Легендарний видавець Олександр Савчук: «Ми всі знаємо, чому залишаємося в Харкові»

Версия для печати

Ви не почуєте про Харків у медіа Франції, Іспанії, Німеччини чи Великої Британії. Ви не почуєте про Харків, тому що складно уявити, як його мешканці далі живуть своє життя, ведуть діяльність і створюють культуру, коли кожного дня чи ночі хтось гине, чиїсь будинки зруйновані, коли доводиться ночувати в метро. Складно уявити, якщо не живеш у цьому. Наприкінці весни, напередодні найбільшого книжкового фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві, російські ракети атакували харківську друкарню «Фактор-Друк». Підприємство є одним з найбільших у Європі поміж тих, що мають повний цикл типографського виробництва. У «Фактор-Друці» друкувалися майже всі українські видавництва. Унаслідок атаки загинули 7 працівників і 22 поранені, більше як 50 тисяч книжок знищено. Тільки за попередніми оцінками, виробництво книжкової продукції в Україні може знизитися на 30–40%.

Для Тижня я поговорила з одним з учасників культурного процесу — харківським видавцем Олександром Савчуком, засновником однойменного видавництва, про те, як удається працювати далі під час постійних атак, про мистецьке покоління 1920-х років і як не здаватися й знаходити сили працювати та жити в Харкові.

Місто-фортеця

Упродовж пів року росіяни атакували ракетами Харків 100 разів (і вони тривають й надалі), на область вони здійснили майже 2 тисячі ударів, з яких 750 — керованими авіабомбами. Таку інформацію нещодавно повідомив голова Харківською обласної адміністрації Олег Синєгубов.

Що відчуває людина, яка сьогодні п’є каву десь у Парижі чи Мілані? Точніше, що вона відчула б, почувши це, побачивши чи прочитавши?  Харків атакують мало не щодня, і водночас місто та люди в ньому лишаються й далі живуть. Це зовсім не метафорична фраза «жити далі». Ані біль, ані втрати, ані страх, ані лють, ані чергова зруйнована частина міста не розчиняється в повітрі. Вони залишаються, часто залишаються дірою всередині, яку зшиває Харків, і знову й знову борються.

Видавець Олександр Савчук привернув мою увагу давно, оскільки він є активним учасником культурних процесів у місті. Він часто видає книжки на забуті чи цензуровані теми в українській історії та культурі, філософії, культурології, історії як Харкова та області, так і інших частин України. Також це людина, яка творить сенси крізь ті книжки й проєкти, що здійснює.

Як він сам характеризує: «Місією видавництва є повернення з небуття золотих імен української науки, культури та мистецтва».

— Як створили видавництво «Видавець Олександр Савчук»?

— 2010 року я почав формувати видавництво «Видавець Олександр Савчук». Усе почалося з того, що мені як викладачу не вистачало деяких книжок суто для власного користування. Є якась етнографічна праця, за якою треба йти до бібліотеки. А з 2005 року я вже працював редактором деяких видань. Тобто не оформлював, а просто редагував якісь книжки, готував їх.

Я танкобудівник за освітою, політехнік. Може, це для когось прозвучить дивно, але видавнича діяльність — це не лише бути філологом і вичитувати нові тексти. Це все складники. Тут радше робота культурного менеджера. Також мені пощастило, що я не зосереджувався на комерційному аспекті. Мені головне, щоб ця книжка була, і тоді одразу долучався до процесу. Це загалом не тривіальна історія в цьому плані.

Багато видавництв хотіли мати наукові відділи, і вони, власне, майже нічого не реалізували. «Критика», «Родовід» фінансували. Є також університетські видавництва Laurus, «Акта».

— Що скажете про «неринкові книжки» на ринку?

— Інколи деякі мої проєкти підтримують спонсори. Але загалом це моє щастя, що мені ніхто нічого не диктує. Інколи я не бачу, інколи помиляюся, інколи шкодую, що щось не зробив. Тобто все це дуже динамічні процеси.

По суті, ринок нам не диктує, але ми на нього покладаємося. На книжки потрібна промоція, а я її не вмію робити. Ці всі тіктоки, відео. І, очевидно, уже не навчуся цього робити. Я і в інстаграм дуже важко заходив. Думав, що це нікому не треба, але із часом він дає результат. Власне, у нас немає і піар-менеджера. Усе це я сам роблю.

Із часом ми досягли так званої критичної кількості читачів. Я її називаю «золота тисяча читачів». Якщо вона є, то знаю, що для книжки існує ринок. Якщо працювати з архівами, відправляти людей у відрядження, то це теж самоокупний процес. Переважно я робив це сам. Не знаю, як мені вдалося. Сьогодні дивлюся, і, чесно кажучи, мені пощастило, що в мене була квартира, підтримували батьки. Принаймні я знав, що голодний не залишуся. І, власне, от так воно й пішло. Ці книжки, виявилися довговічними. Нам навіть довелося додруковувати деякі видання.

— Розкажіть про розширення й нові видання.

— З’являється нове покоління. Але це почалося банально з тих книжок, яких мені самому бракувало. І це поширена історія в бізнесі. А потім був важливий момент, коли десь 2015 року побачив, що серія «Слобожанський світ» дуже обмежена. Через те, що в Харкові мало читали українознавчу літературу, і два видавництва, наші колеги, які працювали над локальною тематикою, закривалися.

Тоді я зрозумів, що треба розширюватися. Це був красивий крок уперед, коли в Харкові вийшли книжки про Гуцульщину, про Київ тощо. І, власне, це я собі відповідав на запитання щодо цілісності. Пам’ятаєте гасло «Україна єдина» 2014 року? А потім люди згуртувалися, підтримували, пропонували свої проєкти. Деякі автори долучилися до нас.

Звичайно, завжди є виклики й невпевненість щодо того, що буде далі. Сьогодні кілька проєктів закінчуються, а мені треба думати й планувати.

— А як планувати, коли летять ракети?

— Але це й рятує. Загальне планування, довготермінове планування, взагалі збільшує час життя. Нині, наприклад, я зрозумів, що дуже важливо мати якісь кооперації або колектив, з яким працюєш. Бо я інколи відчуваю вичерпаність себе, що не все встигаю читати, бачити, стежити.

У мене є люди, які виконують технічну роботу, коректори й дизайнери, яких наймаю. Верстку більшості книжок роблю сам. І це економить багато часу. Але на дуже важливі проєкти нині вже наймаю людей. Однак у нас немає класичного офісу, де сидять працівники. Насправді це дуже спрощує роботу.

Нам потрібні свіжі ідеї та молоді люди, які розуміють, що сьогодні може бути цікавим. І цей баланс поки що викривлений. Те ж повноцінне найняття людей може порушувати крихку рівновагу. Тому часто я домовляюсь сам із собою, що, мабуть, це тимчасово оптимальний варіант. Десь я долучаюся більше, десь просто покладаюсь на попередні видання.

— Поділіться досвідом роботи під атаками й розкажіть про власний стан.

— Весь хід роботи кардинально змінюється під час війни. Нам часто прилітало в друкарню і било машину, і просто були моменти, коли ледь удавалося уникнути удару. Інколи всі плани руйнуються: ти хотів їхати, а туди прилетіло. Просто сидиш годину вдома й приходиш до тями. Це все вплив війни.

Але головне, що є комунікація. З Італії можна привезти папір чи тканину, щоб друкарня працювала далі. Ми вимушено зупиняли роботу протягом перших 2–3 місяців після початку повномасштабного вторгнення, а вже з травня — червня знову почали працювати. Спочатку, якщо чесно, вагалися, чи безпечно підвозити матеріали до Харкова. Були цікаві історії, коли книжку привезли 22 лютого, і лише в червні знову відновили роботу. Це свідчить про те, що працювати можна й далі, попри будь-які виклики.

— А щодо мистецьких резиденцій у Харкові?

— З 2021 року в Харкові у квартирі видатного мовознавця Юрія Шевельова спільними зусиллями заснували літературну резиденцію. Ще одна відкрилася в будинку «Слово» — помешканні літераторів, побудованого в 1920-х роках. Обома резиденціями опікується команда Харківського літературного музею, письменник Сергій Жадан (наразі в ЗСУ), видавець Олександр Савчук і родина харківських бізнесменів Набок. Родина стала меценатами цих проєктів і викупила обидва помешкання.

— Як сьогодні справи з квартирою Шевельова? Що там відбувається нині?

— До нас приїжджають нові резиденти й резидентки. Ключову роль у цій ініціативі відіграє Харківський літературний музей, який є співзасновником квартири.

— І будинка «Слово» також?

— Так, правильно. Це дві резиденції, якими сьогодні займається на 99 % Харківський літературний музей. Вони знайшли гранти для цього. Фактично на цей рік розписали, хто буде мешкати. Тобто вони взяли на себе операційне управління. Я і Жадан допомагаємо, де можемо: просто технічна допомога, десь консультація. От у такому режимі. Треба віддати належне Літературному музею, бо вони великі молодці. І Костянтин Савченко, директор музею. Він теж самовіддано цим займається, я сказав би навіть фанатично.

Це нині все працює, і ми поступово доводимо, що Харків не просто регіон, який щось робить, він процвітає культурно. Тоді як Львів і Київ проводить культурні заходи, Харків насамперед зосереджений на книговиданні.

— Багато хто говорить, що Харків — книговидавнича столиця України. Можна так сказати?

— Умовно так. Тому що, по-перше, видавництва, які розташовані в Харкові, не суто харківські. Вони працюють як всеукраїнські видавництва. Ми багато видаємо книжок і веземо їх по всій країні. Якщо брати інші видавництва, наприклад, зі Львова, то там дуже багато маленьких видавництв, але вони більше зосереджені на Львові й Західній Україні. Київ — це радше адміністративний центр, де багато великих видавництв.

Харків, можна сказати, є видавничою столицею, але це не означає, що він є і центром книговидання в Україні. Це просто одна з багатьох важливих точок на мапі нашої сфери.

— Ви коли-небудь дивилися песимістично на майбутнє Харкова? Це місто, де тривають евакуації, але все ж є значні мистецькі проєкти, прориви, люди, які залишаються й активно живуть далі. Чи бувало таке, що ви прокидалися й думали про те, що міста може не бути і як далі?

— Ні, поки що таких думок немає. Але нині я задумався, що ми вразливі в певних питаннях чи моментах. Те, що хвилює мене, не обов’язково може резонувати з іншими. Цей конкретний аспект не має великого значення для мене. Є інші питання, особливо якщо відчуваю, що можу працювати далі.

Ми всі розуміємо, чому залишилися в Харкові. Хоча в Києві можна уявити більші можливості, але наша присутність тут насправді має глибокий сенс. Я знаю, що ми під пильним контролем — не тільки наше видавництво, а в принципі культура, освіта, театри тощо. І це ознака того, що Харків ще не перетворився на військовий форпост, а зберіг елементи класичного міста.

Нещодавно обговорювали, чи можна вважати місто містом без його певних суттєвих компонентів. Допоки існує культурна складова, лікарні й інші комунальні установи залишаються важливими, але другорядними. Та й без театру ніби можна. Але особисто для мене відсутність філармонії, театру, музею чи книгарні відчувається значною втратою для структури міста.

— Можна жити на базових потребах, напевно. Але, здається, це насамперед не про вашу природу, не про Олександра Савчука…

— Так, я теж думав, що це десь іде в розріз концепції Маркса про надбудову й базис, що десь це імпліцитно вже присутнє, ось ця культурна складова. Принаймні для людей, які нині народжуються.

Тобто для мене завжди ці речі були базовими. Я так себе мислю. Водночас розумію, що не всі так мислять. Іноді ми забуваємо, що все-таки щось репродукуємо чи продукуємо, і треба це постійно мати на увазі. Хтось раз на рік прийшов на книжкову виставку, купив п’ять книжок, і, можливо, це все, що він прочитає взагалі. А хтось зовсім не прочитає. А хтось взагалі не сходить у кіно, навіть на фільм «Будинок “Слово”».

— Поговорімо про покоління наших 1920–1930-х років, про Розстріляне відродження. Чи відчуваєте ви певну циклічність історії? Чи думали про це? І чи можете уявити альтернативну історію для цих людей? Чи була в них можливість за тих умов, наприклад, не довіритися радянському режиму та не приїжджати до Харкова? Тоді було два варіанти: або ти співпрацюєш з режимом, або ти просто зникаєш у той чи інший спосіб. Чи відрізняється ситуація сьогодні?

— Ні, я таку циклічність не спостерігаю. Усе-таки це більш лінійний процес, і його ми сьогодні точно не бачимо. Те, що певні дії Росії перегукуються з минулим, теж правда. Але мій погляд на це досить простий.

Після 1991 року в Україні виграла умовна права ідея, коли були борці за незалежність — герої, які загинули за Україну, і ті, хто співпрацював з владою, — негідники. Ця спрощена розповідь, на жаль, показана у фільмі «Будинок “Слово”». Тому той період я сприймаю набагато складніше. Тоді соціалізм отримав широке сприйняття, і багато людей відкрито прийняли ліві ідеології, які вони вважали життєздатними. Для багатьох перебування в складі радянських республік було формою офіційної української ідентичності.

У листопаді ми зустрілися з Яриною Цимбал (дослідницею покоління 1920-х років). Розмовляли про Терентія Масенка, поета, журналіста, автора спогадів про покоління Розстріляного відродження. Він вижив і писав, у нього були різні книжки, про Україну теж. Я запитав Ярину, як йому вдалося вижити. Відповіла мені, що він просто писав хороші вірші й не зважав на обставини. Цікаво, що його донька Лариса Масенко з Києво-Могилянської академії ще жива.

Під час війни люди часто позиціюють себе як патріоти, але насправді такими не є. Багато чого залежить від психотипу людини, уміння бути собою та позиціювати себе. Такі фрази, як «померти за Україну», мають величезну вагу. Пригадую, як починав займатися кобзарством і прийшов до майстра робити інструмент. Він зауважив, що війна з Росією неминуче буде й тоді доведеться брати автомати, а не стругати бандуру. Дійсно, була така категорія людей, яка сприймала це абсолютно реально. І, власне, ось така готовність багато в чому допомогла. Але знову-таки як люди себе поводять у таких ситуаціях, багато чого розповідає про їхній характер та особисті обставини.

Наприклад, у певний момент я перестав критикувати те, що відбувалося в 1930-х роках, не розуміючи до кінця всіх умов і тогочасного контексту. Тому треба брати якийсь аспект. Аспект літературний, філософський, мистецький, біографічний тощо. Людина значно складніша, аніж два кольори: чорний і білий.

Автор: Катерина Гладка

«Аргумент»

На цю тему:

• Як Росія знищує українські книги на окупованих територіях?
• Письменник Люк Гардінґ про удари по типографії в Харкові: Щоб не дозволити Росії знищити українську культуру, треба читати українські книги
• Хто 60 років тому у Києві підпалив бібліотеку і навіщо