Як перетворити ненависть на користь та працювати з тією злістю на ворога, що накопичилася всередині

Хейт невибірковий

Це як зустрічатися з чоловіком і казати: «От він свою колишню бив, а мене він бити не буде. Бо там він був поганий, а тут він хороший». На жаль, так не працює, щоб в одному місці ми спалювали все, а в іншому були спокійні, врівноважені, високоморальні. Коли ненависті багато і повною мірою вона не виливається на того, на кого спрямована, ми починаємо нищити все навколо, зокрема, самі себе та одне одного. 

Коли воно «вже в горлі застрягло», останньою краплею може стати що завгодно: неідеальна реформа, транспорт, що прийшов невчасно, пасажир автобуса, який наступив вам на ногу.

Згадаємо Чернігівську трагедію 19 серпня, коли ракета влучила в центр міста і драматичний театр. В цій історії безліч маніпуляцій і конфліктів навіть між однодумцями, адже чим більше жертв і чим трагічніша подія, тим простіше на цьому ґрунті керувати суспільною думкою. В таких історіях мало рефлексій і критичного мислення, спостерігачі не намагаються відшукати першоджерело та розібратися. Під впливом емоційного контенту вони розшукують винних.

Розгорівся хейт щодо того, що організатори в усьому винні. Що вони обрали не те місце, не зберегли конфіденційність, не було додаткових мір безпеки. 

Не «що робити», а «хто винен»

Це деструктивна історія. Ми починаємо порпатися у цьому та шукати, кого ж ми можемо спалити у багатті. Суспільство вимагає відьму. Розуміння, що нічого не можна було зробити, дуже складне для психіки. Простіше виголосити, що треба було зробити більше, ніж усвідомлено сказати: «В той момент я не міг допомогти». Тому починається пошук винного, для психіки так простіше. 

З іншого боку цей тренд підхоплюють організатори й відповідають в стилі: «Ми не винні». Маємо два меседжі: «ви винні» і «ми не винні». Ніхто не каже: «Подумаймо, що ми зробимо». Це веде до срача, але не до висновків і уроків на майбутнє. Ми залишаємося в цьому затишному болоті.

Читайте також: Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію

Не стати жертвами маніпуляцій

Зараз в цілому у світі є тренд до швидких емоцій, такого собі «емоційного фаст-фуду». Через високий ритм життя ми зазвичай читаємо заголовок новини й скролимо далі. І вибірково, під настрій можемо сісти, заглибитися, вивчити та проаналізувати інформацію. В Україні цей ритм ще швидший через війну і через те, що ми всі живемо в очікуванні якихось змін і в надії на них. Наш загальний інфофон — контрнаступ, зміни, перемога. Часто ми не схильні до рефлексії, нам вже давно хочеться нарешті отримати те, про що ми постійно думаємо. 

Так нами легко керувати. Багато популістських рішень і ідей. Заходимо, приміром, в YouTube — і що ж бачимо на основних новинних каналах (саме новинних, не блогерських)? «Просто ШОК», «Показав приліт», «Розкрив УСІ ДЕТАЛІ», «ПЕКЕЛЬНА ніч» (орфографія збережена) тощо. Отже, основне — загорнути в яскраву обгортку, вірусно подати, зробити клікабельний заголовок. І на жаль, це наша тенденція на майбутнє. Тому що чим далі, тим більшою буде втома й бажання швидких емоцій. 

Навіть на державному рівні рішення ухвалюються часто як реакція на суспільні хвилі хейту. Скандал з військкомами — одним махом звільняються всі військкоми. Чи має це відбуватися так швидко? Може все ж таки рішення має бути відрефлексоване, пропрацьоване, проаналізоване? Це займає більше часу, але тоді зрозуміло, що це не просто ланцюгова реакція на «хтось сказав щось». 

 А що там на рф? Подивімось, як вони погано живуть? А давайте ще раз потішимо себе тим, що у них немає газу, немає доріг, вони дурні, а ще у них погана література та пусті полиці в  магазинах. Ми постійно заглядаємо туди. Замість того, щоб заглядати в себе та думати, що ми можемо для себе зробити. Це жодним чином не допомагає нам в довгостроковій перспективі, якщо ми говоримо про українську ідентичність та самодостатність. І про те, що ми маємо нарешті позбутися комплексу меншовартості. 

Читайте також: Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію

Більше говорити про себе

Що ми можемо зробити? Про що ми хочемо розказати світові? Як ми можемо допомогти армії? А як — ветеранському або волонтерському руху? Це ефективні вектори, проте це довше і може буди не настільки популярно з точки зору переглядів/лайків тощо. 

Якщо ми будемо піддаватися маніпуляціям, які виводять нас на агресію, то станемо менш зрозумілі для європейців. Зараз вони з одного боку у захваті від того, що ми зупинили наступ і дали ворогу по зубах, ми такі сміливі та незламні. А з іншого боку — ми для них незрозумілі, стихійні та непідпорядковані. А значить — чужі. 

Зараз, поки ми стоїмо і боронимо демократичний і цивілізований світ, це для них зручно і вигідно. Ми платимо ціною життів за те, щоб завтра росіяни не пішли, наприклад, на Польщу. Ми хочемо, щоб росія палала, це класно і зрозуміло, але це для наших внутрішніх комунікацій. Для західного світу це небезпечна думка, вони не хочуть отримати Сомалі на сході Європи, для них це невигідно і страшно.

Якщо подивитися промови Зеленського, він ніколи не каже прямо, що нам треба розірвати росіян на шматки. Натомість – дипломатично зазначає, що помста буде, всі отримають належне за свої злочини, всі винні будуть покарані. Що важливо, він каже саме «всі винні», а не вся нація. 

Після деокупації Криму, Донецьку, Луганську постане велике питання про інтеграцію місцевих людей у суспільство. У нас вже є поділ на тих, хто виїхав і лишився, хто на фронті й серед цивільних, хто волонтерить і ні. Це глобальне розгалуження на «наших» і «їхніх» не призведе до позитивних зрушень. Якщо суспільний хейт буде нарощуватися, люди виливатимуть його на тих, хто діє не як вони. У кого інші думки, погляди, принципи та способи допомагати. 

Позитивна динаміка була б така: у РФ роблять дурість (що не новина), людина злиться, бере цей гнів і йде донатити / несе речі у гуманітарний штаб / доєднується до волонтерів, що відбудовують домівки / створює кампанію з контрпропаганди / вигадує інший креативний спосіб допомогти.

Але не розводить срачі в інтернеті та не поширює зраду.

Читайте також: Чому й досі доводиться доводити, чому культура — доречна, мова – на часі, історія – важлива

«Русский военный корабль, иди …»

Її міг почати одесит, а продовжити львів’янин. Цю фразу знають всі — вона ніби уособлює тімбілдінг в масштабах нації. Вона стала настільки об’єднавчою, що не було навіть «Чому не українською?». Зараз динаміка інша, багато факторів навпаки нас ділять. Це говорить про те, що трохи спала зовнішня напруга. Тому що коли гірше зовні, ми активніше єднаємося. Наприклад, коли були блекаути, люди запрошували одне одного в гості, щоб разом пережити важкі часи. Як тільки стає хоч трохи легше, ми починаємо одне одного гризти. 

Нещодавній кейс, у якому троє хлопців — Володимир Остапчук, Богдан Буше та Позитив, — обговорювали у шоу «Чи 10 з 10 дівчина, якщо не робить депіляцію?». Настільки дрібна історія, яка набула шаленого розголосу, ілюструє, в якому напруженому стані зараз суспільство.

Нам потрібно говорити про це. Чим більше буде голосів, тим більше люди будуть готові особисто висловлюватися та змінюватися.