Війна Росії проти в Україні триває вже 10 років, а дехто з експертів на Заході досі цього не второпає

Версия для печати

10 років тому, в квітні 2014 року, російсько-українська війна, яка розпочалася з окупації Криму 20 лютого 2014 року, перетворилася на масштабний збройний конфлікт. Однак навіть сьогодні не бракує експертів і коментаторів, які хоч і симпатизують Україні й засуджують російську агресію 24 лютого 2022 року, але залишаються амбівалентними в оцінці подій, що їй передували.

Можливо, через вплив російської пропаганди, упередженість теоретичного характеру, просту наївність чи інші причини багато іноземних спостерігачів і далі проводять різку межу між характером бойових дій в Україні до і після цієї дати, зазначає видання  ZAXID.NET.

Як Росія спровокувала східноукраїнський «бунт»

Війна на Донбасі стала одним із наслідків ширшої російської операції, спрямованої на встановлення контролю над великими й переважно російськомовними східними і південними частинами України. Спочатку Кремль мав намір зробити це за допомогою максимально обмеженої відкритої збройної боротьби.

Читайте також:  Гражданской войны в Украине нет. Есть Путин, Янукович, Медведчук и нанятые ими террористы

Найвідомішим елементом цієї значною мірою некінетичної і, по суті, таємної, але всебічно організованої і явно військової операції стала анексія Криму Росією в період з 20 лютого по 18 березня 2014 року. Спроба контролювати всю територію, яку російські імперські націоналісти називають Новоросією, містила низку одночасних підривних, гібридних, прихованих і м'яких дій. Вони були спрямовані на підрив соціальної згуртованості, політичної стабільності й ефективного функціонування державних структур на сході і півдні України, а також за її межами.

Серед найважливіших інструментів російської гібридної війни, що велася на території України, безумовно, були і російські засоби масової інформації, і українські ЗМІ, контрольовані російськими або проросійськими агентами впливу в Україні. А втім, вплив московської кампанії з демонізації України на громадську думку на сході України залишався обмеженим.

Не тільки російські пропагандистські канали, а й іноземні ЗМІ часто зображували проросійські демонстрації на Донбасі як вираження нібито масових суспільних настроїв. Однак численні соціологічні дослідження, проведені в різний час, відображають цілком іншу картину ситуації.

Наприклад, у березні 2014 року лише третина населення Донецької й Луганської областей підтримувала відокремлення Донбасу від України, тоді як 56% опитаних відкидали цю ідею. Багато сепаратистських дій у східних і південних містах України були ініційовані зовсім не місцевим населенням, а підбурювалися, спрямовувалися і фінансувалися з Москви.

Як російські бойовики призвели до ескалації війни

Хоча висока напруженість у регіоні панувала вже в перші дні квітня 2014 року, широкомасштабні збройні сутички розпочалися лише на другому тижні того ж місяця. 12 квітня 2014 року нерегулярні формування, очолювані російськими бойовиками й агентами російських спецслужб, захопили адміністративні будівлі у Слов'янську і Краматорську Донецької області.

Новий етап протистояння характеризувався застосуванням вогнепальної зброї і повсюдною присутністю російських громадян. Ця ескалація ознаменувала початок війни на Донбасі як збройного субконфлікту в рамках більш масштабної війни між Росією й Україною, яка розпочалася із введенням російських військ до Криму 20 лютого 2014 року і триває донині. Після захоплення Слов'янська почалися перші широкомасштабні бойові дії в російсько-українській війні.

Читайте також: Слов’янськ: гаряче літо 2014 року

Антиукраїнськими бойовиками у Слов'янську керував громадянин Росії – полковник у відставці, колишній співробітник Федеральної служби безпеки Ігор Гіркін, який використовував псевдонім «Стрєлков». Озброєна група з понад 50 бойовиків, якою він командував, прибула в Україну через Росію з тоді вже окупованого Криму, де більшість з них брали участь в анексії.

Саме група Гіркіна відіграла вирішальну роль у перетворенні регіонального конфлікту на Донбасі на міждержавну війну між Росією й Україною. В інтерв'ю російському ультраправому тижневику «Завтра» в листопаді 2014 року Гіркін зізнався:

«Я був тим, хто натиснув на курок. Якби наш [озброєний] підрозділ не перетнув кордон [з Росії в Україну], все склалося б так, як у Харкові та Одесі. [...] Поштовх війні, яка триває донині, дав наш підрозділ. Ми перетасували всі карти, які були на столі. Всі!».

«Стрєлков»-Гіркін у 2014 на Дондасі

Як так званими сепаратистами в Україні керувала Москва

На другий день після подій у Слов'янську, тобто 13 квітня, в. о. президента України Олександр Турчинов оголосив про початок так званої антитерористичної операції (АТО). Рішення українського уряду назвати цю операцію антитерористичною, а не військовою – навіть незважаючи на те, що з самого початку існували чіткі докази російської участі у Слов'янську і Краматорську – іноді інтерпретується як свідчення внутрішньодержавного, а не міжнародного конфлікту.

Однак таке рішення було прийнято з прагматичних, а не парадигмальних причин, головно тому, що запобігання сепаратизму підпадає під сферу дії антитерористичного законодавства України, а не оборонного права. У квітні 2014-го Київ не хотів оголошувати воєнний стан перед президентськими виборами, які були заплановані на травень 2014 року і які в такій ситуації довелося б скасувати.

У кількох глибоких академічних дослідженнях подій, що передували спалаху війни на Донбасі, від самого її початку і подальшого перебігу проаналізовано численні зв'язки між, здавалося б, незалежними антиукраїнськими акторами, що діяли на сході України, і російськими державними органами – чи то в Москві, чи то в Ростові-на-Дону, чи то в Сімферополі.

Російський історик німецького походження Ніколай Мітрохін був одним з перших відомих науковців, який вказав на ключову роль не тільки російських акторів, але й російської держави у спалаху нібито «громадянської війни на Донбасі» у статті під назвою «Транснаціональна провокація» (Transnational Provocatio).

Пізніше японський політолог Санширо Хосака у своїх статтях, наприклад, «Російські політичні технології у війні на Донбасі» (Russian Political Technology in the Donbas War), і німецький дослідник Якоб Гаутер у книзі «Непомічене вторгнення Росії» (Russia's Overlooked Invasion) підтвердили і підтримали ранні висновки Мітрохіна.

Ще до появи детальних емпіричних досліджень участі російської держави в конфлікті на Донбасі саме цей чинник здавався найбільш вірогідним поясненням початку війни. Ширший політичний контекст військової ескалації на Донбасі навесні 2014 року від самого початку наводив на певні роздуми.

Зрештою, не могло бути простим збігом, що зростання напруженості в регіоні і початок війни відбулися в той самий період, коли регулярні російські війська окупували Крим і коли Росія прискорила свою багатовекторну гібридну атаку на Україну. Дивним аспектом позірного «повстання» на Донбасі від самого початку було те, що в ньому не брали участі жодні відомі громадські діячі, організації чи політичні лідери з регіону.

Ігор «Стрєлков» Гіркін у Донецьку

Інтервенція російських збройних сил на Донбасі

Донині Росія рішуче заперечує, що її регулярні війська брали активну участь у війні на Донбасі. Дійсно, до кінця серпня 2014 року так воно великою мірою й було. Однак – окрім ключової ролі регулярних військ російської армії в анексії Криму в лютому-березні 2014 року – низка випадків на інших українських територіях свідчить про присутність не лише неформальних збройних угруповань, але й регулярних формувань російських солдатів.

Найбільш відомим випадком такої участі стала присутність на Донбасі екіпажу самохідного зенітно-ракетного комплексу «Бук» російських протиповітряних сил. У липні 2014 року цей екіпаж на кілька днів увійшов на територію Східної України і випадково збив пасажирський літак Малайзійських авіаліній MH-17, що пролітав над Донбасом з 298 цивільними особами на облавку.

У той самий час, коли менші підрозділи російських регулярних військ, такі як екіпаж «Буку», підтримували проросійських бойовиків, що воювали на Донбасі, російська армія почала обстрілювати українських солдатів з-за кордону. У липні 2014 року низка ракетних та артилерійських обстрілів українських позицій з території Росії була зафіксована на фото- і відеоматеріалах.

Перший такий обстріл відбувся 11 липня 2014 року поблизу села Зеленопілля Луганської області. Тоді загинуло 30 українських солдатів і прикордонників. У звіті, опублікованому у грудні 2016 року, відома OSINT-група Bellingcat описала російські обстріли України в щонайменше 149 різних випадках.

Знищена БМП бойовиків у червні 2014 року

Наступного місяця Росія нарешті розпочала пряме вторгнення в Україну. 14 серпня 2014 року велика колона зі щонайменше двох десятків бронетранспортерів та іншої російської військової техніки перетнула російсько-український кордон. Це було перше масове вторгнення регулярних російських військ в Україну, підтверджене незалежними спостерігачами. До кінця серпня 2014 року на території України було розгорнуто до восьми регулярних, так званих батальйонних тактичних груп (БТГ) російських збройних сил загальною чисельністю понад 6000 військовослужбовців.

Багато політиків, журналістів, дипломатів і навіть деяких науковців у всьому світі, коментуючи ці події, досі дотримуються пропагандистського наративу Кремля про війну на Донбасі, яка триває протягом останніх 10 років. Тому ЗМІ, політичні коментатори, експерти й інші громадські діячі повинні переконатися, що вони добре розуміють генезис і природу цієї війни. Політики, дипломати та інші особи, зацікавлені в майбутньому України, повинні чітко і послідовно наголошувати у своїх публічних і непублічних заявах, що збройний конфлікт на Донбасі у 2014–2022 роках був міждержавною війною між Росією й Україною, а не внутрішньоукраїнською громадянською війною.

—

Юлія Каздобіна, Якоб Геденскоґ, Андреас Умланд 

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Wojna w Ukrainie trwa od dekady

На цю тему:

• Рейды украинских военных по тылам российских оккупантов (+фильм)
• Комбриг Владислав Клочков: «Совесть моя чиста, я выполняю свой долг и за мною правда»
• Дважды в плену
• Украинский Славянск. Как местные активисты делают Украину на Донбассе
• Після завершення бойових дій час розмінування Донбасу може тривати від 10 до 20 років