Геннадій Друзенко: Поза фронтом домінує якесь жахливе дежавю

Версия для печати

500 днів ПДМШ на фронті – це вічність, чудо і справжній успіх. Що вже став одною з легенд цієї війни. Звичайно ми ще повоюємо. Насамперед зі смертю. Але наш фронт все більше зміщатиметься в тил. З першої невідкладної допомоги, яку отримує боєць на передовій, до його психологічної та фізіологічної реабілітації. Дорога з війни у строкате і складне мирне життя – ой яка непроста й терниста. Спробуємо зробити все, аби нашим захисникам було легше пройти нею...

Про це пише у своєму блозі Геннадій Друзенко, правник, волонтер, ветеран АТО, співзасновник ПДМШ ім. Миколи Пирогова.

Рефлексії добровольця

"На другий день великої війни, ми з Svitlana Druzenko – відвізши дітей та собак до Хмельницького – вирішили повертатись до столиці. Тоді, прощаючись з дочкою Taya Druzenko, я їй скзав: "Я не можу тобі обіцяти нічого, окрім одного – тобі точно не буде соромно за своїх батьків"...

500 днів великої війни позаду. Зараз очевидно, що Україна вистояла, а отже вже перемогла. Зараз вирішується питання фактичних кордонів майбутньої України – дякувати Богу, Силам оборони України та нашим союзникам, питання самого існування України більше не стоїть.

Але все актуальнішим стає питання: якою буде повоєнна Україна? Що ми зведемо на руїнах пост-УРСР, якою Україна залишалась до 24 лютого 2022 року? Чи вдасться нам перетворити нашу державу на "єропейську Америку" чи на "європейський Ізраїль"? А чи десятки тисяч життів покладені лише за те, аби "Україну грабували українці"?

Поки я бачу, як у вогні війни ґартується новітнє українське військо. Попри всі проблеми, які аж ніяк не зникли помахом чарівної палички, на фронті народжується сучасне українське козацтво, символом якого безумовно є "отаман Валерій Залужний". Постає військова каста, з якої – дай Бог – врешті-решт сформується справжня державницька еліта, яка служитиме Україні, а не зароблятиме на ній.

З іншого боку, поза фронтом домінує якесь жахливе дежавю. Наче щодня на фронті не гинуть десятки і не зазнають поранень сотні... Популізм. Корупція. Непотизм. Неефективність державної бюрократії. Хайп у соцмережах... Хочеться зачинитись у своїй садибі серед дерев і книжок – і якомога менше бувати у столиці та перетинатися з людьми. Надто вже яскравий контраст між шанцями та тилом. Зриває дах. І у скількох ще таки зірве...

500 днів великої війни позаду. Нам за них не соромно. І напевно вже ніколи не буде. Ми нічого не просили у влади, окрім дати нам працювати – рятувати наших захисників. Без статусів, грошей та соцгарантій.

Напевно час добровольців на цій війні добігає кінця. Бо середовище, яке породжує феномен доброволчих формувань на кшталт #ПДМШ, – всенародна любов та підтримка. Саме вони заміняли нам винагороди, статуси та соцгарантії.

На жаль, прийшов час, коли це море любові, вдячності та підтримки, яке давало нам сили робити неймовірне, стало висихати. Замість вдячності та солідарності зʼявилися рахунки. За тилову базу в Києві. За фронтову базу в Словʼянську. Наче ми приїхали на Славкурорт, а не на війну... За решту ми і так давно платимо: купівля швидких, їхній ремонт, заправка, харчування, бухгалтерія, аудит...

Ні, #ПДМШ нікуди не уходить з фронту. Ми будемо там стільки, скільки вистачить ресурсів та сил. Хоча, буду щирим, так хочеться вимкнути телефон і – замість займатися ремонтом, логістикою та розрулюванням проблем з воскреслою бюрократією – зануритись у книжки, відкладені на після війни.

Просто ми вочевидь змушені будемо поступово відмовитись від чинного формату окремого високотехнологічного добровольчого медичного підрозділу на фронті, зі своїм автосервісом, кухнею, складами та тиловими базами, – на користь окрмих малих медичних груп, інтегрованих в медичні служби бригад, яким потрібна наша допомога. Поступово ми будемо все більше зосереджуватись на будівництві та запуску нашого навчально-тренінгового та реабілітаційного центру. Бо рани цієї війни нам треба буде гоїти ще довго. Ой як довго...

Врешті-решт ми виконали свою місію: підтримали державу у найважчий для неї час. Врятували десятки тисяч життів. Працювали у найгарячіших точках фронту. Нерідко задавали стандарти надання медичної допомоги на догоспітальному етапі. Завоювали визнання та вдячність багатьох бойових підрозділів, якими по праву пишається країна.

Нещодавно владика Borys Gudziak запитав мене: "Як це вам вдається?" Я щиро відповів: "Не знаю. Для мене це справжнє диво. Напевно у нашій слабкості Господь являє свою силу...". Вірю, що диво під назвою #ПДМШ триватиме ще довго. Зміняться тільки акценти та пріоритети.

Бо зараз не час воювати на два фронти. З МОЗ України, який за 500 днів великої війни, попри неоднаразові звернення, так і не спромігся внести зміни до наказу №814 від 27 квітня 2018 року і тим самим позбавив медиків-добровольців ПДМШ навіть найменших соціальних гарантій на фронті. Змусивши їх їздити рятувати життя наших захисників коштом власних відпусток. Місцевих чиновників, які повернувшись з глибокого тилу заходились відключати нам елекроенергію та воду на фронті. Вперше за 8,5 років нашої фронтової історії...

Я нікого не засуджую. Ні на що не нарікаю. Єдине про що шкодую, що ми більше не зможемо допомогти усім бойовим підрозділам, які просять посилити їхню медслужбу. На жаль, за 500 днів війни запит на нашу допомогу серед військових радше виріс – точно не зменшився. Але ти платиш або за чужі борги по комуналці або за ремонт і заправку швидких...

Я щиро вдячний тим, завдяки кому ми змогли врятувати на фронті десятки тисяч життів. Насамперед нашому польовому командиру і за сумісництвом моїй дружині Svitlana Druzenko, з якою ми так мало бачились за останні 500 днів. Сотням моїх посестер та побратимів по #ПДМШ, які робили і роблять справжні чудеса, аби тільки побільше наших захисників не йшли передчасно на небо.

Окрема велика і щира дяка Головнокомандувач ЗС України / CinC AF of Ukraine Валерію Залужному – єдиному з можновладців, хто рік тому – коли в нас відмовлялись брати поранених – зробив усе від нього залежне, аби легалізувати Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова на фронті.

500 днів #ПДМШ на фронті – це вічність, чудо і справжній успіх. Що вже став одною з легенд цієї війни. Звичайно ми ще повоюємо. Насамперед зі смертю. Але наш фронт все більше зміщатиметься в тил. З першої невідкладної допомоги, яку отримує боєць на передовій, до його психологічної та фізіологічної реабілітації.

Дорога з війни у строкате і складне мирне життя – ой яка непроста й терниста. Спробуємо зробити все, аби нашим захисникам було легше пройти нею...

Ще раз дякую всім, хто допоміг нам зробити неможливе! Попереду ще багато роботи і багато звершень! Працюємо!"

«Аргумент»

На цю тему:

• Геннадій Друзенко: давайте про війну начистоту
• Геннадій Друзенко: голову Митної служби генерала Демченка чекають на фронті, де йому розкажуть про "п"яту митну колону"
• Наш суд над тиловими наволочами буде суворий і короткий