Як княгиня Ольга їздила до Константинополя й приймала християнство

Версия для печати

У «Повісті минулих літ» подана досить колоритна розповідь про поїздку княгині Ольги до Константинополя й про прийняття нею християнства.

Як нагадує видання РІСУ  там говориться:

«Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні — то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом [Полієвктом].

Просвітившись же, радувалась вона душею і тілом. І поучив її патріарх про віру [християнську], і мовив їй: «Благословенна ти єси в руських князях, бо незлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх». І дав він їй заповіді про церковний устав, і про молитву, і про піст, і про милостиню, і про додержання тіла в чистоті. А вона, схиливши голову, стояла, | слухаючи поучення, вбирала [його], як губка, і, поклонившись патріархові, говорила: «Молитвами твоїми, владико, хай убережена буду я од сіті вражої». І було наречено її в хрещенні ім’ям Олена, як ото й колишню цесарицю, матір великого Костянтина. І благословив її патріарх, і відпустив її.

А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав він їй дари многі — золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю.

Вона ж, збираючись додому, прийшла до патріарха, благословення просячи для роду [свого], і сказала йому: «Люди мої — погани і син мій, — хай би уберіг мене бог од усякого зла». І мовив патріарх: «Чадо вірнеє! Ти в Христа охрестилася єси і в Христа втілилася. І Христос убереже тебе, як ото уберіг Єноха в найдавніші покоління, потім Ноя в ковчезі, Авраама од Авімелеха, Лота од содомлян, Мойсея од фараона, Давида од Саула, трьох отроків од [смерті в] печі, Даниїла од звірів, — так і тебе він ізбавить од врага і сітей його». І благословив її патріарх, і пішла вона з миром у землю свою, і прибула до Києва» [1].

За великим рахунком, у цій оповіді літописець «напускає туману». Про головну мету візиту він намагається не говорити, хоча, зрештою, проговорюється, про що буде сказано далі.

Читайте також: Легендарная княгиня Ольга: тайны личности. Знаем ли все мы о знаменитой владычице Руси?

Сама ж оповідь про поїздку Ольги до Царгорода – ідеологічна. Акцент робиться на тому, що княгиня прийняла християнство. При цьому в оповіді йде звернення до біблійних сюжетів та християнської молитви. Так, в уста патріарха літописець вкладає слова, де згадується Ісус Христос і фігурують біблійні персонажі Єнох, Ной, Авраам, Авімелех, Лот, Мойсей, Давид, Даниїл та інші. А саме це згадування, фактично, подається в контексті християнської молитви, яку співають під час хрещення за православним обрядом.

Літописець навіть подає таку собі паралель між Ольгою та царицею ефіопською, яка прийшла до Соломона, шукаючи мудрість. При цьому йде звернення до біблійних Притч Соломона, наводяться цитати з цієї книги. Ось як звучить цей уривок:

«Се ж [усе] сталося [так], як при Соломоні: прийшла цариця ефіопська, хотячи почути мудрість Соломонову, [і] велику мудрість побачила, і свідчення [її]. Отак і ся блаженна Ольга шукала істинної мудрості божої. Але та, [цариця ефіопська], — людської, а ся — божої. «Бо ті, що шукають премудрості, — знайдуть [її]». «Премудрість на розпуттях волає, і на дорогах сміливо [голос] підносить, і на краях стін із заборолами проповідує, і в воротах городських одважно говорить:

«Скільки ж літ ви, невігласи, [будете] держатися неправди?» А ся ж блаженна Ольга з малих літ шукала мудрості, яка є лучче від усього на світі сьому, і знайшла вона перло многоцінне, що ним є Христос. Сказав бо Соломон: «Бажання благовірних насолоджує душу [їх]», і «прихили серце своє до розуму», бо «тих, що люблять мене, [премудрість], — я люблю, і ті, що шукають мене, — знайдуть мене». Бо господь сказав: «Того, хто приходить до мене, — я не вижену геть» [2].

Тобто, як бачимо, Ольга ставиться на один рівень з біблійною царицею ефіопською: і та, і друга шукають мудрість. При чому Ольга шукає мудрість божественну.

Однак, попри такий біблійний антураж, розповідь про хрещення Ольги у Царгороді подається в контексті… «сексуальної історії». Це виглядає дещо незвично – принаймні для благочестивої розповіді про навернення язичниці. На хрещення Ольгу начебто спровокував сам ромейський (візантійський) імператор Костянтин Багрянородний. Йому сподобалося те, що Ольга гарна з лиця й вельми тямуща та захотів взяти її в жони. Вважайте – любов з першого погляду. Він навіть начебто заявляє, пропонуючи їй шлюб: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Це – визнання достоїнств Ольги, бажання підняти її на найвищий рівень. Тобто київська княгиня піднімалася до рівня імперських правителів.

Варто тут також враховувати, що в свідомості й ромеїв (візантійців), і пов’язаних із ними народів, у т. ч. й русів, Константинополь, тобто царське місто (не даремно на Русі його іменували Царгородом) – не лише столиця держави, а й центр величезного обширу, християнського світу. І ось у цьому місті достойна правити Ольга!

Така пропозиція київській княгині з уст ромейського імператора, м’яко кажучи, звучить дивно. Адже Ольга не лише чожоземка, а й язичниця. Як же язичниці цесарствувати в столиці християнського світу?

Читайте також: Як мінявся образ Московії в очах православного духовенства Київської митрополії у XVII ст.

Відповідно, мудра Ольга нагадує Костянтину Багрянородному про те, що вона не є християнською. І йому, імператору християн, не личить брати шлюб із нею. Такого не допускають християнські канони.

Але знаходиться вихід із цієї непростої ситуації. Ольга ладна прийняти хрещення. Звісно, це тішить імператора – адже його мета пошлюбити київську княгиню стає реальною. Однак Ольга зуміла обдурити Костянтина Багрянородного – як це колись вона зробила з деревлянами. Княгиня вимагає, щоб імператор став її хрещеним батьком. І той (о, свята наївність!) погоджується, не розуміючи, що потрапляє в хитро розставлені сіті.

Коли ж Ольга охрестилася, то Костянтин Багрянородний каже, що хоче взяти її за жону. Вона ж, зі свого боку нагадує, що, згідно з християнськими законами (каноном), чоловік не може одружуватися зі своєю хрещеницею. Тобто Ольга таки перехитрила самого імператора, не віддавшись йому. І той змушений це визнати.

Якщо проаналізувати наведену розповідь про сватання Костянтина Багрянородного до княгині Ольги, то та видається цілком фантастичною. Спочатку варто сказати кілька слів про невдатного жениха з цієї оповідки.

Костянтин VII Багрянородний (905-959), син імператора Лева VI, належав до Македонської династії. Формально став імператором у 908 р., будучи співправителем свого батька. Його шлях до реальної імператорської влади не був простим. Лише у 945 році Костянтин Багрянородний зумів зосередити в своїх руках повноту влади й призначив співправителем свого сина Романа.

Імператор проводив активну внутрішню й зовнішню політику. Зокрема, під час свого правління він активізував військові дії проти арабів, хоча йому й не вдалося досягнути значних успіхів у боротьбі з ними. Костянтин Багрянородний також прагнув нормалізувати відносини Ромейської (Візантійської) імперії з Руссю. Саме за його правління був укладений торговий договір з князем Ігорем. А також, ймовірно, подібний договір уклали з княгинею Ольгою.

Читайте також: Вони жили Україною: архіви, особисті речі історика Івана Крип’якевича та меценатів Омеляна і Тетяни Антоновичів

А ще в особі Костянтина Багрянородного маємо інтелектуала, який заповнював своє дозвілля науковими студіями, ознайомленням із античною літературною спадщиною, а також написанням книжок. Імператор працював над укладанням різних енциклопедичних довідників: «Про посольство», «Про феми», «Про доблесть і зло» тощо.

Знаними творами Костянтина Багрянородного є книги «Про церемонії» та «Про управління імперією», в яких зустрічаємо цікаву інформацію щодо Русі. Вище уже цитувався опис Костянтином Багрянородним полюддя руських князів, зокрема, за часів князя Ігоря. А в книзі «Про церемонії» імператор досить детально описує посольство княгині Ольги до Константинополя. Це дає підстави говорити, що воно аж ніяк не було вигадкою руського літописця. Справа лише в тім, що згадане посольство відбувалося інакше, ніж про це розповідає «Повість минулих літ».

Звернемося до твору «Про церемонії» [3]. У ньому Костянтин Багрянородний спеціально наголошував на недопустимості шлюбів представників ромейського імператорського двору з іноземцями. Він писав: «Якщо якийсь вождь із невірних та нечестивих племен північних попросить породичатися з базилевсом (у Ромейській імперії імператорів іменували базилевсами – П. К.) ромеїв, тобто взяти його дочку собі в жони, чи віддати в жони базилевсу чи його сину свою дочку, необхідно відхилити таку нерозумну просьбу, говорячи наступне:

«Про це є страшне закляття й непорушний наказ великого та святого базилевса Костянтина (мається на увазі імператор Костянтин Великий, який побудував Константинополь і легалізував у Римській імперії християнство – П. К.), написаний на священному престолі храму святої Софії (тобто Софійського собору в Константинополі – П. К.): ніколи базилевс ромеїв не породичається з людьми народу, який має інші чужі звичаї, відмінні від ромейських, особливо з іновірними та нехрещеними, хіба що з франками».

Велика княгиня Ольга вступає в храм Святої Софії, Константинополь. Худ. І. Г. Машков

 Костянтин Багрянородний також вказує: той базилевс, що породичається з іншим народом, окрім франків, «повинен розглядатися як порушник батьківських заповітів і царських повелінь, як такий, що чужий християнській вірі, й піддаватися анафемі».

Траплялися, правда, винятки. Звісно – прикрі. Костянтин Багрянородний розповідав, що імператор Лев узяв собі дружину з Хазарії – попри супротив патріарха. Таким чином він «збезчестив себе й державу ромеїв, бо відкинув звичаї предків, вважаючи їх нічого не вартими». Але за такі діяння швидко розплата прийшла. Лев захворів, на лиці в нього з’явилися виразки. І він помер.

Ще інший імператор Роман видав свою внучку за правителя Болгарії. Однак той, писав Костянтин Багрянородний, «був простою й неосвіченою людиною, не належав до тих, хто з дитинства виховувався в імператорських палацах і хто з самого початку дотримувався ромейських звичаїв; він не був з імператорського чи знатного роду, тому багато що чинив деспотично, не зважаючи на заповіді церкви, не слідуючи заповідям та повелінням великого Костянтина…».

Читайте також: Святой Владимир — великий грешник

Здійснив це Роман через те, щоб звільнити велике число ромеїв-християн із болгарського полону. Також враховувалося те, що болгари стали християнами та одновірцями ромеїв. Зрештою, видана заміж за болгарського властителя Петра внучка імператора Романа не належала до знатних осіб. Самого ж Романа, за словами Костянтина Багрянородного, народ за порушення ромейських звичаїв ненавидів. І цей правитель користувався поганою славою.

Свої розмірковування про недопустимість шлюбів ромейських імператорів з іноземними правителями Костянтин Багрянородний завершував такими словами:

«Оскільки кожен народ має власні звичаї, свої закони та установлення, то він має дотримуватися їх, зокрема й щодо укладення шлюбів. Оскільки будь-яка жива істота вступає у стосунки з однорідними собі, так і для кожного народу стало правилом вступати у шлюби не з представниками інших племен та іномовними, а з людьми того ж самого роду та мови. Через це твориться й існує згуртованість одне з одним, взаєморозуміння, дружнє спілкування та співжиття; а чужі звичаї та закони переважно породжують ворожнечу, ненависть і свари, що сприяють не порозумінню та єднанню, а ворожнечі й розбрату».

Уже виходячи з цих міркувань, стає зрозумілим, що Костянтин Багрянородний не збирався одружуватися з Ольгою – якою б вона гарною та розумною не була. А його сватання до неї – патріотична вигадка давньоруських літописців. Тим не менше він у 15-ій главі другої книги праці «Про церемонії» згадує про Ольгу, пише про її прийом у імператорському палаці. Ймовірно, цей прийом і надихнув літописців на творення легенди про сватання ромейського імператора до київської княгині.

Ось як про це писалося у вищезгаданій книзі:

«Ця архонтиса (мається на увазі княгиня Ольга; щодо титулу «архонт», «архонтиса», то ним ромеї іменували правителів Русі – П. К.) ввійшла зі своїми архонтисами-родичами та найбільш значними своїми служницями. Вона йшла попереду інших жінок. Вони ж одна за одною слідували за нею. За нею також ввійшли посли та купці архонтів Росії (ромеї іменували Русь Росією, потім цю грецьку назву московіти використали для назви своєї держави – П. К.)…»

Цей уривок багато що може сказати. Ольга постає не як єдина правителька Русі-Росії. Окрім неї, є інші князі-архонти, які теж відрядили до Константинополя своїх послів. Серед відряджених є не лише посли, а й купці. Тобто економічні, торгові інтереси при здійсненні посольської місії в Царгород, фактично, стояли на першому плані.

Київську княгиню приймав не «верховний імператор» Костянтин Багрянородний, а його співправитель – син Роман. Але навіть це для Ольги було для Ольги великою честю.

Судячи з усього, вона вже охрестилася. Серед її людей знаходився священик Георгій. Не будемо гадати, де це княгиня зробила – в Києві чи в Константинополі. «Повість минулих літ» стверджує, що саме в стольному граді Ромейської імперії. Повіримо літописцю на слово.

Однак хрещення княгині сталося зовсім не через невдале сватання Костянтина Багрянородного до Ольги. Княгиня, стаючи християнкою, керувалася прагматичними (навіть можна сказати – державними) цілями. Зрозуміло, що разом із нею до християнства долучалися представники її оточення.

По-перше, актом хрещення Ольга ніби приєднувала Русь, принаймні її елітарні верстви, до християнської спільноти, до великого «християнського простору», який домінував у Європі й мав помітний вплив на теренах Азії. Прийнявши християнство, Ольга могла налагоджувати дипломатичні стосунки з християнськими країнами, отримувати від їхніх правителів певні преференції. Зокрема, преференції щодо торгівлі. Саме «торговий інтерес» (як би це комусь не подобалося) відіграв помітну роль у християнізації руської еліти.

Читайте також: Ми звикли вважати, що хрестителем Русі є князь Володимир. А може справжній хреститель - Анастас?

По-друге, прийняття християнства, ймовірно, окрім зовнішньополітичного аспекту, також мало аспект внутрішньополітичний. Варязька Русь, будучи військово-торговою корпорацією, формувалася на основі різних етнічних елементів – слов’янських, нормандських, угро-фінських, тюркських тощо. У результаті цього виник такий собі «інтернаціонал», де представники різних етносів дотримувалися різних традицій, у т. ч. культурних та релігійних. Питання стояло, щоб ці традиції «переплавити», створити щось одне.

Аби це відбулося, необхідно було витворити один символічний світ. У ті часи такий світ формували переважно релігійні системи. І з цим завданням цілком могло справитися християнство. Маючи високий авторитет у світі, а також значну культурну традицію, воно могло зробити Русь єдиною. Саме завдяки християнській церкві забезпечувалася ця єдність за часів правління Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також інших можновладців Русі.

У 1988 р. у соборі св. Петра в Римі з нагоди 1000-ліття хрещення Русі було встановлено два зображення - св. Ольги і св. Володимира

Тому можна говорити про далекоглядність княгині Ольги, яка прийняла християнство.

Але повернемося до опису прийому Ольги в імператорському палаці, який описує Костянтин Багрянородний в книзі «Про церемонії». Княгиня, за словами цього автора, бесідувала з імператором Романом стільки, скільки бажала. Про що? Можливо, про справи торгові. А, може, й політичні. Роман хотів, аби київська архонтиса утверджувала християнство на руських землях.

Насамкінець Ользі та її людям вручили дорогі подарунки. Дано було архонтисі в золотій чаші, прикрашеній дорогоцінними каменями, п’ятсот міліарісіїв (золота монета в Ромейській імперії – П. К.), шести її жінкам – по двадцять міліарісіїв, а вісімнадцяти її прислужницям – по вісім міліарісіїв. Потім Ользі та її людям знову вручили гроші. Серед них – і священику Григорій.

Читайте також: Чи могла Русь прийняти західний варіант християнства? Релігійна політика княгині Ольги й князя Ярополка

Чи можна вважати дипломатичну поїздку Ольги до Константинополя успішною?

«Повість минулих літ» натякає, що не зовсім. Так, київську княгиню прийняв сам імператор, обдарував різними дарами, вона охрестилася. Її начебто хрестив сам Патріарх Константинопольський. Це, звісно, велика честь.

Однак після цієї поїздки стався конфлікт між Ольгою та ромейським імператором. «Повість минулих літ» пише:

«Ся ж Ольга прибула до Києва, як ото ми сказали, і прислав до неї цесар грецький [послів], мовлячи: «Многим одарив я тебе, і ти говорила мені: «Коли я повернуся в Русь, [то] многі дари пошлю тобі: челядь, і віск, і хутро, і воїв багато на поміч». Ольга ж, відповідавши [цесареві], сказала послам: «Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні, як і я в Суду, — то тоді я тобі дам». І відпустила вона послів, це сказавши» [4].

Чи справді Ольга вдалася до такого «дипломатичного грубіянства», не будемо гадати. Та, очевидно, між нею та Костянтином Багрянородним «пробігла чорна кішка». Ніби це було пов’язано з тим, що імператор довго тримав її перед Константинополем. Це образило Ольгу й вона відмовилася виконувати обіцяне – дати рабів (челядь), віск, хутро й воїнів, іронічно пропонуючи Костянтину Багрянородному постояти в Почайні, тобто пристані біля Києва.

Водночас цей епізод «видає» літописця. Із нього стає зрозуміло, що не релігійні справи (прийняття християнства Ольгою) у цій поїздці стояли на першому плані, а цілком прагматичні торгові справи.

Загалом же розповідь «Повісті минулих літ» про поїздку Ольги до Константинополя варто сприймати не як опис реальних подій, а як літературний твір, що має помітне ідеологічне навантаження. І в цьому творі, як ми бачили, є чимало домислів. Однак цей твір має свою «правду». І на неї варто звернути увагу.

Згадана оповідь має виражену антиромейську спрямованість. Хоча руси були пов’язані з Ромейською імперією, чимало взяли від неї, але водночас й чимало конфліктували з цією державою, «вибиваючи» собі преференції.

Київська княгиня в цій оповіді ставиться на голову вище за ромейського імператора. Адже вона зуміла обдурити Костянтина Багрянородного, який начебто сватався до неї. Ольга «не купляється» на пропозицію цесарствувати в Константинополі, ставши жінкою імператора. Вона, за великим рахунком, «дає йому гарбуза». А той, бідака, змушений визнати, що Ольга його перехитрила. Зрештою, вона його «кидає» вдруге, коли відмовляє прислати йому обіцяні товари та воїнів. А той змушений це проковтнути. Таким чином руси, на чолі яких стояла Ольга, перевершили ромеїв. 

—

 Петро Кралюк, опубліковано у виданні РІСУ

Примітки:

1. Літопис руський. Київ, 1989. С. 35-37.

2. Там само. С. 37.

3. Constantini Porphyrogeniti libri. De ceremoniis aulae Byzant. Vol. I. Leipzig, 1751; Vol. II. Leipzig, 1766; Vol. III. Bonn, 1829; Беляев Д. Ф. BYZANTINA: Очерки, материалы и заметки по византийским древностям. Кн. I: Обзор главных частей Большого дворца византийских царей (с приложением: Материалы и заметки по истории византийских чинов). Санкт-Петербург, 1891; Кн. II: Ежедневные и воскресные приемы византийских царей и праздничные выходы их в храм Св. Софии в IX–X вв. Санкт-Петербург, 1893; Кн. III: Богомольные выходы византийских царей в городские и пригородные храмы Константинополя / Посмертное издание. Санкт-Петербург, 1906.

4. Літопис руський. С. 37.

Читайте також: 

•  Розсекречені архіви радянських спецслужб. Невдала спроба МГБ СРСР вийти на слід Романа Шухевича.
•  Юрий Мушкетик: Как московиты украли наше название и нашу историю
• Чи могла Русь прийняти західний варіант християнства? Релігійна політика княгині Ольги й князя Ярополка 
• У пам’ять про першу в історії України жінку-офіцера Олену Степанів: «Шляхотна постать і хрустальний характер»
•  Цінності під час Руїни: досвід українського святого Димитрія Туптала