Як служать у ЗСУ українські капелани: "Сьогодні він хоче прийняти Бога, а завтра йому йти у бій"

Версия для печати

Закон про військове капеланство ухвалили в грудні 2021-го. Він запустив Службу військового капеланства та змінив статус капеланів на війні. Нині вони — військовослужбовці, як і інші солдати складають військову присягу та забезпечені соціальним захистом держави.

Зараз лінія фронту більша ніж тисяча кілометрів, на захист країни стали майже мільйонні сили оборони, необхідність у духовних наставниках зросла в рази. Кількість самих священнослужителів, що вирішують бути поряд з військовими, теж збільшилась. Вони не весь час проводять поряд з лінією фронту. Капелани — ті, хто привозить їжу та одяг військовим і цивільним у міста і села під обстрілами, допомагає знайти тимчасове житло для бійців, яким потрібна психологічна реабілітація, займається соціальною роботою. Як служать українські капелани — у фотоісторії Суспільного.

***

Військовий капелан 30-тої окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького Сергій Дмитрієв до війни 18 років служив у Московському патріархаті. Після анексії Криму перейшов до УПЦ Київського патріархату і перевів до УПЦ КП свою парафію у Херсоні. Тоді ж і заснував відділ, а з 2018-го — Управління соціального служіння УПЦ КП (з 2018 — ПЦУ). Офіційно прийнятий у капелани бригади у травні 2014-го. Останні дев’ять років Сергій Дмитрієв, позивний "Падре", поєднує соціальне з капеланським служінням на фронті.

Сергій Дмитрієв в Храмі Святої Варвари у Херсоні, де він служив до війни 2014 року, листопад 2022 року. Свою парафію Дмитрієв одним з перших перевів до УПЦ КП (пізніше – ПЦУ). Під час окупації Херсону у 2022-му році у церкві проводив служби окупаційний священник. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Євангеліє, яке капелан Сергій Дмитрієв знайшов серед залишених священниками Московського патріархату речей в храмі у Херсоні, листопад 2022 року. Російські війська відступали з окупованого Херсону на початку листопада, разом з ними місто залишило і проросійське духовенство. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

"Я був учасником Революції Гідності. До мене у херсонський Храм Святої Варвари приходили журналісти, громадські діячі, представники місцевої самооборони, — розповідає отець Сергій. — У лютому 2014-го, коли Росія вторглася в Україну, для мене постало питання: чи можу я і далі служити у церкві країни агресора? Знаходження в Московському патріархаті означало брати участь у вбивстві українських громадян".

Про перехід парафії до Київського патріархату отець Сергій заявив після того, як в анексованому Криму у липні 2014-го представники Московської церкви захопили український храм, а священник був змушений тікати з півострова. Тоді після недільної молитви отець Сергій звернувся до пастви з питанням чи усі згодні на перехід. "Усі перейшли без сумнівів. Уся парафія підтримала", — згадує "Падре".

Сергій Дмитрієв з друзями волонтерами зрізають замок на дверях Храму Святої Варвари, аби повернути церкву парафіянам, листопад 2022 року. Під час окупації Херсона російськими військами цей храм "передали" представникам Московського Патріархату. Після звільнення міста окупаційний священник зник, а храм залишив зачиненим. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Читайте також: Капелан Сергій Цьома: «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана»

Капелан знімає ікони, які залишив у храмі окупаційний священник, листопад 2022 року. "Чужого нам не треба", — каже "Падре". Український священник, який повернеться служити у Храм Святої Варвари, планує повернути ікони, які висіли у церкві до окупації міста. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Сергій Дмитрієв біля Храму Святої Варвари у Херсоні за кілька днів після звільнення міста, листопад 2022 року. Коли Дмитрієв служив священником у Херсоні, то побудував не тільки міцну спільноту прихожан храму, але й буквально побудував приміщення церкви власними зусиллями. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

На момент переходу, у його храмі було близько 300 постійних парафіян, а ще немало вірян у Херсонському державному університеті, де він тоді викладав соціальні дисципліни. "Служби ми проводили українською мовою ще з 2004-го, тому люди особливо змін не відчули", — каже отець.

Після переходу священник ще декілька місяців служив у Херсоні, а потім прийняв пропозицію переїхати у Київ, щоб очолити команду "Елеос-Україна", яка стане офіційним представником Синодального управління соціального служіння Православної Церкви України. "Фундаментом релігійних організацій повинно бути служіння людям, соціальне служіння, — пояснює "Падре". — Це можна назвати "соціальною роботою". Але зазвичай за неї людина отримує заробітну плату, а служіння — це більше як покликання".

"Падре" з друзями та волонтерами біля колонної стели на в'їзді у Херсон зі сторони Миколаєва, листопад 2022 року. Після звільнення міста українськими силами оборони від багатомісячної російської окупації тут одне з найпопулярніших місць для фотографування. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Сергій Дмитрієв зі своїми друзями вечеряють при свічках у Херсоні, листопад 2022 року. Російська армія відступаючі з міста знищила чи пошкодила майже усі комунікації. Херсон та область — без електроенергії, світла, води та зв'язку. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

В Українській церкві соціальне служіння створили ще до 2014-го, але юридичної форми воно не мало, а значить не могло працювати офіційно чи отримувати підтримку від інших благодійних установ. Отець Сергій оформив організацію, знайшов ресурси та людей.

Читайте також: Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"

"Падре" обіймається зі знайомим, який прожив понад 8 місяців в окупованому Херсоні, листопад 2022 року. Чоловіки зустрілись біля однієї з херсонських церков. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Зараз "Елеос-Україна" має 16 представництв, свої будівлі, прихистки, школи бізнесу для жінок-переселенок та діяльність з бюджетом у майже 5 млн доларів. "Наші основні напрямки роботи: гуманітарна підтримка людей в біді, захист прав жінок, постраждалих від домашнього та інших видів насильства, допомога внутрішнім переселенцям, робота з ветеранами російсько-української війни, допомога людям з ВІЛ/СНІД та гепатитом, медичне капеланство та багато іншого", — говорить Сергій Дмитрієв.

Сергій Дмитрієв фотографує картину з Різдвяним сюжетом вдома у секретаря Херсонської єпархії ПЦУ Івана Замараєва, Херсон, листопад 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Дружина священника ПЦУ Івана Замарєва фотографує Сергія Дмитрієва зі своєю донькою, коли капелан заїхав привітатись з ними у Херсоні, листопад 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Соціальне служіння "Падре" поєднує з капеланством та поїздками на передову до військових своєї бригади. "Капеланське служіння потрібне і в тилу, і у військовому госпіталі, і у роботі з сім’ями загиблих, — говорить він. — У військовій частині також є пункт постійної дислокації, тому багато задач і там. Немає значення скільки часу я приділяю капеланству, а скільки, соціальному служінню, тому що це споріднені речі. На щастя, у нас склалася прекрасна комунікація з військовослужбовцями бригади. Комусь потрібен рік, щоб познайомитись, а мені іноді достатньо години".

Дмитрієв з друзями на площі Свободи у Херсоні, листопад 2022 року. Чоловіки приїхали в деокуповане місто не лише задля того аби "звільнити" Храм Святої Варвари, а й для організації гуманітарної допомоги місцевим жителям. Нині капелан планує логістику доставки продуктів вантажівками зруйнованими дорогами області. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Волонтери залишають побажання на прапорах, листопад 2022 року. Діти у звільненому Херсоні, забачивши будь-кого у військовій формі, просять розписатися на прапорі та подарувати шеврон. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

"Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну робота капеланів особливо не змінилась, — каже Сергій Дмитрієв, — але з’явилося більше викликів. Ми були готові до війни. В мене дорослі діти, тож родина також була підготовлена до різних сценаріїв. А от організацію нам довелось евакуйовувати. У нашої юристки з "Елеос-Україна", яка проживала з родиною в епіцентрі подій на Київщині, вбили чоловіка і племінника, розбомбили будинок. Ми вивозили працівників з різних куточків країни. Усіх вдалося врятувати. Організацію зберегли. А потім за місяць відкрили чотири шелтери, ще за місяць зробили там ремонт і прихистили понад 200 людей".

Читайте також: История превращения русского в украинского националиста

Сергій Дмитрієв біля входу до Української церкви у Херсоні, листопад 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Запальничка "Падре" з його військовим позивним на ній, Херсон, листопад 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Військові, розповідає отець Сергій, для нього такі самі як і інші віряни у тилу, з такими ж запитами, проблемами та болями. Навертати когось до Бога задачі немає, а от підтримувати — так. "Я хрестив багато разів людей на фронті, але це нічим для мене не відрізняється від хрещення в тилу. Інколи, здається, люди сприймають хрещення на фронті так: ми в окопі сидимо, снаряди рвуться, "вагнерівці" наступають, "кацапня", а священник в цей час хрестом хрестить! Але це ж не так відбувається. Насправді — в тихому місці зазвичай, у безпеці. Часто у храмі, який є поруч з лінією фронту".

"Падре" підстригається у майстра в одному з київських барбершопів (чоловіча перукарня), листопад 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Дмитрієв за кермом автомобіля у Києві, листопад 2022 року. "Падре" Сергію треба встигнути зробити багато справ до відрядження на південь. Прихід до капеланства він називає абсолютно природним для священнослужителя у країні, де йде війна. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

"Падре" — один з тих, хто сприяв тому, щоб в Україні законодавчо закріпили роботу капеланів в армії. "Прийняття закону про військових капеланів — це добре. Це більш професійний рівень, НАТОвські стандарти. Капелан тепер, якщо отримає поранення, матиме ті ж умови допомоги, що й військовий. Раніше ми працювали безплатно, тому комусь доводилось підпрацьовувати, або просити у людей пожертви. Нині капелан — повноцінний військовослужбовець. Крім того, військовий підрозділ без капелана тепер вважається недоукомплектованим. А якщо недоукомплектований, значить — небоєздатний".

Сергій Дмитрієв біля Михайлівського собору у Києві планує поїздку на південь у нещодавно звільнений Херсон, листопад 2022 року. Чоловік майже весь день проводить з телефоном в руках, намагаючись якнайшвидше і найякісніше все організувати, зокрема і гуманітарну допомогу місцевим. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Іменний рюкзак та особисті речі капелана зібрані біля на машини й готові до подорожі на південь, Київ, листопад 2022 року. У капеланстві Сергій Дмитрієв з перших місяців війни 2014-го. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

За словами отця Сергія, зараз є достатньо людей, які хочуть йти служити капеланами. З часом, каже, у війську буде все більше капеланів з різних конфесій. Щоб визначити якого саме капелана найбільше потребує підрозділ, проводять опитування. "В моїй бригаді, наприклад, немає мусульман, але якщо з’явився хоча б один боєць, хто хотів би мати імама поруч, це можливо", — каже Сергій Дмитрієв. Він сам ще з 2014-го близько знайомий з Саїдом Ісмагіловим, колишнім муфтієм Духовного управління мусульман України "Умма", раніше військовим капеланом, а нині волонтером медичної служби – парамедиком. В одному зі своїх інтерв’ю отець Сергій розповідав, що на початку розбудови соціального служіння Київського патріархату, саме мусульманський культурний центр у Києві на чолі з Саїдом допомагали йому матеріально.

Читайте також: Священики ПЦУ у заручниках окупантів

***

Голова управління військового капеланства мусульман України Хаджи Мурад Путілін — з Харкова. Разом із Саїдом Ісмагіловим вони ще у 2014-му одними з перших почали їздити у зону бойових дій та заснували організацію капеланів-мусульман в Україні. Хаджи Мурад її очолив.

Капелан Мурад Путілін у штабі одного з військових підрозділів у Бахмуті, де служать переважно мусульмани, під час розмови з військовими, Донеччина, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

"Ідея створити Управління військового капеланства мусульман України виникла спільно, — розповідає Хаджи Мурад. — Я тоді був у Харкові, Саїд з Донецька, переїхав у Київ. Він вже на той час їздив до хлопців і розповів, що є потреба робити це системно". Мусульман українців — не так багато, їхній рух у країні не був активним, каже Мурад Путілін. Але усе змінила Революція Гідності, а згодом анексія Криму та початок боїв на Донбасі. "Після Майдану усі почали якось рухатись, — розповідає капелан. — Готових ставати капеланами було небагато, але ті, хто виголошувався, їздили на Донбас з 2014 року. В декого з одновірців це викликало здивування. Дехто з нас сміявся. Але зараз майже усі розуміють, це було правильно і потрібно було тоді це робити".

Шеврон на правому рукаві куртки у Хаджи Мурада – офіційна нашивка капеланської служби мусульман України, Донеччина, грудень 2022 року. На його бронежилеті й інші шеврони, подаровані йому різними людьми за час служби капеланом. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Дорога із Костянтинівки у Бахмут, грудень 2022 року. Мурад Путілін і його невелика команда виїхали з Харкова на схід відвідати бійців-мусульман, які служать у Донецькій області. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Алі та Валерій, члени команди капеланів-імамів у Бахмуті, привезли необхідні речі для місцевих, та гарячу домашню їжу для солдатів, яку несуть у традиційному "афганському казані", Донеччина, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Сам Путілін почав їздити на фронт з 2016-го. Познайомився з капеланами з протестантської церкви. "Ми почали разом їздити, вони до своїх, ми — до своїх, — згадує Хаджи Мурад. — Протестанти — цікаві співрозмовники. Ми часто разом їли, чай пили, багато говорили". В Україні досі існують стереотипи про іслам, розповідає капелан: "Ми розуміли тоді — цю стіну треба пробивати потихеньку. В багатьох родичі, близькі, друзі мусульмани. Мало того, у нас є кримські татари. Це велика етнічна група. Думаю, після закінчення війни вони будуть мати у Криму неабиякий вплив. І як корінний народ, і як релігійна група. Зараз багато кримських татар воює. Хтось поодиноко заходить у підрозділи, деякі групами, інші — цілим батальйоном".

Читайте також: Отец Сергий Дмитриев: «Я не могу простить сегодня врага, пришедшего нас убивать» 

Капелани читають намаз — обов'язкову п’ятикратну молитву в ісламі — на базі одного з підрозділів у Бахмуті, Донеччина, грудень 2022 року. Неподалік місця для сну бійці облаштували куточок для молитви, яким може скористатися кожен. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Шурпа з бараниною в "афганському казані", яку капелани привезли для бійців у Бахмут, Донеччина, грудень 2022 року. Домашня гаряча їжа — справжній "скарб" на передовій. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Мурад Путілін (ліворуч) проводить бесіду з бійцем підрозділу на базі у Бахмуті, Донеччина, грудень 2022 року. Капелан приділяє однакову увагу всім, незалежно від віросповідання. Інколи, каже він, підтримка потрібна якраз не мусульманам у підрозділах де більшість солдат сповідує іслам. Це допомагає іншим адаптуватися до релігійних укладів ісламу. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

На війні такі релігійні обов’язки як пост чи молитва можуть бути частково порушені, каже капелан. "Є хлопці, які дотримуються всього. З ними ми можемо розмовляти про що завгодно, але зрештою розмова все одно повернеться до віри. А є ті, хто не дотримується правил, з ними капелану треба "маневрувати". Але, моя ціль не заставити дотримуватись всього, а пояснити. Це велика робота, щоб підвести людину до думки, що вона робить речі, які викликають незадоволення у Бога. Тільки тоді вона починає контролювати вчинки. Це важливо не для мене, а для нього".

Мурад Путілін біля мечеті у Костянтинівці, де вони з командою ночують перед тим, як їхати у справах на східний фронт, Донеччина, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Путілін (праворуч) біля мечеті у Костянтинівці, перед поїздкою в Бахмут, Донеччина, грудень 2022 року. Поряд з ним — члени екіпажів парамедиків, які нині вивозять поранених із Бахмута до найближчих госпіталів. Ліворуч — Саїд Ісмагілов, колишній муфтій, із яким Мурад колись починав капеланську справу для імамів. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

До запуску капеланської служби в армії, говорить Путілін, навіть потрапити до вірян ближче до лінії бойових дій капеланам було складно. Кожен шукав способи: через командування, з купою рівнів допуску, печаток та домовленостей. І навіть маючи всі документи, не було гарантії, що зможеш доїхати.

"Зараз ставлення до капеланів інше, — каже Хаджи Мурад. — І на рівні держави, і на рівні командування в армії. Може це частково завдяки закордонним колегам. В Штатах, наприклад, ще з часів громадянської війни капеланство існувало в тому чи іншому вигляді". Путілін наголошує: важливо мати довірчі відносини з капеланами з інших конфесій. "Зараз ці процеси тільки вибудовуються, але буде точно якась уніфікація, бо раніше кожна церква працювала на фронті по-своєму. Навіть якщо хтось заходив у підрозділ як "працівник" на рівні трудового договору, це все одно була просто робота, а не присяга. Зараз капелан — людина з соцпакетом військовослужбовця. Він на передовій, не у своїй церкві сидить. Їздити на передній край, бути там з військовими — це дуже важливо".

Капелани разом із бійцями та місцевими чоловіками, які наглядають за мечеттю у Костянтинівці, розробляють м’ясо для майбутньої страви. Її зранку Мурад з командою відвезуть військовослужбовцям у Бахмут. Донеччина, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Після рубки чоловіки вправно перемивають м'ясо, яке необідне для приготування їжі військовим у Бахмуті. Донеччина, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Капелан Мурад Путілін сидить за столом на кухні мечеті у Костянтинівці в очікуванні спільної вечері з його командою. Донеччина, грудень 2022 року.

"У нас колись помер брат, Семен його звали, але ми називали Шаміль. Загинув в бою, — розповідає Хаджи Мурад. — Я випадково дізнався. Набрав капелана з його бригади, він з ПЦУ. Кажу: "Де Семена хоронитимуть?" Він: "На кладовищі у Дніпрі, на Алеї Слави, мама його не проти, їй зручно туди приходити до сина на могилу". А я йому: "Так не можна, він же наш, мусульманин, у нас по-іншому ховають". Подзвонив у Дніпро, ціла історія була. Але зрештою поховали за правилами ісламу на тому кладовищі, де й Аміна лежить" (Аміна Окуєва, учасниця війни у складі батальйону "Київ-2", волонтерка. Її вбили 30 жовтня 2017 року біля селища Глеваха Київської області — ред.) За правилами ісламу, гріх лягає на мусульман, які не попіклувались про правильне поховання одновірця, пояснює капелан: "Я потім з’ясував, що ніхто не знав, що він мусульманин. Зараз, кажуть, проводяться анкетування, опитування в бригадах. Але ще не всюди".

Команда капеланів пакує коробки з гуманітарною допомогою зі складу до своєї машини, щоб розвезти її військовим та місцевим у Бахмуті, які живуть зараз під постійними обстрілами, Донеччина, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Гуманітарна допомога для цивільних і військових, які воюють на сході, Донеччина, грудень 2022 року. Окрім товарів першої необхідності тут також халяльна тушкованка — дуже цінний продукт для підрозділів, де служать бійці-мусульмани. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Хаджи Мурад передає Світлані, місцевій жительці Бахмута, їжу та речі першої потреби, Донеччина, грудень 2022 року. Окрім візитів до військових, капелани завжди беруть із собою базовий набір необхідного, щоб роздати дорогою місцевим. Світлану команда капелана зустріла біля її будинку в центрі міста. Вже кілька тижнів жінка живе лише у підвалі. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Якщо військові мусульмани живуть за принципами ісламу, каже імам-капелан, їм легше на полі бою. Одна з норм — справедливість, воювати за неї — правильно. "Зброя — це просто шматок металу. Вона не поїде, якщо немає людини, яка нею управляє, і стріляти не буде, якщо її не зарядять. А людині властиве вигорання і все інше, що може трапитись на фронті. Капелан в армії як психолог, але якщо психологи й самі часто "ламаються", то у капелана є прописані релігією догми і правила, за якими ти ведеш вірян. Не кожна людина може вистрілити, але важливо розуміти, що є ворог і захищати від нього — це обов’язок. Люди різні. Не усі готові воювати. Хтось має допомагати, лікувати. Це все працює тільки у комплексі".

Мурад Путілін і боєць із позивним "Лис" зустрілись у Костянтинівці, Донеччина, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Розбомблений будинок у Бахмуті, поряд з пам’ятником визволителям Донбасу. В майже зруйнованому домі досі живуть кілька людей. Донеччина, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

***

Капелан 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Євген Савченко народився та став священнослужителем у Рубіжному на Луганщині. У 1992-му з дружиною вони прийшли до церкви, а три роки потому Євген став пастором церкви євангельських християн-баптистів. У 2014-му він почав допомагати цивільним і військовим, з 2017-го — їздити на фронт у різні військові підрозділи, поки не знайшов "свій". З 2020-го Євген — капелан одного із підрозділів 93-ки з позивним "Падре".

"До 2014-го ми будували церкву у Рубіжному: будували будинок і "будували" прихід людей", — розповідає Євген Савченко.

Євген Савченко у молитовному залі протестантської церкви в одному із тилових міст України, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Викликом став початок війни — в церкві були люди й проросійських, і проукраїнських поглядів, а її потрібно було зберегти. "На той час Рубіжне було "на рубежі": Сєвєродонецьк вже окупували, а у Кремінній стояли наші Збройні сили. А ми — наче як на межі. В церкві ми вирішили продовжувати служби. Вона була відкрита кожного дня для людей, які хотіли помолитись чи потребували на допомогу. Я, оскільки з самого початку займав проукраїнську позицію, допомагав також і Збройним силам. В основному їздили на блокпости, питали яка допомога потрібна".

Цієї зими пастор допомагає бійцям зі свого підрозділу переходити з бойових позицій на відновлення, а також шукає для військовослужбовців житло. Місцева протестантська церква в цьому допомагає, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Доки капелан підшуковує бійцям житло, вони тимчасово, з міркувань безпеки, живуть у підвалі молитовного дому, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

У липні 2014-го, коли українські військові звільнили Сєвєродонецьк, у Рубіжному з’явилось багато біженців. Церква допомагала нужденним. На утриманні тоді було близько 500 сімей. Протягом двох років ці сім'ї кожного тижня отримували матеріальну та психологічну допомогу. "Звісно, ми залучали партнерів, — розповідає Євген Савченко. — Всі процеси були відкритими, тому нам завжди довіряли". Пізніше пастор з іншими представниками церкви почали їздити у села з прифронтової зони, роздавали матеріальну допомогу, а також "несли слово боже" тому, хто про це просив.

Місцеві віряни готують для солдатів обід у маленькій їдальні біля церкви, там же обідає і пастор, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Зимова куртка капелана ЗСУ з офіційними шевронами військового капеланства очікує на пастора Євгена, поки він обідає, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

"Наприкінці 2016-го року я познайомився з капеланською спільнотою Братство Євангельських християн баптистів. Зрозумів, що є можливість допомагати військовим не так, як ми це робили раніше — проїздом на блокпостах, а і нести капеланське служіння в підрозділах", — каже Євген Савченко. "Я їздив у різні підрозділи. Це були 73-тя, 57-ма, 36-та бригади. В деякі — по декілька відряджень. Вже як до своїх. Але весь час просив Бога виконати моє бажання знайти свій підрозділ, з яким би міг бути постійно. Гасло капеланської спільноти: "завжди поруч". Коли ти поруч з ними й в біді, і в радості". У 2020-му пастору запропонували доєднатись до 93-ї бригади. "Ми зайшли у бригаду як військовослужбовці ЗСУ. Це були домовленості на рівні Генштабу, офіцерів і рішення командира бригади. Керівництво бригади, та і взагалі керівництво ЗСУ, бачило потребу у капеланському служінні й вони сприяли тому, щоб це могло працювати".

День Євгена Савченка проходить "на колесах". На своєму "бусіку" він об'їжджає місцеві села у пошуках придатного житла для військовослужбовців, яких треба на якийсь час перевести з фронту у тил, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

На номерному знаку у Савченка — позивний "Падре". Його він отримав ще під час волонтерської служби на початку війни у 2014-му, коли приїжджав до різних військових підрозділів. Каже, так його назвали бійці 36-ї бригади морської піхоти, частина яких у 2022 році служили у Маріуполі й стали захисниками "Азовсталі". Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Так почалося служіння "Падре" у ролі капелана підрозділу бригади. "В нас на той момент було 9 капеланів. Декого призначили капеланом в окремі батальйони, а ми — три капелани у бригаді. У пункті постійної дислокації бригади в Черкаській області нам видали приміщення, де ми своїми силами побудували духовний центр: дві кімнати, одна для проведення зустрічей і служб, інша — для особистих бесід. В командира бригади було таке бачення: людина, яку "накриває", має знайти затишне місце, де вона може поспілкуватися на різні теми, але не з "затягнутим" офіцером, а зі священником. І нам це довірили".

Пастор відчиняє замок на дверях покинутої хати, грудень 2022 року. Місцеві позначають "хрестиками" хати, у яких, на їх погляд, могли б жити військові під час реабілітації. Савченко повинен перевірити, чи дійсно там придатні умови для тимчасового притулку. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

У пошуках житла для військових, капелану допомагають волонтери та командири підрозділів, які відповідають за подібні задачі, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Євген Савченко підіймається з підвалу руїн протестантської церкви, грудень 2022 року. Цю церкву спалили російські військові під час окупації села. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

На такі зустрічі, каже пастор, нікого насильно не тягнули. Крім того, військове керівництво попросило капеланів проводити навчання зі строковиками: якщо були якісь проблеми — з ними проводили бесіди. "Потім в АТО вже інший формат був, — згадує Євген Савченко. — Коли я приїхав на передову, там була вже дуже наближена атмосфера до тієї, яка зараз на війні. Там ми об'їжджали з командиром підрозділи, проводили служіння. Поговорили, відслужили, і хлопці йдуть далі".

Згідно нового закону про військових капеланів, в середньому на одного капелана — 500 бійців. "Це забагато, але краще, ніж один капелан на декілька тисяч, — каже Євген Савченко. — Так його можуть побачити, поспілкуватись, мати впевненість: якщо у мене буде потреба, я можу до нього звертатися".

Знайти більш менш комфортне житло — подекуди не найпростіше задання. У багатьох селах немає світла і проблеми з опаленням, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

На дзеркалі автівки Євген Савченко возить жовто-блакитний плетений хрестик, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Військовий капелан Євген Савченко у дворі біля будинку, який можливо підійде в ролі одного з тимчасових притулків військових на реабілітації, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Напередодні складних завдань більшість бійців, розповідає пастор, переважно просять помолитись за них, або за те, щоб військова техніка була в порядку. "Кажуть мені: падре, посвятіть. А я: "Це ж не просто водою побризкати. Ви ж хочете, щоб ця техніка були освячена на певне служіння, щоб Бог піклувався про неї. Я можу освятити й помолитись, але ви маєте ставитись до неї тепер, як до Божої техніки: міняти масла, ремонтувати".

У протестантській церкві не особливо практикується "святити" речі, каже "Падре", але якщо є запит, він проводить такий обряд. "Людина має усвідомлювати суть, а не просто: батюшка приїхав, водою побризкав і тепер все буде добре. Я завжди кажу: не у воді справа і не в обряді, а в Богові, до якого ми звертаємося. Бо він ці речі прикриває собою і захищає".

Щоб не забути й не пропустити жодної адреси чи імені, у пастора під рукою постійно є потріпаний записник, який допомагає все тримати до купи, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Не всі помешкання мають справне опалення, тому доводиться на ходу вигадувати як обігріти місця ночівлі, грудень 2022 року. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Капелан спілкується не лише із військовими, але й з місцевими, грудень 2022 року. Каже, не всі мешканці одностайно раді "ділити" село із військовими, бо побоюються. Проте ті, хто пережив окупацію в цих краях, роблять все, аби українським військовим було комфортно під час психологічного відновлення. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

Євгену Савченко, як і іншим капеланам-християнам, доводилось проводити обряди хрещення на фронті. "Ми були у Волновасі, на одній з ротацій ще під час АТО. Там деякі бійці висловили бажання присвятити себе Богу. Звісно, що підхід до хрещення у зоні бойових дій відрізняється від того, як це відбувається в тилу. В церквах спочатку проводять навчання, прискіпливо дивляться як людина готується, чи все вона зрозуміла, чи справді увірувала.

У цивільному житті у людини на це є час. А на війні: сьогодні він хоче прийняти хрещення і бути з Богом, а завтра йому йти у бій. В нас немає такої розкоші сказати людині: приходь через рік і ми розглянемо твоє прохання. Тому тут ми, як священнослужителі, можемо провести роз’яснювальну бесіду, а потім самі стати свідками його обіцянок Богу".

Під час хрещення на фронті, каже пастор, людині не вказують до якої конфесії їй слід тепер належати. "Після обряду хрещення ми кажемо так: відбулась ваша посвята Богу, це ваш обіт. Тепер ви самі вирішуйте в яку церкву будете ходити. Ми, як капеланська спільнота, дотримуємось правила: не у свою конфесію їх притягнути, а дати вибір. Коли боєць повернеться до цивільного життя, то сам знайде свою церкву".

Євген Савченко у молитовному залі протестантської церкви, грудень 2022 року. Пастор розповідає, що для військовослужбовців часто не так важлива конфесія, до якої належить їхній капелан, як особисті стосунки, які він може налагодити з бійцями. Фото: Аліна Смутко/Суспільне

—

Аліна Смутко; опубліковано у виданні Суспільне

В тему: 

• Настоятель храму Православної церкви України провів у російському полоні більше двох місяців
• "Ми – нестандартна армія, не така, як в Росії, США або Європі"
• "Бог дивиться на нас нашими ж очима. І дивується з того, що ми робимо"
• Як воюють професори українських вишів. Зіркові та робочі будні 101-ї бригади тероборони Закарпаття
• Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти
• Как украинские историки воюют, помогают фронту и работают. "Открытые архивы и декоммунизация очень злят Путина"