Андрій Курков: В нас неосвічена більшість

Версия для печати

«Я хотів показати ментальність людей на Донбасі. Жили без відчуття країни, мали тільки регіональну приналежність. Жили не в країні, а на території. Це стало однією з причин війни.»

— У романі «Сірі бджоли» обидва герої — з Донбасу: один тяжіє до Росії, другий — проукраїнський, — розповідає письменник 57-річний Андрій Курков. Твір вийшов у харківському видавництві «Фоліо». — Вони — єдині жителі села в сірій зоні. Сергій Сергійович симпатизує Україні, тримає бджіл, хоче перевезти вулики подалі від війни. Перебирається у Запорізьку область, а згодом — до окупованого Криму. Я хотів показати ментальність людей на Донбасі. Жили без відчуття країни, мали тільки регіональну приналежність. Жили не в країні, а на території. Це стало однією з причин війни. Вона поставила жителів Донбасу перед вибором, змусила визначитися зі своїми поглядами.

На цю тему: Андрей Курков: военные действия запустили новую украинизацию

— Чи багато в Україні таких людей, як герої вашої книжки?

— Таких більшість. Особливо поблизу кордонів. Там найбільше проявляється відчуття розмитої ідентичності. Проблемні Закарпаття, Бессарабія, Сумщина, Чернігівщина. Умовна лінія між патріотами і тими, кому байдуже, проходить у кожному місті, навіть у Києві. Найбільш проукраїнською начебто є Західна Україна. Але в маршрутках на Львівщині нерідко можна почути російський шансон. Якщо попросити його вимкнути — шипітиме не стільки водій, скільки пасажири. Націоналістів добре чути, але вони не є більшістю, яка голосує на виборах.

— Як Україні втримати проблемні регіони?

— Це наслідки 27-річної відсутності ідеології. Не було єдиного інформаційно-культурного простору. Він ніколи не покривав усю територію, через це маємо проблеми на її краях. Проводили конкурс молодих поетів на Одещині. Були у 5-тисячному болгарському селі поблизу Ізмаїла. Одна жінка сказала, що ми перші, хто приїхав до них здалеку поговорити про країну. Щоб ідейно повернути ці регіони, треба звертатися до цієї проблеми щодня, багато років.

Андрій КУРКОВ, 57 років, письменник, сценарист, журналіст. Народився 23 квітня 1961-го в селі Будогощ Ленінградської області Росії. Батько був пілотом, мати — лікарем. 2-річним із родиною переїхав до Києва. Перший вірш написав у 10. Навчався у Київському педагогічному інституті іноземних мов. Був редактором видавництва «Дніпро». Два роки працював охоронцем в Одеській виправній колонії № 51. Написав понад 20 кіносценаріїв. Працював на кіностудії імені Олександра Довженка. Вів сценарні курси в британському Белл коледжі у Кембриджі. Викладав на кінофакультеті Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Член Європейської кіноакадемії і постійний член журі кінопремії «Фелікс». Автор 16 романів і п\’яти дитячих книжок. Пише російською. Перший роман «Не приведи меня в Кенгаракс» вийшов 1991-го. «15 років писав у стіл. Анотацію і дві-три глави надсилав російським та українським видавництвам, потім — по всьому світу. Отримав понад 500 письмових відмов». 1999 року роман «Пікнік на льоду» увійшов до десяти найпопулярніших у Європі. Отримав відзнаку «Золотий письменник України». Торік уперше написав книжку українською. Публіцистику «Рух „Емаус“: Історія солідарності» випустило львівське видавництво «Астролябія». Книжки перекладені 36 мовами. Вільно володіє англійською, німецькою, французькою, польською. Вивчав італійську, японську, румунську й литовську. Улюблений письменник — Даниїл Хармс. 30 років у шлюбі з англійкою Елізабет Шарп. Мають доньку 21-річну Габріелу-Таїсію, синів 19-річного Теа-Майкла-Олексія й Антона-Девіда, 16 років. Живе в Києві

— Що робити з мовним конфліктом?

— В Україні не дві, а більше мов. На вулицях, у новинах домінує російська. Але ще є кримськотатарська, угорська, румунська, польська, болгарська. Питання в статусі державної мови. Вона має бути одна. Нею мають володіти всі. Але не можна обмежувати, заважати кожному розвиватися, шукати культурний продукт рідною мовою.

Після Першої світової Італія приєднала німецькомовний Південний Тироль, що був у складі Австро-Угорської імперії. Півстоліття точилася боротьба — від заборони німецької в публічних місцях, школах до тероризму. А зараз це благополучна італійська провінція. Регіону дали автономний статус, відновили німецьку мову. Але при цьому всі південні тирольці володіють італійською.

— Чому відмовилися від фінансування державою екранізації роману «Сірі бджоли»?

— Контракт майже підписали, але в останній момент я відмовився. Не був упевнений, що той режисер зробить це добре. Не хочу, щоб фільм залежав тільки від державного фінансування. В Україні справжнього продюсерства на незалежні гроші, без державної допомоги, фактично немає.

За романом робить постановку столичний театр на Подолі. Головну роль зіграє Богдан Бенюк. Думаю, фільм рано чи пізно теж з\’явиться. Цей роман більше кінематографічний, ніж театральний.

— На Каннському фестивалі Сергій Лозниця скаржився: більшість журналістів і глядачів, які прийшли на його картину «Донбас», не розуміли, що відбувається в Україні. Європейці часто запитують вас про ситуацію на батьківщині? Чим цікавляться найчастіше?

— Так само можна запитати в українців, що вони знають про ситуацію в Косово, Македонії? Це теж Європа. Насправді мало кого обходить, що відбувається за межами їхньої країни. Про Україну, слава Богу, знають: що триває війна, хто напав, анексував Крим. Увагу привертає голодування Олега Сенцова. Він нагадує світові, чим насправді є Росія, ким є Путін. Але в деталі не вдається ніхто, крім політологів і журналістів. І це нормально. Ми їм не родичі, щоб вони копирсалися в наших бідах.

Розповідаю, що відбувається в Україні, з початку революції, війни. 2015-го мав близько 100 виступів за кордоном. Тамтешні політики казали, що з моєї книжки «Щоденники Майдану» зрозуміли більше, ніж із газет і теленовин.

— Чим українці відрізняються від росіян?

— Історично Україна — це анархічна територія. У нас ніколи не було царя. Гетьманів обирали самі. Ця анархія була демократична. При цьому ніколи не поважали владу й закони. У Росії переважає монархічна форма. Завжди був цар, якого любили. А коли не любили — вбивали і любили наступного. Зараз цим царем є Путін. Для того, щоб об\’єднатися, росіянам треба багато ворогів.

У нас ворог поки що один — РФ. Якщо і далі будемо дурні, створимо ворогів із Польщі, Угорщини. Хоча вони не будуть такі запеклі, як Росія. Бо є частиною Євросоюзу, який нас підтримує. З Угорщиною маємо вирішити мовні проблеми, з Польщею — питання Волинської трагедії. Крапку в ній мають поставити науковці, а не політики. Ми довго мали комплекс меншовартості. Наполовину він зник після помаранчевої революції, остаточно — після Євромайдану, початку війни. Тепер важливо не набути комплексу більшовартості. Це коли починаєш плювати на сусідів, вимагати, щоб усі вибачалися і кланялися тобі.

— Чи відчутний ще вплив російської пропаганди?

— В Україні прямої пропаганди немає. Але в людей, які хочуть дивитися російське телебачення, читати їхні газети, є інтернет. Це питання освіти, внутрішньої політичної роботи в державі. Не маємо дискусійних клубів. А в кожному англійському селі є кілька представництв партій, де можна випити чаю з місцевими активістами, поговорити на серйозні теми. У нас політики відкривають офіси перед виборами і закривають після. Їм невигідно, щоб люди знали більше.

— Якою є ситуація з пропагандою за кордоном?

— Там вона постійно присутня на телебаченні, в газетах. У будь-якому іноземному виданні можна купити місце під статтю. Або запросити журналіста в Сочі, після чого він стане русофілом. Росія — майстер у використанні культури як інструменту політичного впливу. Знають, що кожен освічений європеєць любить Федора Достоєвського. Скрізь пропагують своє. Платять гроші за участь своїх письменників у книжкових ярмарках. Неодноразово купували на них статус країни — почесного гостя. Створюють враження, що російська культура домінує у світі. Через це покращується імідж негативної політики Кремля. У Росії є якісна культура, принципово аполітична, яка протиставляє себе владі. Серед письменників це Борис Акунін, Володимир Сорокін, Тетяна Щербина, Людмила Улицька. Але більшість діячів культури й мистецтва підтримують Путіна, дають себе використовувати. Виступають, де скажуть: у Сирії — перед військами Асада, в окупованому Донецьку.

— Чого очікуєте від президентських виборів 2019-го?

— Сподіваюся, що Юлія Тимошенко не переможе. Президентом і далі має бути Петро Порошенко. Він відродив армію, затвердив європейський курс, курс на НАТО. Будь-який новий політик ламає те, що робив попередник. Це небезпечно. Ламати армію, курс на Європу і НАТО — це обійматися з Путіним, це відмовлятися від незалежності. У Тимошенко були особисті стосунки з Путіним. У Росії і досі на неї лежить карна справа — через махінації з колишнім прем\’єр-міністром Павлом Лазаренком. Продавали неіснуючу електроенергію російській армії. Ця справа є добрим важелем впливу. Тимошенко буде готова говорити з Росією, а Путін — із нею.

На цю тему: Андрухович: «Майдан лише розчистив дорогу для боротьби, яку можна і виграти, і програти»

— Чому в неї високий рейтинг?

— Бо в нас неосвічена більшість. Популізм популярніший, ніж раціоналізм. Люди вірять у казки, а найактивніші виборці — пенсіонери, яких легко й дешево купити. Тимошенко ж — талановита акторка. Могла б грати в Голлівуді.

— Що означає надання томосу Українській православній церкві?

— Незалежна країна сама має вирішувати свої релігійні питання. Доки найбільша церква керується з Москви, духовно й релігійно Україна сама собі не належить.

— Чимало українських співаків, артистів продовжують виступати в Росії. Як ставитеся до цього?

— Негативно. Їздити туди в часи війни — це зрада. Незалежно від того, чим ти там займаєшся: будуєш дороги чи співаєш. Якщо це не можна заборонити, то треба регулювати — через податкову систему. Ці люди повинні сплачувати більші податки за те, що працюють на країну-агресора.

—

Юлія Близнюк, фото: Олег Жмаченко; опубліковано в журналі КРАЇНА

На цю тему:

• Юрий Мушкетик: Будем и дальше жить при дураках
• Роман Малко: Неконтрольована безвідповідальність
• Мишель Терещенко: Нынешняя власть — это потомки тех, кто украл все у моей семьи
• Іван Заєць: Що сталося з українською політикою
• Ігор Юхновський: «Зміни будуть. Коли українці перестануть красти один в одного»