Історія дівчини, яка вибралась з окупованого Донбасу: «Я перейшла на українську, щоб не поїхати дахом»

Версия для печати

19-річна Тія (імʼя змінене з міркувань безпеки) майже не пам’ятає життя без комендантської години – коли Росія окупувала Донецьк, їй було лише дев’ять. На питання про те, яким їй уявляється мирний світ, каже: це там, де є цілодобова ілюмінація. І вона хоче побачити таку ілюмінацію в Україні.

Вже майже пів року, як Тія виїхала з окупації. Нині живе у Харкові, готується вступати до університету. А ще намагається отримати український паспорт – свого часу отримати його дівчині не дозволили батьки. У виданні  «Донбас.Реалії» (проєкт Радіо Свобода) поговорили з Тією про її спогади і плани на майбутнє.

Російська пропаганда роками намагається показати нібито єдину, проросійську позицію молоді на окупованому Донбасі. Проте – це не так. Проєкт Радіо Свобода «Донбас.Реалії» поспілкувався з молодими людьми, які виїхали з окупованого Донецька вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Усі вони ще навчалися в школі, коли РФ окупувала їхні міста в 2014-му, і незважаючи на повальну кремлівську пропаганду навколо, небажання батьків зробити своїм дітям український паспорт і, по суті, загрозу життю за «інакомислення» – вони вчили українську мову, знаходили «своїх» та об'єднувалися. У цьому матеріалі про себе розповідає Тія.

«Дізналася про Стуса із «ТікТоку»

– Я не пам'ятаю, щоб нам розповідали про Майдан (Революцію гідності – ред.). Був якийсь шматочок інформації. Це було наприкінці 11 класу, це була весна, це були останні дні. Я пам'ятаю, що розповідали про «бандитські території», що у нас дуже бандитський регіон був. Про олігархів, що ми намагалися відокремитися ще раніше.

Більше розповідали про початок протестів в Донецьку. Не проукраїнських протестів – про те, що вони існували, я дізналася, здається, через п'ять місяців після [повномасштабного] вторгнення [Росії].

10-річна Тія у так званому «музеї під відкритим небом», який організувало підконтрольне Росії угруповання «ДНР» у 2014-15 років на блокпосту поблизу Донецька

Я полюбляла Стуса, він мені подобався з часів, коли його вірші озвучували в «ТікТок» – я залипала дуже на нього. І тут я дізнаюсь, що Стус навчався в моєму університеті. І що прямо на вході, де зараз просто така трошки огидна зелена фарба, був колись меморіал. Це справило на мене важке враження.

Те саме було з інформацією про протести [в Донецьку]. Я не знала, що хтось боронив українську соборність, до останнього. Мені казали, що Майдан був у Києві. Я дізналась, що в Одесі були протести, в Харкові були протести на початку 2014-2015 років. Але щоб Донецьк хтось захищав? Я не знала цього. І від цього трошки образливо.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну: «Як це можливо за ніч?»

– Я зайшла у твіттер (зараз мережа Х – ред.), це було жахливо. Я бачила новини, і вони були абсолютно незрозумілими мені. Я не могла зрозуміти, як за ніч [війська РФ] зайшли на території. Я не могла зрозуміти, як за ніч вони просунулися так далеко. Я не могла зрозуміти контексту знову. За ніч як? Як це можливо за ніч?

Сучасні «підручники з історії» на окупованій Росією території Донецької області

Це (інформація про повномасштабне вторгнення Росії – ред.) стало ширитися соцмережами. Першу добу у мене було паніка, нерозуміння. Я перевіряла, чи в нормі мої знайомі. Потім почався етап дослідження. Бо, як виявилося, не всі мали ту саму точку зору, що і я.

Я навіть подумати не могла, що не всі такої думки, як я. Наївно, але так воно і є. Почалися перші суперечки. Серед знайомих, серед незнайомих почалася перша відкрита ненависть. А я вперше почала її сприймати абсолютно серйозно. І от тоді я зрозуміла, що почалося вторгнення.

Як знаходили «своїх»

– У перші дні повномасштабного вторгнення [Росії] ми (жителі окупації з проукраїнською позицією – ред.) натворили багато бід. Ми почали поширювати історії, намагалися показати суспільству, що коїться, що це жах. Ми думали, що цього ніхто не бачить. Ми думали, що потрібно це поширювати. Якісь новини про першу різанину, перші знищені міста, перші обстріли. Ми намагалися це поширювати. 

Потім ми зрозуміли, що це дуже ризиковано, бо почали реагувати наші знайомі, які були не з проукраїнською позицією, або люди без позиції, яким це заважало, вони не хотіли цього бачити. Ми зрозуміли, що для нас небезпечно це залишати. Ми видалили [пости]. Але хто бачив, той бачив. І в поганому сенсі, і в хорошому сенсі. По людях, які писали «ы» як м'який знак та «і» українську в текстах, ми розуміли, що ця людина, скоріш за все, вже видалила російську розкладку. І це наша людина.

Читайте також: Чому у РосІї є постійна необхідність мазати все навколо своїми фекаліями

Про українську мову

– Я через «ТікТок дізналась, а точніше, згадала про існування української музики. Адже на початку вторгнення у соцмережі загалом відбувся, так би мовити, ренесанс української культури. Я згадала про існування «Океану Ельзи» тощо. Як би смішно це не звучало, навіть Вєрка Сердючка дуже допомагала.

Я перейшла на українську мову, щоб не поїхати дахом. Я вивчала в університеті російську мову, і мені потрібно було якось відокремитися від цього. Російська відчувалася як бруд. Мені потрібно було це чимось прикрити, змити. Дивна алюзія, але… якось відокремити свій мозок від думки, яка висловлюється російською, і думки, яка висловлюється українською… Це як механізм захисту.

Я не відчувала себе відокремленою від України, бо, я не знаю, чи є зараз в програмі у дітей такий предмет: у нас був предмет, з 2 класу, здається, дуже цікавий – і природа, і суспільство одночасно, і історія трошки. «Я і Україна» він називався, ось. І в контексті цього я усвідомлювала, що Донбас, Донецьк, – так, вони є частиною України. Я довго пам'ятала географію України. І досі не знаю географію Росії, хоч ми начебто мали її вивчати.

Tiя у 2024 році у центрі Харкова

До 2022-го, ну, останні декілька років, вже було дуже важко себе сприймати як частину України, але… нам ніхто не казав, що ми – Росія. Нам казали (окупаційна адміністрація, російська пропаганда – ред.), що ми росіяни, ми з росіянами, росіяни наш братський народ. Але я до останнього усвідомлювала себе, напевно, як частину України. Не обов'язково як українку, але як частину України.

Читайте також: Як російська імперія заважала бути українцями

Про виїзд з окупації

Мені здалося, що якщо я не виїду зараз, то не виїду ніколи. Я хотіла прожити життя. Звучить смішно, та я хотіла побачити життя без комендантської години. Я не хотіла виїжджати, але я не могла залишатись.

Звучить смішно, та я хотіла побачити життя без комендантської години

Я дізналася, що їду в Харків, десь на середині шляху – я їхала в інше місто. До того я взагалі планувала виїхати в іншу країну. Я не змогла організувати документи, щоб вивезти з собою кота туди. Їхати було важко фізично, важко морально. Дуже важко покидати дім, яким би він не був, в якому стані б він не був. Дуже важко його кидати.

Виїжджаєш в Росію – дуже помітно, як сильно ми відрізняємося, попри 9 років, попри 10 років того, що нам намагалися нав'язати, показати, довести. Дуже видно. І тут вже фізично складно, бо я одна, я невеличка, у мене кіт, велика валіза і це все потрібно самотужки тягнути кудись. Це були чотири дні подорожі. Я ридала кожну ніч, в потягу кожен раз мене так трясло.

Кіт Тії, який подолав із нею весь шлях довжиною в чотири дні з окупованого Донецька до Харкова

Я проходила через гуманітарний коридор, але коридором це важко назвати. Це дуже важкий шлях, але я пройшла. У мене не було українського паспорта, тому після перетину кордону моїм «квитком» була українська мова і свідоцтво про народження.

Читайте також: Українці витримають і цей іспит, бо сьогодні Господь носить форму ЗСУ

«Чим доведеш, де твій паспорт?»

– Здавалось би, людям, які виїхали [з окупації], мають сприяти в процедурах оформлення паспорта. І дійсно, я дуже вдячна [волонтерам], існує багато волонтерських фондів, які займаються юридичною допомогою, вони ведуть тебе від і до оформлення паспорта. Але ось на моменті саме юридичному є багато проблем, наприклад, процедура підтвердження особи.

Читайте також: «Воно того варте»: діти з окупації їдуть тиждень і платять $1200, щоб вчитися у вільній Україні

Коли ти виїжджаєш один в незнайоме місце, в країну, з якою тебе єдине, що пов'язує, це свідоцтво про народження і чотири класи предмету «Я і Україна» – у тебе немає свідків (які можуть підтвердити особу – ред.). Документи, які видаються там (російською окупаційною владою – ред.), не валідні, їх навіть не пропускають через фільтрацію.

І потім ти ходиш і намагаєшся довести, що дійсно був в окупації. Чим доведеш, де твій паспорт? Я кажу: немає паспорта. Ти не могла виїхати зробити паспорт? Відповідаю, я не могла виїхати зробити паспорт, мені було, не знаю скільки, 14-15 років, хто мене пустив би?

Перші враження після виїзду з окупації

«Санкціонка» (західні продовольчі товари, які Росія заборонила ввозити – ред.) не за божевільними цінами. На наш ринок товари ж заходили через Росію. Якщо щось було під санкціями в Росії, воно заходило через Казахстан, через Білорусь. Ми зараз ходимо з сусідкою по «Сільпо» і такі – оо, «Кока-кола», і вона не коштує божевільних грошей. Це просто на побутовому рівні. Якісь шоколадки, «КітКати», «Баунті», «Мілка», «Нутелла» і все таке. Це було ознакою розкоші [в окупації].

Напій, що імітує український «Живчик», на полицях супермаркетів на окупованій території Донеччини

Я заходжу в «АТБ», мені дають решту, і я розумію, що не впізнаю ці копійки, такого не було! Я пам'ятала всі [українські] копійки, як вони мали виглядати. Я не знала, чи справжні ці гроші. Здається, ще якусь нову купюру побачила. Я почала відчувати, що там [в окупації] дійсно час стоїть на місці. Що тут пройшли ці 9-10, скільки років, а там вони не пройшли і не пройдуть.

Світ без комендантської години

– Я уявляю собі весняні, або я не знаю, там, літні ночі, знаєте, ну, не ночі, вечір після 23-ї, коли горить світло. Я просто уявляю собі ілюмінацію на вулиці. Я не знаю, у вікнах, знаєте, ілюмінація. Можливо, це якісь прикраси на вулиці. Магазини, які працюють до, я не знаю, до 23-ї, кафешки, які працюють до 23-ї, до 21-ї хоча б. У нас (в окупації – ред.) була нормальна практика зачиняти все о 17:00, щоб доїхати встигнути – бо весь транспорт переставав ходити адекватно десь о 19-й.

Ось це, не знаю, світ без комендантської години, він за собою несе світ з нормальним транспортом ввечері. І ілюмінація на вулиці, і вікна [які світяться]. Коли я кажу про ілюмінацію, я згадую Донецьк. Я згадую якісь фотографії, які я бачила з [вільних] міст України. Я хочу ось цю ілюмінацію, я хочу ось цю Європу, я хочу світло тут. Я не хочу світло десь там, поза межами.

Читайте також: Свідомо розмовляють українською

Що хотілось би сказати тим, хто лишається в окупації

– Я можу сказати: «Терпи, терпець тебе шліфує, сталить твій дух, тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб'є з власної тропи» і так далі (вірш Василя Стуса «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує» – ред.). Просто терпіти, збиратись із силами. І дійсно, якщо ви не почуваєтеся в безпеці, якщо ви не впевнені, що достатньо готові, щоб боротися зсередини, якщо ви розумієте, що ця ідея не може бути реалізована поки що, – будь ласка, виїжджайте.

Бути там – це ризик не тільки для себе в плані, що тебе можуть кудись там відвезти, «загрести» і промити тобі мозок. Я не знаю, скільки грошей світу потрібно буде на терапію після цього, щоб просто адекватно сприймати світ. Не знаю, щоб адекватно сприймати банкомати «Приватбанку», а не ходити, типу, о, воно працює? Воно завжди працює?

—

Ольга Теребинська, опубліковано у виданні Донбас.Реалії

Читайте також: 

• Як харківські культурні діячі переходять на українську мову та віднаходять українську культуру
• Деокупована Херсонщина: «Люди масово переходять на українську»
• Як російські загарбники змініють демографічний склад окупованих територій України
• Геть від Росії та її "культури": Український погляд на російську літературу
• "Велика російська культура" виявилася такою ж недолугою субстанцією, як і "друга армія світу"
• Другий фронт, культурний