Отаман Петро Калнишевський: білі ночі та чорні дні останнього кошового Січі

Версия для печати

 Упродовж 100 років після руйнування Січі ніхто в Україні не знав, куди подівся останній кошовий отаман Петро Калнишевський і де його могила. Лише в пісні "Ой, полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти…" йшлося про його заслання.

Року 1875 український етнограф Петро Єфименко оприлюднив факт, що Калнишевський відбував ув’язнення у Соловецькому монастирі. Це стало сенсацією, оскільки Соловки вважали найжахливішою російською в’язницею, зазначає видання "Локальна історія".

На хвилі українського національного відродження Петро Калнишевський постав в ореолі мученика, який заплатив 25 роками неволі за останню спробу запорожців пручатися наступу Російській імперії. Однак, як личить легенді, явне аж надто переплелося з уявним.

Читайте також: Отаман Петро Калнишевський: одна людина, дві канонізації, два міфи

"Поверну у гнилий Петенбург"

Навесні 1886 року історик Дмитро Яворницький дописував книжку "Запорожжя в залишках старовини і переказах народу". Поспішав закінчити роботу. Вже описав поїздки колишніми Запорозькими Вольностями. Дозріло авторське бачення історії козацтва, сформувалося відчуття запорозького стилю. Однак ніяк не давався кінцевий розділ. У ньому йшлося про останню Січ і Петра Калнишевського.

Від різних інформаторів історик одержував суперечливі звістки. Вони змушували його нашвидкуруч правити тексти, уже передані до друку. У листі до видавця альманаху "Київська старовина" Феофана Лебедінцева Яворницький писав: «Зробіть ще вставку до моєї статті в "Архівні матеріали", все з приводу того ж Калнишевського. Виправте передусім те, що тіло Калнишевського поховали не в огорожі головної церкви, як у мене йшлося, а в огорожі церкви св[ятого] митрополита Філіпа Количева».

Амвросій Ждаха. "Петро Калнишевський та Іван Глоба", 1892 рік.  Фото: надав автор

Також історик уточнив умови утримання отамана: "П’ятьма рядками вище додайте: кімната, де ув’язнений був П. І. Калнишевський, розташована в так званій Карожній башті; знаходження її уявляється так. Коли увійдеш до башти, то тут побачиш довкруж неї темний коридор, у самому центрі її — кімнату, висотою два аршини, шириною й довжиною півтора аршина. До кімнати з темного коридору ведуть залізні двері, а на стіні, що навпроти дверей, влаштоване мініатюрне віконце, що виходить на той самий темний коридор […] світло до кімнати ніколи не потрапляє. У такій кімнаті можна було стояти тільки зігнутим. Коли приводили сюди в’язня, то його вводили до кімнати, зачиняли за ним залізні двері важким замком, до замка докладали печатку, а ключа відправляли до С[анкт]-Петербурга, в Таємну експедицію. І досі кімната П. Калнишевського вкрита затверділим калом три вершки завтовшки".

Читайте також: Вороги. Спільники. Чужинці.

І все ж сумління не дозволяло Яворницькому поставити крапки. Він відчував фальш. Тому вирішив відкласти книгу й поїхати на Соловки.

У квітні 1886 року історик писав до свого колеги Якова Новицького, що "сяде на машину" — тобто на паротяг — і поїде "ген-ген по Білому морю на Соловецький острів". «Хочу побачити могилу сердешного Петра Івановича Калниша, а звідтіля поверну у гнилий Петенбург, обложусь парсунами та бамагами та й докончаю своє "Запороже"», — ділився Яворницький.

Без статусу, але зі статком

Подорож Яворницького на Соловки відбулася через рік. Історик знайшов в архіві монастиря документи про Калнишевського і встановив місця його ув’язнення. Спочатку отаман сидів у "Головленківській камері" Архангельської вежі, згодом — у камері Прядиленної вежі Соловецького кремля.

Яворницькому вдалося з’ясовувати, що перекази про ув’язнення Калнишевського — перебільшені. Обидві камери були неосвітленими й холодними. Втім були розташовані не в підземеллі, а на середніх поверхах.

Утім історик вирішив не спростовувати монастирських пліток про перебування Калнишевського в "аршинах нечистот". У своїй роботі зазначив, що перші 12 років в’язниці були особливо важкими для кошового.

Соловецький монастир, 1972 рік. Фото: wikipedia.org

Документи монастирського архіву свідчили, що на утримання Калнишевського уряд щороку надсилав 365 карбованців із отаманового конфіскованого майна — по карбованцю на день. Яворницький розмірковував: кошовий був "позбавленим статусу, а не статку".

Отаман мав на Соловках кращі умови, аніж інші в’язні чи навіть ченці. Ще й жертвував на монастир. Учений зазначив, що могила Калнишевського розташована на почесному місці, біля вівтаря храму Преображення, між могилами знаного церковного діяча Авраамія Паліцина та соловецького архімандрита Феодорита.

До того ж Яворницький засумнівався у тому, що кошовий помер у 112 років. Про це стверджували напис на його могильній плиті та монастирські документи.

Після відвідання Соловецьких островів запитань побільшало. Втім Яворницький мусив поспішати із друком книги, користаючись тимчасовим послабленням цензури. "Запорожжя в залишках старовини" побачило світ у квітні 1888 року. Побоювання історика не були марними. Критики лютували. Прибічники імперської єдності били на сполох: "малоросійський сепаратизм" знову підіймає голову, воскрешаючи своїх героїв з історичного забуття. Автор мусив поїхати до Туркестану — фактично, на заслання.

Читайте також: Семен Калниш: “Була команда – зробити так, щоб люди страждали й помирали”

Забуття і фальсифікація

Радянська цензура обмежила доступ до наукової спадщини Дмитра Яворницького. Напрацювання історика для широкого загалу вибірково переповідав бестселер Івана Шаповала "В пошуках скарбів".

Епізоди, які Яворницький описував як обережні припущення, Шаповал викладав відверто. Кольори й запахи тексту навіювала радянська ідеологія: "Коли кошового перевели з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося […] більше як на два аршини нечистот", — ішлося у "Скарбах".

Шаповал писав, що кошовий отаман "здичавів, став похмурий і втратив зір": "В нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей".

Кутова вежа Троїцького собору в Соловецькому монастирі, 1915 рік. Фото: wikipedia.org

Автор описував візит імператора Олександра I до Калнишевського на Соловки. Коли монарх побачив яму, у якій сидів кошовий, то "пришел в ужас". Щоб чимось задобрити невинного мученика, цар спитав в’язня, яку той хотів би винагороду за страждання. Калнишевський зневажливо відповів монархові: "Нічого мені, государю, не треба, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як і я, щоб вони не страждали в земляних ямах". Цар наказав ліквідувати ями…

Насправді Олександр I не їздив до Калнишевського на Соловки. Це вигадка. Однак таким спотвореним отаман і постав у масових історичних уявленнях українців на початках Незалежності.

Сова Мінерви, згідно з відомою ідіомою, полюбляє сутінки. Справжній її лет допомогли відстежити архіви про соловецький період життя Калнишевського, що зберігають у Москві, Петербурзі та Архангельську.

Читайте також: Початок “братської” колонізації: як Московщина захоплювала Україну

Передісторія: пітьма Потьомкіна

Навесні 1775 року молодий і зухвалий фаворит Катерини II Григорій Потьомкін узяв гору в палацових інтригах. Його призначили правити Новоросійською губернією. Генерал-губернатор жадав жорсткішої політики в південному напрямку й переміг угруповання Микити Паніна, який наказав чинити агресію на європейській Півночі.

Потьомкін зумів переконати імператрицю знищити Січ. Формальною підставою для розправи стали звинувачення запорожців у грабунках.

Портрет Григорія Потьомкіна, 1846 рік. Фото: wikipedia.org

27 квітня рада при імператорському дворі вирішила викликати кошового отамана Петра Калнишевського до Москви, щоб він спростував висунуті звинувачення. А вже за десять днів ухвалила рішення знищити Військо Запорозьке. За ці півтора тижня урядовий виклик не встигли б навіть довезти до Січі. Тож очевидно, що жодного слідства не було. Ніхто не згадав і про заслуги Калнишевського в переможній війні проти Туреччини, відзначені золотою медаллю на Андріївській стрічці, якою раніше нагороджували отаманів Війська Донського.

На світанку 5 червня 1775 року генерал-поручик Петар Текелія оточив Січ і заарештував Калнишевського, а з ним — військового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу.

Руйнування Січі стало першою політичною перемогою 36-річного Потьомкіна. Фаворит Катерини II мав мінливу прихильність цариці і здобував титули та посади. Дбав про перетворення Новоросійської губернії на своє володіння. Став знаменом дворянства, яке прагнуло завоювань і земель, кріпаків і пишнот, вигідних шлюбів і розкішних коханок.

Перепоною для потьомкінського раю був Петро Калнишевський. Кошовий отаман добре бачив, як Новоросійська губернія поступово поглинала незаселені запорозькі землі. Він вирішив розгорнути на кордоні сільське осадництво й розбудовувати січову адміністрацію — паланки.

Панські помістя втратили привабливість — селяни йшли на Запорожжя. Калнишевський змусив запорожців не пручатися "нашестю гречкосіїв" і переконав їх перелаштуватися на фермерський спосіб життя. Замість "Новоросії" на цих землях виникло несподіване продовження України.

Генерал-губернатор Потьомкін особисто займався справами, пов’язаними з ув’язненням кошового. Від того залежала його влада над степовим краєм. Марив про ранг "гетьмана козацьких військ".

Калнишевського рік тримали під вартою у московській конторі Військової колегії. Її віцепрезидентом був сам Потьомкін. І власне генерал-губернатор переконав Катерину II присудити отаманові довічне ув’язнення і запроторити його в Соловецький монастир.

Суддю та писаря теж етапували до монастирів — у Сибір. І таке рішення не було випадковим. Монаші обителі перебували у віданні синоду, а Потьомкін колись обіймав посаду помічника оберпрокурора синоду.

До того ж Григорій Потьомкін контролював кошти на утримання в’язнів. Гроші надходили зі скарбниці Новоросійської губернії: вона розпоряджалася конфіскованим майном. Щороку генерал-губернаторові доповідали про стан здоров’я та умови утримання останніх керівників Січі. Жоден інший урядовець не мав про це знати.

Власні інтереси Потьомкін поєднав з імперськими справами. Втім сама імперія любила таких діячів — авантюрних провідників агресії, а не носіїв справедливости та законности.

Читайте також: Як руйнувалися імперії та що буде з сучасною Московією

"Якийсь в’язень"

Калнишевського везли таємно. У документах його ім’я не зазначили. "Кортеж" мав дев’ять возів. Серед багажу «якогось в’язня» було 330 срібних карбованців, передбачених на річне утримання отамана та конвоїрів.

Дорогу з Москви до Архангельська подолали швидко — за 16 днів. Архангельський губернатор мусив неабияк поклопотатись, щоб знайти судно та якнайшвидше відправити в’язня на Соловки. Очевидно, вбачав у ньому небезпечного злочинця… для своєї кар’єри.

Дістатись до Соловецьких островів було непросто. Корабель купця Вороніхіна двічі сідав на мілину, втрапив у шторм і зазнав пошкоджень. Врешті 29 липня 1776 року судно підійшло до монастирського причалу.

Монастир жив відокремлено. Архімандрит лише влітку перебував на архіпелазі. Більшу частину року настоятель жив у своїй резиденції на південному березі Білого моря.

Водночас монастир був прикордонною фортецею із гарнізоном солдатів, а також в’язницею.

Соловецький монастир, 1915 рік. Фото: wikipedia.org

Окремої будівлі для в’язнів не було. Бранців утримували в різних приміщеннях монастиря, здебільшого в Білій, Корожній та Прядиленній вежах.

Року 1786 у монастирських записах згадано лише 16 в’язнів. Умови їхнього утримання відрізнялися залежно від соціального статусу й суворості режиму утримання. Найкомфортнішим місцем була келія, яка нічим не відрізнялася від чернечої. Найгіршим — колодницькі ями.

Колодницькі ями мали форму обкладених цеглою підземних приміщень із дощаним перекриттям. У дерев’яній «стелі» залишали отвір, щоб спускати їжу та питво й підіймати цебра з нечистотами. Долівку покривали соломою.

Року 1742 імператриця Єлизавета зобов’язала настоятеля Соловецького монастиря засипати ями, а колодників перевести в наземні приміщення. Однак виникла підозра, що указу цариці не виконують. У 1758 році на архіпелаг відрядили інспекцію. Утім вона не виявила нічого підозрілого.

Приміщення для в’язнів згодом уніфікували. Кімнати мали однакові розміри, освітлення, опалення. У монастирі діяла централізована система теплопостачання, поєднана з хлібопекарними та іншими печами. З’явилися нумеровані камери.

У 1779 році кошовий скаржився намісникові монастиря Симону на те, що дах у його «келії» протікає, а "одяг у нього гниє". Прохав дозволу найняти власним коштом монастирських теслярів.

Згідно з висновком архангельського історика Георгія Фруменкова, перші 16 років ув’язнення Калнишевський провів у "кам’яному мішку" Білої (Головленкової) вежі. Наступні 9 років — у комфортнішій камері біля кухні.

Читайте також: Чому московити у всьому винять англосаксів

"Говорив не російською"

Під час подорожі до Криму 1787 року Катерина ІІ оголосила амністію. Утім ця милість не стосувалася жодного соловецького невільника. Режим ув’язнення для Петра Калнишевського був незмінним аж до смерті Потьомкіна в жовтні 1791 року.

Лише на Різдво, Великдень і Преображення Калнишевському дозволяли брати участь в літургії і, можливо, спільній трапезі.

Поморський селянин 1862 року розповів Петру Єфименкові про останнього кошового: "Зросту середнього, старий на вигляд, сиве посічене волосся; видно, що довго сидів. Борода недовга, біла. Був одягнений у синій китайчатий "сюртук" з олов’яними ґудзиками у два ряди й червоний кармазин".

Селянинові також запам’яталася в’язнева говірка: "Говорив не так чисто щоб російською".

В ув’язненні Калнишевський мав змогу споживати здорову їжу. Раціон у Соловецькому монастирі відрізнявся залежно від категорії постояльця — не тільки для в’язнів, а й ченців. Страви "верхньої трапези" подавали вищим монастирським чинам і офіцерам, "нижньої" — ченцям і солдатам, а "робітню трапезу" — працівникам, прочанам і більшості невільників.

Ймовірне місце ув'язнення Петра Калнишевського, 2007 рік. Фото: Владислава Калнишевського

В’язні рівня Калнишевського могли мати кращі страви: холодну або варену тріску з квасом, хріном, цибулею і перцем, щі з палтусом, вівсяною чи ячмінною крупою, "підболтку" на борошні з риб’ячих кісток. Новачкам ці наїдки здавалися солоними й одноманітними. Втім це була здорова їжа — навіть серед в’язнів рідко траплялася цинга.

У 2015 році російські археологи розкопали отаманову могилу й з’ясували, що його кістяк не має ознак дистрофії від неякісного харчування, обмеження руху чи фізичного виснаження. Вік небіжчика означили як "старший за 70 років".

Дмитро Яворницький, вивчаючи монастирські сповідальні записи 1788 і 1789 років, зауважив: у документах немає позначок про вік Калнишевського — на відміну від інших в’язнів. Схоже, що датою народження отамана зацікавилися аж після смерті Потьомкіна, коли постало питання, що далі робити з кошовим? Тоді на око визначили йому "століття". Звідти походять пізніші записи про те, що Калнишевський народився 1691 року.

Катерина ІІ не змінила свого рішення про довічне ув’язнення Петра Калнишевського. Павло І теж не захотів помилувати отамана — хоча за свого короткого царювання амністував багатьох тих, кого репресувала попередниця. Звільнили кошового аж за Олександра І у 1801 році. Втім Калнишевський уже не мав сил, щоб скористатися волею. І залишився доживати віку в Соловецькому монастирі.

Останній кошовий отаман Січі пережив Потьомкіна, а Південна Україна пережила "Новоросію". І жив Калнишевський незрівнянно краще, аніж це собі досі уявляють його легковірні земляки…

—

Владислав Грибовський, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник інституту української археографії та джерелознавства имені М. Грушевського НАН України; опубліковано у виданні  "Локальна історія"

Читайте також: 

• Капелан і настоятель церкви ПЦУ в Нікополі: “Розвʼязувати проблему з Московським патріархатом треба для перемоги, а не після”
•  Про легендарного козацького кошового отамана й гетьмана Івана Підкову. Ім’я, прикрите металевою підковою
• Гетьман Іван Виговський і перемога під Конотопом
•  Пропащая грамота. Как фальшивый документ стал поводом для уничтожения Запорожской Сечи
• Сміх запорожців. Якою побачив Січ полтавський послушник у середині XVIII століття
• Іван Сірко: полководець, який не програв жодної битви
• Чому 355 років тому почалося Переяславське антимосковське повстання
• Як Виговський і союзники під Конотопом в один день розбили багатотисячне царське військо