«Де ти бродиш, моя доле …»: українська родина в епоху ДіПі

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

“... Табори ДіПі створювали у приміщеннях казарм, бараках колишніх робітничих таборів, стаєнь, гаражів. У непристосованих приміщеннях, завдяки консолідованим зусиллям українців облаштовували не лише житлові приміщення, а й кухню, школу, дитячий садок, амбулаторію, церкву чи каплицю, бібліотеку, крамницю, книгарню, майстерні, дитячий майданчик із гойдалками, з’являлися доріжки й квітники …”

Перші дослідники та джерела

Історіографія повсякденного життя переміщених осіб і біженців з України у повоєнній Західній Німеччині охоплює кілька груп: праці дослідників епохи ДіПі, праці учених української діаспори і студії сучасних українських істориків. Наукова цінність праць дослідників епохи ДіПі (І. Базилевича, В. Кубійовича, О. Кульчицького, В. Мудрого і М. Стахіва) полягає в тому, що вони мали у своєму розпорядженні статистичні матеріали, які не всі уціліли до наших днів (йдеться про особисті архіви учених, документи таборових адміністрацій та Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ), які під час постійних переїздів з табору в табір та за океан були частково втрачені), а також могли безпосередньо спостерігати за предметом власних досліджень. Діаспорні дослідники певною мірою поглибили напрацювання своїх попередників.

Наукову цінність мають праціВ. Маруняка та авторів монографії «Досвід біженців: українські переміщені особи після Другої світової війни» (І. Головінський, О. Субтельний, І. Стебельський та ін.). Так, двотомник В. Маруняка, по суті, є першою комплексною працею з проблем переміщених осіб і біженців, у якій, хоч і фрагментарно, але було порушено проблему повсякдення переміщених осіб і біженців з України. Сучасна українська історіографія ще не накопичила значної кількості праць із проблеми повсякдення українців у Західній Німеччині, окрім поодиноких розвідок [1].

Джерельна база дослідження представлена неопублікованими документами та матеріалами ряду центральних і відомчих архівів України. Приміром, це списки радянських громадян, яких було вивезено у роки Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини й які уклали шлюб з іноземцями протягом 1944 – 1946 рр., протоколи засідань Українського православного братства імені митрополита Василя Липківського та парафіяльної ради Свято-Введенської парафії Української автокефальної православної церкви в Ашаффенбурзі, листування та щоденники сучасників подій, фотоджерела та карикатури.

Джерела особового походження, зокрема опубліковані мемуари та листування, дають можливість побачити події очима сучасників і безпосередніх учасників подій, відчути психологічний клімат доби. Мемуарна література українських емігрантів є більш інформативною, порівняно з аналогічними працями радянського періоду, оскільки автори останніх, навіть перебуваючи на одинці зі своїми думками, мали бути обережними у висловлюваннях. Важливим джерелом є матеріали періодики: газети «Українська трибуна», «Українське слово», «Українські вісті» та «Час», які видавала у Західній Німеччині українська інтелігенція. Серед електронних ресурсів інформативним є інтернет-портал «Displaced Persons’ Camps», який структурований за назвами таборів.

ДіПі. Хто вони?

На початку 1946 р. Організація Об’єднаних Націй у резолюції, прийнятій Економічною та соціальною радою, статуті Міжнародної організації у справах біженців надала докладні визначення термінів «переміщені особи» та «біженці». Ці визначення були покладені авторами «Енциклопедії історії України» в основу відповідних означень, які й наводимо.

Переміщені особи (англ. displaced person, DP; укр. ДіПі) – це жертви нацистського та союзних йому режимів, які були вислані з країни свого громадянства або колишнього місця проживання за расовими, релігійними чи політичними мотивами, а також особи, вивезені з батьківщини на примусову працю до Німеччини і в окуповані нею країни [2].

Біженець – це особа, яка залишила країну, громадянином якої вона є, чи попереднє звичне місце свого проживання, або особа, яка перебуває поза межами своєї країни чи звичного місця свого проживання і яка, незалежно від того, зберегла вона своє громадянство чи ні, стала жертвою нацистського чи інших режимів, що брали участь у Другій світовій війні на боці гітлерівців, чи жертвою режимів, які допомагали Німеччині та її сателітам. До категорії біженців формально зараховували і дітей-сиріт [3].

Епоха ДіПі – період в європейській історії другої половини 1940 – початку 1950-х рр., коли після завершення Другої світової війни на території переважно Німеччині й Австрії під опікою міжнародних організацій (Адміністрації допомоги і відбудови Об’єднаних Націй (ЮНРРА, англ. United Nations Relief and Rehabilitation Administration - UNRRA); Міжнародної організації у справах біженців (ІРО, англ. International Refugee Organization - IRO) перебували мільйони переміщених осіб і біженців різних національностей. Вони мешкали переважно у таборах. Протягом другої половини 1940 – початку 1950-х рр. їхню значну частину було репатрійовано, а решта виїхала до країн Європи, Америки, Африки й Австралії.

Табори ДіПі створювали у приміщеннях казарм, бараках колишніх робітничих таборів, стаєнь, гаражів. У на перший погляд, непристосованих приміщеннях, завдяки консолідованим зусиллям українців облаштовували не лише житлові приміщення, а й кухню, школу, дитячий садок, амбулаторію, церкву чи каплицю, бібліотеку, крамницю, книгарню, майстерні, дитячий майданчик із гойдалками, з’являлися доріжки й квітники. Згідно з «Рамковим статутом для українського табору», затвердженим Центральним представництвом української еміграції, кожен табір мав чітку організаційну структуру, до складу якої входили адміністрація та структурні підрозділи – референтури. «Законодавчий» орган табору становила таборова рада, що складалася з певної кількості членів (спочатку 1 член на 100 виборців, згодом 1 член на 150 – 160 виборців), яких обирали таборяни, що досягли 21-річного віку. На таборовій раді обирали «виконавчий» орган у складі коменданта табору, який у свою чергу призначав референтів. Усі вони входили до управи табору. У кожному таборі працювала низка референтур: реєстраційна, житлова («мешканева»), харчова, одягова, суспільної опіки, технічна, праці, господарська, культурно-освітня, переселенська, фінансова, юридична та секретаріат коменданта табору. Окрім таборової поліції, також діяв громадський суд. Територія табору поділялася на блоки.

Копіткою була діяльність фінансової референтури. Кожен табір мав свій бюджет, що затверджувався таборовою радою. Його наповнювали самі таборяни, і він складався, зокрема, із прибутків від реалізації продукції, виготовленої у таборових майстернях та вирощених на таборових городах, відсотка від продажу квитків на таборові концерти й театральні вистави, прибутків від діяльності таборового готелю, оренди таборової стайні, відсотків від ЦПУЕ за зібраний національний податок, а також податку таборян, які працювали поза табором. Таким чином, із таборового бюджету покривалися видатки на утримання культурно-освітніх організацій (дитячі садки, школи, фахові та мовні курси тощо), ремонт таборових приміщень; провадилася меценатська діяльність (допомога українцям, які в результаті скринінгу були позбавлені опіки міжнародних організацій; допомоги-субвенції Санітарно-харитативній службі, суспільній опіці, архіву, пожертвування на спорудження пам’ятників), закупівля насіння для таборового городу та ін.

На цю тему: «Зеленый клин»: Украина на Дальнем Востоке России

Високою оцінкою структури українських таборів може слугувати те, що ЮНРРА радила брати її за зразок таборянам інших національностей.

У пошуках рідних

Однією з поширених проблем воєнних років стали розірвані сім’ї. Поступовий перехід до мирного життя актуалізував не менш болюче питання пошуку рідних, з якими було втрачено зв’язок  [4]. У Західній Німеччині велику роботу з пошуку родичів і возз’єднання сімей провела Служба розшуку, створена ще у середині 1945 р. у Франкфурті-на-Майні харитативною службою католицької церкви [5], а також Червоний Хрест.

Своєю чергою українці проводили пошук рідних передусім за допомогою преси. У повоєнні роки на останніх шпальтах українських газет, що виходили в Західній Німеччині, у рубриці «Розшуки» традиційно публікували десятки оголошень. Дописувачі прохали у громадськості допомоги у розшуках своїх батьків, дітей, дружин, племінників, двоюрідних братів і сестер чи знайомих. Дописувачі вказували ім’я та прізвище зниклої людини, іноді рік і місце її народження або обставини, за яких бачилися з нею востаннє (в Україні чи Німеччині), а також залишали свої контакти.

У кожному опублікованому лаконічному повідомленні можна відчути біль втрати близьких і надію віднайти свою родину. Так, у 1946 р. Онисій Трусевич із Нового Ульма шукав своїх дружину Поліну та доньку Раїсу. У 1947 р. Ганна Сидорчук (з дому Чорненко) з Ганновера розшукувала батька Чорненка Івана (1894 р. н.), сестру Чорненко Настасію (1924 р. н.), братів Чорненків Василя (1926 р. н.) та Миколу (1928 р. н.), двоюрідних сестер Щоголь Дусю (1920 р. н.) та Черник Ганну (1925 р. н.). У 1949 р. своїх знайомих зі Східної України розшукував Євген Латиш із Канади. Траплялися оголошення про пошук рідними колишніх остарбайтерів, вивезених у роки війни на примусові роботи до Німеччини. Наприклад, у 1949 р. Микола Петровський розшукував своїх дітей Миколу і Віру, які працювали як остарбайтери у Третьому райху [6].

На шпальтах газет друкували оголошення про розшук родичів українці, які мешкали в Англії, Аргентині, Канаді, Туреччині та США. Дізнавшись про непрості умови перебування українських переміщених осіб у Західній Німеччині, загрозу репатріації до СРСР, вони зголошувалися допомогти своїм рідним емігрувати до відповідної країни. Так, у 1949 р. Віктора та Георга Стахівських, які у 1943 р. жили в Києві, розшукували родичі з Англії. Того ж року українська громада Туреччини розмістила в газеті оголошення про пошук десятка українців, чиї родичі мешкали в цій країні [7].

То ж перші повоєнні роки українці шукали членів своїх сімей. Частині з них вдалося віднайти родину, з’єднати розірвані воєнним лихоліттям сім’ї. Однак щастя посміхалося не всім.

Проблема дітей-сиріт

Найменш захищену верству суспільства становили діти, чимало з яких стали сиротами. Українські діти-сироти, які перебували у Західній Німеччині офіційно належали до категорії «біженців», а не «переміщених осіб». Відповідно, вони не підлягали репатріації до СРСР, що останньому не давало спокою. Діти-сироти тимчасово розташовувалися в дитячих притулках. Так, лише в англійській окупаційній зоні Німеччини діяло близько 30 сиротинців, у яких перебувало близько 4 тис. дітей, переважно вихідців із СРСР [8]. Частину дітей було передано на виховання до німецьких родин.

Радянські історики тенденційно твердили, що союзники не докладали жодних зусиль для пошуку біологічних батьків українських сиріт, а німецьким дітям надавали таку допомогу. Так, історик М. Павленко, посилаючись на газету англійської окупаційної зони «Die Welt», зазначав, що в ній було запроваджено спеціальну рубрику «Дитячий світ», завдання якої полягало в розшуку батьків німецьких дітей-сиріт. На шпальтах газети вміщували світлини дітей та подавали короткі біографічні довідки, що «значною мірою сприяло успішному їх розшуку» [9]. Однак українські газети Західної Німеччини також подавали відомості про розшуки українських дітей-сиріт [10]. Розшуками як дітей, так і дорослих займалася Міжнародна служба розшуку, що постала при ІРО наприкінці 1947 р. Нині документальний архів організації нараховує понад 30 млн документів. Від 2013 р. їхні оригінали ввійшли до всесвітньої документальної спадщини ЮНЕСКО «Пам’ять світу» [11].

Діти-сироти відповідно до свого правового статусу не підлягали репатріації, тому союзники прийняли рішення вивезти їх за океан, де на них чекали дитячі будинки. Еміграцією дітей-сиріт до США займався Злучений українсько-американський допомоговий комітет. Водночас Комітет докладав зусиль до пошуку батьків маленьких українців. Так, на шпальтах українських повоєнних газет Західної Німеччини періодично оприлюднювали повідомлення від ЗУАДК про розшуки батьків десятків дітей-сиріт, яких планувалося вивезти до США [12].

Ще одним шляхом влаштування долі дітей-сиріт було всиновлення. Зазначимо, що українці мають давні традиції всиновлення та опікунства. Відповідальність за сиріт в українців несла громада. Зазвичай усиновлювали сиріт померлих родичів, дітей із бідних багатодітних родин зі згоди батьків або ж позашлюбних дітей зі згоди матері. Так чи інакше, як правило, усиновлення відбувалося в межах громади.

У розглядуваний період з’явилися нові для української традиції способи усиновлення українських дітей-сиріт. Новація була пов’язана з можливістю знайти прийомних батьків за океаном. Так, українські заможні родини, що мешкали у США, подавали до періодики оголошення про можливе всиновлення українських дітей-сиріт. Наприклад, одна з таких родин у 1949 р. повідомляла, що прийме за доньку «дитину-сирітку, дівчинку-українку» [13]. Тож діти, які у вирі війни втратили батьків, мали можливість набути нову сім’ю та виїхати за океан. Проживання в українській родині створювало умови для формування та розвитку у дітей української ідентичності.

Частина дітей знайшла названих батьків серед німецького населення: англійська військова адміністрація створювала умови для опанування сиротами німецької мови і сприяла всиновленню останніх німцями за посередництвом німецького Червоного Хреста [14]. Закономірно, що за таких умов діти забували рідну мову й традиції, з часом асимілювалися.

Танці, шлюбні агентства…, або Як створити сім’ю в епоху ДіПі

Попри повоєнне сум’яття, життя продовжувалося у всіх його природних проявах. Українці, значна кількість (47,6 %) яких була віком від 20 до 39 років [15], мешкаючи в повоєнній Західній Німеччині, закохувалися, розставалися, одружувалися, народжували. Після років воєнних лихоліть, перебування в концентраційних таборах чи виконання примусових робіт у переміщених осіб особливо виявлялася жага до життя, бажання кохати і бути коханими. Утім пошук супутника/супутниці життя відбувався у традиційний і новаційний для українців спосіб.

Традиційно молодь мала можливість познайомитися й поспілкуватися під час різноманітних культурно-мистецьких заходів, на які було багате життя в таборах переміщених осіб, у тому числі й на танцях, а також на студентських вечірках [16] та подекуди під час богослужінь. Для більшості юнаків і юнок перші повоєнні роки, незважаючи на всі побутові труднощі, стали одними з найкращих і веселих років життя [17].

Доступна джерельна база з цього приводу не вельми багатослівна. Сучасник подій Михайло Клименко у своїх спогадах згадував про ефективність танців у справі зав’язування знайомств із дівчатами та жінками [18]. Студент Університету Ерлангена Анатолій Романюк також згадував, що він зі своїм товаришем Богданом Микитчаком були завсідниками балів і забав, що за німецькою традицією влаштовувалися щосуботи. Свої спогади відомий демограф А. Романюк написав з відстані 60 років, однак вони не втратили молодечого духу: «Танці – то був найкращий спосіб полювання на дівчат. Десь о 4-й ранку, коли бал добігав кінця, ми дбали про те, щоб піти додому з дівчиною. Були такі, які воліли нас проводжати аж до нашого дому, а після деяких вагань аж до кімнати, а то й до самого ліжка. Молодість!» [19].

Новаційним способом пошуку партнера серед українських переміщених осіб повоєнної Західної Німеччині стало звертання до шлюбних агентств і оприлюднення шлюбних оголошень на шпальтах періодики.

Щодо шлюбних агентств джерела небагатослівні. Відомо, що українцям, які опинилися в Західній Німеччині і бажали створити сім’ю, пропонувало свої послуги Українсько-англійське метримоніальне агентство в Лондоні [20], єдине такого роду у Великій Британії. Характерно, що агентство підтримувало зв’язки з українцями в різних куточках світу, завдяки чому зацікавлені у створенні сім’ї особи мали широкий географічний вибір.

Періодика ДіПі рясніє шлюбними оголошеннями, то ж можна скласти доволі цілісне уявлення з цього питання. У газеті «Українські вісті» (Новий Ульм) оголошення такого змісту друкували у рубриці з відповідною назвою «Матримоніяльне». Серед дописувачів були переважно чоловіки. Серед них траплялися як українські ДіПі, так і громадяни з Австралії, Англії, Бельгії та найбільше з Канади [21], українці з походження. Серед іншого вони повідомляли про готовність надати жінці допомогу у справі виїзду із Західної Німеччини до відповідної країни. Тож при створенні сім’ї зарубіжні українці надавали перевагу своїм землячкам.

Висуваючи певні вимоги до кандидатки на роль дружини, чоловіки практично нічого, окрім віку, не повідомляли про себе. Однак траплялися й винятки; наприклад, С. Корсунський з Бельгії писав: «Кавалер, гарної будови, фізично розвинений, працює на фабриці звичайним робітником, має 35 років» [22]. Або: «Українець, чорнявий, лагідної вдачі, має 30 років, вище середнього росту, міцної будови, має гарну поставу, володіє німецькою, англійською і французькою мовами, за фахом авіаконструктор» [23].

Чоловіки віком від 24 до 45 років надавали перевагу жінкам 20 – 35 років (подекуди 40 – 45 р.) з однією дитиною (інколи – з двома). Майбутня дружина повинна була володіти такими чеснотами: чесність, порядність, інтелігентність, ощадність, мати лагідну вдачу, бути доброю господинею та фізично здоровою. Інколи чоловіки вказували на регіон України, з якого мала б походити майбутня наречена. Так, чоловік з провінції Альберта в Канаді зазначав, що «бажає нав’язати листування з панною-наддніпрянкою» [24]. Натомість Петро Остапезук із Нью-Йорка (США) надавав перевагу галичанкам [25].

Оголошень, авторками яких були жінки, було значно менше. Шукали щастя українки різного віку: від 19 до 40 років, відповідно свого чоловіка вони бачили віком від 20 до 50 років. Жодних вимог до своїх обранців жінки не висували, окрім хіба що інтелігентності та бажання виїхати за океан. Мабуть, останнє було головним стимулом оприлюднення таких оголошень. Незаміжня жінка, опинившись у непривітній Німеччині та відчуваючи загрозу репатріації до СРСР, прагнула будь-що виїхати за океан. Якщо українсько-американо-канадський «наречений» обіцяв надіслати афідавіт-запрошення (від англ. affidavit – письмове свідчення під присягою, запрошення), то чому б не скористатися такою пропозицією? По суті, для переміщених українок подібні шлюби були фіктивними, оскільки першорядною була потреба виїхати до країн західної демократії та уникнути примусової репатріації.

ДіПі бажали залишатися інкогніто. Так, чоловіки подавали оголошення підписуючись «Хміль», «Для реаліста», «Радість і щастя», «Дінець», «Самітний» або «Донбасівець»; водночас громадяни інших країн зазвичай вказували власні імена та прізвища. Жінки також зберігали анонімність, підписуючи свої оголошення, зокрема, «Зелений гай» чи «Осінь».

В тему: Украинцы в Бразилии: частичка Украины на Земле Святого Креста. Фоторепортаж

Закордонному нареченому могли сприяти у пошуку пари його родичі, які ще не емігрували з Німеччини. Приміром, Михайло Воскобійник на прохання свого брата Олексія (нині успішний бізнесмен у США), який раніше виїхав з матір’ю до Канади, знайшов йому «гарну освічену українську дівчину» Галину Дробот, надіслав її світлину. Незабаром Олексій прилетів до Шляйсгайму свататися і за три місяці вони побралися [26]. Подружжя Воскобійників живе у злагоді уже майже 70 років.

Життєві труднощі, що супроводжували будні і свята переміщених осіб і біженців у повоєнній Західній Німеччині, сприяли консолідації громади. Відчуваючи потребу в моральній підтримці та родинному затишку, а також у подоланні матеріальних труднощів таборового життя, українська молодь створювала переважно моноетнічні сім’ї.

Весілля по-ДіПівськи

Інформативність доступних джерел щодо структури традиційного обряду весілля та й загалом сценаріїв, за якими вони відбувалися, доволі обмежена. Можна припустити, що зберігалися традиції весільної обрядовості відповідно до регіону України, з якого походили молоді. Водночас перебування у Західній Німеччині вносило свої корективи. Зрештою, змін зазнало весілля і в самій Україні, де труднощі економічного та демографічного характеру породили таку форму шлюбу, як «вечірка», що у повоєнне десятиліття стала найпоширенішою у місті і на селі [27].

Традиційно найтривалішим (хоча й не завжди) був передвесільний етап, що міг складатися з таких частин, як сватання, заручини та дівич-вечір. На заручини як найважливішу дію передвесільного етапу запрошували родичів (якщо вони мешкали в Західній Німеччині) та друзів і влаштовували невелике святкування. Передвесільний етап передбачав підготовку весільного столу та святкового вбрання молодих. Збирання й придбання продуктів харчування мало колективний характер. Насамперед це було пов’язано з економічною скрутою загалом і нестачею продуктів харчування зокрема, адже карткова система розподілу продуктів не давала можливості молодим зібрати багатий святковий стіл. Тому їхні родичі, друзі чи сусіди заздалегідь приносили свою частину «карткових» продуктів, окрім того, деякі продукти доводилося купувати, обмінювати, «випрошувати» чи «зорганізовувати». Страви готували також гуртом, деякі гості приносили у день весілля власні страви [28].

Вбрання молодих могло бути кількох варіантів. Українські ДіПі, передусім селяни, на весілля намагалися вдягати українські традиційні строї. Сучасник подій етнолог Олекса Воропай описав вбрання молодих родом із Покуття. Так, наречена була вбрана, зокрема, у вишиту сорочку й оксамитову керсетку, на шиї – багато намиста, голову прикрашав вінок із живих квітів, а молодий був у вишитій сорочці [29]. Молодята, які обирали для весілля український традиційний стрій або його елементи, таким чином декларували свою національну ідентичність.

Інший варіант - європейський - згідно зі свідченнями фотодокументів і сучасників подій, складався з буденної або спеціально пошитої білої сукні нареченої [30] (варіант – костюма) та придбаного чи позиченого костюма нареченого. Придбати тканину за умов тотального дефіциту було майже неможливо. Згадані обставини спонукали українців проявляти винахідливість. Так, у Гайденау сукні нареченої та її дружок пошили з парашутів. Сукні були білого кольору, закриті, довгі, загалом мали привабливий вигляд. (За часів Великої війни унікальним матеріалом для пошиття дитячого одягу та елементів жіночого гардероба були брезентові солдатські плащі [31]; на фронтах Другої світової наречені подекуди шили своє весільне вбрання з парашутів [32].) Окремо виготовляли білі віночки, до яких кріпили фату. Натомість переміщені росіянки фату подекуди кріпили до національного головного убору – кокошника [33]. Взуття було буденне, зокрема, й чорного кольору. Його вдягали на шкарпетки. Весільним атрибутом нареченої був букет свіжих квітів, наприклад, гвоздик [34]. Костюм нареченого складався із сорочки, краватки, брюк, піджака та черевиків [35]. Одяг дружок та дружб зазвичай не відрізнявся від щоденного, а свій статус вони маркували прикріпленою на грудях квіткою.

Наступний, власне весільний етап, складався з реєстрації шлюбу, вінчання та святкування в помешканні молодого. У день весілля батьки (а за їх відсутності - старші за віком чоловік і жінка) благословляли молодят іконами, вбраними в рушники. Вінчання відбувалося зазвичай у неділю і було платним [36]. Траплялися випадки, коли священики в гонитві за фінансовою вигодою могли на вимогу молодих обвінчати в заборонені для цього дні, зокрема, на Масляному тижні [37]. Подібні випадки викликали загальне обурення. Коли молоді йшли з церкви, роздавали всім по шматку білого хліба (замість традиційного короваю, спекти який не всі могли собі дозволити). Біля «хати» (таборового бараку) молодих зустрічали батьки.

Збирання весільного столу, як вже згадано, відбувалося гуртом. По сусідах позичали столи, стільці, посуд. Весільний стіл і кількість страв залежали від матеріального становища молодят. Траплялися в середовищі переміщених українців весілля, на яких стіл був «заставлений кришталами й порцеляною з добрими стравами і пишними тортами» [38]. Такий спогад залишив «посажений батько» Улас Самчук про весілля в 1948 р. своїх добрих приятелів Юрія Стефанівського та Любові Хомової. А на весіллі Олексія та Галини Воскобійників (наречена у своїх спогадах писала, що за стандартами табору воно було «дуже дорогим» [39]) лише для приготування ковбас, щоб нагодувати близько 100 осіб, було використано дві свині; посаг молодої складався з постільної білизни, посуду та столового срібла.

Водночас бували й дуже скромні весільні застілля. Галина Багряна згадувала про свій шлюб із письменником і громадсько-політичним діячем Іваном Багряним у Новому Ульмі 1946 р.: «Пішли ми до міста, купили кілька баклажанів, кілька оселедців, а хто із гостей приніс чудовий, пахучий, дивно гарної зеленої фарби лікер. […] Звичайно, наша закуска зовсім не гармоніювала з випивкою, але гості робили задоволений вигляд і всі ніби тішилися» [40]. Українці намагалися докласти зусиль, щоб на весільному столі був обрядовий хліб – коровай. Інших страв доступні джерела не згадують. Серед алкогольних напоїв домінував самогон («домашнє віскі»), який деякі таборяни настоювали на картоплі [41].

На весіллях було прийнято збирати пожертви на потреби переміщених осіб і біженців. Так, під час весілля Ганни та Миколи Ясинських, що відбулося 17 липня 1949 р., запрошені зібрали 32,50 дойчмарок на користь студентської молоді й передали їх до Комісії допомоги українському студентству [42].

Інформації про післявесільні обряди у доступних джерелах обмаль, окрім хіба що згадки про сніданок у молодих на другий день [43].

Траплялися й випадки таємно укладених шлюбів. Не афішували їх передусім перед органами окупаційної влади та органами, задіяними в процесах еміграції українських переміщених осіб і біженців за океан. Водночас наречені намагалися тримати факт одруження в таємниці й перед громадськістю, оскільки траплялися випадки донесень до згаданих органів, що могло б перешкодити еміграції. Справа в тому, що при поданні документів на отримання права виїзду із Західної Німеччини, таборяни зазначали свій сімейний стан. Процедура опрацювання документів і винесення остаточного вердикту могла тривати не один місяць. За цей час сімейний стан переміщеної особи чи біженця міг змінитися. У такому разі процес довелося б починати спочатку - збирати і подавати документи ще раз. Окрім того, типовою була ситуація, коли закохані отримували запрошення на виїзд до різних країн. Саме така ситуація склалася, зокрема, в оунівця Миколи Суховерського та його нареченої Ірини [44]. Він отримав виклик їхати до Канади, а вона – до США. Виходом із цієї ситуації вони обрали укладання таємного шлюбу з надією на те, що подружжя, прибуле на Північноамериканський континент, органи влади не розлучать.

Українські переміщені особи та біженці встановлювали певні рекорди швидкості у справі укладання шлюбів. Так, Катерина Кухарчук і Микола Гуцул уклали, мабуть, один із найшвидших шлюбів. Вони познайомилися в таборі, що біля міста Розенгайм 13 січня 1946 р., а вже 30 січня одружилися. Прожили разом щасливе життя, мали двох діток. Якщо від моменту знайомства до шлюбу Катерини та Миколи Гуцулів минуло 17 днів, то Лярісі Голубович і Дмитрові Пенцаку довелося чекати довгих сім років. Річ у тім, що закохані не змогли емігрувати до однієї країни: Ляріса виїхала до США, а Дмитро опинився в Аргентині. Лише через сім років закохані зустрілися у США, де й побралися і виховали чотирьох дітей [45].

Прикметою життя в Західній Німеччині в останні роки війни і перші роки після її завершення стало укладання міжетнічних шлюбів. Як свідчать джерела, траплялися випадки створення сімей, приміром, серед переміщених росіян і німців, колишніх американських вояків і німкень [46]. Українські переміщені особи та біженці також не цуралися укладати шлюби з іноземцями. Наприклад, відомо, що серед українських остарбайтерів 138 жінок і 7 чоловіків (загальна кількість «східних робітників» з України становила 2,5 – 3 млн осіб) протягом 1944 – 1946 рр. уклали такі шлюби. Так, жінки одружувалися з громадянами Бельгії, Голландії, Данії, Італії, Німеччини (найменше), Польщі, Франції, Чехословаччини та Югославії [47]. Після завершення Другої світової війни вони або залишалися жити в Німеччині, або виїздили на батьківщину чоловіка чи дружини. Частка українців, які брали шлюб з іноземцями, була незначною, оскільки кількісне співвідношення українських чоловіків і жінок віком від 20 до 29 років становив 25,9 та 26,3 % відповідно [48]. Тому неодружена молодь могла знайти собі пару в українському середовищі.

Народини та хрестини

Однією з причин укладання шлюбу є бажання продовження роду, то ж закономірно, що в новоутворених сім’ях українських ДіПі чекали на поповнення. У сім’ях українців в епоху ДіПі народжувалася в середньому одна дитина, а згодом ще одна – дві.

Так, у 1946 р. у Західній Німеччині побралися учасниця хору «Україна» Н. Городовенка Галина Тригуб та письменник Іван Багряний, у яких згодом народилося двоє дітей. Цікаво, що на той момент молодий був одружений із Антоніною Зосимовою, з якою мав двох дітей. Проте Іван Павлович емігрував сам-один, залишивши родину в Україні; згодом був переконаний, що вони загинули у вирі війни [49]. У Західній Німеччині взяли шлюб Софія Ярема та Юрій Лонишин, які згодом емігрували до США, де й стали батьками чотирьох дітей. У 1948 р. одружилися Броніслава Мозалевська та Максим Скорупський, через два роки виїхали до США, виховували двох діток [50]. У 1948 р. побралися Олена Козар і Костянтин Варварів [51]. До речі, емігрувавши до США, К. Варварів став дипломатом, постійним представником США в ЮНЕСКО.

Важливим питанням у контексті функціонування родин українських ДіПі є іменування дітей. Аналіз імен, якими називали батьки-мігранти своїх дітей, свідчить, що в родинах як робітників, так і інтелігенції переважали традиційні для українського народу імена (Володимир, Іван, Микола, Ростислав, Ярослав; Анастасія, Марія, Софія).

Подекуди можна зустріти імена, що породжують широкий конотативний спектр саме в контексті духовної культури українців (Нестор, Роксолана). Наприклад, хлопчика, який у 1950 р. з’явився на світ у родині Івана Багряного, назвали Нестором на честь хорового диригента Городовенка. Із цього приводу в листі до соратника Івана Дубинця щасливий батько писав: «Був Нестор Махно, Нестор Городовенко, а це мусів би бути й ще один який небудь путній Нестор» [52]. Улас Самчук констатував: «Добре назвали! І Городовенка вшанували і першого літописця не забули» [53].

Важливою подією в житті новонародженого та його батьків були хрестини, на які в радянській Україні було накладено табу. Вони могли відбуватися як незабаром після народження дитини, так і значно пізніше (за 1-2 чи й більше років) [54]. Останній сценарій був типовим в разі народження дитини ще до закінчення війни або в Україні (перед від’їздом родини на Захід), чи дорогою з України до Німеччини або ж у самій Німеччині. Так чи інакше, якщо обставини не сприяли здійсненню обряду церковного хрещення, його відкладали «до кращих часів».

Хрещенню передувало обрання хрещених батьків. Запрошенням кумів займалися молоді батьки.  З доступних джерел невідомо, чи використовували при цьому традиційний хліб або калач. Традиційно, залежно від порядку обрання кумів, серед них розрізняють кликаних, одкупних і стрічених. Більшість у середовищі українських переміщених осіб і біженців становили куми кликані. Їх молоді батьки обирали серед родичів або друзів. Деяким особам судилося набути десяток похресників. До них, зокрема, належав і Улас Самчук (своїх дітей не мав), який протягом 1945 – 1947 рр. хрестив дітей добрих знайомих Бжеських, Костецьких, Костюків, Любченків, Папарів, а також дітей невідомих йому українських переміщених осіб і біженців. Сам хресний батько бачив проблему такого частого кумівства в тому, що не міг достатньо уваги приділити всім похресникам [55].

Обряд хрещення відбувався в таборових православних і греко-католицьких церквах або винайнятих в інших конфесій храмах і проводився на платній основі. Після того в помешканні молодих батьків справляли хрестини. Пишність трапези залежала від рівня матеріальних статків родини.

З хрестин, що мали місце на німецькій землі 1946 р., привертає увагу хрещення 14 лютого півторарічного сина літературознавця Григорія Костюка та його дружини Раїси Теодора (Тодьо, як його називали в дитинстві), якому в майбутньому судилося стати знаним астрофізиком. На роль хрещених Костюки запросили знакових постатей української культури – співачку Ганну Шерей і письменника Уласа Самчука. Обряд церковного хрещення здійснювався в таборовій церкві, а святкування – у помешканні Шереїв, оскільки воно було більшим, порівняно з житлом Костюків чи Самчуків. Відзначали важливу подію в житті кожного християнина у вузькому колі. Так, серед запрошених – єпископ Мстислав, художник та графік Петро Холодний із дружиною Наталією, художник та іконописець Петро Андрусів із дружиною Наталією, а також дружина Самчука Тетяна. Організацією застілля займалися батьки охрещеного, яким, за висловом Уласа Олексійовича, «прийшлося попогріти лоба, щоб на столах виглядало по христинному і по християнському з яствиєм, питієм, справжньою кавою і не менш справжніми тортами» [56]. Святкування не обійшлося без співу. У виконанні новоспеченої куми Ганни Шерей пролунала низка пісень, зокрема «Ой, там на току, на базарі, жінки чоловіка продавали», «Вдова». Як після завершення святкування резюмував Улас Самчук, «шматок поезії у нашій крутій прозі» [57].

Проблема розлучень

Розлучення серед українських ДіПі були радше винятком, аніж правилом. Стримуючим чинником у цій справі було й те, що ІРО повідомляла, що розлучені жінки з дітьми не підлягатимуть подальшій еміграції з Німеччини. Більше того, процедура розлучення в Західній Німеччині була доволі коштовною. Так, у 1948 р. оплата становила понад 500 дойчмарок (зарплата вчителя в українській таборовій школі становила близько 200 дойчмарок на місяць, а друкарки отримували по 300) [58].

Перед дилемою, де саме розлучатися (у Західній Німеччині чи вже у США) стояло подружжя поетів Ганни Черінь і Михайла Ситника. З одного боку, бракувало грошей, з іншого – не мали при собі посвідчення про шлюб. Як варіант М. Ситник обіцяв оголосити, що вони взагалі шлюб не брали [59]. На межі розлучення перебувало й подружжя поета Олега Зуєвського та його дружини Людмили. У свою чергу дружину філолога Петра Одарченка стримувало від розлучення «обов’язок матери і людини» [60].

Розлучення хоч і зазнавали громадському осуду, однак були цивілізованим способом вирішення невдалих подружніх взаємин. Спорадично в родинах українських ДіПі ставалися трагедії, як от у таборі Гайденау, де чоловік, дізнавшись про невірність дружини, позбавив її життя [61].

* * *

Українська родина в повоєнній Західній Німеччині мала низку особливостей. До них належать: розірвані сім’ї і намагання віднайти рідних; наявність значного числа дітей-сиріт, які отримали можливість бути усиновленими зарубіжними українцями. Українці створювали сім’ї шляхом реєстрації їх у відповідних органах влади. У середовищі переміщених осіб і біженців побутували як традиційні, так і нові для українців способи пошуку подружньої пари. Новою була практика пошуку майбутніх дружини або чоловіка серед української громади, у тому числі зарубіжної, дистанційно - за допомогою шлюбних агенцій і публікації відповідних оголошень на шпальтах україномовної періодики Західної Німеччини. Погоджуючись на шлюб із зарубіжним українцем, біженки і переміщені особи, як правило, передусім прагнули емігрувати із Західної Німеччини й уникнути таким чином примусової репатріації до СРСР. Також подекуди практикували укладання шлюбів з іноземцями, які в роки Другої світової війни та після її завершення перебували на території Західної Німеччини. Непроста процедура оформлення документів для еміграції у країни західної демократії спонукала українців укладати й таємні шлюби. Розлучення траплялися відносно рідко, що зумовлювалося економічними мотивами та ймовірністю виникнення проблем в еміграції за океан.

На цю тему: Почему 8 из 10 молодых украинцев готовы покинуть страну при первой возможности

Текст є адаптованим варіантом підрозділів із книги Олени Подобєд «Українська планета ДіПі: культура та повсякдення» (Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2018). Публікується з дозволу Авторки.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

___________________

Олена Подобєд – історикиня і педагогиня, кандидатка історичних наук, доцентка Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Сфера наукових інтересів: новітня історія України, історія української еміграції та діаспори, біографістика, методика викладання історії та інших суспільних дисциплін. Авторка низки наукових, науково-популярних і методичних праць, зокрема монографії «Іван Багряний: громадсько-політична та культуротворча діяльність» (К., 2014).

____________________

[1] Сьогочасне й минуле: Вісник українознавства. Мюнхен; Нью-Йорк. 1949. Ч. 1-2; Маруняк В. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні: у 2 т. Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. Т. 1: Роки 1945 – 1951. 432 с.; The refugee experience: Ukrainian displaced persons after World War II / W. W. Isajiw a.o. (ed.). Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian studies press, University of Alberta, 1992. XXIV, 517 p.; Подобєд О. Українська планета ДіПі: культура та повсякдення. Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2018. 396 с.

[2] Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2011. Т. 8: Па-Прик. 520 с.: іл. С. 128.

[3] Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2003. Т. 1: А-В. 688 с.: іл. С. 271.

[4] Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (далі – ІЛ). Ф. 216. Од. зб. 205. 1 арк. Арк. 1.

[5] Марков К. А. Переселенцы и их организации в Западной Германии в послевоенное время. Днепропетровск: Изд-во ДГУ, 1992. 93 с. С. 57.

[6] Українські вісті. Новий Ульм. 1946. Ч. 40. 18 жовтня. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1947. Ч. 8. 23 лютого. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 6. 20 січня. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 14. 17 лютого. С. 4.

[7] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 10. 3 лютого. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 37. 8 травня. С. 4.

[8] Павленко М. І. «Біженці» та «переміщені особи» в політиці імперіалістичних держав (1945 – 1949 рр.). Київ: Наукова думка, 1979. 124 с. С. 103-104.

[9] Павленко М. І. «Біженці» та «переміщені особи» в політиці імперіалістичних держав… С. 103-104.

[10] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 5. 16 січня. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 29. 10 квітня. С. 4.

[11] International Tracing Service. URL: https://www.its-arolsen.org/ru/o-msr/ (дата звернення: 25.02.2018).

[12] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 5. 16 січня. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 29. 10 квітня. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1948. Ч. 93. 18 листопада. С. 4.

[13] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 3-4. Різдво. С. 6.

[14] Павленко М. І. «Біженці» та «переміщені особи» в політиці імперіалістичних держав… С. 103.

[15] Українські поселення. Довідник / А. М. Мілянич (гол. ред.), В. Н. Бандера, І. М. Гурин, В. В. Ісаїв. Нью Йорк: The Ukrainian Center for Social Research Inc., 1980. Т. СС. 351 c. С. 150.

[16] Центральний державний архів зарубіжної україніки (далі – ЦДАЗУ). Ф. 23. Оп. 1. Спр. 31. 7 арк. Арк. 6-7.

[17] Хмельковський Л. Тернисті стежки до Америки. Нарис. Київ: Смолоскип, 2015. 56 с. с. 25; Романюк А. Хроніка одного життя: спомини і роздуми. Львів: Видавництво «Мс», 2006. 508 с. с. 163.

[18] Клименко М. Из трех миров: Пережитое… непреходящее: «Долг, завещанный от Бога». Москва: Русский путь, 2011. 396 с. с. 164, 172.

[19] Романюк А. Хроніка одного життя… С. 163.

[20] Українські вісті. Новий Ульм. 1950. Ч. 54. 6 липня. С. 4.

[21] Українські вісті. Новий Ульм. 1950. Ч. 49. 18 червня. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1950. Ч. 18. 2 березня. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1950. Ч. 24. 23 березня. С. 4; Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 6. 20 січня. С. 4.

[22] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 11. 6 лютого. С. 4.

[23] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 42. 26 травня. С. 4.

[24] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 6. 20 січня. С. 4.

[25] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 78. 28 вересня. С. 4.

[26] Воскобійник Г. Свобода і далі: шлях української жінки до нового життя в Америці; переклала з англ. Алла Пермінова. Львів: ЛА «Піраміда», 2018. 284 с. С. 117-118

[27] Борисенко В. Українське весілля: Традиції і сучасність. Київ: ВД «Стилос», 2010. 136 с. С. 97.

[28] Чалупа А. Орвелл і біженці: Невідома історія «Колгоспу тварин». Київ: Видавництво Жупанського, 2015. 95 с. С. 31.

[29] Воропай О. В дорозі на Захід. Щоденник утікача. Лондон: Українська видавнича спілка, 1970. 281 с. С. 154.

[30] Воропай О. В дорозі на Захід…. С. 156.

[31] Велика війна 1914 – 1918 рр. і Україна: у 2 кн. Кн. 1. Історичні нариси. Київ: ТОВ «Видавництво «КЛІО»», 2014. 784 с. С. 471.

[32] Алексієвич С. У війни не жіноче обличчя / пер. з рос. В. Рафєєнка. Харків: Віват, 2016. 400 с. С. 19-20.

[33] Корнев А., Тарасов В., Эллис С. «Живи и умирать не надо!». Творческое наследие Владислава Эллиса и Владимира Одинокова. 1945 – 1947 гг. (Стихи и иллюстрации, созданные в лагере для перемещенных лиц) / под ред. С. В. Эллиса. Харьков: Раритеты Украины, 2016. 112 с. С. 41.

[34] Арутюнова-Манусевич Б. А., Мынбаева А. К. Недавно прошедшее / предисл. М. О. Чудаковой. Москва: Русский путь, 2014. 312 с. Вкладка л. 8.

[35] Чалупа А. Орвелл і біженці….  С. 31, 85-87.

[36] ЦДАЗУ. Ф. 23. оп. 1. Спр. 12. 14 арк. Арк. 4 зв., 6 зв.

[37] ЦДАЗУ. Ф. 23. оп. 3. Спр. 6. 97 арк. Арк. 62.

[38] Самчук У. Плянета Ді-Пі. Нотатки й листи. Вінніпеґ (Канада): Накладом Товариства «Волинь», 1979. 355 с. С. 286.

[39] Воскобійник Г. Свобода і далі… С. 118.

[40] Багряна Г. «І довго ти будеш плакати за мною…» (Спогади дружини Івана Багряного). Дніпро. Київ. 1992. № 10-12. С. 176 – 179. С. 176.

[41] Чалупа А. Орвелл і біженці… С. 31.

[42] Українські вісті. Новий Ульм. 1949. Ч. 64. 11 серпня. С. 4.

[43] Воскобійник Г. Свобода і далі… С. 119.

[44] Суховерський М. Мої спогади / передм. О. Зінкевича. Київ: Смолоскип, 1997. 320 с. С. 132.

[45] Хмельковський Л. Тернисті стежки до Америки… С. 14-15, 25-26.

[46] Садикова Е. Н. Из истории богослужебно-певческой деятельности русских приходов в послевоенной Западной Германии (Возващение имен). Русское зарубежье: музыка и православие : Международная научная конференция, Москва, 17 – 19 сентября 2008 г. / сост. С. Г. Зверевой; науч. ред. С. Г. Зверевой, М. А. Васильевой. Москва: Дом русского зарубежья им. А. Солженицына: ВИКМО-М, 2013. 616 с. С. 324-376. С. 346; Клименко М. Из трех миров… С. 169; ІЛ. Ф. 216. Од. зб. 1331. 61 арк. Арк. 22; Комар. Їжак. Мюнхен. 1948. Ч. 14. С. 6.

[47] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України Ф. 4470. Оп. 1. 1941 – 1945 рр. Спр. 2. 355 арк. Арк. 2-11.

[48] Кубійович В. З демографічних проблем української еміграції. Сьогочасне й минуле: Вісник українознавства. Мюнхен; Нью-Йорк. 1949. Ч. 1-2. С. 14-27. С. 17.

[49] Подобєд О. Іван Багряний: громадсько-політична та культуротворча діяльність. Київ: Ніка-Центр, 2014. 248 с. + 24 с. кольор. іл. + 1 електрон. опт. диск (CD-ROM). С. 31, 51.

[50] Хмельковський Л. Тернисті стежки до Америки… С. 17, 34.

[51] Українські вісті. Новий Ульм. 1948. Ч. 87. 27 жовтня. С. 4.

[52] Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України. Ф. 1186. Оп. 1. Спр. 38. 48 арк. Арк. 3.

[53] ІЛ. Ф. 195. Од. зб. 320. 12 арк. Арк. 5.

[54] ІЛ. Ф. 216. Од. зб. 254. 4 арк. Арк. 1.

[55] Самчук У. Плянета Ді-Пі… С. 260.

[56] Самчук У. Плянета Ді-Пі… С. 52.

[57] Самчук У. Плянета Ді-Пі… С. 52.

[58] Черінь Г. Листи до Лицаря. 1946 – 1949. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2012. 103 с. С. 73, 90, 98; ЦДАЗУ. Ф. 23. Оп. 3. Спр. 2. 60 арк. Арк. 2.

[59] Черінь Г. Листи до Лицаря… С. 89.

[60] ІЛ. Ф. 216. Од. зб. 597. 4 арк. Арк. 10 зв.

[61] Чалупа А. Орвелл і біженці… С. 30.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Олена Подобєд, опубликовано в издании  Укераїна модерна


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністерство оборони закликало громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях.

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]