Леся Рой: Ворог мусить піти з нашої землі. Або лягти в неї

Версия для печати

«Маю хобі — збираю різномовні пісні. Коли зустрічаєш на фронті грека, молдованина, поляка, грузина чи азербайджанця і співаєш їхньою рідною мовою — вони в приємному шоці. Грузин казав: «Як мед по серцю». Лідер гурту «Телері» не грає лише на флейті-поперечці. Леся Рой — про людей, війну и Музику.

Лідер гурту «Телері» Леся Рой наливає зеленого чаю на кухні своєї квартири на першому поверсі на столичній Оболоні. Вмощується на диван біля великого «грошового дерева» на підвіконні.

— На Покрову виступали в дитячих інтернатах на Донеччині, в зоні Операції об’єднаних сил, — розповідає. — Всі інтернати за 30–40 кілометрів від лінії зіткнення евакуювали. А в Торецьку лишився. Недавно уламки снаряда влучили у стіну будівлі. Ніхто не постраждав. Поки що малих відправили в санаторій ближче до тилу. Але складається на те, що доведеться їх повертати назад. Так уже пару разів було.

Леся Рой, 38 років, музикант. Народилася 17 липня 1980 року в Чорноморську, колишній Іллічівськ, Одеської області. Мати викладала в музичній школі гру на фортепіано, сопілці та гітарі. Батько — кобзар. «У татовій родині були три покоління професійних музикантів. Мама вчилася музики в мого батька. Так вони і познайомились». Сім’я жила в різних містах — шукали підходящий клімат для батька-астматика. Запоріжжя, Новомиргород, найдовше — у Красноперекопську в Криму. Коли Лесі було 9 років, переїхали до Переяслава-Хмельницького Київської області. Закінчила музичну школу по класах сопілки і скрипки, Переяслав-Хмельницький педагогічний університет за спеціальністю «вчитель початкових класів і музики». 1998 року створила гурт «Телері». 2005-го переїхала до Києва. Викладає в музичній школі на Оболоні. З початку бойових дій на Донбасі їздить на передову з концертами для військових, дітей у притулках. Чоловік Віктор Тімохін — програміст і музикант-перкурсист. Синові Ельдару 17 років, вчиться на художника

— Як діти з Донбасу ставляться до війни?

— Ще 2015 року вони розповідали: «Деякі з наших батьків — за Путіна. Ми з ними не сперечаємося — собі дорожче. Бо від них залежимо».

Дітям на Донеччині, завдяки інтернету, мізки не задуриш. Хоча мій 32-річний двоюрідний брат живе в Одесі — і ностальгує за Союзом, хвалить Сталіна. Після Майдану сфоткав там одну горілу шину, яку лишили на пам’ять, виклав у Facebook і підписав: «Анархисты разрушили Киев».

Наша родина чекала, коли ґиґнеться Союз. Батько і його друзі боролися за незалежність, мали проблеми з КГБ. Сподівалися, що совкова свідомість у народу зникне, коли вимре старше покоління. Однак якийсь відсоток придурків лишається. І вони кричать найголосніше.

Коли в 2014–2015 роках їздили по зоні АТО, у кожному місті підходили жіночка чи дідусь і шепотіли: «Слава Україні». Кажу: «Героям слава! А чого пошепки?» — «Я тут одна проукраїнська на ціле місто». — «Знаєте, — відповідаю, — за сьогодні ви вже п’ята. Якось скоординуйтеся». На наших концертах такі люди знайомилися. Зараз зідзвонюються, списуються. У багатьох містах є безкоштовні курси української мови.

— Ви кажете, що найліпший спосіб боротьби з «ватниками» на Донбасі — це вкрасти уми їхніх дітей.

— Чим раніше красти, тим краще. Але наші волонтери часто нехтують цією можливістю. Торік під час поїздки в зону АТО на День захисту дітей із нами були аніматори. Вони виходять на площу, врубують російськомовну попсу, роздають під неї кульки, ручки, солодку вату. Так не можна робити. Відразу виникає питання: ця гуманітарка прийшла з російської сторони чи з української?

— На Донбасі провели місцеві вибори. Населення вірить у їх результати?

— Його думка не враховується.

— Людям присилали бюлетені, надруковані частково українською.

— Думаю, у них лишились українські бланки. А переробляти — морока і гроші.

— Ще не все розікрали?

— Починалося все з кустарного мародерства. Приїхали бандюки — і давай вивозити каструлі, унітази, батареї. Пізніше, коли прибула регулярна російська армія, все стало масштабніше. Пиляли заводи і станки, вивозили машинами. Причому хваляться, як у роки фашистської окупації. Мовляв, врятували завод. Тепер він не дістанеться бандерівцям.

На цю тему: Отновороссили и бросили: что стало с ДНР и ЛНР. Репортаж

— Перед військовими продовжуєте виступати?

— Так. Наш гурт не має свого транспорту. Їздимо з іншими волонтерами й організаціями. У 2015–2016 роках їздила за власні кошти. Мала фішку: добиралася туди, куди не возять музикантів, — на опорні пости. Там 10–30 чоловік.

— Біля лінії розмежування вашу музику було чути на боці ворога?

— Коли ховалася у бліндажі або під маскувальною сіткою у теплий час року, то не ставили підзвучку. Бо могли б стрельнути по нас. Але мої сатиричні пісні «У верблюда два горба, у укропа — два раба», «Забери меня из Новороссии» наші врубували з колонок о шостій ранку щодня. Зрештою підбіг до них якийсь хлопчик, тицьнув у руку мобілку і втік. Беруть, а там голос: «Мы — ополченцы. Нам все равно, мы местные. Но вот российские солдаты бесятся от этих песен. Давайте вы не будете их включать, а мы вас предупредим, когда будем вести обстрел».

— Який настрій переважає серед військових?

— Армія стала професійнішою. «Аватарів» менше. Це змінилося протягом 2016-го і 2017 року. Більшість — контрактники, ідуть на війну, як на роботу.

— Траплялося бачити, як живе армія ДНР?

— Бачила полонених деенерівців. 2015-го наші захопили їх і чекали на обмін. Старші сиділи просто похмуро. А був і хлопець років 18. Поспілкувався з нашими дядьками-добровольцями і просив: «Не віддавайте мене назад, не обмінюйте, бо вб’ють там». Але його разом з усіма обміняли — треба ж було своїх забрати. Через місяць виявилося, що хлопця на тому боці вбили свої.

На цю тему: Ігор Войцехівський «Поляк»: У полоненого почалася істерика: «Все скажу, не убивайте!»

— Про що хочеться співати?

— Маю хобі — збираю різномовні пісні. Коли зустрічаєш на фронті грека, молдованина, поляка, грузина чи азербайджанця і співаєш їхньою рідною мовою — вони в приємному шоці. Грузин казав: «Як мед по серцю».

— Як після передової живеться у спальному районі Києва?

— Мені подобається Оболонь. Мою музичну школу видно з вікна, тож недалеко ходити на роботу. Пляжик — хвилин за 15 пішки.

— Ваші батьки — спадкові музиканти?

— Мамине прізвище Зброжек. Це польська шляхта. Весь час воювали. Мама в дитинстві мене в тир водила. У 8 років мала власний ніж.

— А у батька — три покоління професійних музикантів. Він — кобзар. Сестра прабабці Галина Олейніченко була оперною співачкою в Москві.

Я — мультиінструменталіст. Не граю хіба що на флейті-поперечці, бо не вистачає дихалки.

Люблю імпровізувати, без репетицій підігравати іншим музикантам. Подобається виводити людей із рівноваги, щоб вони ставали справжніми. Музикою можна насмішити, а можна — перелякати.

Перші мої пісні були навіяні російським роком — Борисом Гребенщиковим, «Аукцыоном», «Гражданской обороной».

— Російською співали?

— Звісно. Я народилася на Одещині, росла в Криму. І зараз російською часто говорю.

Коли переїхали у Переяслав-Хмельницький, мені було 9 років. Із Криму потрапила в українську школу. Звісно, з народження чула батькові думи. Мала певний словниковий запас. Але не говорила. Однак за кілька років опанувала переяславський суржик.

Подобаються діалекти, суржики. На фронті в цьому плані класно, бо перемішані люди з різних регіонів. Довго не могла вичислити тільки одного дядька. Вставляв російські слова, але розмовляв чистою українською літературною мовою. Ви­явилося — з Чернігова. До війни був російськомовний, потім принципово перейшов на українську.

— Це не можна назвати модою?

— Це захисна реакція на інфекцію «русского мира».

— Різними мовами дійсність здається інакшою?

— Влітку читала «Понедельник начинается в субботу» братів Стругацьких у перекладі українською. Відстій. У свою російську Стругацькі вставляли канцеляризми, анахронізми. От «замшелый дед». Коли переклали літературною українською, воно стало несмачним, прісним.

— Називаєте себе нявкою. Що відчуваєте спільного з цією міфічною істотою?

— Нявка — жорстока, безжальна. Її не можна улестити чи вблагати. В умовах війни хочу бути з пазурами. Ти — ворог, мусиш піти з нашої землі, або лягти в неї.

— Якими міфами живе зараз наше суспільство?

— Раніше був міф, що українці з росіянами — брати. За останні роки у багатьох повідкривалися очі. 2014-го була у Щасті на Луганщині. Там є ТЕЦ. У неї обстріляний східний бік. Приходить до «айдарівців» дядько: «Це ваша робота». — «Ні, ми ж із заходу стоїмо». — «У вас, певно, є американські снаряди, які облітають бумерангом і луплять з іншої сторони». Кому не відкриваються очі — того варто тикати мордою.

Хтось продовжує вірити: виберемо нарешті лідера, який виведе нас у щасливе майбутнє.

Досі сильний міф про закордон, який поможе.

—

Валерія Радзієвська, фото: Сергій Старостенко; опубліковано у журналі КРАЇНА

На цю тему: 

• Юрий Скребец: Прежде всего — врачи. И уже потом «правосеки» или кто мы там ...
• 95 операций в блиндаже за 9 суток
• Елена Розвадовская: «Не выпускали детей в Украину под угрозой расстрела. А везли в Россию»
• Я пошел воевать только за то, чтобы у меня дома не было войны — экс-пленник боевиков
• Летний рейд по Донбассу. Воспоминания добровольца