Сімейна справа “суддівської сім’ї” Плахтій: фабрикувати справи та засуджувати українців

Версия для печати

Суддя Борис Плахтій, що засудив у 1987 році до страти воїна УПА по сфабрикованій справі, отримує пенсію у 203 тисяч гривень щомісяця і вітання на день УПА. А упівця стратили у 1989 році; місце поховання - невідоме. Дочка Плахтія - член Вищої ради юстиції, там же працює і онука. Нам з ними жити …

До Дня пам’яті жертв політичних репресій  Автомайдан та видання  "Район. Історія" нагадують про вбивство та сім’ю його ката.

На цю тему: Последние самураи УПА

Хто вона, членкиня ВРП Інна Плахтій?

На початку березня цього, 2021 року з'їзд суддів України “обрав” 4-ох нових членів до Вищої ради правосуддя (ВРП).

Для довідки: ВРП — орган суддівського врядування, який відповідає за призначення суддів та їх звільнення, притягає суддів до відповідальності за дисциплінарні порушення, надає згоду на затримання чи утримання судді під вартою/арештом, відсторонює від здійснення правосуддя тощо. ВРП складається із 21 члена, 10 із яких обираються З’їздом суддів України з числа суддів чи суддів у відставці.

Ці люди найближчі чотири роки ймовірно будуть членами ключового органу суддівського врядування:

• Сергій Болотін (суддя Хмельницького апеляційного суду);

• Віталій Саліхов (суддя Київського апеляційного суду);

• Валерій Суховий (суддя Верховного Суду);

• Інна Плахтій (суддя Луцького міськрайонного суду).

Їх обрали шляхом нібито таємного голосування, проте ще напередодні у ЗМІ з’явився список із чотирьох погоджених кандидатів, яких мали обрати до ВРП. Це судді Сергій Болотін, Валерій Суховий, Віталій Саліхов та Олександр Панасюк. Список найімовірніше поширював серед делегатів суддя у відставці Анатолій Марцинкевич, який входив до Вищої кваліфкомісії суддів часів Януковича і був люстрований після Революції Гідності.

В результаті троє із них були обрані до ВРП. Четвертий зі списку (Олександр Панасюк) пройшов у другий тур з суддею Луцького міськрайонного суду Інною Плахтій, однак в результаті програв їй. Із 276 делегатів з’їзду, які взяли участь у голосуванні, за Плахтій свої голоси віддало 159 делегатів. Одразу після оголошення результатів голосування вона склала присягу члена ВРП і виступила з промовою (цитата): 

“Дорогі мої колеги!

Сердечно вдячна вам за ваш вибір. Вірю у вас! Вірю в себе! Буду працювати для вас і з вами, надіюся, за вашою підтримки і з вашими ідеями.

Крім того, хочу подякувати, дуже-дуже подякувати своїй суддівській кровній родині!

Своєму татові, судді у відставці, своїй сестричці-судді, своїй донечці, яка продовжує наш шлях. І усій своїй родині в цілому.

Суддям Волині, які мене виховали і зробили правильною суддею.

Національній школі суддів, яка навчила мене вчити і навчатися.

А також, від щирої душі, Раді суддів України, усім її складам, трьом складам, в яких я працювала, за те, що дали неоціненний досвід в боротьбі за незалежність судової влади та за допомогу суддям в тому, ЩОБ В НИХ ВСЕ БУЛО ДОБРЕ.

Дуже дякую, будем працювати”.

(Підкреслимо: у промові “судді” немає ані слова про служіння Батьківщині, Закону, вірності присязі - цими категоріями Ірина Плахтій просто не мислить - А.).

Саме про Інну Плахтій ми і поговоримо детальніше, адже її біографія має дуже цікаві деталі та факти.

Біографія

Інна Плахтій з 1987 по 1992 рік навчалася на факультеті іноземних мов у Луцькому педагогічному інституті за спеціальністю “вчитель англійської та німецької мови”. Лише у 1998 році вона пішла на другу вищу освіту за спеціальністю “правознавство” на факультет післядипломної освіти у Волинському державному університеті.

З 1999 до 2004 року працюваала на посадах секретаря судових засідань та консультанта Луцького міськрайонного суду. Після цього була керівником апарату.

В подальшому працювала помічником першого заступника голови, а потім і радницею голови  Апеляційного суду Волинської області Петра Філюка. Саме його наприкінці жовтня 2019 року обрали до Конституційного Суду, незважаючи на значні сумніви у доброчесності. До речі, напередодні того з’їзду суддів Філюка називали одним із погоджених кандидатів до Конституційного Суду.

У 2009 році призначена Президентом Ющенком на посаду судді Луцького міськрайонного суду Волинської області. З 2015 року обіймає цю посаду безстроково. З 2013 року є викладачем-тренером Національної школи суддів України, а з 2014 року тричі обиралася до Ради суддів України.

Родина

Батько, Борис Плахтій, суддя Апеляційного суду Волинської області у відставці та співзасновник організації “Ветерани судових органів Волинської області”. У 1987 році як суддя виніс смертний вирок ветерану УПА за ймовірно сфабрикованою справою. У 2006 році звільнився у відставку і отримує довічне грошове утримання. 

Донька,  Катерина Троць, працює керівником служби інспекторів ВРП, а до того працювала помічником судді у Луцькому міськрайонному суді Волинської області, де раніше працювала суддею сама Інна Плахтій. Як ми бачимо, тепер мати і донька знову працюватимуть у одній установі. 

Сестра, Наталія Плахтій, працює суддею Волинського окружного адміністративного суду. 

Майно

Відповідно до щорічної майнової декларації за 2019 рік Інна Плахтій вказала про користування квартирами свого батька на 48,6 к.м. та доньок на 48,7 кв.м. у м.Луцьку. Жодної нерухомості у власності новопризначена членкиня ВРП не задекларувала.

Також у 2005 році вона придбала новенький автомобіль Suzuki Vitara вартістю 160 000 грн, що за офіційним курсом НБУ на дату купівлі авто становило близько 32 тисячі доларів. Враховуючи той факт, що на момент купівлі автомобіля Інна Плахтій працювала керівницею апарату Луцького міськрайонного суду, а до того обіймала посади секретаря судового засідання та консультанта суду, таке коштовне придбання викликає багато запитань.

Дохід Плахтій у 2019 рік становив 535 986 грн. Також у 2019 році вона викладала у Національній школі суддів України, за що отримала майже 4,5 тис грн.

Можлива причетність до хабарництва

У 2015 році Генеральною прокуратурою України проводилося досудове розслідування у кримінальному провадженні стосовно можливого готування до отримання хабара суддями Луцького міськрайонного суду.

За версією слідства, заступник голови Луцького міськрайонного суду Волинської області спільно із суддею вказаного суду та за пособництва адвоката вимагали 50 тис грн (10-20% від загальної суми позову у понад 511,5 тис гривень) за винесення судового рішення на користь боржника, який взяв значний споживчий кредит та нібито не повернув його. В судовому реєстрі міститься інформація про те, що у слідства були достатні підстави вважати, що до готування злочину могла бути причетна суддя Інна Плахтій.

Тому в рамках цього розслідування, на той час заступник Генпрокурора Юрій Столярчук подав до Печерського суду клопотання про проведення обшуку в житлі судді і у вересні 2015 року суд надавав дозвіл на обшук у судді. Дозвіл давався на вилучення таких речей, якщо б їх знайшли під час обшуку:

- судової справи щодо стягнення заборгованості по споживчому кредиту;

- валюти, одержаної як неправомірної вигоди;

- мобільного телефону, за допомогою якого суддя підтримувала зв'язок з заступником голови Луцького міськрайонного суду;

- записні книжки, зошити чи блокноти, комп'ютерну техніку (комп'ютер, ноутбук, планшет та інш.) з даними про обставини кримінального правопорушення;

- майно, дорогоцінності, грошові кошти з метою можливого накладення арешту.

Однак ухвалу про проведення обшуків чомусь не було реалізовано. Тобто попри рішення суду, прокуратура вирішила не проводити обшуки у судді. А саму ж справу закрили у 2015 році. Принаймні, так сказала сама Інна Плахтій журналістам (цитата):

"Ніяких обшуків не проводилося. І не було реалізовано цю ухвалу. Було якесь провадження. Але воно давно закрито. Я отримала повідомлення від Генеральної прокуратури України, що нічого не було встановлено."

Рішення батька про розстріл ветерана УПА

Батько новообраної членкині ВРП як суддя 19 жовтня 1987 року у Луцьку підписав смертний вирок ветерану УПА Івану Гончаруку.

У публікації Історичної правди (яку ми наводимо нижче - А) детально описано те, як сім томів справи проти Гончарука були грубо сфабриковані КҐБ, бо їм був потрібен гучний судовий процес і розстрільний вирок для  “ветерана-націоналіста” на 70-річницю Жовтневої революції. І це при тому, що слідчим так і не вдалося довести безпосередню участь Гончарука у злочинах. У касаційній скарзі адвокат зазначав, що Гончарука вдруге (!) засудили за злочини, за які він уже відбув колись покарання на Колимі. Однак у задоволенні скарги відмовили. Родина Івана Гончарука до цих пір не знає, де він похований.

Огидності цьому всьому додає той факт, що новообрана членкиня ВРП Інна Плахтій у своїй промові дуже-дуже дякувала своєму татові та усій своїй суддівській кровній родині, з чого можна зробити висновок, що за свого тата і його рішення їй зовсім не соромно.

Резонансні рішення

У засобах масової інформації містяться публікація про декілька резонансних рішень судді Інни Плахтій.

У грудні 2018 року вона частково задовольнила позов екс-начальник управління охорони здоров'я Луцької міської ради, голови членської благодійної організації “Муніципальна лікарняна каса” Федора Кошеля до благодійного фонду«Рідна Волинь» та  голови Волинської обласної громадської організації “Волинська обласна лікарняна каса” Дмитра Глазунова про захист честі, гідності та ділової репутації.

У розміщених у мережі інтернет відеороликах стверджувалося, що Федір Кошель використовував надані державою повноваження для власного збагачення, організував бізнес, який складався, в тому числі, і з благодійної організації “Муніципальна лікарняна каса”, яка нібито спрямовувала благодійні кошти на інші потреби, ніж передбачено її статутом, що саме в зв'язку з діяльністю цієї організації лікарня недоотримала апаратуру, несла додаткові фінансові втрати, а у 2012 році прокуратурою Волинської області навіть проводилися відповідні перевірки діяльності ЧБО “Муніципальна лікарняна каса”, однак матеріали перевірок були знищені за закінченням терміну зберігання.

За дивним збігом, саме Інна Плахтій розглядала майнову справу щодо матері Дмитра Глазунова Наталії Володимирівни Глазунової з інвалідністю першої групи (паркінсонізм). У публікації зазначено, що нібито по неправдивій заяві і підробленим документам, з допомогою суду, у Наталії Глазунової відсудили майже 35 тисяч доларів.

Також Інна Плахтій у 2019 році зверталася в суд із позовом про скасування постанови поліції за порушення правил дорожнього руху. Однак під час розгляду справи відкликала позов. У декларації доброчесності зазначено, що вказану постанову було скасовано начальником управління патрульної поліції, а справу закрито.

Крім цього, згідно з даними суддівського досьє у травні 2017 року Інну Плахтій було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.122 КУпАП (порушення правил дорожнього руху) та накладено штрафу, однак у декларації доброчесності про випадок притягнення до відповідальності суддя не повідомила.

***

Як і у грудні 2018 року, з'їзд суддів України обирав наперед погоджених членів Вищої ради правосуддя. При цьому суддівська система знову продемонструвала, що не здатна самоочищуватися і готова призначати лише лояльних кандидатів, до доброчесності яких є багато питань. Сьогодні вони не проходять попередню перевірку на доброчесність, а основним критерієм відбору є лояльність тих, кого обирають, до тих, хто обирає.

Виходом із цього замкненого кола кругової поруки та імітацій очищення суддів є зміна правил гри та процедур відбору.  Кандидатів до ключових органів суддівського врядування, Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів, повинні відбирати за вирішальною участю визнаний експертів з-поза судової системи, наприклад участю міжнародних експертів як це відбувалося при формуванні Вищого антикорупційного суду.

—

* * * * *

Останній розстріляний бандерівець

Харківського 62-річного пенсіонера п’ять днів судили на Волині за звинуваченнями, за які він вже відсидів свій термін у концтаборі та був звільнений. Повстанця Івана Гончарука розстріляли за два роки до проголошення незалежності України.

Планове виробництво

Планове виробництво в СРСР стосувалося не лише економіки.

Планування і організація відкритих багатолюдних судових процесів над політичними супротивниками мало важливу пропагандистську мету: розправа з ворогами – треба було тримати суспільство у страху та переконанні, що засуджені противники радянської влади "найстрашніші злочинці, які несуть небезпеку кожному".

У другій половині 80-х років організувати хоча б один такий процес на рікдля КҐБ треба було. За планом.

Бо перебудова і гласність за правління генсека СРСР Горбачова, багаторічна боротьба українських дисидентів, Чорнобильська трагедія значно похитнули довіру до комуністичних ідеалів та державних інституцій країни Рад.

А у 1987 році потрібно було ще й належно відзначити "70-річчя Жовтневої революції".

Тож засудити під ювілей ворога радянської влади – це ще один привід показати її силу й живучість.

Іван Гончарук після арешту, 1987 р.

І такий випадок трапився навесні 1986 році. У Прокуратуру Волинської області надійшла заява мешканця міста Камінь-Каширський Миколи Найдича на жителя Харківщини Івана Гончарука.

У 1945 році Найдич співпрацював із НКВД. За це його поранив при спробі вбити член УПА Іларіон Цюрик.

Найдич також багато років воював зі своєю сусідкою у селі Грудки за земельну межу між двома господарствами. Сусідка померла у 1976 році, тож, вочевидь, з'явилася надія на перемогу в цьому протистоянні.

Але на похорон, а згодом і на роковини, із Харківщини приїжджав її рідний брат – Іван Гончарук.

Стало зрозуміло, що межа буде незмінною.

Щоб помститися, а можливо і виконати нове завдання з КҐБ, Микола Найдич написав заяву на Гончарука, звинувативши його у "злочинах", скоєних під час війни проти радянської влади.

Гончарук востаннє був на Волині у квітні, а заяву проти нього ті, що його нібито "впізнали", подали… у жовтні.

Фото Гончарука з протоколу опізнання

11 жовтня 1986 року доручили "провадження справи слідчому відділу Управління КҐБ у Волинській області".

А 14 жовтня в Луцьку створено слідчу групу з двох людей – лейтенанта Олександра Заболотного і майора Віталія Приступи. Майор був керівником цього слідства.

Іван Гончарук, жив у іншому кінці України і не здогадувався, що його чекає.

Арештували пенсіонера 1 липня 1987 року.

Мала мати трьох синів...

Іван Гончарук народився 22 червня 1925 роціу селі Грудки Камінь-Каширського району Волинської області.

Коли йому було 3 роки, помер батько Сава. Мати – Марія Федорівна Гончарук (у дівоцтві Прус) – сама виховувала трьох синів і доньку.

Іван був наймолодшим, з дитинства привчений до важкої праці по господарству. Сім'я мала 4 гектари землі, дві корови, кури, свині.

Мама вирішила дати Івану освіту. Закінчив 6 класів польської сільської школи. Два роки ходив у 6 клас, бо школа була 6-річна, але таким чином закінчив і 7 клас.

Щоб продовжувати навчання, треба було їздити в Камінь-Каширський. Але грошей на цю науку сина в матері не було.

У 1939 році після появи радянської влади Іван пішов на курси слюсарів при Ковельському залізничному депо.

Проте навесні 1944 року мусив навчання покинути – треба було допомагати матері вдома.

Вона залишилася одна: донька Домна вийшла заміж і перейшла жити до чоловіка, син Яків створив свою сім'ю і також жив окремо, Ієва у 1940 році забрали в Червону армію (ЧА).

У червні 1941 року, у перші дні нападу Німеччини на СРСР, село було окуповане нацистами. Іван весь період панування чужинців господарював удома. Його брати активно воювали з нацистами – Ієв у складі Червоної армії, а Яків у лавах Української повстанської армії.

Яків загинув восени 1945 року, де похований – невідомо.

Після вигнання нацистів у березні 1944 року повернулася радянська влада. Почалася мобілізація до Червоної армії. Іван не хотів туди йти.

Адже із села Грудки більше сотні хлопців пішли в УПА. У червоноармійці зголосилися одиниці.

Частина тих, хто раніше був в УПА і піддався на мобілізацію у ЧА, невдовзі були викриті, засуджені за минуле та відправлені у табори ГУЛАГу.

В рядах УПА

Спочатку 19-річний Іван (уникаючи мобілізації в ЧА) переховувався на хуторі у сестри.

А коли прийшли хлопці з лісу і покликали – у липні 1944 року пішов у повстанці під псевдо "Лісовий".

Районним провідником ОУН у 1944-1945 роках у Камінь-Каширському районі був Іван Півнечук на псевдо "Нечувалий", родом із села Олексіївка того ж району.

У вересні 1945 року він загинув у бою з чекістами з так званих "істрєбітєльних батальйонів" (у народі їх прозвали "стрибки" - Л.Б.).

"Нечувалому" підпорядковувалася боївка ОУН, керівником якої був Фадей Бродовський на псевдо "Збруч". До неї входили Іван Гончарук, Степан Бродовський, Єфим Бродовський, Іларіон Цюрик та Адам Мендель.

Свідчення енкаведиста Адама Дубчака, 18.12.1986 р.

У 1944 році на хуторі Вовки біля села Грудки Іван проходив двотижневий вишкіл УПА.

За цей час хлопців стало більше 50-ти. Більшість були із села Грудки, а також з сіл Осівці, Видерта, Воєгоща, Мостище та інших.Після навчання повстанці під керівництвом "Чардаша" перейшли у селі Хотешів. Там у лісі, був склад УПА з обмундируванням. Іван отримав черевики і радянську шинель. По поверненню на хутір Вовки видали зброю і патрони.

Війна не завершилася на Волині з вигнанням нацистів. Радянська влада всі війська спрямувала на знищення українського визвольного руху. Сили були нерівні, але на стороні повстанців була довіра й підтримка місцевого населення.

Перший бій Іван зустрів біля села ХабарищеРатнівського району. Два відділи УПА "Верховинця" і "Чардаша" були оточені військами НКВД і майже всі розгромлені. За наказом командирів повстанці пішли на прорив.

Із відділу "Чардаша" загинуло двоє –"Чардаш" і "Степовий", решта повернулися на хутір Вовки. Стали діяти в районі сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище, Ворокомле, Видерта, Воєгоща, Мостище, які були на території Камінь-Каширського і Ратнівського районів. "Від боїв з частинами ЧА і НКВД наш відділ ухилявся, щоб не мати втрат.

Як пояснював нам районний провідник ОУН "Нечувалий", ми повинні були берегти свої сили до того дня, коли ЧА і німецька армія обезсилять один одного, а потім взяти владу в свої руки і створити самостійну Україну.

Тому наша діяльність зводилася переважно до розправи над радянсько-партійним активом, людьми, які допомагали поширювати радянську владу.

Оскільки запаси продуктів в УПА були обмежені, то збирали їх у людей по селах", – згадував згодом Гончарук.

Він також зазначив:

"Всі учасники ОУН і УПА, в тому числі і я, вірили своїм командирам і поділяли їхні погляди. Особисто я вважав, що ми дійсно боремося за краще майбутнє свого народу, і тому всі накази виконували добросовісно".

Влітку 1945 року відділ УПА із 60-ти осіб під керівництвом "Думного" перейшов на хутір Заприп'яття села Залухів Ратнівського району. Там їх оточили війська НКВД.

Зав'язався бій, "Думний" загинув. Гончаруку вдалося вирватися з оточення і втекти.

З повстанцями зустрівся на хуторі Вовки. Командування залишками відділу (20 осіб) взяв "Чорноморець".

В кінці літа 1945 р. "Чорноморець" зник. Були чутки, що його ліквідувала Служба Безпеки (СБ) ОУН за зв'язок із НКВД.

Керівництво перебрав Фадей Збродовський на псевдо "Збруч". У його відділі було 12-15 активних бійців.

У цій групі 20-річний Гончарук - "Лісовий" був господарчим – він займався переважно збором від населення продуктів та одягу для повстанців, іноді брав участь у бойових операціях, де його ставили вартовим.

Група "Збруча" відбивала напади "стрибків", карала їхніх донощиків, через яких за допомогу УПА засуджували або вивозили у Сибір сотні сімей, розправлялася з партійними активістами, які вводили людей в оману комуністичною ідеологією.

Один із повстанців Іларіон Цюрик згодом зізнався на слідстві:

"В ОУН я був для боротьби з радянською владою за створення самостійної Української держави. З повинною в органи я боявся виходити. Людей ми вбивали за їх вину перед нами".

Іван Гончарук на слідстві, 1946 р.

У серпні 1945 року НКВД завело оперативну справу під назвою "Лісові" для знищення боївки "Збруча". За цією справою проходило 27 членів ОУН. Із них 16 було вбито, арештовано – 6, під час бою захоплено Адама Менделя, троє вийшли з повинною. 15 липня 1946 року справу "Лісові" було припинено і здано в архів.

На 27-го повстанця Іларіона Цюрика на псевдо "Калина" завели окрему справу як на бандита-одинака, його змогли арештували лише 5 березня 1952 року. 10 липня "Калину" засудили до розстрілу, вирок виконали 22 вересня 1952 року. Серед 6-ти заарештованих був Іван Гончарук.

Його разом з Єфимом Бродовським і Феодосієм Найдичем 21 грудня 1945 року схопили співробітники НКВД на хуторі поблизу села Грудки. Під час затримання у Гончарука вилучили гвинтівку і 7 патронів.

За крок від смерті. Ув'язнення

Господаря хати Омеляна Костючко, у якого енкаведисти на горищі сараю захопили Гончарука, радянська влада засудила у березні 1946 року до 5 років таборів.

Після тортур під час слідства, яким піддавали тих, хто допомагав УПА, в ув'язненні той був недовго – помер 7 грудня 1947 року.

У 1946 році Івана Гончарука судили разом із 6-ма своїми побратимами з УПА.

Його звинуватили в ухиленні від служби в ЧА, участі в УПА та боях проти НКВД, збиранні у місцевого населення продуктів для УПА, у вбивстві членами УПА Горпини Турковець (Іван стояв на чатах (стояв на варті, пильнував - ІП)).

"Від повстанців я довідався, що цю сім'ю треба було ліквідувати, бо вони доносили в НКВД на всіх, хто співпрацював у селах з УПА", – пояснював він на суді.

Справді, Юрій Турковець був агентом НКВД під псевдо "Груша". Під час нападу у нього стріляв повстанець Адам Мендель. І вбив його дружину Горпину, чоловік був поранений, але зумів втекти.

Документ про Турковець

За цією справою Є.Бродовського і А.Менделя розстріляли у 1946 році. П'ятьох – відправили у концтабори. Федір Найдич і Артем Сотник померли наступного року у місцях позбавлення волі.

Івана Гончарука також засудили до смертної кари. Однак за визначенням Воєнної колегії Верховного суду УРСР розстріл замінили на 20 років каторжних робіт і 5 років позбавлення прав.

Іван Гончарук, 1955 р.

Відбувати ув'язнення довелося на Колимі. "Працював різноробочим на штатних і неоплачуваних роботах", – йдеться у документах.

У 1955-1956 роках у таборах ГУЛАГу переглядали справи засуджених за політичними статтями. Багатьом політв'язням скорочували терміни ув'язнення і звільняли.

Написав заяву на перегляд і Гончарук. А 17 серпня 1956 року його із "Севвостлага" МВД СРСР вирішив "звільнити за недоцільністю подальшого утримання в ув'язненні".

Документ про звільнення з табору

Іван Гончарук навесні, 1955 р.

Воля. На чужині і вдома

Повернутися додому Іван Гончарук не мав права, відтак оселився у селищі Усть-Омчуг Тенькінського району Магаданської області. Влаштувався працювати кухарем у військовій частині. Через рік познайомився з дівчиною з України – Ганною Проценко родом із Сумщини.

Вона приїхала за оргнабором працювати швачкою у місцевий комбінат побутового обслуговування. Після тривалих зустрічей, вони побралися.

На відпочинку з дружиною. Геленджик, 1961 р.

У 1958 році розформували військову частину, тож Гончарук перейшов працювати кухарем у Теньківську торгівельну контору. Згодом закінчив у Магадані курси з підготовки завідувачів виробництва і очолив їдальню на Колимській трасі, яку називали 169 кілометр.

Іван і Ганна. Колима, 1962 р.

На Колимі у Гончаруків народилися двоє дітей – Наталя і Юра. Донька згадує, що у сім'ї ніколи не було скандалів і нерозуміння між батьками. Жили дружно в любові, хоч і складних побутових умовах: однокімнатній квартирі без парового опалення.

З донькою. Колима, 1962 р.

У 1969 році за допомогою батьків дружини, купили на Харківщині хату. Кілька років висилали кошти на її добудову. Жити в Україну переїхали у 1975 році. Іван Гончарук був вже пенсіонером. Діти створили свої сім'ї. Донька працювала у Харкові інженером на заводі, син став робітником на Зміївській ГРЕС.

Сім'я Гончаруків біля власного будинку на Харківщині, 1978 р.

У рідне село Грудки на Волинь із Колими їздили під час відпустки – раз на три роки. Із Харківщини відвідували родину на Волині частіше. "Погано на мене тоді ніхто не казав. Всі люди ставилися добре, жодного зауваження не було", – писав згодом у касаційній скарзі Гончарук.

"Була б людина…"

У радянському суспільстві, фраза "Була б людина, а стаття знайдеться", промовлена одним державним чиновником, стала приказкою і водночас настановою.

У квітні 1986 році Іван Гончарук відвідав Волинь та Грудки на 10-річницю по смерті рідної сестри Домни.

Був на Богослужінні у церкві в сусідньому селі Осівці. Провідавши рідню, повернувся на Харківщину – у селище Комсомольське (нині – Слобожанське), де жив у просторому затишному будинку в колі люб'ячої сім'ї. У жовтні на Волині проти нього КҐБ розпочало додаткове розслідування за ст. 399 КПК УРСР.

Найімовірніше, що заява Найдича про "злочини Гончарука, про які раніше не було відомо слідству", – це лиш привід до початку роботи. Архівно-кримінальна справа № 13017 зі обвинувачення Гончарука розпочата 29 червня і завершена 17 вересня 1987 року. А до того часу протягом 9 місяців йшло "провадження справи".

Справа Івана Гончарука

Вони й гадки не мали, що колись документи КҐБ під грифами "Секретно" стануть у вільному доступі історикам та всім, хто захоче з ними ознайомитися. Відтак ніхто не підозрював, що ще хтось ці таємні папери вивчатиме, аналізуватиме, перевірятиме факти і дії слідства.

Сім товстих папок приховували найголовніше – справу проти Гончарука грубо сфабрикували. КҐБ був потрібен гучний судовий процес і рясні викривальні публікації у газетах під рубриками "Правда про націоналізм", "Націоналізм – лютий ворог народу!". Село Грудки Камінь-Каширського району для цього ідеально підходило.

Колишній дільничний, а на той час звичайний рожищенський пенсіонер, Адам Дубчак 18 грудня 1986 року засвідчив:

"Після звільнення Камінь-Каширського району я працював старшим оперуповноваженим відділу боротьби з бандитизмом Камінь-Каширського районного відділу НКВД. Справа в тому, що цей район значною мірою був вражений бандитизмом. Особливо виділялося село Грудки. Із цього села біля більше мешканців в різні часи були в ОУН.

Бандитським підпіллям керував районний керівник ОУН на псевдо "Нечувалий"–Півнечук Іван Давидович, родом із села Олексіївка, проживав в с. Грудки… Бандити співробітників НКВД при найменшій можливості знищували..."

На цю тему: Он не был разоружен

10 червня 1987 року майор КҐБ В.М.Приступа склав постанову про притягнення в якості обвинуваченого Івана Гончарука.

Окрім нього, її підписали – начальник слідчого відділу Управління КҐБ УРСР по Волинській області підполковник А.В.Андрієвський та начальник Управління КҐБ УРСР по Волинській області генерал-майор В.М.Шевчук.

Головне обвинувачення у цьому документі: "...перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу".

І тут не сходяться історичні факти!

По-перше, Гончарук пішов в УПА, коли нацистів із Волині вже вигнали. Він жодним чином з ними не співпрацював, навіть радянські спецслужби не змогли дорікнути.

По-друге, УПА саме тому і боролася з нацистами, що ті не визнавали право українців мали власну незалежну державу.

І навіть у документах цього слідства є неодноразові згадки про бої УПА з нацистами, про звільнення повстанцями Камінь-Каширського від нацистів у 1943 році.

Отже, абсолютно неправомірне застосування ст.56 і ст.64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності.

Створення "Карателя"

Окрім названих статей, для покарання Гончарука застосували Постанову Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, що як виняток дозволяла застосовувати смертну кару до тих радянських громадян, які під час війни "проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей".

Зрозуміло, що вбивство членами УПА у боях чи під час нападу членів радянських спецслужб НКВД, трактувалося як "вбивство радянських людей".

Указ

Із жовтня 1986 до червня 1987 року слідчі мали чітке завдання: зробити з Гончарука карателя! Для цього слідчі взяли в архіві всі справи засуджених членів ОУН і УПА, різні оперативні зведення, все, що стосувалося боротьби з націоналістичним підпіллям у Камінь-Каширському районі з 1944 до 1952 роки.

У 7-томній справі Гончарука у 3 і 4 томах є огляд 51 справи, де слідчі шукали все, що пов'язано з діяльністю УПА в районі сіл Грудки-Осівці. Паралельно каґебісти допитали 150 місцевих мешканців.

Це дало їм змогу зробити висновок:

"Слідство встановило, що боївка СБ ОУН бандглаваря "Збруча", у складі якої був Гончарук, в селах Грудки, Осівці та інших прилеглих сіл Камінь-Каширського району Волинської області у 1944-1945 рр. здійснила понад 40 убивств радянсько-партійного активу та мирних радянських громадян".

Яка стилістика! З неї виходить, що "актив" не був мирним, а до "мирних громадян" відносилися і агенти НКВД серед населення.

Їх мусили знищувати повстанці, щоб у Сибір не вивозили сотні родин членів ОУН і УПА або тих, хто допомагав їм продуктами чи одягом.

Цікаво, що довести участь Гончарука у прямому вбивстві – не вдалося. Не знайшлося такого факту! Але ж треба!

Тож вихід знайшли: там, де вказано, що у якомусь вбивстві брали участь повстанці, особи яких не вдалося встановити, – дописували, що одним із них був Гончарук.

Оскільки на першому слідстві у 1946 році Гончарук зізнався, що стояв на чатах під час нападу на будинок агента НКВД Юрія Турковця, то у всіх "карательських" звинуваченнях цю роль закріпили.

Отже, з Гончарука зробили "карателя", який стояв на варті.

Цікаво, що до слідства (у якості свідків) залучили трьох колишніх повстанців (місцевого Василя Луцика, Івана Гайдича привезли з поселення Мегет в Іркутській області, Івана Кошеля із Дніпропетровської, де він оселився після виходу з ув'язнення).

Усі свідчили як "разом з Гончаруком" убивали, і показували на різних слідчих експериментах, де саме.

Але вони проходять у справі як свідки, а судять "вічного вартового" Івана Гончарука, який від початку все заперечував і в суді заявив: "Вбивств на моїй совісті немає. Перед людьми і совістю я чистий…"

Убивство Шептура

Микола Найдич у заяві до прокуратури вказав три "злочини", що "Гончарук в 1944-1945 роках в селі Грудки бив його матір, вбив Григорія Решетовського, а в селі Осівці вбив громадянина Шептура та знущався над іншими мешканцями сіл".

Анна Шептур стала другою особою, хто після Найдича погодилася прилюдно звинуватити Івана Гончарука, у вбивстві батька.

У заяві вона написала:

"27 квітня 1986 р. я була в православній церкві села Осівці. Там були і жителі сусіднього села Грудки. Коли я була в церкві, то мій односельчанин Хлистик Микола Герасимович сказав мені, що на богослужінні є і Гончарук, який приїхав у село на роковини смерті своєї сестри".

І далі: "Я впізнала того, хто вбив батька".

На подальше запитання слідчого звідки саме вона взяла, що Гончарук убив її батька, відповіла:

"Мені про це сказала мати, яка нині покійна. А їй це стало відомо із чуток від сусідів".

Свідчення Анни Шептур

Антон Шептур при радянській владі у 1939-1941 роках служив у міліції. Під час німецької окупації з червня 1941 до січня 1945 року жив у селі Осівці. До відступу окупантів займався сільським господарством. Під репресії нацистів не потрапляв. Навесні 1944 року одразу після повернення радянської влади був мобілізований у Червону армію.

Анна повідомила слідчому:

"У рядах радянської армії батько приймав участь у розкритті німецьких посіпак і українських націоналістів із числа осіб, призваних разом з ним в лави мобілізованих.

Через це місцеві націоналісти, хто саме - не пам'ятаю, погрожували розправитися з ним. Про це мені відомо зі слів моєї покійної матері".

Її слова підтвердив і брат Федір:

"Мати передавала йому попередження про наміри оунівців з ним розправитися. Коли я казав, що чекаю батька, мати відповідала, що краще б він не повертався".

Матвій Кіт і Антон Шептур здали у НКВД п'ятьох червоноармійців-односельчан. Жителі Осівців Адам Назарович Метчик, Адам Іванович Метчик, Харитон Метчик, Йосип Січинський, Степан Лесик у минулому були в ОУН, потім мобілізовані до ЧА. Усіх їх заарештували і засудили 2 вересня 1944 рокуна 10 років ув'язнення. Їхні родичі теж репресовані.

А були й інші члени ОУН і УПА, з якими боровся Шептур. Важко порахувати скількох людей за його допомогою вбили, арештували, засудили чи вивезли в Сибір.

Засудження 5 ЧА за ОУН

Тож у Осівцях давно чекали на повернення з армії Кота і Шептура– як селяни, так і повстанці. Із документів з'ясовується вражаюча історія вбивства Шептура. Повертаючись у село із армії він не пішов зразу додому. Зайшов до рідної сестри. Вона благала його не йти додому, бо вб'ють.

Той відповів, що йому нічого боятися. Шептур попросив, щоб його провів племінник Петро Іщик. Очевидно, розраховував, що дорогою у нього не стрілятимуть, якщо поруч буде 12-річний хлопець. Та й у разі чого, дитина може покликати на допомогу. Удома жінка спершу запитала, чого прийшов. Відповів, що побачить дітей і піде.

Обійняв двох молодших, потім побачив старшу Анну, яку покликали з вечорниць. У хату привітати з поверненням зібралося до 15 сусідів.

Раптом з'явилися четверо повстанців. Двоє зайшли у хату і попросили сусідів піти. Усі спокійно розійшлися, ніхто не покликав міліцію, хоч знали чого ті прийшли! Ніхто не залишився захищати! Відбулася жорстка розмова з хлопцями з лісу.  Для потреб УПА забрали військову амуніцію, а Шептура розстріляли.

За словами Анни, про насильницьку смерть чоловіка і батька вони не повідомляли у міліцію, а тихо похоронили. Чи був серед цих повстанців Гончарук – невідомо. Він казав, що ні. Анна описувала убивцю батька зовсім інакше, ніж тоді виглядав Іван. Адвокат же на суді зауважив, що малолітня дівчина не могла через 40 років упізнати вбивцю, бо це неможливо.

Цікаво, що сусід і найближчий друг Антона Шептура Йосип Голодюк на суді пояснив, що не знає хто його вбив. Ще двоє сусідів – Єрмолай Іщик (червоноармієць, чоловік сестри Антона Шептура) і Йосип Іщик теж не вказали, що Шептура вбив Гончарук. Матвія Кота за зраду односельчан також убили, а його смерть слідство "повісило" на Гончарука.

Решетовських знищив Леонець

Подружжя Григорія і Домни Решетовських у Грудках співпрацювало з НКВД, задавало їм людей, що допомагають УПА. Селян арештовували, катували, судили, вивозили. Повстанці мусили їх ліквідувати (Решетовських – ІП). 11 квітня 1945 року боївка "Збруча" забрала з дому Решетовських і онука, який був з ними.

Дорогою малого хлопця пожаліли і відпустили, діда з бабою розстріляли неподалік від цвинтаря.

Свідок Іван Кошель

У 4 томі "справи Гончарука" є документ про загибель у бою з НКВД оунівця Феодосія Леонця. В огляді справи є постанова про виселення сім'ї Леонця за те, що він особисто розстріляв Решетовських, а далі дослівно:

"Відомостей про діяльність Гончарука немає". Отже, невідомо чи взагалі Іван був у той час там. Однак у його обвинувальному висновку записали:

"Вночі, Гончарук разом із керівником боївки ОУН "Збручем" та іншими бандитами, в с. Грудки Камінь-Каширського району затримали подружжя Решетовських…" А далі слідчі відводять Гончаруку роль –"конвоював, був на сторожі під час розстрілу"…

Виселити сім'ю Леонця

Про факт побиття Ксенії Найдич Іваном Гончаруком зафаксовано лише із заяви Миколи Найдича. Жодних інших прямих свідчень і документів немає. Проте є обвинувачення, що бив, а вона потім хворіла і невдовзі померла. Долучаються медичні довідки, а в них діагноз інший –онкозахворювання.

Але ніхто ж не планував потім всі ці неспівпадіння перевірити. Отже, усі звинувачення заявників Найдич і Шептур не підтверджені. До них слідство додало ще й інші. У факті убивства голови сільради Терентія Гончарука – Іван Гончарук у цей час "стояв на чатах". В кінці березня 1945 року в селі Мельники-Мостище боївка "Збруча" вбила 6 радянських активістів.

Голова сільради Іван Ладан привів їх у будинок Володимира Солоненка на ночівлю. Коли почали вкладатися, то у вікно побачили, як хтось оточує хату. Один із них – Адам Кіпень – заспокоїв господарів, щоб не хвилювалися: "Це свої напевно роблять облаву на бандитів".

Але військові наказали всім виходити або кинуть гранату. Активісти швидко здалися повстанцям. Їх повели у урочище "Сольці", де розстріляли. У хаті вбитим лишився Ладан. Виходить, що боївка "Збруча" знищила "активістів", які полювали на воїнів УПА по сільських хатах. Участь у цій операції Іван Гончарук рішуче заперечував, бо саме в той час хворів тифом.

Але у ній був Іван Кошель, який зізнавався, що нібито був разом із Гончаруком. Але Кошеля за це не судили, він проходив у справілише як свідок! Знову (як вартовий!) обвинувачений у захопленні боївкою "Збруча" чотирьох бійців-винищувачів НКВД. Це були місцеві хлопці, які зайшли 19 грудня 1945 року до одного з них додому, щоб переодягнутися і поїсти.

Коли повстанці їх схопили, то трьох добряче побили і відпустили, а четвертого – Івана Костючика – за те, що вбивав членів ОУН, забрали і розстріляли у лісі. Один із цих"стрибків" Харитон Найдич свідчив на слідстві:

"Я бачив майже всіх бандитів, які затримали мене разом з моїми товаришами з винищувального батальйону.

Але особисто Гончарука Івана Савовича у той час не знав, і тому стверджувати категорично, що я його в той день бачив серед бандитів не берусь. Правда, хтось із села мені говорив, що серед них був і Гончарук".

План реконструкції подій

Для закріплення і доказового наповнення обвинувальної справи слідство навесні 1987 року провело ексгумацію усіх названих "жертв Гончарука". Зокрема, 22 квітня розкопали могилу Решетовських. Експертизи по всіх розкопках встановлювали факти насильницької смерті всіх винищених повстанцями "стрибків", "активістів" та агентів НКВД.

У документах справи багато фотографій розкопаних могил, розкладених кісток, планів-схем із місць "злочинів". Відтак, на суді буде чим вражати обдурених глядачів.

Розкоп могили Решетовських

Арешт, Допити, Очні ставки

Завершивши "провадження справи" 24 червня 1987 року президія Волинського обласного суду скасувала вирок Івану Гончаруку від 28 березня 1946 року.

А через 5 днів відкрито нову справу і отримано постанову на арешт Гончарука. Перший допит після арешту тривав 2 години у райцентрі – місті Готвальд (нині – Зміїв) Харківської області. Протокол на 1 сторінку: анкетні дані, роз'яснення обвинувачення і коротка відповідь: "Що було – не пам'ятаю через свій похилий вік".

Наступний допит 3 липня в Луцьку. Невідомо чи били, чи залякали, що може щось трапитися з дружиною чи дітьми (донька Наталя у цей час була вагітною), але (під тиском!) мусив "згадати все". Протоколи стали дуже деталізованими, включно з переказами хто і що сказав.  Допитували кожні два-три дні– із 10 до 18.30 години.

Тематика за хронологією – від вступу в УПА аж до арешту в грудні 1945 року. Після п'ятого допиту склали постанову про притягнення до відповідальності в якості обвинуваченого у всіх сфабрикованих раніше злочинах. "Винним себе визнаю частково. Обвинувачення, що я брав участь у вбивствах і катуваннях радянських громадян заперечую", – зазначено в документі від 10 липня за підписом Івана Гончарука.

Це був найдовший підсумковий протокол. Надалі допити були для "уточнення" висунутих обвинувачень у карательстві. А ще виснажливі очні ставки зі знайомими і невідомими людьми.

З рідними було всього три побачення. На них постійно тиснули, щоб вплинули на батька, аби визнав свою вину.

У колі сімї 1984 р.

Із 16 липня протоколи мали зовсім інше оформлення – у кожному детально анкетні дані, перелік обвинувачень.

Потім складне речення арештанта:

"Після проведених зі мною очних ставок я майже всю ніч думав, згадував події майже сорокарічної давності, згадав деякі акції, в яких я брав участь, і вирішив дати органам попереднього слідства показання".

А далі у документах ідуть рясні "зізнання" – у всьому. Іван Гончарук зрозумів, що слідство не шукає правди й опиратися немає сенсу. Була надія боротися у суді.

Суд у Камінь-Каширську

Обвинувальний висновок складено 21 вересня. На судове засідання викликали 14 "потерпілих" і 33 "свідків".

На прохання прокурора 1 жовтня головуючий Волинського обласного суду Борис Плахтій ухвалив розпочати відкритий судовий процес 12 жовтня у місті Камінь-Каширський. У селах Грудки, Осівці, Мельники-Мостище організували "збори села", з яких у КҐБ прислали майже однакові за текстом протоколи, підписані 4-6-ма тими самими людьми, із єдиною вимогою "Засудити і розстріляти!"

Захисником Івана Гончарука призначено адвоката луцької юридичної консультації Івана Британчука. Прикметно, що він реально захищав свого підзахисного.

Будинок культури Камінь-Каширський. Сучасний вигляд

Судове засідання тривало п'ять днів із 12 по 16 жовтня. "Це виглядало на виставу, – згадує сьогодні донька Івана Гончарука Наталя Воронова. – Нагнали повний зал народу. В основному школярі, підлітки. П'ять днів говорили про звірства ОУН і УПА, але до справи Гончарука це не мало відношення. Із 50 осіб, заслуханих у суді, Гончарука особисто знали лише 15.

Батько тримався, хоч і був пригнічений. Напевно, здогадувався яким буде вирок. Мама після проголошення вироку побігла до того виходу, яким тата завжди виводили, щоб встигнути хоч торкнутися до нього, підтримати. Їй не дали. Солдат, що виводив батька, сильно відштовхнув матір. На вулиці мамі стало погано".

Під час допиту на суді свідки часто говорили, що невпевнені, чи був учасником у тій чи іншій акції Гончарук. Згодом, саме на ці моменти адвокат вкаже окремим зверненням і примусить внести до протоколу судового засідання.

15 жовтня слово мав адвокат Британчук.

Він наголосив:

"Гончарук був у банді не як виконавець, а як співучасник. По всіх епізодах, які є в його обвинуваченнях, зафіксовано, що він "стояв на варті", охороняв банду від нападу військ НКВД. Особисто Гончарук не брав участі у катуванні, пограбуваннях і вбивствах. Враховуючи, що Гончарук І.С. тривалий час відбував покарання за ці ж діяння, після відбуття займався суспільно-корисною працею, розкаявся у вчиненому, чесно працював, прошу не застосовувати при призначенні покарання Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4.03.65 р., а обрати справедливу міру покарання".

Постанова Верховної Ради про розстріл

ВИРОК

В останньому слові Іван Гончарук винним себе визнав лише частково, попросив вибачення за участь у банді та наголосив:

"На моїй совісті вбитих людей немає".

16 жовтня суддя зачитав йому вирок – смертна кара. У залі запанувала тиша. Десь збоку хтось зааплодував, його підтримали мало людей. 19 жовтня 1987 року у Луцьку суддя Борис Плахтій і народні засідателі Б.Панчук та Г.Артеменко підписали смертний вирок.

Адвокат 22 жовтня подав касаційну скаргу, де зазначав, що Гончарука вдруге (!) засудили за злочини, за які він уже відбув колись покарання на Колимі, і просив замінити смертну кару позбавленням волі. Іван Гончарук також написав дві касаційні скарги.

"Заслухавши прокурора, я не міг собі уявити, що за 42 роки став таким злочинцем. Лиш одне можу сказати, що був добрим пастухом.

Я був засуджений у 1946 році, а цього разу соромно було дивитися в очі дітям і дружині – процес так оформили по-сучасному, себе я захистити нічим не міг, віри мені не було жодної…"

Його скаргу розглянули 24 листопада 1987 року у Верховному суді УРСР. До того часу волинське КҐБ "організувало" туди листи Миколи Найдича та інших "потерпілих" із проханнями затвердити смертний вирок.

Смертну кару лишили незмінною. 19 квітня 1988 року Постанову Президії Верховної Ради Української РСР із текстом "Відхилити клопотання про помилування І.Гончарука" у Києві підписала голова ВРУ Валентина Шевченко.

3 травня 1989 року із московського Кремля (Секретаріат Верховної Ради СРСР) прийшов лист, що "підстав для помилування до засудженого Гончарука не знайдено".

Лист із Кремля

Весь цей час, майже два роки, Іван Гончарук сидів у камері смертників луцького СІЗО і жив надією. Рідним дозволяли побачення раз на три місяці.

"Зустрічі проходили через скляну перегородку у присутності когось із робітників слідчого ізолятора, – згадує донька Наталя. – Батько старався бути бадьорим, розпитував домашні новини, запевняв, що у нього все добре.

Якось на побаченні хотів передати нам зубний міст, який зламався. Просив захоронити його замість тіла. Але передати тоді не дозволили. Після виконання вироку прийшов лист, щоб ми забрали його речі. Ми відповіли, що за ними не приїдемо, і попросили вислати зубний міст. Вислали. Така маленька коробочка, як маленький гробик".

Останнього побачення не вийшло. Дозвіл на нього надійшов 6-7 липня. А дружина поїхала 11 липня. По прибутті побачення не дали, повідомивши, що Гончарука перевели. 13 червня 1989 року із Верховного Суду УРСР (за адресою – вулиця Чекістів, 4!) за підписом його голови А.Якименка на Волинь прийшов лист із проханням дати вказівку про виконання смертного вироку Гончаруку.

23 червня голова Волинського обласного суду С.Кіпень направив у відповідні інстанції лист із проханням привести вирок у виконання. 29 червня 1989 року арештували майно сім'ї Гончаруків. Для конфіскації описано будинок площею 77.7 м, арештовані грошові вклади.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві. Про це до Волинського обласного суду надійшов лист від 13 липня 1989 року від полковника КДБ А.Гринька.

Лист КДБ про розстріл

На цю тему: Украинская Повстанческая Армия (УПА): что нужно знать

Місце поховання донині невідоме. Для родини цю таємницю поки що не відкрили. Через два місяці 8-10 вересня 1989 року в актовій залі Київського політехнічного інституту відбулися установчі збори "Народного руху України за перебудову".

За два роки – у 1991 році Україна вийшла зі складу СРСР і стала незалежною державою. У 1992 році в місті Камінь-Каширський відкрили пам'ятник воїнам УПА як борцям за незалежність України. 

—

Леся Бондарук, кандидат історичних наук, журналіст, співробітник Українського інституту національної пам'яті (м. Луцьк); "Район. Історія"

На цю тему:

• Национальная борьба в Западной Украине - краткий курс ОУН-УПА. Часть 1: до Первой мировой
• Национальная борьба в Западной Украине - краткий курс ОУН-УПА. Часть 2: 1914 - 1940
• Национальная борьба в Западной Украине — краткий курс ОУН-УПА. Часть 3: война с СССР
• Карпатская Украина: государство, опередившее время и бросившее вызов нацистам в Европе
• Смерть Националиста. В честь полковника Евгения Коновальца
• Как погиб Роман Шухевич и что могло произойти с его телом. «Мы не мстим за близких...»
• Последний бой УПА. 1960 год
• Каким был стяг УПА?
• Генерал Николай Арсенич: жизнь и борьба шефа Службы безопасности ОУН
• «Наша жизнь и борьба»
• Гебисты против Шухевичей