Отримав реальний строк покарання перший ієрарх московського патріархату в Україні; дай Бог - не останній

Версия для печати

Вперше в пострадянській історії суд засудив до реального строку покарання ієрарха Московського патріархату. Хмари над проросійськими священиками в Україні згущуються.

Про це йдеться у статті видання novayagazeta.eu.

Патріарх схвильований

7 серпня Вінницький міський суд засудив до п'яти років позбавлення волі правлячого митрополита Тульчинсько-Брацлавської єпархії Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) Іонафана (у світі Єлецкіх Анатолій Іванович). Він визнаний винним за чотирма статтями Кримінального кодексу України:

ч. 2 ст. 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну або повалення конституційного ладу або захоплення державної влади);

ч. 1 ст. 110 (посягання на територіальну цілісність та недоторканність України);

ч. 2 ст. 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної, регіональної приналежності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками);

ч. 3 ст. 436-2 (виправдання, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України, глорифікація її учасників).

З осені минулого року Іонафан перебуває під домашнім арештом у Вінниці, а судовий процес розпочався 5 червня. Із зали суду митрополит вирушив додому, оскільки вирок не набрав законної сили, а запобіжний захід 74-річному ієрарху суд змінювати не став. Зрозуміло, сам Іонафан та його адвокати провини не визнають і мають намір оскаржити вердикт. А це означає, що ще кілька місяців відносної свободи у «вірного послушника» патріарха Кирила (так сам Іонафан підписує свої послання до Москви).

Українські правоохоронні органи, насамперед СБУ, порушили кілька кримінальних справ проти ієрархів УПЦ МП, яка вважалася оплотом «російського світу» в Україні і продовжувала «маневрувати» між Києвом та Москвою навіть через півтора роки після початку повномасштабної війни. Крім справи Іонафана, до суду дійшла лише одна з них — за звинуваченням колишнього митрополита Кіровоградського та Новомиргородського Іоасафа (Губеня) у розпалюванні міжконфесійної ворожнечі. На відміну від Йонатана, суд у Кропивницькому призначив Іоасафу умовне покарання, а митрополит повністю визнав свою провину. Фактично він пішов на відпочинок та переїхав до Києва, прийнявши титул митрополита Васильківського, вікарія Київської єпархії УПЦ МП.

Митрополит Кіровоградський та Новомиргородський Іоасаф. Фото: СПЖ

Під слідством також перебувають намісник Києво-Печерської лаври (за версією Московського патріархату) митрополит Павло (Лебідь), Черкаський митрополит Феодосій (Снігірьов) та Запорізький митрополит Лука (Коваленко).

Вирок Іонафану викликав емоційну реакцію патріарха Кирила, який був ректором Ленінградської духовної академії у 1970–80-ті роки, коли Іонафан там навчався та викладав. Більше того, 1978 року Кирило висвячував Іонафана в сан ієромонаха. Не знайомий із матеріалами справи московський священноначальник впевнено заявляє: «Всі ці <висунуті СБУ проти Іонафана> звинувачення абсолютно нікчемні, а так звані докази сфальсифіковані».

При цьому, щоправда, визнає: його колега закликає до єдності Святої Русі, що в умовах екзистенційного конфлікту Росії з Україною звучить не інакше, як заклик до капітуляції останньої.

Патріарх, який після 24 лютого 2022 року жодного разу не висловив співчуття своїй українській пастві через руйнування храмів та загибель людей, апелює до «світової спільноти, релігійних і політичних лідерів, правозахисних організацій», скаржачись на «безкарні переслідування» УПЦ МП.

«Злорадіти не виходить ...»

Визнаний лідер промосковської фракції в єпископаті УПЦ МП потрапив у поле зору українських правоохоронців лише у жовтні минулого року. Під час обшуку, проведеного на квартирі Іонафана слідчими СБУ та поліції, було вилучено цілі упаковки пропагандистської літератури про «російський світ», відродження Новоросії, різні звернення Володимира Путіна та листівки на підтримку Росії. Серед них були й власні твори митрополита, який пише музику та вірші, наприклад, «гімн за матір-Росію». Своє авторство ієрарх не заперечує, але виправдовується тим, що текст був написаний до війни. За свідченням голови «Асоціації православних експертів» РПЦ Кирила Фролова, Митрополит Тульчинський «послідовно проросійський», «відданий Росії», «ненавидить українізацію». Ці свої погляди Іонафан сповідував цілком відкрито – наприклад, у доповіді «Києвоцентризм як антипод Російському світу» на конференції у московському готелі «Національ» 15 жовтня 2010 року. Тоді він звинувачував ідеологів «самостійної» України у «руйнуванні єдиної православно-російської ідентичності, розколі та культурній деградації поколінь», побудованих на «русофобії та запереченні метафізичного та геополітичного значення Росії». Тульчинський владика запевняв московських начальників, що «в УПЦ МП зараз більше орієнтуються на правлячу проросійську Партію Регіонів на чолі з Президентом В. Ф. Януковичем».

Про те, наскільки болісно подібні сюжети сприймаються в пораненій війною Україні, каже історія греко-католицького (уніатського) священика з Ужгорода Романа Кураха, який днями у проповіді закликав до примирення «великих та прекрасних народів Росії та України», щоб вони «обнялися і прославили Господа». Проповідь почула продюсер ВВС News Дар'я Сипігіна: у відповідь на її подив священик підтвердив, що благословляє ворогів України, бо так «Ісус сказав». Закарпатський єпископ Православної церкви України Варсонофій (Рудник) закликав вигнати о. Романа Кураха з України, але інцидент швидко потрясли: священик приніс офіційні вибачення, а Мукачівська греко-католицька єпархія усунула його від служіння.

Цими ж днями в Ужгороді триває судовий процес над лідером русинського національного руху протоієреєм Димитрієм Сидором. До війни закарпатські русини отримували велику підтримку з Москви, яка вважала їх реальною силою, здатною розпалити сепаратистський рух на крайньому заході України.

Протоієрей Димитрій Сидор. Фото: скріншот відео «Ужгород православний»

Митрополит Іонафан (Єлецкіх) — один із небагатьох архієреїв УПЦ МП, які народилися в Росії. За офіційною версією, в Україні він виявився майже випадково жертвою гонінь з боку КДБ. Він народився у Воронезькій області у сім'ї військового, а дитинство провів у Північноморську, де служив його батько. Навчався у Ленінградській духовній семінарії, а потім і академії, яку закінчив у 1976 році, коли ректором став молодий єпископ Кирил (Гундяєв). Помітивши музичний талант Іонафана, Кирил залишив його професорським стипендіатом у регентському відділенні та керівником академічного хору. Як і Кирило, Іонафан входив до ближнього кола Ленінградського митрополита Никодима (Ротова), який фігурує у документах КДБ під агентурним псевдонімом «Святослав». Молоді студенти та іподіакони, яких збирав навколо себе Никодим, склали в РПЦ якесь таємне лобі, відоме під ім'ям «нікодимівців». Вважається, що їх об'єднувала не тільки спільність ідеології, а й щось, що отримало в церковному фольклорі, іменування «никодимова гріха». «Никодимівці» досі дуже впливові в РПЦ: у 2009 році вони зайняли патріарший престол.

За легендою, 1986 року Іонафана звинуватили у поширенні серед студентів духовних шкіл «Архіпелагу ГУЛАГ», через що йому нібито заборонили проживати в Ленінграді. Незрозуміло, щоправда, чому інший агент КДБ — «Антонов», тоді митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), — так охоче взяв ієромонаха, що проштрафився, у свій кафедральний собор у Києві і влаштував йому карколомну кар'єру в Українському екзархаті РПЦ.

Влітку 1988 року Іонафан зводиться в сан архімандрита і призначається намісником щойно відкритого монастиря в Києво-Печерській лаврі, а вже наступної весни висвячується на єпископа Переяслава-Хмельницького і призначається керуючим справами Українського екзархату. Наступного року спалахує його конфлікт із Філаретом, після того, як з'ясувалося, що саме Іонафан передав у синод РПЦ і в журнал «Вогник» компромат на свого безпосереднього начальника.

Компромат зводився до тверджень, що Філарет, офіційно будучи ченцем, має дружину та дітей, причому дружина (Євгенія Петрівна Родіонова) фактично управляє екзархатом, а діти є жертвами психічного та фізичного насильства батьків.

Після публікації цього компромату синод тоді вже напівнезалежної УПЦ МП позбавив Іонафана сану єпископа за «розграбування майна Києво-Печерської лаври» та підтримку діяльності екстрасенсу Кашпіровського.

Митрополит Тульчинський та Брацлавський Іонафан. Фото: прес-служба Тульчинської єпархії

Але після того, як конфлікт Філарета з Москвою вилився у масштабний церковний розкол, а новим предстоятелем УПЦ МП став «нікодимовець» митрополит Володимир (Сабодан), сан Іонафану «вернули», хоча така процедура не передбачена церковними канонами.

З 1999 року Іонафан очолював Херсонську єпархію, де тісно дружив із тодішнім мером міста Володимиром Сальдо (нині так званий «губернатор» Херсонської області на підконтрольній РФ її частині). Після 2014 року, коли Іонафана вже перевели на Тульчинську кафедру на Вінниччині, він, за свідченням видання «Бабель», забороняв відспівувати українських воїнів, які загинули на Донбасі. Митрополит настільки перейнявся ідеями величі Росії, що після 24 лютого не сумнівався у швидкому закінченні війни та готував своїх кліриків «зустрічати переможців». Співрозмовник видання «Бабель», який близько знав Іонафана, розповів про віру ієрарха у власну богообраність:

«Він вважає себе останнім із роду Рюриковичів, оскільки у 1990-ті роки з'ясував, що прізвище Єлецкіх належить до княжого роду. Іонафан дійшов висновку, що він монаршого роду».

Незважаючи на все це, опальний московський протодіакон Андрій Кураєв співчуває Іонафанові. У риториці о. Андрія завжди звучали антиукраїнські нотки, лише «СВО» спромоглася їх трохи приглушити. А предстоятель Апостольської православної церкви архієпископ Григорій Міхнов-Вайтенко сприймає Іонафана як жертву «нікодимівщини» і, зокрема, патріарха Кирила.

"На старості років, - пише він, - отримав термін за свої (схоже) абсолютно щирі переконання ... Щось таке їм усім Никодим заклав у голови про симфонію влади, маючи на увазі ВЧК + МП + Третій Рим ... Злошувати не виходить".

Хто на підході?

Архієпископ Іов (Кресович). Фото: Wikimedia

Після Великого терору кінця 1930-х років ієрархів легалізованої Сталіним РПЦ практично не садили до в'язниці. Відомі лише два винятки в епоху «хрущовських гонінь»: у 1960 році «за фінансові порушення» на три роки посадили архієпископа Іова (Кресовича), перед тим звільненого від управління Казанською єпархією, а в 1961 році на п'ять років — архієпископа Андрія (Сухенко) , звільненого від управління Чернігівською єпархією, яким закинули «аморальну поведінку» Після розпаду СРСР, на початку 2000-х, судили до РФ Суздальського митрополита Валентина (Русанцова), який очолював «альтернативну» Російську православну автономну церкву (РПАЦ). Справа практично розвалилася в суді, але, побоюючись зростання популярності РПАЦ та особисто Валентина, йому все ж таки дали умовний термін, який незабаром було скасовано.

У «зоні ризику» залишаються ієрархи УПЦ МП, внесені до указу президента Володимира Зеленського про призупинення громадянства України, а також уряди країни, які потрапили під санкції. Здебільшого ці ієрархи перебувають у підконтрольних РФ територіях чи взагалі бігли на міжнародно визнану територію Росії. З тих же, хто залишився в Україні, у фокусі уваги правоохоронців вікарний єпископ Йонатана Сергій (Аніцою), керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній (Паканич), митрополит Чернівецький та Буковинський Онуфрій (Єгоренко), митрополит Дніпропетровський та Павлодарський Іриней Арсен (Яковенко).

Того ж дня, коли Іонафану у Вінниці виносили вирок, 7 серпня, у Києві вийшов із СІЗО, мабуть, найскандальніший ієрарх УПЦ МП — митрополит Павло (Лебідь), відомий в українських ЗМІ як «Паша Мерседес». Він ще чекає на свій суд за звинуваченнями, аналогічними іонафанівським. Нещодавно суд змінив йому запобіжний захід на утримання під вартою — через те, що наприкінці червня Павло порушив свій домашній арешт і приїхав до Києво-Печерської лаври.

Проте український суд — не російський: він передбачив альтернативу СІЗО у вигляді внесення застави на суму майже 900 000 доларів США. Цілком передбачувано заставу було внесено: за словами адвоката Павла, його внесли майже 1000 осіб. Підслідний митрополит повернувся до свого розкішного котеджу в селі Вороньків під Києвом, де він чекатиме на суд.

Як поставити хрест

Втім, є ймовірність, що заборона московської церковної юрисдикції відбудеться в Україні раніше, ніж її найодіозніші митрополити отримають остаточні вироки. У червні Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДСЕСС) за підсумками своїх переговорів з двома лояльними українському уряду ієрархами УПЦ МП сформулювала умови, при виконанні яких ця церква буде вважатися припиненням свого підпорядкування Московському патріархату (українське законодавство називає території держави-агресора»).

Які ж ці умови?

• Офіційно опублікувати заяви про вихід із РПЦ та її структурних підрозділів.
• Офіційно повідомити про цей вихід усі помісні православні церкви.
• Накласти канонічні претензії на єпископів та кліриків, які добровільно співпрацюють із російською владою на територіях, що входять до міжнародно визнаних кордонів України, або освячують російську зброю.
• Дати офіційну оцінку вченню патріарха Кирила про автоматичне прощення гріхів усім російським воїнам, які гинуть на «СВО», його благословенню воєнних дій та захопленню єпархій Української церкви на окупованих територіях.

Цікаво, що українська влада навіть не порушує питання про п. 1 Статуту УПЦ МП, де йдеться, що вона самоврядується відповідно до грамоти патріарха Алексія II та синоду РПЦ від жовтня 1990 року, яка суттєво обмежує це самоврядування.

Проукраїнські кола в єпископаті УПЦ МП планували провести наприкінці липня помісний собор цієї церкви, на якому передбачалося виконати ультиматум ДСЕСС. Але предстоятель церкви митрополит Онуфрій (Березовський) останньої миті відмовився проводити собор, вирішивши продовжити курс на конфронтацію з адміністрацією Зеленського. Можливо, його надихнули «успіхи» у Києво-Печерській лаврі, де, незважаючи на всі розпорядження влади та рішення судів, УПЦ МП вдається утримувати всі храми та більшість будівель так званої Нижньої лаври, включаючи печери з мощами київських преподобних. Таким чином, УПЦ МП залишається сидіти на двох стільцях, засуджуючи дії РФ в Україні та відмежовуючись від патріарха, але при цьому продовжуючи вважати РПЦ «матір'ю-церквою» та входити до різних її підрозділів типу Міжсоборної присутності чи Видавничої ради.

Така «дипломатія», зрозуміло, дратує українську владу. Народний депутат України із фракції «Слуга народу» Олег Дунда пообіцяв, що УПЦ МП у її нинішньому вигляді припинить існування найближчими місяцями. Він хотів би перекласти ухвалення рішення з Верховної Ради на Раду з національної безпеки та оборони.

У свою чергу, секретар Ради Олексій Данилов 5 серпня в ефірі національного телемарафону висловив жаль, що парламент ніяк не ухвалює закон щодо УПЦ МП. «Цим треба займатися, — закликає парламентарів Данилов, — бо якщо ми залишимо цю проблему невирішеною, то лише питання часу, коли вони <московські керівники УПЦ МП> задіятимуть людей, когось у відкритому, а когось у закритому форматі для досягнення своєї мети». При цьому Данилов наголосив, що про «заборону церкви» питання не йдеться: «Ми нікого не забороняємо, ми говоримо, що якщо ви маєте центр реєстрації в Московії, то майте на увазі, що це неприпустимо у той час, коли у нас триває війна з Росією».

Проблема УПЦ МП та її впливу на уми українців так затягується тому, що вона не має простого та очевидного рішення. Незважаючи на всі конфесійні трансформації в Україні після 2014 року, саме ця церква залишається найбільшою в країні: їй належить понад 11 тисяч парафій (з 19 тисяч зареєстрованих православних релігійних організацій в Україні), багато її парафіян служать на фронті або допомагають ЗСУ. І залишається вирішити, як зробити так, щоб ці люди не ставали заручниками геополітичних розрахунків окремих ієрархів.

Вгорі: митрополит Іонафан (Єлецкіх) у залі суду

«Аргумент»

На цю тему:

• У Кропивницькому засудили єпископа УПЦ МП за розпалювання релігійної ворожнечі
• Суд визнав законним розірвання договору між Києво-Печерською Лаврою та монастирем упц мп
• Суд умовно покарав архімандрита УПЦ МП за розпалювання релігійної ворожнечі