10 історій про людяність українців: “Трохи світла, трохи тепла”

Версия для печати

Весь світ сьогодні говорить про Україну, підтримує нас та допомагає наблизити день нашої перемоги. На перших шпальтах світових видань з'являються сотні історій про окуповані та звільнені міста, про зброю та гуманітарку, про політику та окопи. Але головні історії ті, в центрі яких люди.

Ті, які показують не лише хоробрість, а й людяність нашого народу. У виданні “Рубрика” зібрали десять таких історій. Хоча насправді їх десятки тисяч.

У чому проблема?

Війна несе багато болю. Але саме так нації стають сильнішими. З кожною новою трагедією все важче зберігати надію і все важче триматися. Але іноді, щоб стало легше, достатньо лише роззирнутися. Наш народ — невичерпне джерело сили та натхнення. 

Наша найпотужніша зброя — це людяність і доброта. У великих вчинках, у маленьких справах, у добрих намірах. "Рубрика" зібрала для вас десять історій цієї війни, які надихають і повертають віру в людей. Саме з них і складається справжня Україна. 

Читайте також: Капелан Сергій Цьома: «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана»

Яблука перемоги

Це фото пані Параски з Харківщини облетіло пів світу. 96-річна мешканка звільнених від російських окупантів Циркунів, винесла своїм визволителям все, що мала — низький уклін та яблука з власного саду. 

Волонтери, які привозять гуманітарну допомогу на звільнені території, розповідають, що і зараз пані Параска жодного разу не відпустила їх зі свого подвір'я без якогось подарунка. Малина, м'ята, яблука, томати — жінка ділиться всім, що вирощує біля дому з тими, хто приїжджає з допомогою у Циркуни.

А ще бабуся завжди питає, чи скоро там вже перемога.

"І щоразу, дивлячись у її прозорі блакитні очі, ми кажемо, що скоро, адже не маємо права її підвести! Віримо, що бабуся Параска, як і всі ми, дочекається нашої перемоги, та зичимо їй міцного здоров'я і сил!", — кажуть волонтери.

Світло для захисників

На фото вище — Василь Малецький, що живе у центрі для бездомних людей у Житомирі. У лютому 2022 через тромбоз Василь втратив ногу. Після того потрапив до притулку для безхатьків. Проте жалітися на свою долю чоловік не має часу. Попри інвалідність, Василь Малецький став волонтерити. Щоб нашим захисникам було комфортніше на передовій, він взявся виготовляти окопні свічки.

Чоловік каже, перед тим, як почати робити свічки, дивився в інтернеті майстеркласи. Тепер і сам може надавати консультації. З жовтня 2022 року Василь виготовив більше, ніж 4000 окопних свічок!

"Знаю, що це потрібна справа. Там хлопці чекають трохи світла, трохи тепла", — говорить Василь Малецький. 

Читайте також: Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"

"Швидка" для ЗСУ

Іван та Ярослава Солтиси живуть на Львівщині, в місті Судова Вишня. Подружжя втратило на війні єдиного сина Володимира. Йому було 34 роки. Батьки кажуть, що він ніколи не служив в армії, однак з початком повномасштабного вторгнення пішов захищати свою країну добровольцем. На отримані за загиблого сина виплати батьки вирішили купити машину швидкої допомоги для фронту.

"Я побачив в якому стані був мій син, коли його привезли. І вирішив придбати "швидку", щоб допомагала на фронті. Я це одразу запланував, що ліпше нехай комусь допомагає вона там", — каже батько загиблого воїна Іван Солтис.

Іван Солтис придбав "швидку" в Польщі. Автомобіль обладнаний всім необхідним для надання медичної допомоги. В ньому також є два холодильники з ліками. Додатково подружжя купило ще й запасні колеса. Так пам'ять про сина допоможе врятувати життя інших захисників України.

Ми, українці, однієї крові!

Херсон, що майже 10 місяців перебував у російській окупації, ЗСУ звільнили на початку листопада. Практично одразу війська рф, що відступили на лівий берег Дніпра, почали обстрілювати місто з мінометів та артилерії. Аналітики кажуть, що щоденними обстрілами країна-терорист прагне стримати ЗСУ у Херсонській області, залякати херсонців та знизити бойовий дух цивільного населення. Але це їй не вдається.

24 грудня, напередодні Різдва, стався особливо кривавий обстріл — внаслідок російської атаки в Херсоні загинуло десятеро людей, ще 68 було поранено. Після цього у херсонському Центрі здачі крові миттєво вишукувалися черги людей, щоб стати донорами та врятувати десятки поранених внаслідок терору рф. Люди, попри повторну небезпеку, були готові кілька днів стояти в черзі заради порятунку інших. В цьому і є супер сила українців!

Читайте також: История превращения русского в украинского националиста

Дніпро та дніпряни. Чужої біди не буває

14 січня армія рф вкотре вдарила ракетами по Дніпру. Одна з них поцілила у житлову багатоповерхівку, повністю зруйнувавши цілий під'їзд. В той день загинули 46 людей, ще більше залишилися без житла. 

Волонтери разом із людьми, які мешкають неподалік, організували точки гуманітарної допомоги для тих, чиї квартири знищила російська ракета. Збирали й видавали постраждалим речі першої потреби. Цілодобово на місці, де відбувалася рятувально-пошукова операція, працювали польові кухні, де мешканцям будинків, а також рятувальникам та медикам волонтери готували гарячі страви та чай. 

Після вибуху, спричиненого ракетою, одна з родин опинилася у пастці. Люди не могли вибратися з заблокованої квартири у сусідньому з понівеченим під'їзді. Врятувала їх сусідка. Вона звернулася до патрульних з проханням допомогти вибратися родині. Для того, щоб рятівники могли дістатися до заблокованих людей, вона не пожаліла стіну власної квартири. Патрульні власноруч за допомогою лома та кувалди зробили отвір в стіні й витягли звідти двох дітей та чотирьох дорослих. Не забули й про кота.

Юні герої з Броварів

18 січня на дитсадок у Броварах впав вертоліт ДСНС, що прямував до Харкова з керівництвом МВС України на борту. В авіакатастрофі загинули всі дев'ятеро людей, які перебували на борту, а всього жертвами трагедії стали 14 людей (серед них — дитина). Ще 25 людей постраждали. При падінні гвинтокрил частково пошкодив багатоповерхівку та дитсадок "Джерельце".

Одними з перших на місце катастрофи прибігли місцеві підлітки — старшокласники Андрій Даценко, Антон Прищепа, Віктор Комісаров та Гліб Касьян. З перших хвилин після падіння гелікоптера в Броварах четверо друзів заходилися допомагати постраждалим усім, чим могли.

"Коли почув вибух, прибіг сюди, почав допомагати. Тут через паркан передавали поранених діток, в основному в них були синці й подряпини. Ми занесли їх додому, наклали пов'язки, записали імена та прізвища, знайшли їхніх батьків", — розповідав Гліб Касьян.

За словами хлопців, ситуацію також серйозно ускладнили автівки, припарковані обабіч дороги. Тож підлітки приєдналися до дорослих та почали відтягувати машини, щоб звільнити проїзд для лікарів, пожежників та поліціянтів. Також підлітки роздавали солодощі дітям, щоб вони трошки відволіклись від пережитого. Згодом у ДСНС нагородили хлопців за мужні дії у перші хвилини після аварії — їм вручили пам'ятні медалі "За врятоване життя". 

Читайте також: Отец Сергий Дмитриев: «Я не могу простить сегодня врага, пришедшего нас убивать» 

Різдво для окупантів

Україна і світ вже не раз бачили жорстоке ставлення російської федерації до наших військовополонених. Кожен, хто слідкує за війною росії проти України, знає крізь які тортури проходять українські військові, у російському полоні. Натомість до російських полонених ми ставимось інакше.

У Святвечір, 6 січня, у таборі на Львівщині російським військовополоненим влаштували різдвяні заходи. Для утримуваних осіб у таборі організували святкову вечерю з кутею, пампухами, борщем та узваром. Також їх повели до церкви, де священник відслужив святкову службу й прочитав проповідь. Якраз у цьому і полягає різниця між нами: людяність українців проти звірства російських загарбників.

Найцінніший скарб

Захист слабких, турбота про тих, хто від нас цілком залежить, про братів наших менших, і визначає ступінь людяності. Армія росії руйнує зоопарки й притулки, її солдати катують собак і котів заради розваги, влаштовують сафарі на свійських тварин.

А наші військові прямо на позиції під обстрілами приймають котячі пологи, лікують та приймають до складу своїх підрозділів поранених бездомних собак. Наші рятівники вручну розбирають уламки зруйнованих будівель, щоб відкопати з-під завалів клітку із живою шиншилою. 

Тисячі українців, що через війну стали вимушеними переселенцями, теж довели свою людяність не на словах. Тікаючи від звірств окупантів, вони вирушали у невідомість з однією сумкою чи наплічником, залишаючи все своє майно. Проте не забували своїх домашніх тварин — несли їх у своїх руках як найцінніший скарб. 

Врятувати "рядового Кота"

Багато хто пам'ятає історію кішки з Бородянки на ім'я Глорія, яку врятували з сьомого поверху багатоповерхівки, розбомбленої російськими військами під час вторгнення в Україну. Кішка прожила на залишках будинку близько двох місяців без їжі та води.

Щоб врятувати тварину, організували цілу спецоперацію — до Бородянки пригнали спецтехніку, за допомогою якої вдалося піднятися та спустити тварину на землю. Кішка Глорія, яку спочатку волонтери назвали Шафою на честь "стійкої шафки" з Бородянки, стала персонажем багатьох мемів і символом незламності українського народу у боротьбі з російськими окупантами. Завдяки цьому кішку впізнала власниця, яка загубила її під час атаки росіян. Жінка перетнула пів країни, щоб повернути улюбленицю в родину.

Наша місія — допомагати один одному

До початку повномасштабного вторгнення росії на територію України Анна Шульга мала у Харкові дитячу кінно-спортивну школу з майже двома десятками коней. 15 років вона займалася іпотерапією і готувала професійних вершників.

Родина Анни разом з конями пережили у Харкові перший, найстрашніший місяць бомбардувань. Але коли російський снаряд влучив у п'ятиповерхівку поряд із будинком Анни, а другий снаряд впав десь у кінці території стайні, де гуляли коні (але не розірвався), родина вирішила евакуюватися. Частину коней роздали учням. А 10 коней привезли на Житомирщину. З собою забрали й "пенсіонерів", яким понад 20 років.

Про своїх коней Анна говорить з любов'ю:

"Це Фунтик. Він 1998 року народження. Старий. Мудрий. І ще й досі намагається мене чомусь навчити. Є також Богема — п'ятирічна кобила. І є Ректор — мій перший кінь. Його я купила у чотирирічному віці. Навчала його стрибати через перешкоди. Також на ньому вчилися мої перші учні. Але так трапилося, що він отримав травму, яка надалі не сприяє верховому навантаженню. Тобто він може лише гуляти та їсти. Йому вже 21 рік. У нього немає зубів. І я сказала, що до останнього дня він буде зі мною".

У родини була можливість виїхати за кордон. Чоловік Анни — багатодітний батько. Але подружжя вирішило залишитися в Україні. Щоб доглядати за старенькими конями й паралельно відновлювати свою справу вже на Житомирщині. Анна каже:

"Я вважаю, якщо ми народилися в Україні, то це наша земля і нам є тут що робити. Є діти й дорослі, яким ми потрібні. Це наша така місія — лишатися тут і допомагати один одному".

—

Цей матеріал створено онлайн-виданням "Рубрика" в межах програми "Український фонд швидкого реагування", яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. 

В тему:

• Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти
•  Адвокат і старший солдат Євгенія Закревська: "Перший обстріл нашої позиції в Києві – це був friendly fire"
• Олена БІЛОЗЕРСЬКА: "Уперше війна відбувається так відверто й неприховано: ми або вони, до кінця"
• Юлія Паєвська "Тайра" про російський полон: "Мені одразу сказали, що жити ти не будеш"
• Чому українки, попри війну, повертаються з-за кордону з дітьми в Україну
• Настоятель храму Православної церкви України провів у російському полоні більше двох місяців
• "Ми – нестандартна армія, не така, як в Росії, США або Європі"