Герць із ним: які давні воєнні традиції та ритуали мали українські воїни

Версия для печати

Війна — це завжди перебування між життям та смертю. Тому не дивно, що ще з часів Русі у наших предків була купа ритуалів та обрядів, які супроводжували їх перед битвою або під час. Адже в умовах бойових дій, коли тебе весь час може наздогнати загибель, звернення до релігії та слідування традиціям надавали відчуття захисту.

Ба більше, у козаків були свої ритуали, які допомагали здолати ворога вже на полі бою. Видання Platfor.ma розповідає про воєнні традиції українських воїнів та їхню тяглість. 

Найдавнішими проявами вірувань, повʼязаних з війною, були обереги. І сьогодні військовим відправляють чи дають із собою на фронт різноманітні предмети, які мають виконувати таку магічну чи релігійну функцію захисту — браслети, амулети, дитячі малюнки, церковні атрибути й безліч інших. 

Але обереги наших пращурів були дещо інакшими. Так, наприклад, щоби отримати захист від зовнішнього ворога в степу, анти та слов’яни приносили в жертву богу-громовержцю биків та інших священних тварин. А якщо смерть загрожувала на полі бою — обіцяли здійснити жертвоприношення, щойно врятуються від загибелі. 

Взагалі подібна традиція давати вищим силам обіцянки за захист була й досі є актуальною. Щоправда, замість жертвоприношень з часом люди, як правило, почали обіцяти зробити пожертву в храм, встановити хрест, побудувати каплицю тощо. Така традиція зокрема згадується у «Повісті минулих літ», де описується, як ще Володимир Великий та Ярослав Мудрий давали обітниці звести храми чи охреститись як запоруку перемоги в битвах.

Читайте також: Епіфаній: «Ворог розуміє мову сили»

Зведення за наказом князя Володимира Святославича церкви Преображення у місті Василеві з нагоди перемоги над печенігами в 966 році. Ілюстрація: Радзивілів литопис, ХV ст.

З появою християнства повноцінним оберегом воїнів стала церква. Обовʼязковою практикою перед тим, як військо рушало в бій, був молебень — як колективний, який промовляв ватажок для захисту війська, так і індивідуальний, що мав оберігати кожного воїна. Про це свідчать українські народні думи та пісні, в яких згадується, як воїни замовляли молебень за перемогу над ворогом. 

Іншим релігійним ритуалом, який мав допомогти війську в бою, було освячення козацьких чайок, хоругв та зброї. Проте це не завжди було колективним ритуалом. Наприклад, свій власний меч чи шаблю кожен воїн міг освячувати окремо, а вже безпосередньо перед походом це робили всі разом. 

Читайте також: «Росіяни – це історична хвороба. І від неї треба лікуватися»

Бойовий ритуал козаків — герць

Якщо обереги як своєрідний ритуал залишились в українській військовій традиції донині, були й практики, про які памʼятає лише історія. Наприклад, козацький герць. Це особливий ритуал, який влаштовували козаки до початку битви, але вже на полі бою перед ворогом. Серед воїнів обирали найбільш сміливих та відчайдушних, які підходили до противника буквально на відстань пострілу рушниці та гармати, а далі починали кепкувати над ним лайкою чи різноманітними жестами. 

Хоч доволі часто це призводило до пострілів у бік козаків та їхньої загибелі, ритуал був дуже дієвим. Адже такий зухвалий і непередбачуваний вчинок насамперед впливав на ворогів психологічно. В такий спосіб козаки хотіли продемонструвати власну відвагу та сміливість і підіймали бойовий дух всього запорозького війська, чим морально пригнічували суперника.

Вигляд Нової Січі за Рігельманом із зображенням танцю козаків. Ілюстрація: Запорож'є в остатках старіни і преданіях народа, Д. Яворницький

Тобто герць був повноцінною психологічною атакою, яка могла не просто розлютити ворога, а й змусити, наприклад, кінноту противника зрушити з місця, зламати стрій і намагатись наздогнати козаків. І в цей момент козаки відкривали вогонь. Але навіть якщо змусити до дій не вдавалось, герць все одно сіяв паніку у ворожому війську. 

Та це не все. Козацький герць ще й виконував функцію розвідки. Адже коли найсміливіші воїни наближались до ворога, їм вдавалось викрити засідку чи розвідників противника. Або ж загалом дослідити місцевість ворожої території й допомогти власному війську стратегічно. 

Збереглось декілька згадок про те, як запорозьке військо вдавалося до герцю під час битв. Наприклад, в ході Пилявецької битви 1648 року, коли козаки на чолі з Богданом Хмельницьким воювали проти Речі Посполитої, саме так загинув уманський полковник Іван Ганжа. Хоч за ним і ходила слава вправного воїна в поєдинках сам на сам, цей раз став вирішальним. Він потурбував польський табір, навʼязуючи дуель, і зрештою був убитий одним із гусарів. І, згадуючи про попередню тему з ритуалами — дехто каже, що загинув Іван Ганжа через те, що не помолився перед боєм. 

Цю козацьку традицію неодноразово згадували у народних думах, запорозьких маршах, художній та історичній літературі. Так, в одній з українських дум є рядок: «Тоді будеш, вражий ляше, вдачею хвалиться, коли спробуєш зі мною та й на герці биться». 

Проте подібне дійство можна було зустріти не лише на теренах України серед козаків, а й, наприклад, в Італії, де він, щоправда, був не таким кровопролитним. Там своєрідний герць влаштовували аж до початку 18 століття. Під час змагань, у яких брали участь сотні молодиків, групи суперників забігали одне до одного на ворожу територію, дражнили та підбурювали до бою. Ну а сама сутичка починалась з двобою, а вже потім влаштовували масовий бій двох команд. За цим всім полюбляла спостерігати місцева знать і загалом тисячі глядачів.

Читайте також: Час збирати каміння. «Світ на нашому боці»

Музичні традиції в українському війську

Чимало військових ритуалів супроводжувала музика. Ще в добу Русі під час посвячення у воїни, присяги на вірність чи зустрічі переможців обовʼязково лунали музичні інструменти. Але повноцінно українська військова музика сформувалась уже за часів козацтва. 

У запорозькому війську навіть існувало декілька видів музики залежно від сфери застосування. Наприклад, під час військових походів чи урочистих зустрічей послів лунала ратна музика, що продовжувала традицію Русі, при гетьмані — генеральна, а при кожному козацькому полку — полкова. 

Важливу роль музики в козацькому війську підтверджує ще й те, що серед основних знаків гетьманської влади — булави та прапора — були також литаври та бубон. А у «Реєстрі Війська Запорозького 1648», який уклав Богдан Хмельницький, було зазначено багато прізвищ козаків, які перегукувались із назвами музичних інструментів, на яких ці козаки грали.

Запорізькі військові клейноди: печатка, булава, литаври та бубон. Ілюстрація: Запорож'є в остатках старіни і преданіях народа, Д. Яворницький

Приблизно в той самий час зʼявились і перші військові оркестри, що брали участь у церемоніалах або ж мали виконувати сигнальну службу. Існувала навіть спеціальна посада — військовий довбиш, який за допомогою литавр скликав запорожців на ради. Крім литавр, у козацькому війську використовували ще й сурми — старовинний деревʼяний духовий інструмент. 

З 17 до 18 століття у складі полкових музик були кобзарі та бандуристи. Ними переважно ставали козаки, які втрачали зір у боях, але водночас продовжували бути частиною полку, хоч вже й на іншій службовій посаді. Адже службу полкових музикантів прирівнювали до військових. Кобзарі, бандуристи та лірники виконували історичні пісні, балади та думи, в яких оспівували бойові досягнення запорожців та популяризували національно-визвольні ідеї. Не дивно, що за кілька століть потому вони стали загрозою для імперської, а згодом і радянської влади. 

Після ліквідації Запорозької Січі полкові оркестри збереглися, але здебільшого брали участь у різноманітних урочистих подіях, театральних виставах чи гуляннях. А от під час Першої світової війни Січові стрільці та Українська галицька армія значно збагатили музичну військову традицію. Зокрема, в той час створили цілу мережу військових духових оркестрів і написали багато стрілецьких пісень та маршів, які знають і сьогодні — згадайте хоча б культову нині «Ой, у лузі червона калина». Виступали стрілецькі оркестри як на фронті, так і в тилу. 

Читайте також: Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди

Делегати Третього Військового з'їзду УНР слухають кобзаря під час відпочинку. Фото: РадіоСвобода

На тлі війн та постійної загрози окупації тогочасна військова музика продовжила традицію козаків оспівувати національну ідею. Тому, коли в 1930-х СРСР розформував українські військові частини, це вплинуло й на підготовку військових музикантів, яких почали навчати за межами України — в Москві та тодішньому Ленінграді.

Відродилась музика українського війська лише з відновленням Україною незалежності та формуванням власних Збройних сил. Так зʼявились численні військові духові оркестри та ансамблі, які зокрема виконували пісні своїх попередників, продовжуючи традицію. 

Ну а серед самих військових є спеціальні маршові пісні, які також називають армійський каденс. Вони не потребують музичних інструментів, адже просто вигукуються як частина військового фольклору під час виконання різних вправ чи задач — хтось починає рядок, а інші хором повторюють. 

Сьогодні багато українських військових пісень, які залишили нам у спадок козаки, знають не лише військові оркестри, а всі українці й повсюди. А гасло «Слава Україні! Героям слава!», яке прийшло до нас ще з 1940-х років від Української повстанської армії, взагалі стало основним проявом солідарності та підтримки людей з усього світу. І в цих традиціях можна простежити всю історію боротьби українського народу за незалежність.

—

Ілюстрації обкладинки: Запорож’є в остатках старіни і преданіях народа, Д. Яворницький.

Дар’я Якуніна, опубліковано у виданні  Platfor.ma 

Читайте також: 

•  «Сліпа куля вбивала людей...»: образ світових війн в українській фольклорній картині світу
• Маки нашої пам’яті. Як народжувалася традиція
• Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію
• Сім фактів про Івана Купала
• Всепроникна та всевладна: вода у віруваннях українців
• Україна має древні традиції поховання воїнів. Як це було і як впливає на вшанування полеглих сьогодні
• Про смерть в українській історії. Як українці здавна ставилися до смерті?