Коли та чому Києву повернули статус столиці України

Версия для печати

24 червня 1934 р. відбувся переїзд владних структур УСРР з Харкова до Києва. Ухвалені перед цим рішення засвідчували наміри влади продемонструвати цілковите упокорення України. За кілька років до того усі шанси стати новою столицею мало інше місто УСРР

Після повалення царату та вибуху національного руху питання про Київ як столицю України не було дискусійним, пише видання DSNews. В тому числі і для більшовиків, які невдовзі після Жовтневого перевороту були вимушені підтвердити свої попередні гасла та проголосити "Декларацію прав народів Росії", де вже на державному рівні визнавалося право націй на відокремлення.

Саме у Києві у грудні 1917 р. було скликано Перший Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, на якому більшовики планували "переобрати" Українську Центральну Раду. Але на тому з’їзді їхні плани скрахували — з'їзд висловив цілковиту довіру наявній Центральній Раді.

І лише після цього пробільшовицькі делегати переїхали до Харкова, де організували вже "свій" "Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і частини рад селянських депутатів", на якому проголосили створення совітської (радянської) Української Народної Республіки (УНР) та обрали Центральний Виконавчий Комітет совітів (рад) України. Через кілька днів було сформовано уряд совітської УНР — Народний секретаріат, місцеперебування якого формально й визначало "столицю" совітської УНР.

Справді, спочатку то був вкрай незатишний для цього уряду Харків, але одразу після захоплення російськими військами Муравйова Києва Микола Скрипник телеграфував до Петрограда: "Столиця України Київ стає червоним Києвом". Це чітко засвідчувало: столицею совітської України більшовицька влада бачила Київ, куди одразу після його захоплення і переїхав Народний секретаріат.

Читайте також: “Карпатські Крути”. Як закарпатці боронилися від угорської агресії в 1939 році

У Києві того року надовго уряд совітської (радянської) України не затримався. Наступ українсько-німецьких військ змусив його вже 1 березня переїхати до Полтави, а згодом — до Катеринослава, де 17-19 березня і відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд рад, на якому було оголошено незалежність совітської УНР. Після цього Народний секретаріат переїхав до Таганрогу, де і проіснував до 18 квітня, тобто до дня, коли ЦВК рад України ухвалив Маніфест про перехід до повстанської боротьби.

Маніфест ЦВК рад Україну від 18 квітня 1918 р. Листівка

Можливість опанувати Україну у більшовиків знову з’явилася після революції в Німеччині та початку антигетьманського повстання під проводом Директорії УНР. Очолити таке захоплення більшовиками України мав створений 28 листопада 1918 року. у Курську Тимчасового робітничо-селянський уряд України. Його місце перебування часто змінювалося. Спочатку (до 27 грудня) то була Суджа, яка адміністративно входила до складу Харківської губернії Української Держави, але з 24 листопада контролювалася більшовиками. 27 грудня 1918 р. було вирішено перенести столицю до Білгорода. Але вже 3 січня 1919 року з допомогою німецького гарнізону більшовики захопили Харків, куди незабаром і перебрався уряд.

У 1919 р. усі названі міста розглядалися як тимчасові столиці радянської України, то ж після захоплення більшовиками 5-6 лютого Києва почалася підготовка до переведення туди столиці. Столичний статус Києва 6 березня 1919 р. було затверджено рішенням ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад, який, щоправда, відбувся ще в Харкові. І навіть вже після залишення Києва більшовиками 30 серпня 1919 р. вони його розглядали як столицю. Зокрема, коли в середині жовтня відступаючі з Одеського напрямку червоні війська на кілька днів захопили правий берег Києва, то вони слали вітання до Москви з Києва саме як зі "столиці радянської України".

Після захоплення у грудні 1919 року спочатку Харкова, а потім і Києва, головна управлінська установа радянської України — тепер це був Всеукрревком — хоча й із запізненням, але переїхала (у січні 1920) до Харкова.

Спочатку Харків вбачався тимчасовим адміністративно-політичним центром УСРР. Зокрема, В Затонський у січні 1920 р. у листі до Леніна зауважував: "не забувайте Києва – справжньої політичної столиці України". У Кремлі цього не забували, про що, зокрема, свідчать рядки з датованої 8-м травня 1920 р. статті Льва Троцького, де він наголосив: "Київ – столиця радянської України – сьогодні в руках польських панів".

Читайте також: Збройному опору Української Нардної Республіки проти російської агресії — 100 років

Тема Києва як чи то напівстолиці, чи то майбутньої, після усталення влади, столиці радянської України, постійно виринала в медіа. У липні 1921 р. Сергій Пилипенко, постійний автор "Вістей ВУЦВК", який неодноразово тимчасово виконував обов’язки редактора цього видання, у статті "Чи не пора до Киіва" відверто відзначав: "Що Київ є справдішньою, природньою українською Москвою, зо всіма атрибутами "серця країни", а Харьків — кепським, тимчасовим Петроградом — про це навряд чи хто сперечатиметься. Всі шляхи ведуть до Київа, він є незаперечна столиця Республіки".

Сергій Пилипенко. Світлина з журналу "Всесвіт", 1925 р., №10

За іронією долі згодом саме багато в чому стараннями Сергія Пилипенка "кепський" і "тимчасовий" червоний Харків перетворився на центр українського національного відродження, ставши також і столицею українізації та впровадження у маси письмової української.

Але так само — і столицею відчаю, столицею Голодомору та розпочатих проти української інтелігенції репресій. У їхні жорна у геноцидному 1933 р. потрапив і сам Сергій Пилипенко, вже в ув’язненні зустрівши рішення про переведення столиці до Києва, але не доживши до такого переведення: у березні 1934 р. більшовицькі нелюди його стратили.

Втім, то вже було пізніше, а на початку 1920-х невизначеність зі столицею вимагала якоїсь конкретизації. У червні 1923 політбюро ЦК КП(б)У ухвалило таку резолюцію:

"Визнаючи, що Харків має надовго залишатися столицею України, вважати необхідним концентрування в ньому усіх основних українських культурних центрів, як то: Української Академії, Наукового Комітету, та інших. В першу чергу потрібно перевести Академію наук. Запропонувати Раднаркому та Наркомосвіти розробити питання про переведення".

Повідомлення про початок роботи над державним актом про Харків як столицю України. Більшовик (Київ), 1923 р, 19 липня

У "радянській" площині це рішення набуло назви "про оголошення Харкова столицею" або "Харків – столиця УСРР". У львівському "Ділі" це було навіть сприйнято як відповідний державний акт. Втім, політбюро ЦК КП(б)У вже 14 серпня підготовку такого документу відклало у довгу шухляду. І хоча державного акту про Харків як столицю УСРР зрештою так і не було затверджено, та й ВУАН до Харкова так і не перевели, надалі сумнівів у столичності Харкова виникало дедалі менше. А в ухваленій у травні 1929 року ІХ Всеукраїнським з’їздом рад Конституції УСРР стаття 82 звучала так: "Столиця Української соціялістичної радянської республіки є місто Харків".

Читайте також: Пам’ятаймо про «Смерть буржуям и украинцам!»

Але на той час — після початку будівництва Дніпрогесу — роль основного конкурента Харкова у майбутній столичності (про те, що Харків не лишиться столицею говорилося чимало) перебирало Запоріжжя. Зокрема, кілька разів на такому наполягав Микола Скрипник, який влітку 1928 р. емоційно, поєднуючи історію із сучасними йому індустріалізаційними завданнями, зазначав:

"Зараз іде у нас будівництво другої в світі по Ніяґарі, а найбільшої в Европі електричної станції на Дніпрі – Дніпрельстан. Отже, там, де "б’ють пороги, місяць сходить", – як каже Шевченко, – там, де колись була Запорізька Січ – там буде електричне серце України.

Справа не лише в електростанції, не лише в тому, що вона вплине на сільське господарство, орошуючи засушливі райони України, а справа в тому, що для використання цієї колосальної енергії, що її буде давати Дніпрельстан, ми будуємо ще цілу низку заводів – хемічних, металюргійних, алюмінійових та інших. Отже, буде новий осередок, новий центр України, де мабуть в майбутньому буде столиця України".

У грудні 1929 р. Скрипник про це вже казав менш емоційно, фактично констатувавши  тимчасовість Харкова як столиці України:

"Київ – це друга столиця України, як там часто кажуть – культурний Донбас України. А що це була столиця України, то, на думку багатьох, він ще й буде столицею України, хоч я, правда, прихильник тої думки, що столицею України буде Велике Запоріжжя біля Дніпрельстану".

Світлина із Журналу "Всесвіт" із зображенням Миколи Скрипника та Євгена Касяненка. "Всесвіт", 1928 р., №17

Тим часом інша знакова особистість — виходець з українських соціал-демократів та член КП(б)У з часу її заснування у 1918 р., Євген Касьяненко, який в 1919-1920 рр. під псевдонімом "Ларик" неабияк доклався до постання української радянської державності, а наприкінці 1920-х вже був редактором "Вістей ВУЦВК" та всіляко сприяв національному відродженню України, на шпальтах свого видання відверто пропагував Запоріжжя як майбутню столицю УСРР.

Реагуючи на рішення Комітету сприяння Дніпрельстанові від 14 серпня 1929 р. про початок робіт у справі планування Запоріжжя, він наголосив, що це місто має стати не лише індустріальною, а й політичною столицею УСРР. І навіть більше (напівжирним виділено самим Євгеном Касьяненком):

"Це в Австралії уряд будує Канберру, щоб утекти від робітників Сіднея та Мельбурна. У нас же величезний робітничий центр автоматично потягне за собою уряд; отже, нове соціялістичне місто стане столицею соціялістичної України. Це ясно як на долоні і боятися такої перспективи, здається, нема чого. Проблема з локальної стає загально національною. Робітничі маси, радянська суспільність мають тепер повні підстави поставитись до неї не тільки з цікавістю, а й з ентузіазмом

Та нове місто виростає з рямок української соціалістичної столиці. З поширенням кордонів Радянського Союзу до Атлантицького океану, індустріалізація нинішніх радянських республік, в противність духовій концепції правового збочення, не має ніяких підстав припинюватись.

Читайте також: Лютий місяць 1918 року. Міф про 5000 жертв більшовиків у Києві

Навпаки, наші природні багатства забезпечують нам іще буйніший розвиток за допомогою із фізичної участю західного пролетаріату. Отже, нова неймовірної індустріальної могутности столиця України розташована з морським портом у самому центрі житниці Європи, Wird Znr Weltsfadt стає світовим містом, тобто будуємо ми не "Велике Запоріжжя", а Електрополіс — (ця назва об'єднання і світовий масштаб міста і його характерну особливість напоєність електрикою)".

Реалії виявилися кардинально іншими. З планованим індустріальним стрибком та, відповідно, створенням Електрополісу, не склалося. Спроби форсованої індустріалізації, як і спроби перебудови суспільства на уявлюваних як комуністичні засадах, методами яких стали масова примусова колективізація, розкуркулення, депортації, та реквізиційна хлібозаготівельна кампанія тощо призвели до кризи, яка загрожувала виходом України зі складу СРСР.

Цю кризу Кремль подолав геноцидом — масовим вбивством голодом мільйонів українських селян та адресними репресіями проти національно-свідомих українців. У їх жорна потрапили згадані нами ентузіасти розбудови радянської України — Сергій Пилипенко, Євген Касьяненко та Микола Скрипник, який 7 липня 1933 р. застрелився після влаштованого йому цькування на політбюро ЦК КП(б)У.

Після того, як у Кремлі вирішили, що Україну вже остаточно підкорено, столицю УСРР було вирішено повернути до Києва. З ініціативи Сталіна таке рішення спочатку 18 січня 1934 року ухвалило політбюро ЦК КП(б)У, а 21 січня затвердив ХІІ з’їзд КП(б)У. Зрозуміло, що після схвалення від ЦК ВКП(б), про що не забув нагадати Павло Постишев. Формальні аргументи для переведення були непереконливими:

Постанова ХІІ з’їзду КП(б)У про перенесення столиці УСРР до Києва

Того ж дня це рішення було ухвалене і "в радянському порядку" — постановою ВУЦВК. Але цей документ не містив мотиваційної частини був і був дуже лаконічним:

"Вісті ВУЦВК", 22 січня 1934 р.

Цікава деталь: змістовно наведений скриншот рішення партійного з’їду цілковито відповідав ухвалі політбюро ЦК КП(б)У, але в політбюро то було оформлено переважно у попередньому правописі. Зокрема, Дніпропетровськ було означено характерною у 1920-х і аж до вересня 1933 р. (включно із "скрипниківкою") назвою "Дніпропетровське".

Про те, що перенесення столиці мало символізувати упокорення України, засвідчували наведені у стенограмі з’їзду слова Постишева, які він вимовив перед винесенням вказаної резолюції: "Нехай не сподіваються вороги наші, уламки націоналістичної контрреволюції, що Київ ще являє собою для них "запасне" містечко, а більшовики, мовляв, бояться туди їхати. Треба і цей козир вибити з їхніх рук". Втім, ці ж слова ще й вказували на попередні побоювання більшовиків, пояснювали, чому до 1934 р. Київ не був столицею.

На демонстрацію упокорення Києва та України було спрямовано низку подальших рішень влади, пов’язаних з переведенням столиці. Найболючішим для України стала ухвала про знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Цікава деталь, яка характеризує епоху — вказівка ЦК КП(б)У до ВУЦВК щодо видання постанови про це знесення у порядку денному політбюро ЦК КП(б)У була наступною за рішенням про вилучення творів Миколи Скрипника з бібліотек України. Творів, у багатьох з яких відстоювалася окремішність України та потреба її культурного відродження.

Читайте також: Як у 1918 році у Києві створювали пантеон українських героїв

Рішення Політбюро ЦК КП(б)У. З матеріалів ЦДАГОУ

А за кілька днів перед цим рішенням було страчено Сергія Пилипенка — затятого прихильника столичності Києва та одного з локомотивів українського відродження. Євгену Касяненку "пощастило" ненабагато більше – його, зрозуміло, як активного українського націоналіста, було страчено вже після перенесення столиці до Києва - 31 грудня 1937 року.

Ще в лютому 1934 р. термін переведення столиці було перенесено на липень, а згодом — на 24 червня. У різного роду рішеннях під час підготовки цього переведення узгоджувалося все до дрібних деталей, зокрема, - скільки з якої області має бути вітальників переїзду уряду на урочистій зустрічі у Києві, що 25 червня "Комуніст" та "Вісті ВУЦВК" мали вийти в Києві, різні шляхи розв'язання житлового питання тощо.

Відбулася перестановка харківської та київської владних верхівок. А 31 травня — на закріплення символічного упокорення України — політбюро ЦК КП(б)У вирішило "Вважати за потрібне по переїзді в Київ опублікувати постанову ЦК КП(б)У і РНК УСРР про спорудження в Києві /на місці Михайлівського монастиря/ пам’ятника Леніну з оголошенням конкурса на спорудження цього пам’ятника. "

Рішення політбюро про спорудження пам’ятника Леніну на місці запланованого до знищення монастиря. З матеріалів ЦДАГОУ

Зрештою сам переїзд уряду відбувся за узгодженим планом — 23 червня уряд у Харкові урочисто провели, а 24 червня у Києві ще більш урочисто зустріли. Зокрема, на майдані Героїв Перекопу (нині — Софійська площа) відбувся військовий парад.

Макет проєкту урядового центру в районі Софіївської площі та Михайлівського монастиря. "Всесвіт", 1934 р., липень

Але з упокоренням Києва виявилося не все так просто. Урядовий квартал в районі Софіївського площі на Михайлівського монастиря у запланованих масштабах побудувати так і не судилося. І навіть з уже ухваленим рішенням про майбутнє розміщення там пам’ятника Леніну так і не склалося. Натомість 19 липня 1934 р. політбюро ЦК КП(б)У, як наче й не було іншого попереднього рішення, вирішило створити комісію для визначення місця такого пам’ятника та умов конкурсу.

Читайте також: Семен Лощенко: "незрівнянний гарматник"

З матеріалів ЦДАГОУ

Самого Павла Постишева, попри те, що незабаром він почав рядитися в українську вишиту сорочку, було на початку 1937 р. знято з усіх посад в УРСР після жорсткої критики за недостатню увагу до української культури. Але, на жаль, Михайлівський Золотоверхий — вже після зняття Постишева, — все ж таки знищили. Та попри це уявлюваного упокорення Києва так і сталося.

А столичний статус Києва остаточно узаконив ХІІІ Всеукраїнський з’їзд рад у січні 1935 року, внісши зміни у 82 статтю Конституції УРСР, яка відтоді звучала так:

"Столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки є місто Київ"

—

Геннадій Єфіменко, Історик, кандидат історичних наук; опубліковано у виданні "Ділова столиця"

Читайте також: 

• Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 2
• Сьогодні - День Конституції України. Яку українці захищають зі зброєю в руках
• Сергій Грабовський: "Шлях накреслили правильний. Потрібно було на нього стати і рухатися"
• За нашу і вашу Свободу
• СРСР: пристрасті за ковбасою