Державне вугілля продавали «наліво» і за безцінь, поки ТЕС буквально виживали

Версия для печати

Опалювальний сезон, що минає, був сповнений криз і драматичних подій. На жаль, не всі з них сталися через війну. Одна з причин відсутності вугілля на державних електростанціях у тому, що менеджмент Міністерства енергетики спрямував дешеве вугілля з державних шахт приватним споживачам. А державні ТЕС опинилися перед вибором: або купувати дорого у Ахметова, або спалювати державний газ.

Про це пише журналіст-розслідувач Юрій Ніколов у статті у виданні ZN.UA.

Як відомо, дійшло до того, що «Нафтогаз» навіть обмежував подачу палива на Трипільську ТЕС, оскільки вона газ брала, але не платила. А в цей час приватні компанії отримували державне вугілля з неймовірною знижкою до 50% від ринкової ціни. Ця схема продажу виявилася настільки болючою для офісу президента, що СБУ відкрила кримінальне провадження і на початку березня провела обшуки у низки представників Міненерго. Але публічною історія не стала, хоча вона, безумовно, заслуговує на увагу.

Улітку 2022 року Запорізька АЕС ще працювала на енергомережу України. І багатьом здавалося, що навіть в умовах війни можна собі дозволити приватизацію прибутків і націоналізацію збитків. У «вугільній схемі» це відбулося в такий спосіб.

Державні підприємства «Укрвугілля» і «Добропіллявугілля-видобуток» у період з серпня по жовтень спрямували приватним покупцям значні обсяги вугілля за дуже низькою ціною.

За даними джерела ZN.UA у фіскальній службі, спочатку були відвантаження за ціною від 1900 грн за тонну (тут і далі ціни без ПДВ). Але наприкінці серпня керівник «Укрвугілля» Віталій Зюзько відчув зміну ринкової кон’юнктури та підняв ціну до 4330 грн (див. документ).

Однак це підняття насправді не зменшило маржі учасників схеми. Бо в цей час, напередодні опалювального сезону, ціни вугілля зростали. У Європі був панічний попит на паливо, Україна навіть зі своїх малих резервів відправила у Польщу 100 тис. тонн для підтримки союзників.

Відтак, ринкова ціна вугілля в Україні була значно вищою від державних 4330 грн. У цей період цементні заводи, для яких вугілля є основою виробничого процесу, купували його в тому числі й у «Д.Трейдінгу» Ріната Ахметова по 6000–9000 грн за тонну.

На дрібнооптовому ринку ціни були ще страшнішими: 11 500 грн для військових Житомирської області у вересні, 14 000 грн — для котельних у школах Арциза на Одещині.

Отже, вугілля з державних шахт далі йшло приватним споживачам за схемами, наведеними на рис. 1–2.

Спрощено схема виглядає так. «Івано-Франківськцемент» купував вугілля у свого дилера за середньозваженою ціною 7500–9000 грн за тонну. Цей дилер скуповував вугілля у різних постачальників. У одних за ринковими цінами, наприклад, у «Євро-реконструкції» Анатолія Шкрібляка по 10660 грн, у «ДТЕК Павлоградвугілля» Ріната Ахметова по 4500–12500 грн, у «Укрдонінвест-трейдінгу» Віталія Кропачова по 7500 грн. А от у державного «Добропіллявугілля-видобуток» — лише по 1900 грн.

Ще очевидніший прибуток у ПрАТ «Дікергофф цемент Україна». У період з кінця серпня по кінець жовтня «Дікергофф» придбало газового вугілля марки «Г» на 90 млн грн. З них 48 млн грн припало на поставки по 3700–4800 грн за тонну від посередників, через яких проходило і вугілля з державних шахт не за ринковою ціною, а по 1800–4500 грн за тонну. Одним з основних посередників, що купував у державних шахт дешеве вугілля для подальшого продажу «Дікергоффу», є фірма «Коал імпекс». Її власник — Григорій Котляренко, батько відомого на вугільному ринку Вадима Котляренка.

Решта поставок на «Дікергофф» йшли від інших компаній уже за ціною 5800–7100 грн, у тому числі від «Д.Трейдінгу» Ахметова — по 5900–6200 грн за тонну.

Кінцевим власником українського заводу «Дікергофф» є італійська компанія Buzzi Unicem. У березні НАЗКвнесло її до переліку міжнародних спонсорів війни за продовження роботи в Росії. Через що акції італійської компанії навіть упали в ціні на 5%. Що ж, вони і в Україні непогано заробили, — орієнтовна «економія» на тонні вугілля завдяки частці дешевшого державного коливалася від 800 до 1100 грн.

Відомо, що після завершення періоду розпродажів вугілля «наліво» директор ДП «Укрвугілля» Віталій Зюзько звільнився із займаної посади, й у січні його місце зайняв Олександр Хейло. А з посади керівника «Добропіллявугілля-видобутку» пішов Олег Водоп’янов. Його посаду у лютому зайняв Віталій Сидорченко.

За даними ZN.UA, СБУ відкрила кримінальне провадження. Бо мова ж не просто про продаж вугілля дешевше ринку, а й про те, що це вугілля не пішло державним теплоелектростанціям. На початку березня пройшли обшуки за адресами, пов’язаними з Максимом Немчиновим. До 2021 року він був заступником міністра енергетики, але Володимиру Зеленському доповіли, що Немчинов занадто тісно пов'язаний із вугільним крилом Ахметова, і його звільнили. Однак звільнили недалеко — він став радником міністра Галущенка і продовжив займатися вуглепромом. І тут варто ще раз нагадати, що, залишившись без державного вугілля, ТЕС не мали іншого виходу, окрім як купувати паливо у Ахметова вдвічі дорожче.

Однак після обшуків правоохоронці не пішли далі — ні підозр, ні арештів. Хоча ця історія могла б стати для Володимира Зеленського ще однією історією успіху, продемонструвавши Заходу реальну боротьбу з корупцією. Це значно полегшило б переговори за багатьма напрямами, у тому числі і щодо вступу до Євросоюзу.

За нашими даними, гробова мовчанка Банкової та контрольованих нею чекістів пов’язана саме з тим, що це якраз і є не історією боротьби з корупцією, а боротьбою різних груп впливу в оточенні міністра енергетики Германа Галущенка. Бенефіціаром обшуків, за нашими даними, став радник міністра Ігор Миронюк, який хотів вибити точку опори з-під ніг конкурента Немчинова. У Миронюка, між іншим, із міністром не лише кабінети на одному поверсі, вони ще й мають спільний знаменник в обличчі державного зрадника Андрія Деркача.

Галущенко працював директором із правового забезпечення «Енергоатому» за часів Януковича, коли в.о. керівника держкомпанії був Микита Константінов. У свою чергу, Константінов був віцепрезидентом НАЕК у 2005–2006 роках, коли держкомпанію очолював Андрій Деркач, який закінчив школу КДБ—ФСБ ще в 90-х і всі ці роки працював на російську розвідку. Після Революції Гідності 2014 року, до речі, Константінов утік з України та пішов працювати у «Росенергоатом».

У свою чергу Ігор Миронюк був помічником депутата Андрія Деркача з 2002-го по 2012 рік і при Януковичі став заступником голови Фонду держмайна. Син Миронюка Артур останніми роками працював у відділі координування проєктів технічної допомоги «Енергоатому», займався проєктами, пов’язаними з міжнародними донорами України. А брат Миронюка Дмитро очолював апарат Окружного адмінсуду Києва, ліквідованого за рішенням команди Володимира Зеленського.

Оскільки особиста зацікавленість і підкилимна штовханина часто є чи не єдиними причинами «антикорупційної» активності правоохоронців, тож щиро сподіваємося, що оприлюднення цієї історії не дозволить її швиденько поховати. А заразом укотре порушить питання про наведення ладу у відомстві Галущенка, до якого, як і до самого пана міністра чимало претензій не лише професійних, а й антикорупційних.

Фото: oei1 / depositphotos

«Аргумент»

На цю тему:

• Обличчя ОЗУ Галущенка: атомну енергетику України контролюють люди Андрія Деркача, тобто - ФСБ
• Як росія нищить "Енергопроект" і чому Деркач аплодує СБУ
• Енергетика України: біда не вчить