Історії семи добровольців Інтернаціонального легіону, які б'ються за Україну

Версия для печати

Вчорашній фермер із Мексики, який приїхав боронити країну на іншому континенті; чех, який покинув власну справу і вивчився на снайпера; студент-інженер зі Швеції, який перервав навчання і поїхав на війну… Це не початок гостросюжетного фільму, а сьогоднішні реалії України.

27 лютого 2022 року Володимир Зеленський закликав громадян дружніх до України країн приєднуватися до її оборони. Відгукнулися добровольці більш ніж 50 держав. Журналысти видання  “Новинарня” поспілкувалися з кількома іноземними добровольцями про їхній мотив бути тут, досвід війни та плани.

Іноземці воювали за нас і до повномасштабного вторгнення, зокрема бійці з тих країн, які самі постраждали від російського агресора – грузини, чеченці. Були і є в ЗС України росіяни, котрим огидна політика їхньої держави. Американці, австралійці, британці, литовці, канадці приїжджали в якості інструкторів – ділитися досвідом з українськими військовими. У лавах ЗСУ в ООС брали участь кілька громадян США… Однак після 24 лютого все це набуло нових масштабів і формату. Було створено Інтернаціональний легіон.

Його навіть розділили між силовими структурами. Частина “Легіону” воює у складі Головного управління розвідки, частина – в лавах ЗСУ.

Кількість “легіонерів” не розголошується. Хіба що в березні повідомляли, що надійшло понад 20 тисяч заявок.

Російські пропагандисти поширювали фейк про те, нібито кількість іноземців з української сторони перевищує 50% особового складу. Звісно, це і близько не правда. Тим паче, що українці приймають до війська не всіх охочих, надаючи перевагу тим, хто має бойовий досвід.

“Легіонери” воюють на тих самих засадах, що й українські військові, отримують те саме забезпечення та заробітну плату. Єдина перевага, яку вони мають, – можливість у будь-який момент розірвати контракт. З одного боку, через це чисельність підрозділів є менш стабільною. З іншого, дозволяє відсіяти тих, хто недостатньо мотивований, не впевнений у собі, виснажений та має проблеми зі здоров’ям. Іншими словами, лишаються найбільш мотивовані, віддані та витривалі.

Хата на Куп’янщині

Деокупований Куп’янськ на Харківщині – це вже майже передова. Ще одна “зона відчуження”, куди “прилітає” регулярно, і без супроводу військових сюди не потрапити. Попри суцільну руїну, місто живе. Як і в кожному прифронтовому населеному пункті, тут є ті, що не покинуть домівки під жодними обстрілами.

Міст у Куп’янську

Дорога вкрита тонкою плівкою льоду. Вирви від “прильотів”, початково не найкращий стан асфального покриття – все це робить поїздку неабияким випробуванням. Пересідаємо на позашляховик військових і їдемо селами. В деяких на око не вціліло жодної хати.

Втім, будинок, куди ми зрештою потрапляємо, цілий і досить затишний. Він слугує тимчасовим прихистком для хлопців між місіями. Медійники сюди не доїжджають, тож для тутешніх “легіонерів” це перший досвід такого спілкування.

Типовий вигляд будинків у районі Куп’янська

Більшість ставиться недовірливо. Із тих, хто погоджується на розмову, лише один спілкується без балаклави, і лише один дозволяє включити диктофон – за рештою доводиться нотувати від руки.

На таку перестраховку є причини. Адже ворог відстежує “легіонерів” з особливою пристрастю, за можливості вираховує їхні родини і погрожує їм. І якщо ризикувати власним життям іноземці готові, то ставити під загрозу спокій близьких бажають менше за все.

Фоторепортаж із Куп’янська й околиць:

“Ми віримо вам, – пояснив один із вояків, – але у вас можуть вкрасти диктофон, і в такому випадку нас можуть ідентифікувати за голосом”.

Читайте також: "Це війна за право бути, а не називатися українцем. Його треба заслужити"

Швед Дезерт. “У звільненому селі нас зустріли снеками”

Позивний Дезерт (Desert) приїхав зі Швеції, воює вже пів року. В минулому – студент-інженер, тепер парамедик.

“Ненависть до дій Російської Федерації”, – він пояснює свою мотивацію стисло.

Дезерт

Про одну з перших місій згадує: “Обстріл артою, танками, намагалися витиснути. Нам дали наказ тримати позиції. Прилітали ракети, ми бачили вибухи на полі, не знали, що це. Було дуже холодно”.

Їхню групу оточували. Один із побратимів отримав поранення в живіт. “За таких умов ти не можеш зробити багато”, – пояснює хлопець. На щастя, боєць вижив.

Села, у звільненні яких брали участь Дезерт із побратимами, були вже порожніми. Натомість людську радість “легіонери” відчули на собі в Куп’янську, де також мали декілька місій, і в селі неподалік.

“Ми зайшли в село під Куп’янськом, – згадує Дезерт. – Був гарний день, мало обстрілів. Ми знали, що там безпечно. Ми були першими піхотинцями. Люди виходили до нас із прапорами і стрічками. Кидали батончики, снеки, пляшки з напоями. Ніби в нас цього нема”, – розповідає співрозмовник із подивом.

Рідні його підтримують, та понад усе хочуть, аби він повернувся живим.

Читайте також: Олена БІЛОЗЕРСЬКА: "Уперше війна відбувається так відверто й неприховано: ми або вони, до кінця"

Німець Рік. “Обіцяли, що перша місія буде проста”

Рік також студент, вивчав у Німеччині медицину. Власне, у якості медика і прибув сюди. На війні уже понад три місяці.

Ріковий шолом

“Я знав, що зможу застосувати тут свої навички, – говорить німець. – Мені здавалося, що це дуже шляхетно, допомагати Україні в цій історії. Я маю спробувати”.

Серед його побратимів у підрозділі – вихідці з Ізраїлю, Естонії, Латвії.

Усвідомлення війни прийшло після першої ж місії. Їм обіцяли, що місія ця буде проста. Однак щось пішло не так: “Була атака російськими гелікоптерами. Танки стріляли, стріляло все! Ми взяли маленьке село – росіяни використали стільки зброї і амуніції, стільки грошей!..”

Тоді двоє друзів Ріка отримали поранення. Один із них втратив око.

“Я ненавиджу це!” – признається юнак.

Він розповідає, що загалом поранених багато, і чимало людей не витримують суто на ментальному рівні та повертаються додому.

Однак сам Рік тримається: “Я дуже позитивна людина. І навіть коли навколо повне лайно, я завжди вмію знайти щось хороше”.

Читайте також: Як українські та західні ліві реагують на російське вторгнення в Україну: наші просять зброю - західні проти

Німець Нікіта. “Дуже fucking важко на передовій”

Його земляк Нікіта працював у великій логістичній компанії. В Україні в нього дівчина, тож ситуацію він розумів добре. Війна для німця стала до сліз особистою справою. Він говорить емоційно і перепрошує за недостатньо добру англійську.

Нікіта

Приїхав сюди у вересні. Спершу підготовка, потім Миколаївщина, і тепер Слобожанщина.

“Дуже fucking важко на передовій – сорі, але це правда, – зізнається він. – Але в мене чудова група, команда, чудові солдати і легіонери – з цим нема проблем! Це війна, це фронт, я солдат – це і є історія. Це недобре, але я борюся – це робота”.

“Я шукаю майбутнє!.. – говорить Нікіта про повоєнні плани. – Я люблю Україну, мені подобається її менталітет, це молода країна… Можливо, я залишуся тут, стану інструктором з військової справи, можливо, почну нове життя тут!”

Свою відпустку він провів тут, не повертаючись до Німеччини. За допомогою дівчини та друзів починає потроху вчити українську.

Читайте також: Герої не вмирають. Микола Анацький: Я родом из Бахмута

Чех Санта. Нове застосування математики

Із наступною групою “легіонерів” спілкуємося в Харкові у їхньому ППД (пункті постійної дислокації). Тут атмосфера інша – хлопці відпочили, почуваються більш вільно і поводяться відкритіше.

Пес Турнікет

Нас частують кавою. У кімнаті бігає пес із позивним Турнікет – улюбленець мексиканського добровольця Марло “Але насправді він наш спільний”, – тихо додають хлопці. На собаці розвантажка із власне турнікетом.

“Легіонери” спілкуються з відкритими обличчями, дехто навіть фотографується без балаклави.

Санта обіймав директорську посаду у власній компанії в Чехії. Однак повномасштабне вторгнення росіян змусило його переосмислити власне життя. Не маючи військового досвіду, він приїхав в Україну і вивчився на снайпера. На моє зауваження, що це складно, адже потребує добрих знань із математики, Санта каже: “Я був фінансистом в минулому – там також потрібна математика!”

Санта

Перше, що він побачив, перетнувши кордон, це 10-кілометрову чергу автівок із людьми, які тікали від війни. Її реальність Санта усвідомив уповні, коли проходив навчання на Яворівському полігоні. Саме тоді росіяни атакували полігон ракетами.

“Наші будівлі було зруйновано, ми вибігали з бараків, наші речі були у вогні, – згадує чеський доброволець. – Тож це був момент усвідомлення, наскільки це все реально. Це був важкий удар, що вбив багатьох людей”.

Санта пояснює – для нього повномасштабне вторгнення військ РФ в Україну стало атакою на всю Європу, на всіх, хто сповідує цінності демократії та незалежності.

“Тобто це не лише про Україну, це про напад на всіх нас, на кожну країну.

УКРАЇНА Є ЧАСТИНОЮ ЄВРОПИ, ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ, ДЕМОКРАТІЇ, СВОБОДИ І НЕЗАЛЕЖНОСТІ. І МИ ЗАХИЩАЄМО ЦІ ЦІННОСТІ”.

Попри пройдену підготовку та засвоєні базові навички, Санті важко призвичаюватись до перебування під артилерійським вогнем, коли здригається земля.

“Тільки ті, що фізично й ментально готові, віддані цій пожертві – тільки такі можуть тут лишитися”, – пояснює громадянин Чеської Республіки.

Санта обирає публічність, хоча визнає усі ризики, які це несе: “Але те, що я роблю, є значно важливішим, це дозволяє нам отримувати більше постачання і підтримки. Вона нам потрібна. Для бійця немає більшої небезпеки, ніж на передовій”.

“Перша річ після закінчення війни – вечірка! – ділиться планами “легіонер”. – Я зустрів дівчину в Україні. Тож ми плануємо весілля в Севастополі. Але це буде можливо після перемоги, тому що ми маємо звільнити Крим. А потім я хочу просто жити в мирі. Тому що реально все, що мені потрібно – це мир і спокій.

Зараз для мене найбільшою цінністю є те, що в мене є дві руки, дві ноги і двоє очей. А для моєї дівчини рай – це коли є електрика, інтернет і тепло”, – пояснює Санта.

Водночас додає: живучи в мирі і спокої, планує бути завжди готовим до наступної війни, яка може статися.

Читайте також: Чому українки, попри війну, повертаються з-за кордону з дітьми в Україну

Мексиканець Марло. Досвід проти криміналітету

Марло з Мексики, і він має досвід війни. Однак перш ніж приїхати сюди, займався цілком мирною справою – вирощував овочі на власній фермі.

Марло

“Я розумів, що таке може статися з будь-якою країною, це може статися з моєю країною завтра, – пояснює він своє рішення. – Свобода, права людини – це те, чого не можна забирати, тож…”

Першою місією стала оборона Маріуполя.

“Там були дуже тяжкі обстріли, – згадує Марло. – Росіяни зайшли в місто, і тоді я був найближче до них, це був найближчий стрілецький бій тут, в Україні. Тому що до того в мене був такий досвід, але в Україні це було трохи складніше. Тут були військові проти військових, жодного криміналу. Хоча по суті росіяни – криміналітет… Потім після цього пройшов один тиждень, ми були виведені з міста як іноземці. Ми повернулися до Львівської області. За дев’ять днів вони забрали Маріуполь, далі була блокада заводу “Азовсталь”. Вони забрали дуже багатьох людей звідти, я знаю декількох, котрі досі перебувають в полоні”.

Зі знайомих “легіонерів” ніхто не потрапив у полон у Маріуполі, однак було багато поранених і загиблих.

Марло вважає, що якщо шанси утримати місто і були, то тільки на початку битви.

“Але потім вони (росіяни) почали настільки сильно накривати артилерією і танковим вогнем. А особливо атаки з повітря! Вони накривали справді сильно. І ми мусили відійти в місто, ховатися поміж будівлями – там були кращі укриття. Вони сконцентрували всі свої сили, всі танки, всю підтримку з повітря на Маріуполі саме в цей специфічний момент. У нас є багато досвідчених бійців, досвідчених командирів. Але на той момент вони були поза містом. Якби вони тоді були з нами… Може, і можна було утримати місто, а може і ні. Тому що російська тактика – це як повернення до Другої і Першої світової!.. Ми працюємо за західною тактикою, ми могли б їх задавити, посунути це все вперед. Але нам не вдалося. Командири прийняли правильне рішення [відійти]… Але одного дня ми будемо готові повернутися”.

Читайте також: Який бойовий дух наших бійців, як залишатись собою на війні і навіщо українцям варто відзначати свята цього року

Потім групу Марло направили в Харківську область, де вони співпрацювали з різними підрозділами.

Найбільшим випробуванням для хлопця стали не ворожі атаки, а холод, до якого він не звик. Однак тут виручає досвід побратимів, котрі приїхали з суворішого клімату. Зокрема канадійця Акса.

“Він приїхав з Квебеку, тож він має навчики виживання, як бути на холоді. Мені тут трохи складніше, ніж іншим, але з кожним днем я звикаю до цієї погоди, стає легше. Військові допомагають вдосконалювати свідомість, адаптуватися до ситуації. Зараз як у військового у мене немає іншої опції, окрім як адаптуватися”, – розповідає вояк із Мексики.

Загалом різний досвід із різних куточків світу робить підрозділ сильнішим. І це не лише про погоду.

“В цьому наша сила, що ми прибули з різних країн, – переконаний канадець Акс. – Хтось із нас має навички екстремального водіння. Люди з Південної Америки можуть дати поради по бойовим діям у лісі, і вони справді дієві. А ми натомість даємо поради щодо холоду”.

Мексиканець Марло переконаний – немає значення, чи мала людина військовий досвід раніше, чи ні. Базові вміння прищеплюються доволі швидко. Якщо є натхнення, мотивація захищати країну, то решту вмінь людина опанує легко.

Цей боєць прийняв рішення не приховувати ані обличчя, ані імені. У своїй публічності він вбачає також елемент інформаційної війни.

“Я приїхав із дуже корумпованої, кримінальної країни, де проблеми з наркоторгівлею. Тож я знаю, як розрулювати різні проблеми. На початку я був дуже обережний із демонстрацією обличчя, називанням свого імені. Але потім я перестав цим перейматися, знаєте. Більшість часу ми проводимо на фронті, де все може статися. Щодо себе я не переживаю. Щодо родини – у мене є власні методи, як убезпечити її, наскільки це можливо. А так – вони знають, хто я. Я волію вийти з тіні, бути публічним, і я таким є уже тривалий час”, – каже Марло.

Після боїв у Маріуполі Марло мав поранення, тож відновлюватися він поїхав до Мексики.

ЙОГО ВРАЗИЛО, ЩО БАГАТО ЗЕМЛЯКІВ У МЕКСИЦІ ВВАЖАЮТЬ КАДРИ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ПОСТАНОВКОЮ.

“І багато людей казали: “О, ти був на війні! Та ні, це все фотошоп!”. Багато коментарів таких, багато людей вважають, що це не реально, – переповідає Марло. Тож це ще одна з головних причин, чому я вирішив бути публічним. Я приїхав із великого міста, де мільйонне населення. І я їх переконав, що це реально. Багато людей стали виявляти більше інтересу і уваги до цієї війни, тому що я був публічним. Я бачив, що змінив ставлення деяких людей. Я виступав у новинах в Мексиці, і це справило сильне враження!”

Ще одна причина публічності – бажання не бути забутим.

“У мене є друзі-легіонери, які, на жаль, загинули. І про них просто забувають. Я не прагну хвали, я не прагну бути знаменитим, але щонайменше, якщо я загину, я б хотів, щоб люди пам’ятали про мене. Тому я краще буду публічним і прийматиму цей ризик, і всі будуть знати, хто я є, ніж триматися в тіні й лишитися безвісним”.

Читайте також:  Героїчні жінки українського Сходу

Американець Джон. “Мрію стати фермером в Україні”

Джон із США служив на флоті десять років, по тому вийшов у резерв. Перш ніж приїхати в Україну, працював у секторі технологій.

Джон

“Повномасштабне вторгнення виглядало для мене як терористичний акт, – говорить  він. – І я також розумів, що Сполучені Штати не можуть бути прямо залучені”.

Джонова перша місія відбулася на Київщині: “Було багато ходьби, багато темряви. Нам треба було залишатися непоміченими для дронів і інших подібних штук. Ми йшли у зону проведення операції – тотальна темрява, нема навіть місяця. Пам’ятаю, коли ми вийшли з машин, почала працювати артилерія. Це було не прямо по нас, але досить близько. Ми розуміли, що в будь-який момент вони можуть скорегувати вогонь. На щастя, під час тієї місії їм не вдалося вийти на нас, нам вдавалося витримувати дистанцію. Вони намагалися слідувати за нами, але ми рухалися достатньо швидко. Я намагався утримувати погляд на людині перед собою. Я загубив балістичні окуляри, загубив планшет та інше. Це, я б сказав, було найбільшою небезпекою…”

Джон нагадує – на війні небезпечно завжди і всюди. Харків тепер під українським контролем, однак легко досяжний для російських ракет.

За рідних він переймається менше, ніж за себе: “США можуть подбати про їхню безпеку. Я більше думаю про свою безпеку під час повернення до Європи, якщо я виїду з України і, може, поїду кудись іще. Тому що є багато країн, де можуть бути росіяни. Можливо, небезпека виходитиме звідти. Якщо вони знатимуть, хто я, як я виглядаю… я параноїк по природі. Завжди озираюся, мені здається, що хтось слідує за мною…”

Джон помітив, що проти США давно точиться російська інформаційна війна. У соцмережах діє чимало проросійських ботів та акаунтів. Це потрібно враховувати.

А сам чоловік аісля перемоги думатиме про те, щоб залишитись в Україні.

“Я багато жартував про те, що хочу стати фермером тут. Спокій, відсутність стресу – виглядає гарно! Я хочу знайти українську дівчину. Але спершу треба перемогти…”

Читайте також: Сапер із Сімферополя: «Крим має бути звільнений військовим шляхом» 

Канадець Акс. “Україна – як постріляне соняшникове поле. Приїду її потім розміновувати”

Як і Джон, Акс також є професійним військовим. Він говорить короткими, вичерпними реченнями. Має юридичну освіту. Був командиром відділення у збройних силах декілька років.

Акс

“Як і всі присутні, я мав багато причин приїхати сюди, але я, мабуть, назву лише дві. Перше: якби таке сталося в нас, я би також хотів, аби люди з інших країн прийшли на допомогу. Тож виходячи із цього, я маю діяти. Тому що якщо я можу, значить, я мушу. І друга причина – я вірю в право закону, а не право найсильнішого і право кулака”.

Перше, що його вразило по приїзді в Україну, це руйнація інфраструктури та будинків. “І це нагадувало про те, що в цій війні цивільні – найперші жертви, – говорить канадієць. – Зруйновані ферми, будинки, церкви, заводи. Це перше. А друга річ – коли ми їхали через поле квітів, які є свого роду символом для України, і все це поле було в вирвах від прильотів, в нерозірваних снарядах. Для мене це було дуже символічно. Артилерія працювала, її було чути. Але для мене поле було, як Україна. Поле обстрілювалося, воно уособлювало для мене поле битви…”

Акс порівнює російську агресію в Україні з діями фашистів на початку Другої світової: “Нациська Німеччина зайшла в Чехословаччину. Вони взяли її за три дні і по тому показали світові це як факт. Їхня армія тут. Вони провели “референдум”, показали, що люди “щасливі” і “збираються бути з Німеччиною”. І потім світ сказав: “Тільки не більше цього!” Вони пообіцяли: “Не більше!” Так само, як Росія обіцяла після Грузії. Після Криму. Але Німеччина далі пішла в Польщу. І потім світова спільнота збагнула, що треба щось робити. Для мене ця ситуація є історичним еквівалентом. Зараз їх (росіян) треба зупинити, бо вони йтимуть далі. Заради цього ми готові поставити все на кін. Зруйновані будинки та інфраструктура в селах – я думаю, це нагадування про те, за що ми воюємо”, – каже Акс.

Звісно, війна в Україні не схожа на жодну іншу війну, але попередній військових досвід помічний Аксові з декількох причин.

“Військовий вишкіл – це в першу чергу дисципліна, і по-друге, це рефлекси, пам’ять м’язів”, – розмірковує доброволець.

“Бути солдатом – це стріляти, рухатися, комунікувати. (…) Наш досвід у інших війнах, звісно, не можна порівняти з ситуацією тут. Це не те, до чого будь-хто з нас готувався. Але військовий досвід у вигляді дисципліни, взаємодії з підрозділом, стрільби, руху, комунікації – мені це дає дуже багато переваг””, – каже Акс.

“Звісно, це насамперед війна артилерії, – говорить канадець. – Але для решти світу це інформаційна війна. І ми, іноземні добровольці, відіграємо значну роль у цьому. У мене є друзі, зв’язки на безпечній платформі, яким я регулярно подаю новини. І я намагаюся сформувати для них меседжі. Показати, що ми професіонали. Ми тренуємося з ранку до вечора, ми стаємо кращими перед кожним виїздом на фронт. Ми отримаємо краще спорядження – отже, ми можемо краще виконувати нашу роботу. Ми дбаємо про те, щоб повернутися до наших родин. І я намагаюся показати це моїм друзям, моїй спільноті.

Україна – це, в першу чергу, Європа. Це також фронт, на якому ми воюємо, використовуємо силу, ми є прийнятими на рівні міжнародних відносин”, – пояснює “легіонер”.

Після завершення війни він в першу чергу повернеться до своєї родини, побачить дітей, а потім приїде в Україну знову та займеться тут розмінуванням, можливо, навіть створить свою НГО.

“Я втратив двох друзів через міни минулого тижня, і в нас ще троє поранених. Я хочу боротися з мінами, треба прибирати це лайно з землі. Тому що після війни фермери, звичайні люди, діти будуть ходити через ці лінії, через ці поля”, – аргументує канадець.

Він вагався, чи погоджуватися на інтерв’ю, через страх за рідних. Хоча сам готовий віддати життя на цій війні.

Однак ще до того, як цей матеріал був дописаний, боєць повідомив, що ворог таки вирахував його та погрожує його родині.

На подяку за службу та за розмову відповідає українською: “Будь ласка!”

—

Олена Максименко із Харківської області, опубліковано у виданні “Новинарня“

фото автора / “Новинарня“

В тему:  

• Як воюють професори українських вишів. Зіркові та робочі будні 101-ї бригади тероборони Закарпаття
• Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти
• Як офіцер ЦАХАЛу Максиму П воює за Україну: "Я тут за виконання дуже специфічної роботи"
• Как украинские историки воюют, помогают фронту и работают. "Открытые архивы и декоммунизация очень злят Путина"
• Капелан Сергій Цьома: «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана»
• 20 дней в обороняющемся Мариуполе команда журналистов AP документировала военные преступления русской армии