Спогади Євгена Грицяка про Норильське повстання: вони розмовляли з нами мовою кулеметів

Версия для печати

Як українці підняли одне з найбільших повстань у радянських таборах? До 70-ї річниці завершення повстання у Норильську переказуємо спогад одного з його організаторів.

“25-го травня 1953-го року ми виходимо на роботу. Усі пригнічені; до роботи не приступаємо. Раптом біля 5-ї зони, що знаходилася неподалік від Горстрою, затріщав автомат. Ми чомусь були впевнені, що і на цей раз без жертв не обійшлося. Нарешті довідуємося, що одного вбито, а шістьох поранено. Деякі в’язні, що було приступили до роботи, опустили руки. Уся робота на Горстрою стихійно припинилася. Люди безладно забігали, заметушилися. Активніші в’язні почали викрикувати: ‘Нас убивають! Не будемо працювати! Викликаємо з Москви комісію!’”.

Саме так 70 років тому у Норильську розпочалося перше та найбільше повстання політичних в’язнів у системі спецтаборів ГУЛАГ. Серед учасників — 17 тис. осіб, де 70% — українці, засуджені за “націоналізм”. Повстання тривало 61 день і змусило кремлівське керівництво піти на поступки, похитнувши віру у могутність і непереможність радянської системи у всьому світі. До того ж із всіх табірних повстань це було єдине без застосування зброї. Саме через його ненасильницький характер, як пише засновниця музею повстання Алла Макарова, це було “повстання духу — як найвищий прояв ненасильницького спротиву нелюдській системі ГУЛАГ”.

Читайте також: Норильское восстание 1953 года подняли украинцы

Наведений у першому абзаці уривок, як і всі інші у статті, належить Євгену Грицяку — одному з організаторів Норильского повстання. Він народився у селі Стецевій на Івано-Франківщині. У шкільні роки почав співпрацювати з молодіжною націоналістичною організацією, що готувала молодь до боротьби з окупантами. Після — воював у лавах радянської армії, але у 1949-му році був заарештований за зв’язок з ОУН / УПА та засуджений до страти, яку замінили на 25 років таборів.

Однойменна книга Грицяка про повстання доступна вільно у онлайн-бібліотеці Харківської правозахисної групи. До 70-ї річниці його завершення публікуємо стислу хроніку повстання на основі спогадів Євгена Грицяка.

Євген Грицяк, світлина з сайту Меморіалу Красноярська

Українська пісня над Єнісеєм

“Розмістившись у бараках, ми почали гуртуватися в невеликі групи. В одній групі хтось заспівав:

Взяло дівча відра
Та й пішло по воду,
Аж там хлопці-риболовці
Ще й козацького роду.

Пісню негайно підхопили інші, група співаків почала швидко зростати. Тих, хто хотів поспівати, ставало дедалі більше, й незабаром, знову спонтанно, створилася ще одна хорова група. Над Єнісеєм, всупереч всім заборонам, лунала українська пісня. Коли хтось із співаків стомлювався, на його місце ставав інший, і таким чином пісня не стихала до пізнього вечора”.

Так Євген Грицяк описує етапування з Караганди до Норильска політичних ув’язнених. По прибуттю ув’язнених обшукали, пронумерували та помістили в бараки, що були відгорождені від основної зони колючим дротом. В’язні мали працювати на “Горстрої” — зоні тундри, оточеній сторожовими вежами, на якій велося будівництво. Будівництво міста Норильськ.

“Запала холодна полярна зима. Працюємо на дві зміни і без вихідних днів. Змінюємося на робочому місці, так що кожна зміна триває дванадцять годин. Дві години витрачаємо на дорогу туди і назад. Щонайменше дві, а часто-густо й чотири-п’ять годин стоїмо перед вахтою в черзі, очікуючи обшуку. Тут холод пронизує уже до кісток і боляче їх стискає. Стоїмо мовчки; ніхто не випустить з уст жодного слівця, бо дорога кожна дрібка енергії”.

Важкі умови праці та постійне насилля (з боку не лише конвоїрів, а й інших груп ув’язнених, які працювали на керівництво таборів) зрощувало непокору серед в’язнів. Випадок, який стався 25-го травня 1953-го року, був останньою краплею.

Після цього в’язні відмовилися працювати та вимагали приїзду комісії з Москви. Тоді в таборі перестали навіть погрожувати, не те, що стріляти. Але план був інший — брати голодом.

Читайте також: Норильское восстание стало толчком к развалу ГУЛАГа - Михаил Ткачук

Ситуація у зонах — без змін

“За станом на 6-ту годину ранку 30 травня ц. р. у 4, 5, 6 зонах ситуація залишається без змін. Ув’язнені із трьох зон, як і досі, жодних активних дій не виявляють, їжу не приймають”, — це архівна доповідна записка полковника Михайла Кузнєцова.

Згодом голодування припинили, але вмовити в’язнів працювати керівництво табору вже не могло, тож 5-го червня у Норильськ приїхала комісія з Москви. В’зяні висунули такі вимоги:

1. Припинити розстріли та всі інші прояви свавілля в тюрмах і таборах.

2. Замінити все керівництво Горлагу.

3. Скоротити робочий день в таборах ГУЛАГу до 8-ми годин.

4. Гарантувати в’язням вихідні дні.

5. Поліпшити харчування в’язнів.

6. Дозволити листування та побачення з рідними.

7. Вивезти з Норильська на материк усіх інвалідів.

8. Зняти з бараків замки та ґрати, а з людей — номерні знаки.

9. Скасувати рішення так званого Особого совєщанія, як неконституційного органу.

10. Припинити тортури на допитах та практику закритих судових процесів.

11. Організувати перегляд особових справ усіх політв’язнів.

Фото з сайту Меморіалу Красноярська

Архівне фото з сайту Меморіалу Красноярська

Реагуючи на ці вимоги, комісія постановила:

1. Замінити керівництво Горлагу.

2. Скоротити робочий день до 8-ми годин.

3. Гарантувати вихідні дні.

4. Дозволити в’язням відсилати по два листи на місяць і мати побачення з рідними.

5. Зняти з бараків замки та грати, а з одягу в’язнів — номерні знаки.

6. Вивезти з Норильська всіх інвалідів.

7. Переглянути всі особові справи засуджених.

Але це був лише перший етап боротьби.

Читайте також: Елена Андрущак, «Орися»: «Норильск строили украинцы»

Децимація по-гулагівськи

З цього моменту в насиллі над в’язнями брали участь не лише конвоїри, а й члени комісії. Зокрема голова комісії полковник Кузнєцов застосував до деяких зон табору (зокрема 4-ї та 5-ї) процедуру відсіву, аби придушити ініціаторів та активістів опору. Це відбувалося так: з кожної групи в’язнів, що складається зі ста чоловік, відокремлювали п’ятьох і відводили у невідомому напрямку в тундру.

“Їх усіх перестріляють! — Звернувся я до в’язнів, що прибули з 5-ї зони. — Ми мусимо їх рятувати! Зробімо так: ви підходите до вахти і вимагаєте, щоб вам повернули їх усіх назад. Якщо їх не повернуть, ви не виходите на роботу, а ми, на знак солідарності з вами, також не вийдемо. Треба дати їм відчути, що з нами не можна робити все, що їм заманеться”.

Окрім відмови виходити на роботу, в’язні 4-ї та 5-ї зон розмістили на своїх бараках чорні прапори у пам’ять про тих, кого забрали на розправу. Ці прапори дратували адміністрацію більше, аніж відмова виходити на роботу.

Архівне фото з сайту Меморіалу Красноярська

Здатися або померти

Розпочалося активне придушення опору. Спочатку по в’язнях 5-ї зони відкрили кулеметний та автоматний вогонь, який вбив 27 людей. Згодом так само вчинили і з 4-ю та 1-ю зоною. Жіночу 6-ту зону поливали водою під високим тиском з пожежних машин, а 3-ту придушили озброєними солдатами.

Читайте також: На 91-м году жизни умер один из лидеров Норильского восстания 1953 года

Керівництво табору змушувало в’язнів виходити зі своєї зони та здаватися. Ось як цей момент описує Євген Грицяк:

“Назустріч мені вже йшли та йшли зі своїми клунками люди. Ішли квапно, немов боялися спізнитися, і мовчки. Та нараз мені загороджує дорогу один мій земляк і дуже стривожено питає:

— Що ти наробив?

— А що я ще міг зробити? Іншого виходу немає!

— Вихід є: стояти на смерть!

— Але люди не хочуть умирати, втікають.

— Та скільки їх там утекло? Ну, нехай аж півтори сотні, ну, нехай дві. А скільки ще залишилося? П’ять тисяч! Нехай із цих п’ятьох тисяч ще чотири тисячі втече, то тисяча нас набереться таких, що не зрушимо з місця, поки всі не загинемо? Набереться, — відповів він сам собі, — і ми покажемо їм, як ми вміємо вмирати!

— Ні, — відказав я йому, — я нікого на явну смерть не поведу. Вам ще треба жити”.

Грицяк ухвалює рішення про здачу третьої зони. Останній чорний прпор над табором було зірвано 4-го серпня. Після цього в’язнів розподілили по різних таборах, а активістів Норильского повстання, разом із Євгеном Грицяком, етапували до тюрми у Красноярську.

Українські політв’язні під час роботи на кам’яному кар’єрі, 1955-ий рік. Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

— Хто був вашим тілоохоронцем? — Допитував підполковник Завольський

— Усі п’ять тисяч в’язнів.

— А конкретно?

— Це і є конкретно.

— Жаль, жаль, що не знайшлося людини, яка прибрала б вас із цього світу, тоді не було б цього всього у Норильську… Та це все мало статися!

Загалом у сутичках з адміністрацією табору загинуло коло двох сотень в’язнів. 1-го липня 1990-го року залишки загиблих при повстанні були перезахоронені у братську могилу на горі Шмідт біля Норильска. Товариство “Меморіал” на цьому місті збудувало каплицю та встановило хрест: “Мир праху, честь імені невинно репресованих, вічна пам’ять і скорбота за тими, хто пройшов ГУЛАГ”.

Читайте також: Бандеровцы против уголовников. Урок истории

Переслідування Грицяка після звільнення

У 1954-му році Горлаг ліквідували як табір особливого режиму, а в місто приїхала комісія для розгляду справ ув’язнених, унаслідок чого абсолютна більшість в’язнів Горлагу була звільнена. А в 1960-му році ліквідували ГУЛАГ.

У тюремній камері Грицяк вивчив англійську, а також займався йогою. Згодом переклав з англійської на українську “Повну ілюстровану книгу йоги” та “Автобіографію йога” Парамаганса Иогананда.

Невдовзі він звільняється, але виявилося, що жити у рідному селі Євген більше не може, адже його прописка скасовувалася. Він починає жити у Караганді.

Читайте також: Петро Мартынюк: Радянські партизани були ізвєргами. Часто грабували й ґвалтували жінок

У 1959-му році Президія Верховної Ради СРСР скасовує рішення комісії, що звільнила Грицяка за три роки до цього, мотивуючи це скасування “тягарем злочину” і відновивши тим самим чинність 25-річного строку. Спершу Грицяк навіть не знав, який “тягар” мався на увазі. Лише через 5 років Євген дізнався, що “був обвинувачений у тім, що після звільнення він ніде не працював, не припинив антирадянської діяльності й створив у Вінницькій області організацію українських націоналістів”.

Тоді ж його звільнили, бо “після належної перевірки з’ясувалося, що він сумлінно трудився, ніякою антирадянською діяльністю не займався, ніякої організації не створював, ніяких свідоцтв будь-яких його висловлювань проти радянської влади не зафіксовано; відзначене лише його невдоволення тим, що йому не дозволяють жити в рідному селі”. Він був знову звільнений, але відразу піддався розгнузданому газетному цькуванню.

У 1978-му році, тобто у 25-ю річницю повстання, Євген для самого себе написав “Короткий запис спогадів”, щоб зафіксувати на папері все, що збереглося в пам’яті з тих подій. Але через загрозу з боку КГБ він відправив свій рукопис на Захід, де Осип Зинкевич, директор видавництва “Смолоскип”, з яrим Грицяк вчився ще в школі, видав їх окремою книгою. Згодом вийшла друга редакція, доповнена архівними документами та іменами активних учасників тих подій.

Хоч його і звільнили, утиски та погрози продовжувалися, тож він емігрував з СРСР. Але потім все одно повернувся на рідне Прикарпаття, де помер і був похований.

Євген Грицяк у своїй книзі пригадує дорікання у свій бік від шістдесятників: “Ви у свій час щось гарне трошки зробили, але вас зламали каральні органи, і на цьому ви заспокоїлися. А ми, шістдесятники, боролися за всіх часів, писали протести, виступали в пресі”.

Читайте також: Держава реабілітувала 90-річного закарпатця, який відбув 25 років у таборах ГУЛАГу.

“Ми, українські політичні в’язні карагандинських і норильских спецтаборів, виховані й загартовані в рядах ОУН-УПА, а потім і в табірній боротьбі, внесли свій посильний внесок у справу скинення більшовицького ладу, але ми на пальму першості не претендуємо, тому що ми боролися не за пальмову гілку, а саме за УКРАЇНУ!”, — відповідає Грицяк.

—

Марія Крикуненко, опубліковано у виданні Харківської правозахисної групи

В тему: 

•  З Європи до таборів ГУЛАГу. Куди і як тікали українці на початку Другої світової війни
• Репресовані українці за Уралом: "Москалики, нічому вас не навчила історія"
• Як Росія віками знищувала і продовжує знищувати народи
• Рашизм - це сучасний "російський фашизм". Тепер це офіційно визнано в Україні
• Як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати
• Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича