Полковник Косенко: «Мені дали 50 людей і сказали: “Пуща-Водиця — там”. З них в армії служили тільки п’ять»

— Ні. Не думав повертатися хоча б через те, що в мене був свій бізнес. Я ним займався, і було все добре. 2014-го мені запропонували повернутися, та я не погодився. Пропонували повернутися в паперову діяльність, але мені це не сподобалось, і тому я був просто волонтером. З 2014-го до кінця 2020-го допомагав чим міг військовим, тому що на початку війни їм було зовсім тяжко.

— Як українська армія змінилася відтоді? Що ви побачили, повернувшись?

— Нині ми поступово відійшли від совка. На певних етапах… Прийшли молоді кадри, молоді командири. Навіть офіцери, які народилися в Україні. У них зовсім інше мислення, вони не зашорені. Тому що радянська влада давала нам шторки. Ми ніби дивилися, але вправо чи вліво голову повернути неможливо. Для них авторитети не якісь віртуальні. Їхні авторитети серед тих, з якими вони служили, з якими воювали. І це реально змінює армію. Тому що відбулося омолодження кадрів. Я зараз воював на Кремінній, де комбату було 26 років. У радянські часи це було неможливо навіть. Навіть тим комбатам, які воювали в Афганістані, це було не варіант. Тому зміна кадрів, оцінювання кадрів дають певні результати. Армія змінилася.

— А совка ще багато залишається?

— У певний період часу він повернувся трохи в армію. Але я ж кажу, що для молодих людей авторитетів немає, вони всі воювали. І багато офіцерів, які сьогодні в управліннях, у Генеральному штабі, у командуванні сил ТрО тощо, — це ті люди, які пройшли школу війни. Не паркетну, а школу війни. Тому совки просто сидять тихенько й роблять свою роботу як уміють.

Усе відразу змінити не можна. Реформування армії поступово відбувається, поступово все зміниться. Ви самі розумієте, що кадри омолоджуються. Офіцери молодої нової формації, які пройшли школу війни, учаться, у них є бажання вчитися й рухатися вперед. Тому що в радянські часи, якщо ти в 50 років став комбатом, то це ого-го: я комбат у 50 років. А тепер вони у 26–27. Плюс багато офіцерів, солдатів нині навчаються за кордоном. І це теж переломний момент у мисленні людей. Адже на заході принцип який? Спочатку людина, потім — решта. У нас було все навпаки: решта, а потім людина. Тому оцей принцип «людина, а потім решта» щільніше входить у вжиток офіцерів, солдатів, сержантів. Тож думаю, що зміни будуть. Я в цьому впевнений.

— Ви готувалися до цієї війни? Розуміли, що вона буде? Яка буде?

— Я розумів, що вона рано чи пізно буде, але точно не готувався. Я займався бізнесом. Були якісь знання, уміння.

Фото з власного архіву Владислава Косенка

— Чому пішли саме в ТрО, а не у звичні для себе армійські структури?

— Усе просто. Прийшов 24-го у військовий комісаріат, і мені сказали: «А що ми тобі можемо запропонувати? Дві вищі освіти… Іди додому». Я прийшов додому, відсвяткував зранку 25 лютого день народження доньки, а після обіду поїхав у ще один військовий комісаріат. Там мені так само відмовили. Але я почув, що на вулиці Полярній видають зброю, і прийшов туди звичайним солдатом. Узяв зброю. Коли спитали, чи є офіцери, виявилося, що серед усіх офіцерів я був найстаршим. Підполковником. Мені дали взвод 50 людей і сказали: «Пуща-Водиця — там». Я поїхав. З тих 50 в армії служили тільки п’ять чи шість. Знаєте, у кепках, у кедах. Якраз було потепління. У куртках легких. Ну бандформування, по-іншому не назвеш. Тих, хто був в АТО, я поставив командирами відділень — уже стало легше, тому що пацани знали, що їм робити, як робити, де робити. Ми облаштували, як змогли, якісь позиції (у нас ні лопат, нічого не було) і зайняли оборону. Пробули в Пущі-Водиці 25–26 лютого, а ввечері 26-го нас поміняли. Туди зайшов повноцінний батальйон. Мені додали ще сотню людей, і вже 27 лютого я вийшов на вулицю Кондратюка й займався обороною там. Але вже з ротою.

— У вас тоді ще не було реальних боїв із цими людьми, так?

— Я вам більше скажу: вони ще просто не розуміли, куди прийшли та що робити. Коли в тебе 200 людей і ти не знаєш, хто офіцер, хто солдат, така каша, вираховуєш це все діло, оце справжня жесть. Але потім усе налагодилося. Ми нормально облаштували позиції. Уже з’явилися лопати, зв’язок з місцевими жителями, з районною адміністрацією. На позиції вже почали насипати нам ракетками…

Ви зрозумійте, це були люди, яких треба було вчити. Тому перше, що зробив, — почав запрошувати інструкторів, які вчили, як поводитися зі зброєю, як її застосовувати. І так далі. Неготовий солдат — це горе. Так не можна.

— Те поповнення, яке сьогодні до вас приходить, уже має відповідну підготовку?

— Люди, які навіть десь чогось не знають, попадаючи в колективи, які воювали (а вже тепер бригада вся воює, усі батальйони прийшли через передову, деякі по два виходи зробили), дуже швидко навчаться всього, чого треба. Я тільки півтора місяця на посаді командира 112-ї окремої бригади ТрО Києва, але ми вже запустили процес підготовки для всіх, хто служить у бригаді. У мене заняття проходять навіть у підрозділах забезпечення. Такого, щоб люди не готувалися, у мене нема й не буде. Будь-який підрозділ, навіть забезпечення чи штаб, мають готуватися.

— Чого ви їх вчите? Що вони мають уміти?

— Усе — від стрільби до тактичної медицини. Тому що сьогодні бої динамічні. І в цьому контексті вони мають уміти все. Є люди, які професійно вміють використовувати гранатомети, я їх стараюся зберегти. Мінометники… Артилерію теж треба вміти застосовувати. Ми тісно співпрацюємо з навчальними центрами та готуємо людей, щоб вони професійно виконували свій обов’язок. Такого, щоб прийшов — на тобі автомат, іди стріляй, уже немає. Тобто люди прийдуть, обітруться, набудуть розуміння — і все виходить.

— Це тільки у вас так чи всюди?

— Я не знаю про всіх, у мене так. Знаю, що в декількох бригадах теж поставлено на такий рівень. Коли дають якийсь зразок техніки, а ти не вмієш його використовувати, то навіщо він тобі? Щоб був? Це не варіант. Тому треба вчити. Учити мінометників, гранатометників, операторів «Джавелінів». Та й стріляти треба вчити. Бо людина, може, й уміє стріляти, але ніколи не робила цього в бойових умовах — лише в мирних, коли назад не приходить. І ти маєш зробити так, щоб вона, прийшовши на позицію, розуміла: назад теж прилітає.

— Для вас як керівника які найважливіші риси стосовно підлеглих?

— Людяність. Я не любитель тих, які клацають каблуками. Для мене це не є потрібним. Мене це реально вибішує. Це все клацання було в радянській армії. Ми українці, і ми не в радянській армії, тому має бути зовсім інший підхід. У роботі людей важливі професіоналізм та оперативність. Я був директором своєї компанії і звик до того (та й ще тоді, коли служив до 2012 року), що, коли є поставлене завдання, його мають виконати. Не можеш виконати — прийди й скажи. Якщо ти не хочеш виконати, то я вмію попросити. Або ти це зробиш, або ти будеш робити в іншому місці.

Коли до людей ставитися нормально, вони так само будуть виконувати свою роботу. Принцип першочергового довір’я має бути. Бо якщо ти не довіряєш людям, вони із часом перестають виконувати певні задання, бо починають думати: що б вони не зробили, усе одно постійного будуть винуваті. У людей не має бути вічного почуття провини. І тоді буде все нормально.

З людьми треба здоровкатися, спілкуватися. Ти сьогодні можеш бути командиром бригади, а завтра можеш і не бути. Тому людяність передусім. Тому що це люди, хороші вони, погані, але це твої люди. Жоден командир жодного рівня сам не виконає ніякого завдання. Як ти налаштуєш роботу свого менеджменту й управлінців, такий результат і отримуватимеш. Криком, шумом, гамом цього не вдасться зробити. Ніколи. Кричить слабка людина.

Також треба розуміти, що командир батальйону чи командир бригади ухвалює рішення не тільки з якоїсь віртуальної реальності. Є бойовий наказ старшого начальника, є штаб, є менеджери. Він не вирішує сам. Усього командир не може знати. Тому немає дурних наказів — ухвалене рішення командира завжди зважене. Якщо ти вважаєш, що в чомусь він помиляється, то спочатку виконуєш наказ (в армії це так), а потім його оскаржуєш.

— Чому росіяни так швидко втекли з-під Києва?

— А їм було тяжко. Я так думаю, вони зрозуміли, що тут їм нічого не вдасться. Ну уявіть: у Києві 700 тисяч людей згрупувались і взяли зброю. І вони розуміли, що це найбільш умотивовані люди. Коли вони сюди заходили, думали, що будуть короваї, хліб-сіль, будуть їх тут зустрічати, а їм «коктейлі Молотова», «Джавеліни». Тобто їм теж було тяжко. Ну й отримали вони нормально. Плюс тоді розбомбили дамби й вода піднялася. Далі вже йти не могли. А якщо й починали якісь форсування, то зразу їм насипали.

— Чим займалися після оборони столиці?

— У Києві я був командиром роти. Наприкінці березня став командиром батальйону. Після завершення всіх активних бойових дій мене перевели для облаштування першого рубежу оборони столиці, і ми в складі батальйону виїхали за Київ та займались облаштуванням позицій на певній ділянці. Нам пощастило, що поруч були полігони, тож ми за три з половиною місяці пройшли там повну підготовку: інструктори, біганина, стрільба й решта. Потім виїхали на Харківщину, брали активну участь у визволенні Харківської області. Дві мої роти були штурмові, але обійшлося мінімальними втратами, тому що знали, як це робити. Втрати були, але, як порівняти з іншими, у нас усе було добре.

Ми зайшли в місто Вовчанськ і там займались обороною до грудня 2022 року. Потім вийшли на відновлення й у кінці лютого знову виїхали вже в район Кремінної. Повоювали там. Війна у Вовчанську і в Кремінній — це дві різні війни. Тепер той батальйон, який я очолював, перебуває теж у Київській області, теж займається, комплектується й готується. А я став командиром бригади — от і все.

— Які враження були після звільнення окупованих територій, як люди вас приймали?

— Молодь і діти нас зустрічали щиро. Це вже українці, які народилися в Україні, як у незалежній державі. Але були люди, які чекали, що росіяни повернуться. По-різному.

В основному було більше проукраїнських, ніж проросійських. У тих, хто хотів утекти, поки ми заходили, було на це три дні, бо ми йшли поступово. Тому всі, хто підтримував Росію, через шебекінський перехід і побіли.

— Легендарне Шебекіно…

— Я його спалив перший раз…

Поки ми там займали певну ділянку, росіяни в поті чола по нас насипали. Було приблизно 85–100 приходів на день. Ми за тиждень закопалися, облаштували позиції, потім знайшли 120-й міномет і БК російські. У мене було достатньо дронів і хороша аеророзвідка, і ми почали вираховувати їхні позиції. Потім вони нам узяли й вимкнули світло. Ми їм теж. Вони нам вирубали газ. Ми їм теж.

Ми їх почали потихеньку палити. Спочатку спалили всі позиції, потім спалили підстанції, потім уже дронами виявляли цілі, які ми не діставали, і бригада, під якою ми були в оперативному підпорядкуванні, свою артилерію їх добивала. Так ми стали першопроходцями, які спалили Шебекіно.

Потім через лінію камер хакери зайшли до них у центр міста й знайшли їхні склади. Вони облаштували їх у торговому центрі. Коли старші товариші бахнули по торговому центру, то рвало дні три. А потім ми їх узагалі загнали за Шебекіно. Працювали так, що навіть коли вони лопату брали до рук і десь ішли, то по них обов’язково прилітало.

— А чим ця ділянка біля Вовчанська відрізнялася від лінії фронту біля Кремінної?

— Тут не було танчиків. А там були в нас і танчики, і БТРи, і авіація, і штурмові дії — усе було. Тобто на тому клаптику землі вони одну ДРГшку закинули, по ній насипали, і більше вони тією дорогою не ходили.

— Наскільки нинішні намагання «орків» пробити фронт біля Кремінної, щоб спробувати знову вийти на Харків, можуть бути успішними?

— Не проб’ють. Я думаю, що не проб’ють. Коли вони вперше туди йшли, там військ майже не було, вони зустріли опір аж десь під Харковом. А тепер там військ достатньо, озброєння теж. Вони штурмують, але там і залишаються.

— Які завдання зараз виконує ваша 112-та бригада, якщо не секрет, і де?

— По чотирьох напрямках. Два підрозділи — на Півдні, два підрозділи — на Сході. Воюють. Ну й тут на відновленні теж п’ять батальйонів. У нас ротаційна система виходу на позиції: одні працюють, інші готуються їх замінити.

— ТрО як структура виконала завдання, які на неї покладалися, як ви думаєте?

— ТрО своє завдання виконала й буде виконувати. Тероборона сьогодні — це набагато більше, ніж те, що було до 2022 року. Раніше це був Київ, Миколаїв, Дніпро й регіони, а тепер бійці тероборони воюють скрізь. Я вам більше скажу: ТрО на цьому етапі — найумотивованіші люди: вони прийшли самі, їх ніхто за руку не вів.

— Спираючись на півторарічний досвід, на вашу думку, що варто змінити чи вдосконалити в ТрО, щоб ця структура могла бути ефективнішою?

— Усе просто. Подивімося на досвід Ізраїлю. Три дні — півмільйонна армія. Але ця півмільйона армія готова до виконання бойового завдання. Чому? Тому що вона проходить усі етапи підготовки. І проходить систематично. Раз на пів року тебе, резервіста чи призовника, висмикують з роботи й ти відбуваєш місячний курс. Ти розумієш, де твоє місце, яке завдання виконуєш і так далі.

Якби ця вся система в ТрО була налагоджена із самого початку, було б зовсім по-іншому. Але ТрО — система, яка постійно вдосконалюється. У нас найбільше айтівців, найбільше комунікабельних людей, це люди, які самі прийшли. Сьогодні в ТрО бракує лише одного — важкого озброєння. Якщо додати людей і дати важке озброєння — танки, пушки, тяжкі міномети (120 міліметрів і більше), вона буде на рівні виконувати свої завдання, як бойові підрозділи. Це я точно знаю, тому що служив і з 14 бригадою, і з 95 штурмовою бригадою. Ми можемо виконувати завдання. Тільки повторюся: для цього треба додати людей, важке озброєння, нормальну артилерію і навчити.

— Чому не дають?

— Недостатньо зброї для регулярних військ. Через те ми укомплектовуємося трохи за іншим принципом.

— Чи є сенс проганяти через ТрО всіх чоловіків, а не лише добровольців, як це робиться, наприклад, у Швейцарії?

— Так. Тому що людина, яка захищає свою територію, свій клаптик землі, яка знає цю територію, знатиме своє місце в строю і буде ефективнішою. Трохи підготовки, озброєння — і, повірте мені, усе буде ок. Ми нині й так найкраща армія в Європі.

— Сьогодні багато втомлених від війни. Ви не втомилися?

— Я по своїй натурі оптиміст. Я все одно знаю, що ми переможемо. Що більше підготовлених військ у нас буде, то швидше переможемо. І швидше я повернуся в бізнес.

А вся ця гульня, тусня, усі, для кого війна вже закінчилася або десь там, — це ті люди, які поїхали з України й не були тут у той час, коли було тяжко. Вони тоді всі були або за кордоном, або, як я кажу, у закарпатському котлі, де ніфіга не робили. Тепер вони повернулись і поводяться так само. У них безпечність. Вони весілля гуляють з розмахом, усе роблять для того, щоб знецінити тих, хто захищає країну.

Я вам більше скажу. Буде перемога, і вони найперші ходитимуть тут з орденами та медалями й кричатимуть, що є учасниками Куликовських битв. Вони не розуміють, що військові повернуться з фронтів, і вже те лідерство, яке було колись, трошки зміниться. Тому що люди мали певний життєвий досвід. Вони побачили, хто друг, а хто ворог. У мене є друг Коля Сєрга, ми давно дружимо. Під час виступу перед солдатами він переважно каже так: «Ви повинні повернутися живими для того, щоб не дати “західнозакарпатському” воєнному округу прийти до влади». У сенсі людям, які ні тоді не брали жодної участі, ні тепер не беруть. Які вважають, що їм усі щось винні. І точно так само поводяться і за кордоном, і на заході України, де їх прихистили. Ніхто нікому нічого не повинен.

— А вистачить тим, хто повернеться з війни, сили та бажання ще розбиратися з дурнями на місцях?

— А це люди, які найбільше вмотивовані. Тому що вони воювали. Не за щось там, а воювали за Україну. І ці люди будуть реально вмотивовані щось змінити, перебудувати, побороти корупцію і так далі. Тому я впевнений, що після перемоги це все зміниться.

— Як ви бачите цю перемогу?

— Це не так буде свято, як… Багато загинуло. Це буде… тяжко. Ми переможемо. Однозначно переможемо, але це буде ще й велика скорбота. Тому що людей багато полягло. Тому що це війна…

У кожної людини своя перемога. Хтось прийшов перемогти й потім будувати якусь політичну кар’єру. Для когось перемога — це вихід на кордони. По-різному. Багато моїх друзів кажуть: кордони — і все, нам більше не треба. І просто займатися відбудовою своєї держави. Я впевнений, що українці після перемоги все відбудують і ми будемо однією з провідних держав Європи. Тому що для цього в нас є всі можливості. Ми велика держава, у нас є все. І більшість людей люблять свою державу, тому й узяли в руки зброю, щоб її захистити.

Автор: Роман Малко, фото: Олег Пальчик

«Аргумент»

На цю тему:

• Валерій Залужний: Сучасна позиційна війна та як у ній перемогти
• Залужний: Ситуація зайшла у глухий кут, було помилкою сподіватися на виснаження Росії