Харків під атаками російської орди

Версия для печати

Лінія оборони Харкова проходить за 30 кілометрів від центра міста і за 20 — від Північної Салтівки — району, що зазнає чи не найбільшої кількості ударів від російської армії. Звук розірваного снаряду в місті гучний. Слідом за ним одразу починають вити сирени швидких, які їдуть до поранених.

Попри те, що півторамільйонне місто покинула половина мешканців, ті, хто лишився, намагаються підтримувати в Харкові життя. І платять за це високу ціну, зазначає Суспільне.

До війни Сергій працював діджеєм. Нині ж – займається волонтерством і допомагає роздавати гарячі обіди тим, хто ще залишився на Північній Салтівці. Сам також повернувся жити у свою квартиру в цьому районі. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Забрати памʼять

На Північній Салтівці, колись густонаселеній, майже не відчувається людська присутність. Дороги зяють дірками від снарядів, а багатоповерхівки — пустими очницями вікон. Частина будинків вигоріла, частина обвалилася, частина все ще тримається купи завдяки вцілілим опорним стінам.

Шістнадцятиповерхівка на вулиці Наталії Ужвій майже вся чорна. Квартири на нижніх поверхах вигорілі і посірілі. Поряд з будинком стоїть група людей у будівельних рукавицях.

Лілія та Євген приїхали до будинку зі своїми родичами забрати частину вцілілих речей. Їхня квартира — на 13 поверсі. Вони прожили тут більше 30 років — квартири тут роздавали на початку 1990-х на День Харкова працівникам місцевих підприємств. Так батьки Лілії переїхали з гуртожитку у власне житло, яке згодом дісталося доньці.

З 24 лютого Лілія і Євген жили на Північній Салтівці. Ночували в підвалі, слухали автоматні черги, що доносилися з Окружної. Останніх три дні в будинку вже не було світла, води, газу. Люди з підвалів почали розʼїжджатися.

Пʼятого березня Євген відвіз сусідів на вокзал. Коли повернувся, ледь встиг добігти до підвалу, як пролунав вибух — снаряд влучив у будинок. Того ж дня Євген і Лілія виїхали.

20 липня подружжя вперше повернулося до свого дому. У сусідських чатах люди обговорювали, що можна забрати речі. Спершу Євген думав піднятися сам, але з даху сусіднього будинку побачив, що це може бути небезпечно. Подружжя винайняло альпіністів. Ті спершу піднялися в квартиру, аби перевірити чи вціліло бодай щось.

Лілія та Євген біля свого зруйнованого обстрілами будинку на Північній Салтівці, Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Подружжя приїхало до будинку забрати частину вцілілих речей з вигорішої квартири. Дізнались про таку можливість з сусідтських чатів. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

— Такі послуги дорогі, але нам прислали відео, що багато речей в квартирі цілі, — каже Лілія. — А мені хоча б фотографії забрати. Там ще знімки дітей маленьких. Бо як не заберу, виходить, що памʼять буде втрачена.

— Ви думаєте, що вже сюди ніколи не повернетеся? — запитую.

— Куди? Сюди? — дивується Євген. — А-а-а, ви ще не бачили… ходімте, я вам покажу.

Євген обходить будинок з іншого боку. За рогом обвалився майже весь стояк квартир. Нутрощі багатоповерхівки лежать велетенською купою перед домом. Речі, меблі, посуд перемішані зі склом та уламками бетонних плит.

— Коли бахнуло, я піднявся на восьмий поверх, вище не ризикнув, бо там ліфт вивалило на сходовий майданчик. На другому і третьому поверхах диміло. Бачите збоку на шостому кондиціонер?

Євген показує на покручені рештки металу, що колись були кондиціонером: "Там жило подружжя пенсіонерів. Чоловік неходячий після двох інсультів лежав у коридорі, а дружина пішла на кухню. Коли бахнуло, вона до нього прибігла, з коридору кинулась до дверей в сусідню кімнату, а кімнати вже не було. Вціліли тільки кухня і коридор. У сусідній квартирі товариш теж вдало в туалет зайшов, бо обвалилися всі кімнати, крім ванної і коридора. Він якось перебрався в квартиру до тих пенсіонерів. Поміг рятувальникам спустити неходячого на мотузках, а сам зійшов з жінкою сходами".

Колись повністю заселена шістнадцятиповерхівка на вулиці Наталії Ужвій частково згоріла, частково обвалилась. Частина конструкції будинку тримається завдяки опорним стінам. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Це був не перший снаряд, що прилетів на район. Раніше кілька годин горіла сусідня девʼятиповерхівка. Пожежу через обстріли не могли загасити рятувальники. Наступна ракета, що влучила в будинок Євгена та Лілії, провалила основу фундаменту аж до підвалу. Вони не знають, чи хтось з людей там лишався. Далі теж були прильоти, що спричинили вже більшу пожежу. За інформацією Харківської ОВА, без житла на Північній Салтівці залишилося близько 15 тисяч людей.

Зараз Євген та Лілія живуть у родичів під Харковом, зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи. Але що далі робити, поки не знають.

— О, дивіться, перша сумка пішла! — вигукує Євген і поспішає допомогти дружині зняти картатий баул з мотузок альпіністів. Лілія відкриває сумку, перебирає речі. Фотографій немає.

— У наступній спустять, — заспокоює дружину Євген, дивлячись на мотузку альпіністів, що плавно повзе назад вгору. У квартиру, куди Євген і Лілія, здається, більше ніколи не потраплять.

Послуги промислових альпіністів недешеві, але для Лілі дуже важливо забрати фотографії дітей, щоб не втратити пам'ять про ті часи. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Російський снаряд влучив у цей будинок на початку березня. До того з 24 лютого тут жили люди, ночували у підвалах. Після обвалення частини дому Євген та Ліля виїхали. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Читайте також: Як Amnesty International стала на сторону фашистської Росії

Хороший зелений район

На дверях до підʼїзду сусіднього будинку оголошення "У домі досі живуть люди" і номер телефону. Слухавку бере чоловік. За пару хвилин спускається. Високий, худорлявий. Каже: крім нього, у підʼїзді живе двоє людей, ще пʼятеро — у сусідньому. На весь будинок лишилося 15 мешканців.

Чоловіка звати Сергієм. Розповідає, що вивіз родину на другий день після початку бойових дій. Дочка і дружина поїхали в Ізраїль, сини та батьки лишилися в Україні. Сергій повернувся на Північну Салтівку. Хотів би виїхати до дружини і доньки, але не може.

— Це мій дім. Люди повиїжджали, позалишали техніку, речі. Багато квартир уже розграбували. Щоб і мою по камінцях рознесли? Тепер я тут головний.

Підʼїзд Сергія понівечений уламками. Сходи засипані склом і бетонною крихтою, на підлозі — калюжі. На стінах видніються дитячі малюнки — кольорові квіточки зі свіжими дірками замість пелюсток. Лише нещодавно у підʼїзді знову зʼявилася електрика та мобільний звʼязок.

У коридорі і кімнаті Сергія — музична апаратура. До початку боїв у місті він працював діджеєм. На кухні — стоси пластикових коробочок з-під їжі. Нині Сергій займається волонтерством і допомагає роздавати гарячі обіди тим, хто ще лишився на районі. Їжу привозять раз на день в будні. На роздачу приходить приблизно тридцять людей. Більшість — пенсіонери, ще є двоє родин з дітьми. Сергій каже, що люди, які лишаються, потребують різної допомоги. Більшість мешканців втратили роботу.

— Людей мало, але ми всі якось дружимо. Йдеш вулицею і з усіма вітаєшся. Ввечері збираємося двором на лавочці спілкуватися. Раніше такого не було. Хоча хороший район. Зелений такий, красивий, недалеко озерце, там качечки плавали. А хочте, я вам вид з даху покажу? Ходімте.

Піднімаємося сходами. На деяких поверхах немає стін. Видно чужі помешкання, в яких побиті і вже вогкі речі чекають власників.

На даху вітер розгойдує обірвані дроти. Відкривається вид на порожній район. Між лабіринтами почорнілих від пожеж багатоповерхівок зеленіють вцілілі дерева, ніби нагадування, що на Північній Салтівці досі жевріє життя.

Сергій вивіз родину з Північної Салтівки на другий день після початку бойових дій у місті. Сам же повернувся в квартиру. В його під'їзді живуть ще двоє людей, загалом – 15 людей у всьому домі. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Читайте також: Як “рускій мір” знищує заклади вищої освіти на Сході України

Ракети у вікні

Навіть після деокупації області Харків не буде в безпеці. Відкинути російські війська до кордону недостатньо, адже зараз місто часто обстрілюють з території Росії. Вильоти ракет з Бєлгорода мешканці Харкова бачать з квартир.

Вадим фотографує запуски ракет з вікна. Камера завжди напоготові. Щойно чоловік бачить заграву на горизонті, розуміє — зараз з Бєлгорода полетять "Іскандери".

— Я почав знімати запуски ракет 9 червня, — розповідає Вадим. —  Але вперше запуск побачив навесні, коли погода була хмарна. Думав, наша ППО працює. А потім, в інший день, коли було вже чисте небо, помітив траєкторію руху ракети. Десь півтори хвилини і сильний гуркіт. Тоді до мене дійшло, що це геть не ППО. Наступного разу я вже рахував: 90 секунд і вибух. Звʼязався зі знайомими експертами і вони підтвердили, що це російські "Іскандери".

До початку боїв у Харкові Вадим працював оператором. Намагався фільмувати запуски, але так якісно, як фото, зробити не вдавалося. А починав з того, що знімав усе підряд: прильоти, обвали, пожежі. Під кожну справу — окрема папка на ноутбуці: ось прилетів снаряд у школу, ось — у чиєсь подвірʼя, ось пожежа на газопроводі.

— Був якийсь час, що ракети вилітали ледь не за розкладом, — говорить Вадим. — Я відчиняв вікно, налаштовував камеру і, щойно на горизонті бачив засвітлення, натискав "пуск". Але зараз вони почали стріляти взрінобій. Останній раз я встиг піймати тільки чотири пуски з шістьох.

Вадим каже: поїхав би з міста, але не може лишити маму. Та й найстрашніші обстріли вони вже пережили. Майже вся його рідня, окрім сестри, живе в Росії. З ними він перестав спілкуватися з лютого.

— На початку мені дзвонив двоюрідний брат, казав, що це нас наші ж обстрілюють. А я ж бачу, звідки летять ракети. Він мені відповідає, що час покаже. Ну який час? Що покаже? Росія для мене померла, для мене цієї країни не існує. Я перестав йому телефонувати.

Вадим ніколи не уявляв, що доведеться документувати війну. На роботі знімав різне, а для себе фотографував те, що потрапляло на око. У його квартирі на стінах — старі світлини тварин і рослин з Криму, з улюбленої бухти, де колись він відпочивав.

Тепер на знімках — російські ракети, які, ніби комети, роздирають хвостами харківське небо.

Вадим фотографує запуски російських ракет з вікна своєї квартири. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Заграва на горизонті – сигнал того, що зараз з Бєлгорода полетять "Іскандери". Вадими показує знімки запусків, зроблені у червні. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Читайте також: Закатовані вчителі, розбомблені школи: як російська орда знищує освіту на Миколаївщині

Аскет

Північна Салтівка — це лише частина Салтівського житлового масиву, найбільшого в Україні. Її з рештою території сполучає вулиця Бучми.

В одному з будинків на ній живе Олександр. Його підʼїзд вигорів майже вщент після обстрілів на початку квітня. Квартира чоловіка тепер — величезна купа, що лежить під підʼздом. Поруч ще одна — рештки квартири сусідки, в якій копирсаються цуценята.

Коли почалися обстріли, першим зупинився ліфт. Потім у будинку зникли світло, вода, газ і мешканці, які майже всі виїхали. Олександр лишився навіть після того, як підʼїзд перестав бути придатним для життя. У цей будинок, каже, він переїхав з батьками ще у 1971 році. Мав дружину, але розлучився. Батьки вже померли, а його діти виросли і розʼїхалися. У квартирі він лишився сам.

— Це мої колишні вхідні двері, — Олександр натискає на понівечену вогнем клямку. — Всередині були ще одні двері, деревʼяні, але вони нахрін згоріли. Кухня згоріла, туалет згорів, ванна згоріла. Я жив тут у квітні, але тоді ще було холодно і друг запропонував тимчасово перебратися до нього. У травні я подав заявку, що в мене пошкоджене житло. Думав, дадуть хоч якусь кімнатку в гуртожитку чи комуналку, але досі чекаю. Тепер стало тепліше і ось я тут.

Тут — це в кімнаті без вікон, балконних дверей, серед пустих бетонних стін. З даху скрапує дощова вода — ливневі труби посічені уламками і покручені від вогню. Туалет — на вулиці, душ — з баклажки з водою. У кутку кімнати — ліжко, складене з бетонних блоків і металевих рейок, накритих матрацом. Поряд — стільчик з одягом і радіоприймач, що працює від подовжувача, увімкненого з сусіднього підʼїзду, де ще є електрика. "Так само, як ти, я народився тут, бачив світло і бачив тінь, так само, як ти, падав сто разів та піднятися зміг сто один", — доноситься з радіо музика.

— Ось це раніше була зала, — Олександр показує сусідню кімнату, під стінкою якої стоять лише дві коробки.

— Я туди склав посуд, що вцілів, та інструменти. А так тут було згарище. Кришталь в шафах порозбивався. Батарея вціліла, бач. Тут було страшне, одна стіна погнулася, я її зніс. Але загалом будинок не аварійний, все можна зачистити і відновити. От піду сьогодні нові ливневі труби куплю.

Олександр живе у порожній квартирі без вікон і дверей, серед пустих бетонних стін зі слідами пожежі. Дах протікає, в туалет треба виходити на вулицю, митись – у місці пляшкою води. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Ці кімнати раніше були залою та кухнею. Чоловік переїхав у цю квартиру на Північній Салтівці з батьками ще у 1971 році. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

— Ви не думали кудись переїхати?

— А що, кудись можна переїхати зі ста гривнями в кишені? До 24 лютого я працював будівельником. З балкону видно, що я будував, ось гляньте, — чоловік показує у далечінь, де видніються світлі недобудови. — Зараз будівництво переїхало в Полтаву. У Харкові нічого не будується. Роботи немає. День починається з того, що хтось мені дзвонить, каже, що є підробіток, і я беруся за будь-що.

— А обстріли?

— А обстріли не страшні. Перший місяць всі сиділи в підвалі. І я сидів. А зараз до обстрілів звик. Я сам колись служив і сам стріляв. У 1988 році в Нагорному Карабасі, потім в Афганістані і у 1989 в Тбілісі. Тому я знаю, що таке війна, що таке, коли міські площі миють від крові, а поранених вивозять на "Уралах". Обстріли на війні — не найстрашніша річ.

Ми спускаємося на вулицю. Олександр ще кілька разів показує, звідки прилетів снаряд у будинок. Дивиться на забиті дошками вікна сусіднього квартирного стояка, який майже вцілів, і закурює.

— Якби в мене були гроші, я б привів до ладу квартиру за місяць-півтора. Хто захоче відновлюватися, відновиться. А хто не захоче — ну що ж, той баран. Шпалери поклеяться, стіни пофарбуються. Усе поштукатуриться, зачиститься, — каже Олександр, викидає недопалок у смітник і рушає на ринок за новими ливневими трубами.

Олександр подав заявку на відшкодування за пошкоджене житло. Просив тимчасову кімнату в гуртожитку чи комуналку, але досі чекає на відповідь. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Більшість речей з квартири Олександра незворотньо пошкоджені після обстрілів і пожежі. Згоріла техніка та одяг з його і сусідської квартири валяються під підʼздом. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Читайте також: У перші дні війни поліція, СБУ та міська влада Сум пропали. Місто боронила тероборона

Усі свої

Ближче до метро помітно більше будинків, що досі мають вікна. Людей тут також більше. Ті, хто виїхав з Харкова у лютому та березні, частково повернулися в травні та червні. Але нині знову роздумують про те, аби переїхати. Лише 20 липня в цьому районі на зупинці громадського транспорту через російський обстріл загинуло троє людей, серед яких 13-річний хлопчик.

Недалеко від зупинки під підʼїздом одного з будинків збираються люди — приїхала гуманітарка.

— Ігор, скажи, будь ласка, своїм, хай прихоплять тещу. Нехай усі виходять, машинка вже приїхала! — кричить світловолоса жінка сусіду. Її звати Євгенія, вона допомагає мешканцям мікрорайону з їжею та предметами гігієни.

Водій автобуса дістає список мешканців. Це — Олексій, волонтер загонів швидкого реагування Українського комітету Червоного Хреста. Він живе у Харкові, до 24 лютого працював маляром. А на початку березня його покликали розвозити гуманітарну допомогу від УКЧХ. З того часу волонтерством займається вся родина Олексія.

— Памʼятаю, як їхали в Слатине (смт у Харківській області, 10 км до кордону з Росією напряму, 18 км по трасі, — ред.). Там розбиті магазини, аптек немає. Навіть військові казали, що ми здуріли туди потикатися, — говорить Олексій, поки мешканці збираються на роздачу. — Але люди дзвонили, бо не вилазили з погребів і просили хоча б хліба. Допомагати їм особливо не було кому, бо багато людей виїхало. Була одна жінка, в якої не було ні документів, ні грошей, будинок згорів. Її сусіди поселили в кинутий будинок, вона ще й контужена була. Ми мали їй видати пайки, та без документів офіційно цього робити не можемо. Але коли туди приїхали, я сказав, щоб видавали людям все, я назад пайки не повезу.

Олексій до війни працював маляром, тепер він волонтер загонів швидкого реагування Українського комітету Червоного Хреста. Чоловік розвозить їжу та предмети гігієни мешканцям постраждалих від обстрілів мікрорайонів. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

За гуманітаркою приходять більше півсотні місцевих мешканців. Хтось з них на початку війни виїздив з міста, а потім повернувся. Деякі живуть під обстрілами з 24 лютого. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Крім розвезення гуманітарки, Олексій займається й евакуацією. Зараз переважно вивозять з області. Люди з тимчасово окупованих територій Харківщини доїжджають до Сіверського Донця, переходять дамбу і в селі Печеніги їх забирають волонтери.

— Ми домовляємося з поліцією, військовими, їдемо караваном машин. Останні кілька днів з Печеніг евакуювали десь тисяч пʼять. Запамʼятовуються випадки, коли починають стріляти. Є домовленість між сторонами, людей випускають, а росіяни починають з артилерії закидувати село. На початку війни таке було постійно.

Сьогодні на роздачу гуманітарки прийде близько 70 мешканців району. Дехто з них виїжджав з Харкова і вже повернувся. Дехто так і прожив з лютого.

— Ось сюди прилетіло 4 березня, — Тетяна, одна з мешканок, показує на заколочені дошками вікна квартир на третьому поверсі. Потім розвертається і показує на інший будинок. — А в тому домі був пожар.

— Є якась допомога від міста чи області?

— Забили вікна в підʼїзді, а квартири люди самі ремонтують, — Тетяна киває в бік високого чоловіка в синій сорочці. Його звати Олег, це в квартиру його батьків потрапив снаряд. Батько чоловіка має інвалідність і погано ходить, був на ліжку, у момент вибуху вчасно перекотився на підлогу. Мати сиділа біля вікна, але пішла до сусідки і встигла дійти до коридора.

— Фізично батьки не постраждали, — говорить Олег. — А психологічно… вони, здається, не зрозуміли, що сталося. Коли я до них добіг, висунулися з вікна і махають: "Ми живі". Забрав їх. Три місяці жили в підвалі. Потім втомилися. Після Великодня вернулися на район. Зараз вони живуть у мене, а я тут ремонтую все.

В цьому районі 20 липня на зупинці громадського транспорту через російський обстріл загинуло троє людей. Мешканці збираються в очікування гуманітарки під підʼїздом одного з будинків недалеко від цієї зупинки. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Жителі забили дошками та фанерами пошкоджені від обстрілів вікна, квартири потроху самі ремонтують. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Піднімаємося в квартиру Олега. Чоловік показує, як снарядом вирвало батарею, як піднялася підлога, як вивалився холодильник, посипалося скло з вікна, впав умивальник. На стіні досі висить портрет батьків, тримається.

— Я сам все роблю, — каже чоловік. — Вчора запустив холодну воду, гарячої немає, бо порвані труби. Опалення взагалі, сказали, напевно, не буде. У "Дію" заявку подавав. І що? Якщо чекати допомоги від міськради, то взагалі нічого не зробимо.

Олег ще раз оглядає помешкання і виходить в підʼїзд. Біля нього Тетяну, з якою ми говорили раніше, вже колом обступили сусідки.

— А ви не думали виїжджати звідси? — запитую жінок.

— А ми комусь десь нужні?

— Я на Чугуїв повзком поповзла б, бо там моя батьківщина. А більше нікуди, — говорить пенсіонерка Раїса Антонівна. — У мене там лишилися однокласники, родичі. Але світла нема і общатися не так просто. Та зараз ніхто ні на шо не скаржиться. Мій син пішов у воєнкомат 9 травня і додому не повернувся. Дзвонить каждий день. Так у нього діла ніколи не бувають погано, завжди хорошо. Я його жду. Тут жити добре, але весело трошки. Громко буває, але люди всі свої.

— Сьогодні вже прилетіло на Барабашово, на ринок. О сьомій ранку. А вчора поряд з нами на зупинку. Капець, — каже хтось із жінок.

— Але в нас ще, слава Богу, вікна виходять на інший бік, тому все поки ціле, — говорить Раїса Антонівна. — Правда, був потоп — через те, що труби спершу замерзли, бо багато де не було вікон, а тепер на літо розмерзлися.

— Боже, та де ті бабушки? Губи красять чи шо? — кричить Євгенія, бігаючи між машиною з гуманітаркою і підʼїздами та шукаючи всіх, кому треба роздати їжу.

— Ми виїжджали на півтора місяці в Одесу, — долучається до розмови ще одна сусідка, Таня. — Перший час було страшно, у старшої дочки від обстрілів по Одесі починалася істерика, молодший син біг у підвал. Як тільки Циркуни (село на Харківщині неподалік Північної Салтівки, — ред.) звільнили, ми повернулися. І нам набридло в Одесі сидіти, і людям ми теж набридли. Зараз вже легше сприймаються обстріли. Але вчора як був прильот на зупинку, то знову діти металися по квартирі. Зараз думаю, знову треба буде кудись виїжджати, щось думати, бо з дітьми це неможливо.

Тут жити добре, кажуть місцеві жіночки, весело, голосно буває, але люди всі свої. Волонтери починають тим часом роздавати продукти і речі першої необхідності. Харків, липень 2022. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

— ПЕРШИЙ ПІДʼЇЗД! ПІДХОДИМО, ЗАБИРАЄМО! — гучно оголошує Євгенія і до неї потроху починає сунути натовп. Разом з двома Тетянами вони також організовують роздачу гарячих обідів на районі. За списками — 130 людей, але насправді більше. Не всі завжди вчасно дізнаються, що можна отримати допомогу.

— У людей роботи особливо немає, тому попри те, що магазини відкриті, заявок на їжу надходить багато, — каже Олексій. — Люди просто не можуть нічого собі купити. Крім того, гуманітарки стало надходити менше і доводиться ділитися. Якщо набір на пʼятьох, ми можемо його поділити і розтягнути на шість-сім людей.

Молодші мешканці будинку допомагають пенсіонеркам донести коробки з продуктами до квартир. Жінки чекають.

БАБАХ! Люди озираються. Нічого такого, просто вантажівка скинула поряд кузов щебню. Кажуть, щось будуватимуть, можливо, магазин.

— Ну добре, бо думала, що знов рашисти. А то не страшне, — каже Раїса Антонівна і йде за своєю коробкою гуманітарки.

Люди у постраждалих мікрорайонах очікують волонтерів попри те, що деякі магазини відкриті. Багато хто втратив роботу, купити продукти часто просто немає за що. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Читайте також: Окупанти знищили Тростянецьку лікарню - один із найсучасніших медзакладів в Україні: розстріляли із танків та мінометів

Хірургія війни

21 липня снаряд прилетів біля станції метро Академіка Барабашова, влучивши в ринок. Протягом кількох місяців цей ринок горів багато разів. Зрештою у квітні відновив роботу. Стали повертатися підприємці і покупці. Після обстрілу 21 липня на ринку загинуло двоє людей, ще 21 людина отримала поранення. Усіх направили до лікарні. Частину — в хірургію, частину — в травматологію.

З травматології до нас на розмову, спираючись на ходунки, виходить Валентин. Він працював на ринку продавцем валіз, це був пʼятий день його роботи. Валентина поранило в коліно. Лікарі кажуть, що, ймовірно, уламок доведеться лишити в нозі до повного загоєння, оскільки операція може бути більш травмуюча.

— Вранці я відкрив магазин, але людей не було. Сидів на стільчику, за два метри навпроти магазину, — пригадує Валентин. — До прилавку підійшла жінка і я пішов її консультувати. Почув перший вибух, шум, а потім вже другий снаряд прилетів у мій стільчик. Мені пощастило, бо поранило тільки раз і я зміг добігти до метро. А далі рашисти десь 10-15 хвилин просто обстрілювали базар.

Валентин працював на ринку продавцем валіз біля станції метро Барабашова. Під час обстрілу 21 липня його поранило в коліно. Хірурги рекомендую лишити уламок в нозі до повного загоєння через травматичність операції. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Найбільше пацієнтів прийняло хірургічне відділення поверхом вище — 14 людей, з них четверо в реанімації. Тут тихо і спокійно. Лише від палати до палати ходять медсестри.

Старша сестра Світлана показує на телефоні, як все виглядало у лютому та березні. У коридорі лежали спальники, каремати. Персонал ночував у відділенні. Спершу спускалися в укриття. Потім зрозуміли, що так працювати неможливо, і стали виходити лише в коридор.

— У відділенні залишилися всі медсестри, — каже Світлана. — У цьому велика заслуга завідувача. У нас і раніше все було добре організовано, а під час війни… Я навіть не памʼятаю, чи нас хтось збирав на початку і щось казав. Ми просто тут були всі і працювали.

Заввідділенням Кирило Юрійович на інтервʼю виходить після операції. Вікна в його кабінеті щільно закриті картонками — світломаскування. У кутку лежить бронежилет. Лікар просить хвилинку, аби перевдягнути форму.

Як і решта персоналу хірургії, Кирило Юрійович з 24 лютого жив у лікарні. Родина залишалася в Харкові. Старший син з трьох, хірург-інтерн, працює з батьком.

— Було важко всім. Я зі своїм 30-річним стажем вчився тому, чого раніше не вмів. Наприклад, працювати з мінно-вибуховими травмами. Завдяки військовому госпіталю, який займався цим з 2014 року, нам вдалося швидко перейти на стандарти надання допомоги в умовах війни. Максимально за добу до нас надходило 32 людей з пораненнями. Відділення розраховане на 70 ліжок. Але окрім тих, хто надходить з пораненнями, у нас є й планові операції, ургентні втручання, не повʼязані з війною. Хоч і значно менше, ніж було до війни, бо люди стали рідше звертатися. Але допомогу надаємо всім.

Кирило Юрійович дістає з шухляди пакетик зі шматочками металу. Це уламки снарядів, які хірурги дістають з тіл пацієнтів.

— Частину з них ми дістали після вчорашнього прильоту на ринок, — говорить чоловік. — Я жодного лікаря не випускаю на вулицю без бронежилета. Їх ми також купували самі, бо правильний бронежилет рятує. У відділенні стараємося організовувати зміни так, щоб люди менше ходили з дому на роботу, бо це не завжди безпечно. У моєму відділенні втрат серед персоналу не було.

Заввідділенням Кирило Юрійович, як і решта персоналу хірургії, з 24 лютого жив у лікарні. Його родина теж весь час залишалася в Харкові. Старший син з трьох, хірург-інтерн, працює з батьком. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Лікар покахує уламки снарядів, які хірурги дістають з тіл пацієнтів. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Виходимо з кабінету і Кирило Юрійович знайомить нас з колегою Тетяною Миколаївною. Саме вона приймала пацієнтів, яких доставили після обстрілу 21 липня. Поранених завозить швидка на перший поверх. Там їх розподіляють на рентген, томографію або одразу в кабінет екстреної допомоги, якщо в людини немає тиску. На місці лікар вирішує, у яке відділення скерувати пацієнта далі.

— Я 24 лютого приїхала на роботу, навіть ще встигла на метро. Так тут і лишилася. Ми три місяці жили лікарні у відриві від родичів, які теж розкидані по всій Україні. Чи ми готові були стати військовими лікарями? Я не знаю. Чи готові ми були до війни? Ні. Але до надання допомоги ми були готові з першого дня, — розповідає Тетяна Миколаївна.

Вона каже, що навіть не думала виїжджати з міста.

— Харків став опорним пунктом. Чи безпечно в місті? Ні. Ми прекрасно розуміємо, що люди в місті хочуть жити звичним життям. Але не треба зайвий раз виходити погрітися на сонечку. У нас не було дня, щоб когось не прийняли з пораненням.

— Вам доводиться спілкуватися з родичами поранених?

— Ви запитуєте, наскільки важко пояснити пацієнту, що він лишився без кінцівки? Чи пояснити молодій дівчині про те, що в неї тепер все життя буде інвалідність? З родичами ми, звісно, спілкуємося, але переважно родичі — це підтримка для пацієнтів. У перші дні у нас було багато людей з травматичними ампутаціями. Зокрема діти. Ми завжди намаємося донести пацієнтам, що треба жити далі.

— І як вони реагують?

— Як і всі ми. По-різному.

— А як вам з цим?

— Я давно працюю в лікарні. Часто пацієнти в тяжкому стані і потребують довгої реабілітації. Родичі не можуть дозволити собі бути в лікарні цілодобово. Тому вся робота лягає на плечі лікаря. Лікар має переконати, що треба рухатися, вставати, незважаючи на дренажі в черевній порожнині, велетенські рани, дискомфорт. Це не лише механічна робота, а й психологічна. Ті пацієнти, що налаштовані на позитивний результат, швидко одужують. Але є люди, які занадто емоційно пригнічені і в них немає мотивації, або вони втратили сенс жити, бо їхні близькі загинули. Задача лікаря — підтримувати й допомогти відшукати сенс жити. Заради дітей, родичів, друзів. Хоча б заради того, щоб побачити нашу щасливу перемогу.

Лікарка-хірург Тетяна Миколаївна приймала пацієнтів, яких доставили після обстрілу ринку біля метро Барабашова 21 липня. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Тетяна Миколаївна іде запитати в пацієнтів, чи хотіли б вони поговорити з журналістами. З тих, кого доставили в хірургію після обстрілу ринку, погоджується один — водій тролейбуса Олександр. Того ранку він висадив пасажирів, їхав на розворот і в цей момент прилетіла ракета. Він отримав поранення в ногу.

— Нога заживе. Як тільки танцювати, так зразу і їздить, — говорить Олександр з лікарняного ліжка. Тетяна Миколаївна каже, що він зможе ходити і повернутися на роботу.

Присідаю на кушетку в коридорі. До мене підходить Кирило Юрійович:

— Хочете кави? — Я погоджуюся.

— У вас є взагалі час подихати? — запитую.

— Та, напевно, — каже. — Я вперше з лютого повернувся додому 11 травня. Не памʼятаю ні імен, ні прізвищ пацієнтів. Тільки нещодавно почав знову висипатися. Дні злилися в безкінечний потік. Інколи вдома встигаю картоплю попшикати і жуків зібрати. От і все, — нарешті лікар легенько усміхається.

Читайте також: Обшуки, знущання, відібрані телефони, заручники на вокзалі - спогади про окупацію Тростянця

Барний гумштаб

Сирени в Харкові не завжди встигають увімкнути під час артилерійських обстрілів, а ракети долітають швидко. Попри це люди у районах, спокійніших за Салтівку, все ж гуляють в парках, сидять в кафе, на майданчиках діти грають в баскетбол.

Водночас після того, як центр Харкова масовано обстріляли навесні, здається, ніби люди стали уникати прогулянок тут. Центральні вулиці більше не стоять в заторах, вікна багатьох крамниць, кавʼярень і ресторанів забиті, адміністративні будівлі розбиті. Чути глухе "пум-пум-пум" — звук артилерії, що доноситься з околиць.

На одній з центральних вулиць досі працює єдиний бар The Ditch. У невеликому темному підвальному приміщенні нас зустрічає співвласниця закладу Дарʼя Таран. Дарʼї 33 роки, вона бартендерка.

У першій кімнаті за барною стійкою сидять клієнти. Бармен розливає напої. У наступному приміщенні столики і стільці витіснили палети з овочами, стоси консерв і круп, пляшки з олією. Окремо лежить корм для тварин. На столику посередині — гігієнічні набори.

Чотири дні на тиждень бар працює, три — команда розвозить гумдопомогу.

— Ми працюємо не з початку, бо самі були розгублені. Усіх молодих працівників і тих, у кого сімʼї, відправили з міста. Лишилися тільки одинокі, — сміється Дарʼя. — У перший день боїв у Харкові я прийшла додому о третій ночі, а через годину прокинулася, бо все бахкало. Ракета прилетіла в парковку, вікна повилітали. Дзвоню своїм, а вони в барі сидять. Кажу, що війна почалася, а вони не вірять. Потім вже за 15 хвилин передзвонюють, паніка. Я спустилась в квартиру до колеги, який в цьому ж будинку живе. З його вікна вже було видно танки і людей з автоматами. Ми вирішили переїхати в бар.

Дарʼя Таран – співвласниця бару The Ditch на одній з центральних вулиць Харкова. У підвальному приміщенні бару палети з овочами, стоси консерв і круп, пляшки з олією. Три дні на тиждень команда бару розвозить гумдопомогу. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Спершу команда готувала їжу для ЗСУ. Потім стали возити продукти в область. Крім того, волонтери стараються закривати потреби військових, які до них звертаються. Гроші на закупку витрачають із зарплат, збирають через Інстаграм, залучають знайомих. Так бар працює уже чотири місяці.

— У Харків евакуювалося багато людей з Луганської області, в основному жінки з дітьми, бо чоловіки воюють. Їм тяжко з житлом, бо люди часто не хочуть здавати квартири переселенцям. Крім того, є ще сімʼї на Салтівці, яким ми допомагаємо. Наприклад, жінка, у якої чоловік-військовий і дитина з епілепсією.

"Ще буває так, що люди виїхали з Харкова, а їхні старенькі родичі лишилися. Таких історій було багато, особливо на початку. Я була зломлена через це, але не змогла б жити і знати, що десь людина лежить і не може з квартири вийти, а я для неї нічого не можу зробити".

Дарʼя виїжджала з Харкова лише раз, на пʼять днів у Дніпро — перепочити. Два місяці тому в місті скасували "сухий закон" і нарешті запрацював бар. З відвідувачів залишилися тільки постійні.

— У нас завжди було багато людей. Не було де сісти — з вівторка по пʼятницю всі столики заброньовані! Останні роки ми заробляли нормальні гроші. А зараз… складно. Весь час гучно, хоч би день виспатися. Але поки хтось висаджує в Харкові квіточки, хтось має допомагати. Я не можу кинути людей.

Читайте також: Терор російської армії як доктрина 

Адаптація

Дарʼя знайомить нас з Олександром — військовим, підрозділу якого допомагає The Ditch. До лютого Олександр працював тренером. Коли Харків почали обстрілювати, став волонтером. Через місяць вступив до добровольчого формування територіальної громади.

Військові в Харкові — звична частина міського життя, як і для багатьох міст в Україні. Піксельну форму можна помітити майже скрізь. Але Олександр приходить на інтервʼю у звичайному одязі. Каже, що не розуміє, навіщо в місті носити камуфляж. Тут не передова. Передова — за 20 кілометрів звідси.

— На першому виїзді було страшно, — говорить. — По суті адаптація до свисту снарядів відбулася за 15 хвилин. Після першого стрибка в окоп я швидко зрозумів, як все влаштовано.

— Навчився стріляти, чистити зброю, надавати домедичну допомогу, трохи тактики. А ще швидко закопуватися. Бо під артобстрілами ти набагато затишніше почуваєшся в окопі, ніж в будь-якій будівлі. Так, спати в окопі незручно, мокро, брудно. Але якщо швидко не реагувати, то зʼявляються "двохсоті" і "трьохсоті". А всі хочуть додому живими потрапити.

Батьки Олександра два з половиною місяці були в окупації на Харківщині. Він намагався до них пробратися, але його не пускали. Пустили вже, як село звільнили. Так мама дізналася, що син тепер служить.

— Мама казала, навіщо воно треба. Друзі і знайомі теж у принципі так говорили. Я відповідав: ну добре, я не піду, ще хтось не піде, але хтось же має піти. Вони змирилися. Переживають, але тепер ось так.

Олександр вперше з квітня повернувся з передової. Лише на кілька днів, перепочити — і назад. Квартира чоловіка в Харкові вціліла. Найближчий снаряд впав за 50 метрів від будинку.

— На позиціях трохи сумуєш за якимись елементарними речами. Наприклад, банально хочеться в душ. Або просто встати і піти кудись погуляти, посидіти і не думати, що зараз прилетить куля чи міна. Але це все дрібниці. Усе одно військова рутина триває. Треба знайти екіпірування, для себе, для загону. На війні ти потрібен. Якщо не повернутися до своїх, буде неповний загін. Так, побратими можуть набридати, бісити, але ви з ними заодно.

— Чи зможе Харків повернутися до мирного життя? — питаю.

— Мирне життя прийде, коли повернуться люди, які не бачили воєнного Харкова. Але якщо в нас буде такий сусід, місто й далі укріплятиметься і військових буде багато. Щоб відчути справжню безпеку, треба відтіснити російську армію ще кілометрів на 100-150 від кордону. Тому безтурботного Харкова ще може довго не бути.

Після масованих обстрілів центру Харкова навесні люди уникають прогулянок площею. Майже усі крамниці тут зачинені, вікна кав'ярень та ресторанів забиті фанерами, адмінбудівля розбита. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Читайте також:  Російська тактика акустичного терору. Неусвідомлена проблема

Свобода

З Олександром прощаємося на майдані Свободи, біля будівлі Харківської ОДА. Після ракетного удару 1 березня тут загинуло 29 людей. Частина постраждалих перебувала у самій будівлі та у волонтерському наметі "Все для перемоги", що стоїть на майдані Свободи з 2014 року. Зараз тут поставили новий намет і в ньому знову вирує життя — щодня збираються люди плести маскувальні сітки.

Намет оточений бетонними блоками. На одному з них виведена цитата з пісні гурту Linking Park:

"Кому є діло, що згасне ще один вогник на небі мільйонів зірок? Що ж, мені є".

У внутрішньому дворику ОДА — велетенська вирва від ракети. Хоча частину завалів порозбирали, тут досі видно рештки стільців, шаф, паперів — залишки повсякдення державних чиновників. Тут ми зустрічаємося з головою Харківської ОВА Олегом Синєгубовим.

— У цьому районі прилетіло сім "Іскандерів". Один з них упав тут, — Синєгубов дивиться на вирву. — Зараз, якщо взяти статистику, то не можна сказати, що обстріли почастішали. Те, що вони стали цинічнішими — факт. Те, що зараз більше жертв, — теж. У місто повернулися мешканці. Зараз у Харкові близько восьмисот тисяч людей. Тому, коли ворог бʼє у зупинку громадського транспорту, ми розуміємо, будуть жертви. Місто сприймає це вкрай важко.

— Ви не шкодуєте, що не стримали потік людей, які хотіли повертатися?

— Як? У людей різна ситуація. У когось банально немає коштів перебувати деінде. Життя у Харкові має тривати, має функціонувати економіка, сплачуватися податки. Навіть у таких умовах. Бо це гроші, які також йдуть ЗСУ. Якби ми розуміли, що Харкову загрожує окупація, ми б комунікували з людьми, що в місто повертатися не можна. Зараз ми постійно наголошуємо, що на вулицях знаходитися небезпечно. Ракета в Харківську область долітає за 30-40 секунд. На РСЗВ повітряна тривога взагалі не спрацьовує. Тому я, наприклад, не розумію, коли люди гуляють в парках з дітьми у той час, як мають перебувати в укриттях.

— Харківська область особлива тому, що є окуповані території, деокуповані території, території, на яких ведуться бої. Наскільки мешканці кожної з них по-різному ставляться до війни?

— Навіть якщо люди знаходяться в окупації, більшість все одно підтримує ЗСУ, вважає себе українцями і має проукраїнські настрої. Наприклад, Вовчанська громада, навіть Купʼянська громада, що були окуповані з перших днів повномасштабної агресії. Ворог там облаштовує концтабори, арештовує голів громад, сільських голів, які відмовляються від співпраці. Одну голову селищної громади протримали півтора місці під арештом. Її відпустили і вона далі перебуває в окупації без можливості виїхати.

Голова Харківської ОВА Олег Синєгубов каже, що обстріли міста хоч і не почастішали, але стали цинічнішими, з більшою кількістю жертв. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Ворогу треба навʼязати і налагодити окупаційній режим, а люди там чекають наші Збройні Сили. За два місяці під окупацією, під бомбардуванням, артилерійським вогнем, настрої змінюються. Коли ми звільнили Руську Лозову, то навіть ті, хто раніше непрямо підтримував Росію, змінили думку.

Нариклад, Балаклею ворог розділив на три райони і заборонив пересуватися між секторами. Тому що росте невдоволення і окупанти хочуть обмежити спілкування між людьми, уникнути демонстрацій. Так само критична ситуація в Ізюмі. Там немає ні світла, ні води, ні тепла.

— Росіяни на окупованих територіях швидко намагаються встановити свій режим, власний апарат влади, готують "референдуми". Чи знаєте ви про такі плани на окупованій частині Харківщини?

— Ми розуміємо, що Харківська область і місто Харків для них є принциповими. Вони не полишили намірів щодо їх взяття. Якщо вони побачать слабину у наших редутах, одразу цим скористаються.

"Але наведу й приклад. Голова Купʼянської територіальної громади Геннадій Мацегор став одним з перших голів, що зрадили країну. І навіть його через деякий час арештувала окупаційна влада. Така ціна зради. Зрадників не люблять і вони нікому не потрібні. Це просто витратний матеріал".

Олег Синєгубов каже, що з окупованих територій проводиться евакуація. Щодня виїжджає близько тисячі людей, з яких приблизно триста — діти. Загалом в Харківській області зареєстровано 220 тисяч внутрішньо-переміщених осіб. Частина з них — ті, хто виїжджає з Луганщини та Донеччини, частина — мешканці області та Харкова, що залишилися без житла. Людей селять в тимчасові помешкання, наприклад, у гуртожитки та санаторії, але багато хто не хоче виїжджати.

— Ми працюємо над тим, щоб у будинках, де лишаються люди, полагодити принаймні комунікації. Наше завдання — максимально підготуватися до опалювального сезону і дати в будинки тепло. У скількох будинках це не вдасться зробити, сказати важко. Наприклад, ще три тижні тому в Чугуєві була 99% готовність до опалювального сезону. А нещодавно російська армія зруйнувала ракетним ударом одну з котелень, яка забезпечувала третину міста теплом. У звільнених Циркунах через постійні обстріли ми не можемо відновити повною мірою навіть критичну інфраструктуру.

Після ракетного удару 1 березня по будівлі Харківської ОДА на майдані Свободи загинули 29 людей: працівники адміністрації та волонтери, частина яких перебувала у наметі на площі. Харків, липень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Ми робимо коло двором Харківської ОВА, зупиняємося біля воріт. Олег Синєгубов дивиться на порожні вікна понівеченої адміністрації.

— Зрозумійте, ми не Київська область, не Чернігівська, не Сумська, звідки під тиском наших військових ворог повністю вийшов. На Харківщині ворог стоїть на позиціях, зосереджує увагу на обороні. Навіть "сіра зона" під обстрілами. Про що ми говоримо, якщо навіть Харків постійно обстрілюють? У нас військові вимушені звільняти кожен сантиметр території, часто ціною власного життя.

—

Анастасія Іванців,  опубліковано у виданні  Суспільне.

В тему: 

•  Историки объяснили, зачем Россия похищает детей из Украины
• Тимоти Снайдер: Я настаиваю, что мы имеем дело с геноцидом именно в юридическом смысле термина
• «Доказів достатньо»: провідні міжнародні експерти та захисники визнають геноцид рф в Україні
• Росія порушує майже всі закони та звичаї війни
• Увидит ли мир на скамье подсудимых Гаагского трибунала путина?
• Що не так з росією?
•  Несостоявшееся государство путина
• Путін давно мріяв про світ без українців. Світ дослухався? Тепер ми бачимо, що це означає
• Імперія знову атакує. Яка кінцева мета путіна у цій війні проти України?
• Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z»
• Росія і весь світ мають мовчати, скорбіти, і спокутувати
• Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18)
• «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»