Станіслав Грещишин: "Ми втрачаємо час як країна, нація”

Версия для печати

Маємо довести розпочату на Майдані справу до логічного завершення. Коли можна буде сказати, що Україна відбулася як демократична держава, яка розвивається. Самостійна, прогресивна, перспективна. З якої не хочеться їхати. На Майдані один чоловік сказав, що треба 40 років, аби змінити країну. Виховати нові покоління. Я обурився: хто так довго це робитиме? Зараз думаю: якщо за 40 років впораємося, буде добре.

Узяли з другом каву в "Макдональдзі" ввечері 21 листопада 2013-го й пішли на Майдан. Наступного дня повернулися туди вже більшою компанією. В неділю вирішили влаштувати віче. Я тоді вчився на першому курсі магістратури, мав акаунт "ВКонтакте". Побачив, що в усіх столичних вузів є група про євроасоціацію, крім КНУ. Вирішив це виправити. Подзвонив другу Іванові Примаченку (нині – співзасновник платформи безкоштовних онлайн-курсів Prometheus. – Країна), аби допоміг розпіарити в мережі. Саме в нашій групі студенти домовлялися про час і місце збирання для участі в акціях.

На вічі зі студентами з інших вузів домовилися 26 листопада влаштувати спільну акцію. Зібралося кілька тисяч молоді – справжньої, щирої. Обуреної, що в нас хочуть забрати шанс на нормальне життя. Це стало несподіванкою для влади.

29 листопада остаточно зрозуміли, що асоціації з ЄС не буде. У Вільнюсі Угоди не підписали. Від імені студентської координаційної ради я зачитав промову на Майдані. Вирішили сказати, що Янукович – невдаха. Він був близький зробити щось нормальне, але всрався.

Станіслав ГРЕЩИШИН, 28 років, історик. Народився в Ужгороді 31 серпня 1992 року. Батько – водій-механік. Мати працювала на пошті, у сфері житлово-комунального господарства. Має старшу сестру Катерину. 2015-го став магістром з історії в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Працював учителем історії, координатором з планування в громадській організації ”Захист патріотів”. Співорганізатор студентського Майдану в 2013–2014 роках. Був радником та керівником патронатної служби виконувачки обов’язків міністра охорони здоров’я Уляни Супрун. Виконавчий директор громадської організації ”АРК.ЮЕЙ” – Поширює культуру здорового глузду в Україні, – пояснює. У шлюбі. Дружина 28-річна Катерина – лікарка. Має сина 13-місячного Марка. Живе в Києві

Було трохи лячно. Йшлося ж про чинного тоді президента. Після виступу поїхав у гуртожиток відсипатися. Вранці прокинувся від навали дзвінків і повідомлень. Питали, де я, чи все гаразд. Не розумів, що відбувається, доки не почитав новин.

Трійка політичних лідерів – Яценюк, Тягнибок, Кличко – були слабкі й нерішучі. Ловив себе на думці, що стою з людьми значно вищої якості, ніж ті, хто на сцені говорить від імені всього Майдану. Дивний дисонанс. Було багато розмов із рідними, друзями – чи все це має сенс. Казали, нас використовують політики. Це трохи деморалізувало.

Було дивно, що люди так бояться озвучити свою позицію публічно, що готові придумувати відмовки. Типу "це все політики, Європа – для інших, нам Росії треба триматися". Це багато що говорить про наше суспільство. Було й значною мірою досі лишається незрілим. Люди часто бояться, коли треба просто робити.

Ніч на 11 грудня стала для мене переломним моментом у протистоянні. Наше покоління виросло на фільмах про "Гаррі Поттера", "Володаря перснів". Там завжди є моменти, коли темні сили оточили і здається – кінець. Проте зрештою добру вдається вистояти. На Майдані все видавалося таким самим яскравим і сильним, але було реальне. Тієї ночі відбулася спроба зачистки. З усіх боків штовханина. "Беркут" і вевешники намагаються прорватися, а ти стоїш серед людей, яких все більшає. І раптом у Михайлівському соборі задзвонили дзвони – відчуваєш дуже сильні емоції. Коли почало світати і ми вистояли, зрозумів: Янукович програв.

На цю тему: Приговоры, подозрения, розыск: дела Майдана семь лет спустя

20 лютого був на роботі у школі. Там завжди шумно. А в якийсь момент запала мертва тиша – дізналися новини про Інститутську. Перше, що побачив в інтернеті, – фото дівчини з Червоного Хреста, яка трималася за шию (Олесю Жуковську снайпер поранив пострілом у шию під час зачистки Майдану 20 лютого. – Країна). Я тоді говорив із восьмим класом, що тирани рано чи пізно падають. І коли вдаються до таких засобів – це означає, що близькі до поразки. Говорив і не вірив у це. Думав, Майдан придушать. А мене і друзів посадять у тюрму, в кращому випадку.

На бульварі Шевченка зустрів однокурсника Макса. Він був шокований: "Стас, я щойно носив тіла вбитих". На Майдані вже не стріляли, але йти туди боявся. В інтернеті знайшов інформацію, що в Києві є військова частина і там останні БТРи, якими можуть штурмувати Майдан увечері. Збираються активісти, аби блокувати виїзд. Вирішив приєднатися.

Із частини вийшов п'яний офіцер. Сказав, дарма стоїмо, БТРів нема. Все, що можна було використати, давно звідти поїхало. Додав: "Якби в нас були нормальний міністр і голова штабу, був наказ, ми давно вийшли би на боці громадян. Але в нас міністерством керує росіянин (з 2012-го по лютий 2014 року міністром оборони був Павло Лебедєв. Утік з України вслід за Януковичем. Був у Кремлі на зібранні з нагоди початку окупації Криму РФ. – Країна)".

Із другом Женею познайомилися на Майдані. 20 січня в нього день народження. Подарував йому пляшку закарпатського коньяку. Домовилися випити, коли Янукович упаде. Досі не відкоркували. Є відчуття незавершеності змін, які мали б статися.

Розстріл Майдану шокував. Я мав посттравматичний синдром. Думав, ми недопрацювали, аби зберегти мирність. Пізніше усвідомив, що цього було не уникнути. Якби майданівці не почали давати відсіч, втратили б іще більше хороших людей. Їх позабивали б, повивозили б у ліси, арештували б. Було б так, як зараз у Білорусі. Лукашенко і Янукович таких людей не розуміють. Для них, коли когось б'ють, а він не дає здачі, це прояв слабкості.

До молоді на Майдані часто підходили старші й казали, що вони тут – за наше краще майбутнє. Це мотивувало. Один чоловік розповів про свого сина, якому в лікарні не дали безкоштовного інсуліну. Мусив прийти із сокирою, аби його дитині ліки таки знайшли. Згодом хлопчик помер. А чоловік приїхав на Майдан, щоб у владі не було таких, як Раїса Богатирьова (з 2012-го по 2014-й була міністром охорони здоров'я. – Країна).

На початку акції – ще до розгону – казав, що не треба закликати когось убити, скидати. Українці занадто довго вмирали за свої цінності. А треба жити й перетворювати їх на реальні результати, перемагати. Коли сталися Інститутська, Грушевського – мені стало соромно за ці слова. То було романтичне бачення людини, яка не розуміла, з ким маємо справу.

Багато європейських лідерів дивилися на Україну, як на якесь непорозуміння після розпаду СРСР. І якщо хочеш щось робити в цьому регіоні, то треба говорити з росіянами. Як нація ми з'явилися на карті 2014 року. Яка хоче рухатися до цивілізованого світу. Бути в іншій компанії, а не провінцією РФ.

Коли "регіонали" втекли, в державній сфері утворився вакуум. Люди, які прийшли на ключові посади, не мали плану дій. Очікуваних змін не відбулося. Виявилися неготові. Змарнували багато важливого часу.

Тоді люди масово чіпляли прапорці на машини, фарбували в синьо-жовтий паркани. Візуально – красиво. Але говорило про системну проблему. Це мало бути складовою – яка на початку підніме бойовий дух, далі мали йти якісні ремонти, розвиток інфраструктури, реформи. Могли реалізувати найрадикальніші зміни. Але через нерозуміння, що критично важливе, а що другорядне, цього не сталося. Зміни, які відбулися, зараз або легко зупинити, або потерпають, бо інші сфери лишилися старими.

Не хочу, щоб люди знову мали виходити на Майдан. Важливо, щоб ми подорослішали й почали планувати на тривалі періоди часу. Були зрілі в тому, як делегуємо комусь владу, як організовуємося. Бо Майдани можна робити регулярно. А те, що працює системно, треба будувати довго й наполегливо.

Влітку 2014-го Уляна Супрун із чоловіком Марком створили в Києві громадську організацію "Захист патріотів". Там навчали військових надавати першу меддопомогу, видавали їм аптечки. Я прийшов туди волонтером. Потім став координатором – планував тренінги, опрацьовував заявки. 2016-го, коли Уляну покликали в Міністерство охорони здоров'я, вона забрала мене із собою. У МОЗі очолював патронатну службу. Організовував щоденну роботу міністра, готував матеріали, зустрічі та заходи, забезпечував зв'язок із посадовцями інших органів державної влади. Працювали по 12–13 годин на добу без вихідних. Перший рік лобіювали зміни, щоб їх прийняла Верховна Рада. Далі була імплементація реформи первинної ланки – це було дуже складно. Паралельно – багато інших проєктів, інформаційних атак, що відволікали від основного. Але ми робили речі, які впливали на цілу систему. Могли бачити зміни для громадян, реальних пацієнтів, лікарів у живому часі.

З Уляною багато їздили регіонами. Зустрічалися з медиками. Пояснювали, які будуть зміни. Відчували сильний скепсис. Не тому, що пропонуємо погане. А через цілковиту зневіру. Типу виконувачка обов'язків міністра – значить, через пару місяців змінять і ніяких реформ не буде. Підвищать зарплати? Нам це вже сто разів обіцяли. Це було очікувано. Змін у галузі не відбувалося з часів Союзу. А коли запроваджуєш транс­формації – конфлікту зі старим не уникнути.

2018-го, коли реформа первинної ланки відбулася, ми проїхали тими ж регіонами. Люди, які два роки тому сміялися з Уляни, підходили й дякували. Це додавало оптимізму – галузь реально змінити. Але нам не вистачило часу.

На рівні громадян не було різкого спротиву. Хоч медіа малювали зовсім іншу картинку. Ми одразу вибрали тактику, яку рідко використовують чиновники, – казали правду. Про те, що стара система не працює, корумпована, в ній багато неосвічених людей, які неякісно надають послуги. І те, що ми хочемо змінити, покликане допомогти і пацієнтам, і лікарям.

Зрозуміли, що Уляну не залишають, на початку літа 2019-го. Це було видно з поведінки Зеленського та його оточення.

У вересні уряд її звільнив. Ключовий меседж Супрун до команди був: нічого не зупиняється, ви працюєте далі. З приходом нового міністра люди почали звільнятися, бо нічого не відбувалося. Застій. Усе паралізовано. Виявилося, це демотивує більше, ніж коли на тебе тиснуть.

У вересні з Уляною пішла частина команди. Серед них і я. Реформи ніхто не зупинив. Але зміни не відбуваються так, як мали б. Міністрів міняють кожні кілька місяців. Це дуже складна сфера, потрібен професіонал.

Супрун часто називають людиною зі складним характером. І це проблема в Україні. Бо тут людей із характером називають людьми зі складним характером. Вона неймовірно працьовита. Називає речі своїми іменами. Вимагає ефективності, результативності. Ставить високу планку якості. Завжди однією з перших приходила в міністерство і однією з останніх завершувала робочий день. Повністю сфокусована на роботі. Тому продуктивна. Це великий челендж для людей, які з нею працюють. Маєш відповідати, це нелегко.

Українці постійно падають в обійми популістів, які їм обіцяють швидкі рішення складних проблем. А коли пропонують складні рішення складних проблем, одразу від них відмовляються.

Робота в МОЗі – одне з моїх найбільших досягнень. Успішний досвід того, як працюють великі системи. Як їх змінювати.

Усі три міністри, які прийшли після Уляни, – класичні совкові міністри медиків. МОЗ насамперед має дбати про здоров'я громадян. Далі – про медиків. І Ємець, і Скалецька, і Степанов дбають про медиків, їхні зарплати. Пацієнта там нема. Це нездорова логіка.

Зміни, що почалися на Майдані, дуже потужні. Але то імпульс. Далі була потрібна системна робота. Готовність втілювати щось непопулярне, зусилля над собою. Багато хто цього тесту не здав. Виявилося, нам як нації легше скинути умовного Януковича, ніж сказати своєму керівнику, що він робить фігню. Або головлікарю – що він краде. У колективних справах ми – сила. Поодинці часто пасуємо.

Дивно, коли хтось каже: сім років після Майдану – і ми знову на тому ж місці. Про що ви говорите? Ми пройшли величезну відстань від країни 2013-го дотепер. Звісно, є ще багато проблем. Але неможливо 40-мільйонну державу змінити за рік-два.

Одна з найбільших проблем урядів після Майдану – що не приділяють достатньої уваги розвитку культури. Політична еліта не розуміє, чому це важливо. Досі не визначили, що таке український контент – як створюємо, поширюємо, на чому акцентуємо. Це треба, щоб громадяни розвивалися, дорослішали.

На цю тему: Уважение, стыд и страх. Волонтерство в семи годах жизни Ирины Гук из «Народного тыла»

Ми втрачаємо час як країна, нація. Ще один політичний цикл, у кращому випадку, не просунемося. А в сучасному світі – якщо не розвиваєшся, то відстаєш. Війни стало значно менше в інформаційному просторі. Це небезпечно, бо вона триває.

Відчуваю відповідальність за те, що відбувається в країні. Маємо довести розпочату на Майдані справу до логічного завершення. Коли можна буде сказати, що Україна відбулася як демократична держава, яка розвивається. Самостійна, прогресивна, перспективна. З якої не хочеться їхати.

На Майдані один чоловік сказав, що треба 40 років, аби змінити країну. Виховати нові покоління. Я обурився: хто так довго це робитиме? Зараз думаю: якщо за 40 років впораємося, буде добре.

—

Таміла МИХЕЄВА, фото: Тарас ПОДОЛЯН;  опубліковано у журналі КРАЇНА

На цю тему:

• Историк Сергей Плохий: Ценности России заканчиваются где-то на Хуторе-Михайловском
• Почему украинцы покидают страну: три истории беженцев из Донбасса
• "Кто придумал это перемирие? Мы должны драться и победить!"
• “За Україну помирати гонорово”
• Российско-украинская война выходит на высший, сакральный уровень. Ждать осталось недолго