державою світу, після США та Росії.

“Маємо те, що маємо”, як сказав би Леонід Кравчук, за президентства якого і розпочався процес роззброєння.

А мали ми ось що:

•  близько 4155 ядерних боєзарядів, з них майже 3000 – для тактичної ядерної зброї.
  Для порівняння: Франція має 300, Велика Британія – 215.

• 176 ракетних комплексів “Окремий старт” – шахтно-пускових установок (ШПУ) для міжконтинентальних балістичних ракет у складі 43-ї ракетної армії.
  Це 130 рідкопаливних РС-18 (за класифікацією НАТО, SS-19), по шість боєголовок кожна, та 46 твердопаливних РС-18 (SS-19), по 10 боєголовок кожна.

• Понад 100 стратегічних бомбардувальників – 18 Ту-160, 25 Ту-95МС і 60 Ту-22 різних модифікацій.

Останній Ту-95М залишається як “пам’ятник” на зруйнованій авіабазі в Узині і досі. Фото: Вікіпедія

Утім, “ядерна валіза” знаходилася в Москві. Чи технічно спроможна Україна перекодувати систему управління й створити свою “валізку” – це питання було одним з модних непублічних дискурсів на початку 1990-х. Дебати починалися із запевнень, що спеціалісти харківського “Хартрону”, що був найбільшим у СРСР розробником систем керування ракет стратегічного призначення, можуть впоратися з цим завданням, але незмінно закінчувалися залізобетонним “а навіщо?” Ні економічно, ні політично Україна не готова була приміряти на себе роль нової ядерної держави. Не могла й не хотіла.

Драйвером ядерного роззброєння стали США. Вектор розвитку нових незалежних держав погано надавався навіть до середньострокових прогнозів: Вашингтон не знав, хто прийде до влади в пострадянських країнах, тож боявся, що ядерні матеріали потраплять у руки непередбачуваних режимів.

Передовсім Штати хотіли впевнитися, що спрямовані в їхній бік міжконтинентальні ракети ніколи не стартують, а Ту-160 ніколи не перетнуть Атлантику.

За погодженням із Вашингтоном координатором роззброєння колишніх “республік-сестер” стала Росія.

“Логіка США очевидна – вони хотіли, щоб усі ядерні арсенали колишнього СРСР були сконцентровані в «одних руках». Росія як правонаступниця Союзу на той час уже була учасницею СНО-1 (Договору про скорочення стратегічних наступальних ядерних озброєнь, підписаного між СРСР та США у 1991 році – “Н”), виконувала свою частину зобов’язань, і це викликало у Заходу певну довіру. Загалом Росія була в центрі тодішньої східноєвропейської політики Білого дому”, – коментує експерт з питань міжнародної безпеки, президент Центру глобалістики “Стратегія ХХІ” Михайло Гончар.

Президенти США й РФ Джордж Буш-старший і Борис Єльцин у Мериленді, 1992 р.

На початку 1990-х, на тлі Чорнобильської катастрофи та історичних домовленостей США з СРСР про скорочення наступальної ядерної зброї, денуклеаризація була в тренді міжнародної політики. Такі настрої були настільки сильні, що, як свідчать нещодавно розсекречені матеріали Білого дому, у 1992 році російський президент Борис Єльцин запропонував американському колезі Джорджу Бушу-старшому ідею ліквідувати всі боєголовки в РФ та США. “Другу Борису” в цілому довіряли.

Діалог щодо роззброєння України тривав здебільшого поза Києвом, між Вашингтон та Москвою.

“Кремль зумів схилити американців до такого алгоритму. Увесь процес ядерного роззброєння я би назвав спецоперацією Росії”, – оцінює автор книги “Історія ядерного роззброєння України” Юрій Костенко, міністр охорони довкілля та ядерної безпеки 1992-1998 рр.,  який у 1992-1994-му очолював українську делегацію на переговорах з РФ.

Міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) різних країн – порівняння. Графіка: Агенство з протиракетної оборони США

Таємне вивезення тактичної ядерної зброї

До середини 1992 року Україна, Білорусь та Казахстан слухняно перевезли до РФ свої тактичні ядерні боєзаряди. Україна – без визначення умов, термінів та розміру компенсації.

Передача тактичної ЯЗ (ядерної зброї) є найтемнішою плямою в історії ядерного роздягання України. Від листопада 1991-го по травень 1992-го вагони з боєзарядами та носіями (ракети, бомби, торпеди) поторохтіли на схід.

Про це не знало не те що суспільство, а навіть керівництво парламенту та чільні високопосадовці.

Схоже, навіть президент Кравчук не володів повною інформацією.

6 травня 1992 року, коли до РФ відбув останній вагон, Леоніда Кравчука, котрий саме перебував з візитом у США, спитали про це американські журналісти.

КРАВЧУК БУВ ЗАСКОЧЕНИЙ: “ЯК?! Я ЯК ВЕРХОВНИЙ ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ НЕ ВІДДАВАВ ТАКОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ”.

Присутній на пресконференції Джордж Буш підтвердив: “Все так. Єльцин телефонував сьогодні вранці і повідомив”.

За десятиліття, у 2002 році, тимчасова слідча комісія Верховної Ради, очолювана Юрієм Костенком, безуспішно намагалася відшукати відповідь на питання, хто і на підставі яких документів ухвалив рішення про вивезення тактичної зброї.

Юрій Костенко

“На депутатський запит комісія отримала папір за підписом тодішнього заступника міністра оборони України, в якому йшлося про те, що “рішення ухвалено 15-м управлінням Міноборони СРСР на виконання Декларації про державний суверенітет України України від 1990 року”, – пригадує обурений Костенко.

(Тут потрібно нагадати, що Декларація про державний суверенітет була першим документом, в якому засвідчено (за рік до розпаду СРСР!) прагнення України до без’ядерного та позаблокового статусу.

Не розкрила таємницю і наступна депутатська ТСК, створена 2019 року. Втім, комісія встановила, що дорогою десь “загубилися” 220 боєзарядів. Адже, за документами, з України вивозили 2883, а до РФ прибули 2663.

Вашингтон “закриває гештальт”

Навіть після цієї химерної оборудки український уряд не розробив чіткого плану з визначенням термінів та способів ліквідації ЯЗ, оцінкою фінансових втрат, гарантіями контролю у разі передачі зброї до РФ, розробкою альтернативних варіантів.

Звичайно, вже тоді розглядали найпривабливіший варіант – “перекувати” ракетне паливо на “мирний атом”, паливо для АЕС. Проте в Україні не було заводів з переробки  високозбагаченого урану. Такі заводи були в РФ, і найкоротша лінія вела туди. Вигідна для росіян, вона й американцям здавалася простою і дешевою.

“У мене на столі лежав проєкт американської корпорації General Atomics, який передбачав будівництво в Жовтих Водах заводу з переробки зброєвого урану на ТВЕЛи для атомних станцій”, – розповідає Юрій Костенко. Проте цей та інші можливі варіанти були відкинуті.

У 1993 році адміністрація новообраного очільника США Біла Клінтона поспішала “закрити гештальт” до закінчення каденції Кравчука, оскільки мала досить сторожке ставлення до “другого Леоніда” – Кучми, ймовірного фаворита наступних президентських перегонів в Україні й висуванця “червоних директорів”. Білий дім тиснув на Банкову.

Ось як у 2018-му згадував про це Леонід Кравчук в одному з інтерв’ю: “Вони (Білл Клінтон та віце-президент США Альберт Гор – “Н”) вимагали: “Якщо ви не виконаєте завдання вивезти боєголовки з України, почнеться не просто тиск, а блокада України (…) не тільки з боку США. Європа їх підтримала в цьому плані. Санкції, блокада – це було прямо сказано”.

Варто нагадати, що на початках Москва не хотіла визнавати право власності України на ядерні арсенали та, відповідно, вести мову про компенсацію. Мовляв, зброя опинилася на вашій території випадково, її власник – померлий СРСР, а саме Росія є правонаступником небіжчика.  США схвалили цей аргумент і жорстко користалися ним під час переговорів з Кравчуком.

Отож у листопаді 1993 року Верховна Рада ратифікувала приєднання до СНО-1, і Україна розпочала деактивацію ракет великої дальності.

Читайте також: 25 років Будапештському меморандуму: що насправді обіцяли Україні

Що Україна передала РФ під тиском США

На початку січня-1994 літак президента США дорогою до Москви зробив зупинку в Борисполі начебто для дозаправки. Результат переговорів, що відбулися тут же, в аеропорту, читався на обличчях президентів, які вийшли на пресконференцію в холодну залу очікувань: тріумфуючий Клінтон, що сипав жартами, та пригнічений Кравчук.

Президенти Клінтон, Єльцин і Кравчук

За кілька днів, 14 січня, Клінтон, Кравчук та Єльцин підпишуть у Кремлі т. зв. тристоронню угоду, згідно з якою Україна невдовзі за безцінь віддасть Росії значну частину свого ядерного статку, а саме:

• 11 нових стратегічних бомбардувальників з мінімальним нальотом: вісім важких Ту-160 1989-1991 року випуску та три Ту-95МС 1990-1991.
  Це можна порівняти з автомобілем, який пробіг 1-1,5 тис. км.

• 12 додаткових турбореактивних та 12 турбогвинтових двигунів до літаків, запчастини та обладнання, авіаційне озброєння, радіоелектроніку тощо – загалом 124 вагони.

• 575 крилатих ракет повітряного базування великої дальності (Х-55), які, на думку фахівців, за своїми характеристиками перевершували американську високоточну дозвукову крилату ракету “Томагавк”.
  ТСК ВР у 2019 році припустила, що разом з Х-55 було передано і конструкторську документацію ракет, які свого часу виробляли на території України.

“Доньки” Х-55 – це російські Х-555, якими сьогодні ворог також обстрілює Україну.

“Росіяни намагалися модернізувати ракету, виготовлену на “Мотор Січі”, – за рахунок збільшення об’єму баків досягти більшої дальності”, – пояснює експерт Сергій Згурець.

До речі, півтисячі Х-55, віддані за тристоронньою угодою до РФ начебто для переробки на паливо для АЕС, прислужилися агресору в 2022 році.

“З них злили паливо, і ці ракети з пустою бойовою частиною росіяни використовують як болванки для відволікання наших сил ППО. Х-55 використовували ще під час перших ракетних атак Києва”, – каже Згурець.

Справді, якщо все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими, то все, що нас вбиває, може бути виготовленим в Україні.

Читайте також: Хто зрадив Україну під час підписання "Будапештського меморандуму"?

Як знищували ракетні шахти

Кажуть, що під час однієї з “дипломатичних екскурсій”  на українські ядерні об’єкти Вільяму Перрі, міністру оборони США, запропонували спуститися в командний пункт ракетної шахти, розташований на мінус 11-му поверсі. Містер Перрі люб’язно поцікавився у наших ракетників: “Якби за СРСР вам дали наказ, то ви б могли натиснути кнопку?”. Мабуть, шеф Пентагону очікував на інакшу відповідь. Але не підготовлені парниками (бо піарників тоді ще не існувало) чесні ракетники відповіли без вагань, що виконали б наказ. “А що було б зі Штатами?” – “А ви самі тепер уявіть, що було б зі Штатами”, – засміялися ракетники.

Біля ракетної шахтно-пускової установки під час першого візиту Вільяма Перрі до Первомайська Миколаївської області. Березень 1994 року

Начебто після цього діалогу Перрі заприсягнувся добитися якнайшвидшої ліквідації шахтно-пускових установок.

Якщо високопосадовці найпотужнішої країни світу про щось мріють, то їхні мрії мають схильність збуватися. 5 січня 1996 року керівники оборонних відомств України, США та РФ – Валерій Шмаров, Вільям Перрі та Павло Грачов – разом натиснули на кнопку, активувавши вибух першої ШПУ неподалік Первомайська Миколаївської області.

Читайте також: Россия отказывается от консультаций в рамках Будапештского меморандума, - глава МИД Украины

За кілька років буде підірвано всі 176 ШПУ в Миколаївській, Кіровоградській і Хмельницькій областях.

Утім, ні, не всі. Одна – неподалік селища Побузьке Голованівського району на Кіровоградщині, неподалік від Первомайська – залишиться і стане Музеєм ракетних військ, де ще десятиліттями екскурсії водитимуть колишні ракетники, які тут служили.

Музей Ракетних військ стратегічного призначення – 11-й відсік командного пункту 309-го ракетного полку в смт Побузьке

Всі основні етапи подальшої денуклеаризації та “десатанизації Сатани” відбувалися за президенства Леоніда Кучми (“Сатаною” в НАТО називали радянські ракети з ряду РС-20, які розробляли та виготовляли на “Південмаші”).

Зокрема, 111 ракет РС-18 було знищено на комплексі нейтралізації в місті Дніпро. Ще 19 ракет РС-18 передано в Росію.

До речі, Кучма, здобувши “булаву”, був не в захваті від заданих темпів та масштабів роззброєння. Він наполіг, щоб частину твердопаливних ракет, які свого часу виготовив його рідний “Південьмаш”, залишилися на території України, оскільки вони мають більший, ніж рідкопаливні, термін зберігання.

Читайте також: Глава МИД Климкин «ткнул носом» главу МИД РФ в текст Будапештского меморандума

Дотепер на спецпідприємстві в Павлограді зберігаються близько 40 ракет – рештки третьої ядерної потуги світу зразка 1991 року.

Військовослужбовці ЗС України готують до утилізації балістичну ракету SS-19 (УР-100Н) на базі в смт Вакуленчук Житомирської області, 24 грудня 1997 р.

Ракетоносці, перетворені на брухт

Від середини 1990 – початку 2000-х в Україні перетворили на брухт 60 літаків-ракетоносців Ту-22 різних модифікацій, а також дев’ять важких бомбардувальників Ту-160 і 21 Ту-95МС.

Останній – Ту-22М3 – було урочисто знищено в січні 2006 року. Сумна церемонія на військовому летовищі в Полтаві почалася з відрізання краєчку носа літака. 15-сантиметровий конус відразу ж вручили як сувенір послу США Джону Гербсту. Цікаво, чи зберіг цю пам’ятну штуку пан Гербст і про що думає, дивлячись на неї?

Загалом США виділили 27 млн дол. на контракти з утилізації літаків з американською ж фірмою Raytheon Technical Service Company, проте значну частину робіт було виконано коштом українського бюджету.

Читайте також: Владимир Горбулин: Ко второй годовщине российской агрессии против Украины

Утилізація літака-ракетоносця Ту-22М3

Куди подівся брухт і на що його переплавили – невідомо. Як невідомо, хто скористався кольоровими та дорогоцінними металами із начиння ракетоносців.

Не знаю, хто вів їх облік. Легко припустити, що це начиння розтягнули всі, хто міг, – від прапорщиків до генералів. Ми навряд про це дізнаємося”, – припускає Михайло Гончар.

АЛЕ ЧОМУ КИЇВ ЛЕГКО ПОГОДИВСЯ ПОРІЗАТИ ВЕСЬ ПАРК СТРАТЕГІЧНОЇ АВІАЦІЇ, ТОДІ ЯК УМОВИ ЛІСАБОНСЬКОГО ПРОТОКОЛУ ВИМАГАЛИ ЛІКВІДАЦІЮ ЛИШЕ 36% ЯДЕРНИХ НОСІЇВ?

Звісно, значну роль у цьому рішенні зіграли американські партнери, просуваючи залізну логіку: якщо у вас уже немає боєголовок, то навіщо вам носії.

Стратегічні літаки – дорога розкіш. Скажімо, найсучасніший на той час Ту-160 оцінювали в понад 250 млн доларів. Чи могла Україна не нищити, а продати бомбардувальники?

Читайте також: Кремль неоднократно нарушал гарантии безопасности Украины, — эксперт

Лінійка Ту-160 ВПС України на аеродромі Прилуки в Чернігівській області

“Ні, не могла, – заперечує Михайло Гончар. – Хіба що токсичним і підсанкційним Іраку чи Лівії.

Справа в тому, що літаки Ту та двигуни до них розробляли та виготовляли на авіазаводах Росії, там же їхня ремонтна база, а кон’юнктура ринку озброєнь така, що продавець має запропонувати складну техніку в пакеті з сервісним обслуговуванням, заміною вузлів та деталей, можливістю ремонту. Інакше це не працює”.

Водночас ракетоносці – не зливки золота, які можна покласти в сховища Нацбанку і не зазирати туди десятиліттями. Літак потребує обслуговування, навіть коли просто стоїть на летовищі.

“Потрібно регулярно проводити низку регламентних робіт, утримувати технічний персонал і льотний склад, здатний підняти машину в повітря хоча б для контрольних обльотів, а такі обльоти слід здійснювати не один раз на рік, витрачаючи сотні тонн пального на заправку одного літака, – пояснює Гончар, який за часів СРСР служив офіцером у ВПС. – Утримувати стратегічну авіацію “про всяк випадок”, а особливо за відсутності розуміння їх можливого застосування, адже в той час домінували настрої “хіба хтось на нас нападе?!” – це видавалося марнотратством”.

На думку експерта, у 1990-х рішення різати бомбардувальники було продиктоване не злим замислом, а безвихіддю.

Ціна роззброєння. Обман у розрахунках

Що, окрім паперового літачка Будапештського меморандуму, отримала Україна від своїх “гібридних друзів” за добровільну відмову від ядерної зброї?

Компенсація від США вклалася в 350 млн доларів, виділених за т. зв. програмою Нанна-Лугара переважно на будівництво житла для вже не потрібних Україні ракетників. Крім того, приблизно на $170 млн США надали технічну допомогу в ліквідації ШПУ та технології із деактивації тієї частини боєзарядів, яку утилізували в Україні, організацію обліку та безпечного зберігання радіоактивних матеріалів, поставку інженерної техніки тощо.

Проте не весь цей проєкт партнери фінансували повністю. Так, до прикладу, за словами Юрія Костенка, навіть тротил для підриву ракетних шахт українці підвозили свій.

За приблизними підрахунками парламентської ТСК 2019 року, орієнтовна вартість системи пускових установок разом зі всією інфраструктурою 43-ї ракетної армії оцінюється щонайменше у 100 млрд доларів.

Компенсація від Росії втілилася не в живі гроші, а в залік старих, до того ж сумнівних боргів за нафту та газ. Також РФ надала тепловиділяючі збірки – паливо для атомних електростанцій – як відшкодування за високозбагачений уран, що містився в українських ракетах.

У рахунок боргів записали літаки і ракети Х-55 (усе це разом було оцінено всього в $275 млн), а також тактичну ядерну зброю ($450 млн), угоду про відшкодування якої уряди уклали у 1997-му, через п’ять років після її таємного вивезення до Росії.

Ракета Х-55

Те, що сума занижена в десятки разів, було очевидно ще на старті, про це невпинно говорили медіа і політики, це визнавали й урядовці, які, втім, розпачливо розводили руками: що вдієш, якщо молода незміцніла держава настільки залежна від газової труби “старшого брата”.

Водночас літаки та ракети віддали не в рахунок держборгу, а як оплату заборгованих платежів окремого суб’єкта господарювання – НАК “Нафтогаз України” – перед російським “Газпромом”.

Ще хитромудріша аферазахована в компенсаціях за тактичну ЯЗ. Зі згаданих вище 450 млн майже 200 мільйонів росіяни списали за кредити, узяті урядом України в 1993-1995 роках[, а решту, 250,71 млн, – за нафту та нафтопродукти, яку в 1993-1994 роках поставили в Україну “Росконтракт” та ще низка невстановлених (!) російських видобувних компаній.

Чи існував такий нафтовий борг, чи справді нафта на таку суму прибула в Україну і на баланс якого саме підприємства, – нікому не вдалося з’ясувати ні в 1990-х, ні пізніше.

У 2002 році на запит парламентської ТСК Міністерство фінансів повідомило, що залік і списання згаданої заборгованості не проводило і не має в розпорядженні документів, які підтверджують фактичну поставку у 1993-1994-х нафти, нафтопродуктів та інших матеріально-технічних ресурсів РФ на згадану суму.

Згадуючи про цей лист-відповідь з Мінфіну, Юрій Костенко, додає, що установи, які мали отримувати загадкову російську нафту, невдовзі були реорганізовані чи ліквідовані.

Щодо ТВЕЛів для АЕС, наданих Росією, то їхня ціна також була жалюгідно невідповідною вартості палива, котре містилося в ядерних боєзарядах.

Україна отримала 1800 ТВЕЛів (це 100 тонн низькозбагаченого урану) приблизно на 70 млн доларів.  У 2019 році парламентська ТСК порахувала, що українська тактична та стратегічна зброя містили 66,49 тонни високозбагачених ядерних матеріалів, які, спираючись на міжнародні документи та дані, можна оцінити в 68,7 млрд доларів.

“Умови договорів з Російською Федерацією суперечили національним інтересам України, але відповідали економічним та політичним інтересам РФ, а факт укладення та виконання таких договорів (…) призвів до завдання Україні збитків в особливо великих розмірах”, – резюмувала ТСК ВР.

Із висоти сьогоднішнього дня можна зробити й радикальніший висновок, про що, власне, й каже в коментарі “Новинарні” Юрій Костенко: “Назву речі своїми іменами:

УГОДА З РОСІЄЮ – ЦЕ БУЛА ДЕРЖАВНА ЗРАДА".

* * *

Упродовж майже 30 років українські політики марно повертаються до спроб з’ясувати приховані домовленості, які призвели саме до такого, фатального для країни механізму ядерного роззброєння. Надто багато в цій історії білих плям та “чорних лебедів”.

Можливо, наступне покоління політиків та фахівців СБУ, заґатроване новітніми обставинами, наважиться дізнатися всю правду.

—

Олена Зварич, опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ

В тему:

• Як Захід та Україна повелися на фальшиве російське миролюбство
• Ще раз про Будапештський меморандум: настав час повернути Україні зброю
• Рашизм як форма неофашизму
• Последними друзьями России оказались неонацисты. Форум фашистов в городе-герое Петербурге 
•  Профессор Андрей Зубов: Выдавить раба по капле. Лекция
• Фашистские режимы, коим, безусловно, является путинщина, начинали войну неизбежно
•  «Россия не стыдится своих бесстыжих поступков» - Станислав Шушкевич
• Как Бенито Муссолини стал прообразом для современного Путина