Перший Зимовий похід Армії УНР і його командарм

Версия для печати

 В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України зберігаються матеріали про Перший Зимовий похід Армії УНР (6 грудня 1919-6 травня 1920 рр.) тилами Червоної та Добровольчої армій, під час якого українське військо вдало застосувало рейдові методи боротьби з численними ворогами і який, за оцінками воєнних істориків, є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду Української революції 1917–1921 рр.

Ці документи зберігаються у багатотомній справі на отамана Юрка Тютюнника і окремій справі-формулярі на Михайла Омеляновича-Павленка, який очолив цей легендарний похід.

Найціннішим серед цих документів є рукопис книги генерал-хорунжого Юрка Тютюнника «Зимовий похід 1919–20 рр.». Це написаний ним від руки текст із низкою правок і редакційних позначок. Сама книга була надрукована у 1923 році. У передмові до неї автор писав: 

«Використовуючи хвилевий і відносний відпочинок, беруся за перо. Поставив собі завдання подати перебіг боротьби українського війська і населення за своє національне визволення протягом зими 1919–20 рр. і частини весни останнього… Про сей період боротьби небагато документів знайдете в урядових архівах. Ті ж документи, що переховуються в окремих осіб, потроху гинуть. Минає час, і учасники боротьби забувають факти. Великий і неоцінимий, кров'ю найкращих синів народу куплений досвід, може бути втрачений для загалу нації. Досвід боротьби є найдорожчим національним скарбом, і мусимо його передати в цілості молодшим поколінням, що мають нас заступити в будучих етапах боротьби».

Ю. Тютюнник зазначав, що писав книгу на підставі документів і фактів, які мав у своєму розпорядженні, чи які були відомі йому як одному з керівників походу. «Працю ділю на три частини, – пояснював він свій задум. – В першій подаю можливо повний огляд політичний, друга – міститиме в собі бойові події, організацію війська; свої персональні спостереження і вражіння вміщу в частину третю…

При своїй праці користуюся з таких джерел:

Накази і розпорядження по армії та дивізіях.

Звіти оперативні, розвідні і політичні.

Листи та заяви урядових осіб офіційного характеру. Документи, захоплені у ворогів та перехоплені радіозвіти. Преса періодична і неперіодична».

Окремі накази, розпорядчі документи, листи, листівки, які мають відношення до походу, зберігаються в архівних фондах розвідки. У 1920-ті роки вони потрапили до рук ДПУ УСРР внаслідок проведення спеціальної операції, коли отамана Тютюнника обманним шляхом заманили на радянську територію у заздалегідь підготовлену пастку, заарештували, використали у пропагандистських цілях, а після цього розстріляли. У новітній період документи були розсекречені, оцифровані й передані Службою зовнішньої розвідки України для подальшого вивчення історикам і вченим. Водночас звернення до них, а також до інших невідомих документів із архівних фондів розвідки напередодні відзначення дати початку Першого Зимового походу дає змогу по-новому поглянути на події столітньої давності з позиції сьогодення.

Читайте також: Як сто років тому Україна боролася за Крим

Про перебіг тих подій нині відомо як із книги Юрка Тютюнника, так і спогадів командувача походом М. Омеляновича-Павленка та інших командирів і рядових учасників. Загальна ситуація складалася таким чином.

Наприкінці листопада 1919 року рештки українського війська опинилися у так званому «трикутнику смерті» – на невеличкому клаптику території поблизу містечок Чуднів та Любар (нині Житомирська область) в оточенні червоної, Добровольчої та польської армій. З поляками на той час було досягнуто примирення. Перед командуванням військ УНР постав вибір: або перейти на польську територію та інтернуватися, або шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати боротьбу. На військовій нараді дійшли висновку, що продовжувати фронтову війну регулярним військом неможливо. Тож вирішили здійснити боєздатними частинами рейд по українській території тилами більшовиків і денікінців, а навесні підняти повстання в усій Україні.

Зимовий похід, як згодом його стали називати в історичних документах, почався 6 грудня 1919 року. У ньому, за різними оцінками, взяло участь від 5000 до 10 000 осіб. Безпосередньо сам бойовий склад частин становив приблизно 2000 багнетів, 1000 шабель та 14 гармат, решта – штаби, нестройові частини, обози і навіть поранені, які хотіли бути хоча б чимось корисними для загальної справи.

Командувачем армією УНР став генерал-хорунжий Михайло Володимирович Омелянович-Павленко, його заступником – Юрій Йосипович Тютюнник, який одночасно виконував обов'язки начальника Збірної Київської (стрілецької) дивізії. Як зазначається у дослідженнях і спогадах учасників тогочасних подій, у перший же день наступу вдалося прорвати фронт білогвардійських військ Добровольчої армії Антона Денікіна. Першим визволеним повітовим містом став Липовець, мешканці якого з невимовною радістю зустріли несподіваний прихід української армії. Звістка про те, що українська армія є і активно діє, швидко рознеслася Україною і спричинила піднесення в населення й деморалізацію серед денікінців. Відтак Добровольча армія почала відступати до Чорного моря.

«Авторитет армії, що пішла на такий, з погляду теорії, божевільний крок, зростав, – писав у своїх спогадах Ю. Тютюнник. – …Український Уряд мав силу в кількох тисячах фанатично відданих національній ідеї вояків та в багатьох десятках тисяч повстанців, що, не маючи ні виробленого плану, ні наказу, били і білих, і червоних росіян».

Для характеристики настроїв, що запанували серед білогвардійців, Ю. Тютюнник наводить уривок розмови члена російської комісії з «учьоту воєнной добичі» вченого Косинського з якимось панотцем села С. недалеко від Умані. «Скажіть, на милість Божу, – говорив Косинський панотцеві, – чого вони хочуть, оці українці? Вони ж програли, ми їх перемогли. Так ні ж! Без бази, без уряду, і, мабуть, без усякої ідеї вони йдуть і ріжуть нас на своєму шляху... Яка упертість! Самі гинуть, але нас теж гублять. Вони ж фактично допомагають червоним, які українцям теж не друзі... Одним бажанням померти можу пояснити їх учинки. Хто вони такі: Тютюнник, Павленко та інші? Інтелігенти, люди, звірі?.. Краще було б у свій час миритися з ними».

За словами Ю. Тютюнника, для білогвардійців українська армія «зробилася страшнішою, ніж для щура кіт». «Ті самі одеські газети, – зазначав він, – що місяць тому говорили запамороченому «істінно руському чєловєку», що з українською армією покінчено, що вона вже не існує, тепер писали про нас надзвичайні речі. У нашій армії та її керівниках вони знаходили такі властивості, про які ми самі інколи не здогадувалися… Після всіх похоронів, ліквідацій і «нє существуєт» бідний громадянин «Озброєнних сил Півдня Росії» читав: «Між нами і большевиками стала ніким ще не переможена, гарно вишколена і дисциплінована Українська Регулярна армія під командуванням Генерального Штабу генерал-лейтенанта Омеляновича-Павленка. Праворуч від цієї армії оперує Українська Повстанча Армія під командуванням «ліхого кавалєріста» і знаменитого організатора «всячєскіх восстаній» полковника Тютюнника!

Не відомо, на підставі яких даних вважали нові «українофіли», що ми так ні з того, ні з сього візьмемо та й підемо у «тєсном союзє» з росіянами. Розстрілюючи наших полонених за «ізмєну атєчеству», усе ж таки в своїй масі росіяни ніяк не уявляли собі, що ми є непримиримими ворогами Росії. Повна протилежність інтересів української нації і нації російської була поза межами розуму політиків «Озброєних сил».

У спогадах учасників Першого Зимового походу йдеться про те, що збірні групи рухалися різними маршрутами, знищуючи окупаційну владу і військові частини Добровольчої і більшовицької армій на Вінниччині, Житомирщині, Київщині, Черкащині, Кіровоградщині, Миколаївщині та інших українських землях. Усього було пройдено з боями 2500 кілометрів. Зазначається, що населення з нетерпінням чекало приходу українських військ і навіть надсилало своїх посланців із Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя.

Серед архівних документів розвідки є низка документів, яка має стосунок до тогочасних подій. Зокрема, доповідь командувачу Київською дивізією, підписана 24 грудня 1919 року в селі Пʼятигори на Київщині «начальником оперативного відділу штабу Запорозького війська сотником (підпис нерозбірливий). У ньому йдеться про наслідки бою із частинами Добровольчої армії, а саме: «Відділ полку Чорних Запорожців після бійки захопив м. Ставище, вибивши загін добровольців до 250 чол. Взято 21 полоненого, 2 сестри, 9 повозок, 3 кулемети, коні, сідла і багато ріжного майна. Багато забитих з боку добровольців. З нашого боку один забитий» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 11012. – Т. 26. – Арк. 17).

З-поміж успіхів дослідники відзначають переможний бій за Умань 19 березня 1920 року. Тоді, за свідченнями очевидців, місто було визволене при радісних настроях населення, а взятий у полон більшовицький оркестр безперервно грав гімн «Ще не вмерла Україна».

А найбільші трофеї вдалося здобути у бою під Вознесенськом 16 квітня 1920 року, де українські частини продемонстрували винахідливість і відвагу у протистоянні з 14-ю більшовицькою армією, що значно переважала за всіма компонентами. У місті саме проходив більшовицький комуністичний зʼїзд, і його делегати суттєво посилили позиції червоних. Складність наступу полягала в тому, що українські частини через відірваність від своїх баз не мали потрібної кількості зброї та набоїв. Зокрема, піший Запорозький полк ішов у атаку наполовину без рушниць, ляскаючи в долоні й тим самим створюючи шумовий ефект стрілянини. Пішли навіть на таку хитрість, аби не втрачати ініціативу у стрімкому просуванні вперед. А ще вирішили наступати о третій годині ночі, коли саме стояв густий туман.

Хід бою остаточно переламали кіннотники, які раптово вискочили із-за пагорбів поперед піхоти й почали рубати ворогів. Ті в паніці кинули зброю, припаси, амуніцію і втекли з міста. Внаслідок тієї атаки вдалося захопити 28 гармат, 32 000 гарматних набоїв, 48 кулеметів, 5 000 рушниць та 2 000 000 набоїв, 4 000 возів з одягом, взуттям та іншим майном. Близько сотні червоноармійців здалися без опору. На полі бою було знищено не менше трьохсот осіб більшовицької армії. Втрати українського війська – двоє вбитих і п’ятеро поранених.

У наказі військам армії УНР, що зберігається в архівних фондах розвідки, датованому 16 квітня 1920 року, зазначається таке:

«І. Місто Вознесенськ взято після упертого бою; захоплена величезна здобич, яку треба скористовать.

ІІ. Наказую: 1) Зап. кінному полку зараз же приступить до виконання своєї задачі по забезпеченню пляцдарма по залізниці в бік Одеси (нак. Ч. 65). 2) Кінній бр-ді, негайно переправившись, занять також район для забезпечення пляцдарму згідно нак. Ч. 65, тримаючи звʼязок з кінним Запор. 3) Київській див. негайно приступить до переправи через Буг і забезпечить пляцдарм, підтримавши кінноту. З переходом армії зосередитись в районі Черталка–Молдавка. 4) Запор. див. – тримать лад в місті і забезпечувать місто і переправу окремо зі сходу і півночі до вечора 17.ІV, ведучи пильну розвідку…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 11012. – Т. 26. – Арк. 94).

Докладніше всі тогочасні події викладені у спогадах Михайла Омеляновича-Павленка. Цих спогадів у архівних фондах розвідки немає. Натомість є неодноразові численні згадування про генерала в багатьох оперативних документах ОДПУ-НКВС СРСР 1920–1930-х років. Він фігурує як активний діяч уенерівської еміграції, бойовий генерал, який не змирився з поразкою українських національно-визвольних змагань і робив усе можливе для відновлення незалежності України.

Окрему справу-формуляр на М. Омеляновича-Павленка, як свідчать архівні фонди розвідки, органи НКДБ завели 13 листопада 1943 року. У ній про участь генерала в Першому Зимовому поході є лише поодинокі згадування. Зокрема, в одній із довідок, датованій 25 березня 1950 року, зазначається:

«На чолі армії УНР брав участь в «зимовому поході», воюючи за українську націю. Провів понад 50 боїв та сутичок і нагороджений орденом «Залізного хреста». Керував військовими операціями проти радянських військ (1920 рік). За це був підвищений до рангу генерал-полковника.

У 1921 році був обраний на посаду військового міністра. Опинившись в еміграції, пише твори з військових питань, різноманітні нотатки і спогади.

Під час німецької окупації спільно з митрополитом А. Шептицьким, президентом А. Лівицьким, полковником А. Мельником та ін. підписав меморандум до Гітлера, засуджуючи гітлерівську політику на Україні. Не дивлячись на вік, цікавиться громадським життям і бере в ньому активну участь» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 9719. – Арк. 57).

Читайте також:  Тімоті Снайдер про витоки сучасної України: Спадщина Грушевського та Рудницького, або Коли українці стали нацією. Лекція №2

На час заведення справи-формуляра М. Омелянович-Павленко очолював Українське Вільне Козацтво. Одразу після війни в таборах переміщених осіб на території Німеччини заснував і очолив Спілку українських вояків – ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською окупацією. У 1945–1948 роках обіймав посаду військового міністра УНР в екзилі. Український уряд на вигнанні підвищив його до рангу генерал-полковника. Помер 29 травня 1952 року у Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.

Оперативна розробка М. Омеляновича-Павленка, як свідчать архівні документи, велася поверхово. Вочевидь, через відсутність агентурних позицій у його близькому оточенні і важкі захворювання в останні роки життя, коли він вже не міг бути настільки активним, як раніше. Органи МДБ СРСР переключили свою увагу в той період на Миколу Капустянського, який заступив його на посаді військового міністра УНР, і розробляли спеціальні заходи з ліквідації нового очільника військового відомства.

А справа-формуляр на М. Омеляновича-Павленка закінчується підшитим примірником газети «Українське слово» за 8 червня 1952 року із повідомленням про його смерть, співчуттями і некрологом. В усіх матеріалах про нього з шаною згадується як про «незабутнього Провідника славного Зимового Походу». Зокрема, у статті про життєвий шлях покійного за підписом УСС (Українські січові стрільці) зазначається таке:

«В часи катастрофи фронтів генерал вибирається в Зимовий Похід, який ославив українську зброю… Хоч і значно зменшена була Дієва армія, вона під командуванням генерала Омеляновича-Павленка виказалась найвищою бойовою пружністю й здібністю маневрування. Це правда, що генерал був найбільше люблений вояцтвом, яке й йому дало почесний титул «Дід»! Нічого дивного, всі ми були аж надто молоді й генерал Омелянович-Павленко зо своєю бородою, здавалось нам, був дуже старий, хоч було Йому тоді всього 40 років… В першу чергу, чим визначився покійний генерал, це його постійний бойовий дух. Завжди і при найбільш несприятливих обставинах він боровся, не роздумував, не вагався, чи ангажувати йому своє імʼя в безвиглядну операцію… Це був його характер, це була його душа, роздвоєння у нього не було. В кожному менті він готовий був до боротьби, до наступу. Це було змістом і це сповнювало його життя».

Аналіз документів, спогадів, свідчень учасників Першого Зимового походу дав змогу дослідникам зробити висновок, що навіть за несприятливих умов і в зимовий час можна успішно бити ворога на своїй землі за підтримки власного народу. Зимовий похід сприяв значному піднесенню духу війська і національної свідомості серед широких мас українського населення. Завдяки цьому походу так званий «білий рух поборників єдіной і нєдєлімой росії» був остаточно скомпрометований. Українське населення зрозуміло справжню суть його гасел. Крім цього, Зимовий похід заклав традиції успішної збройної боротьби в тилу ворога, що неодноразово бралося на озброєння в різні періоди української історії.

Читайте також: Українцям краще узагалі забути про Росію, тільки відстежувати її стосовно можливої шкоди Україні

—

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України

В тему:

• Вороги. Спільники. Чужинці.
• Питання Симона Петлюри
•  Воно валиться! Топ занедбаних скарбів Прикарпаття
• Не «адін народ»
•  Национальная борьба в Западной Украине - краткий курс ОУН-УПА. Часть 2: 1914 - 1940