Вороги. Спільники. Чужинці.

Версия для печати

Еволюція образу німців в українськомовній пресі Києва доби Української Народної Республіки (листопад 1917 – квітень 1918 рр.).

Історики сперечаються щодо характеру відносин між Німецькою імперією та Українською Народною Республікою у 1918 р. Критично оцінюючи реальну політику Берліна, німецька історіографія схильна вважати весь період перебування військ Центральних держав в Україні окупаційним [1]. Водночас англомовні та українські дослідження зауважують, що згідно з умовами Брестського миру німецько-австрійські війська вступили на територію УНР як союзна сила у боротьбі з більшовиками. Договір став радше здобутком молодої республіки: забезпечивши незалежність від Росії, він дав змогу сконцентруватися на українському державному будівництві.

Однак платою стало підпорядкування політичній волі Берліна, а згодом – нетипова військова окупація [2–4]. Ця стаття пропонує поглянути на німців очима сучасників – публіцистів провідних українських видань Києва: наближеної до соціалістів-федералістів «Нової ради», центрального органу соціал-демократії – «Робітничої газети» та приналежних до соціалістів-революціонерів «Народної волі» та «Боротьби». Допитливий читач зможе прослідкувати конструювання національного «я» на порівнянні з німецьким «Заходом» і російським «Північним-Сходом» – ідею, що залишається актуальною і досі.

Від проголошення УНР в листопаді 1917 року і до її падіння 29 квітня 1918 року образ німців у пресі Києва періодично зазнавав радикальних змін. Іноді в той самий час у різних виданнях німці набували рис ворога, союзника, чужинця. Причину слід шукати у геополітичних пертурбаціях періоду: в дезінтеграції Росії внаслідок Жовтневого перевороту, в українській альтернативі більшовицькому сепаратному перемир’ю з Німеччиною та початку збройної агресії Радянської Росії супроти УНР у грудні 1917 р., в укладенні 9 лютого 1918 р. Брест-Литовського мирного договору між УНР та Центральними державами, у звільненні України від більшовиків й встановленні де-факто німецького військового контролю. Оцінка німецького «іншого» також залежала від політичного напряму видань та світогляду дописувачів.

Зауважимо відносно високий рівень свободи преси революційного періоду. За винятком кількаденної зупинки «контрреволюційного» «Киевлянина» в листопаді 1917 р. [5] та ліквідації більшовицької преси, [6] українська влада толерувала навіть виразно антидержавні публікації. Натомість більшовики під час окупації Києва у лютому 1918 р. закрили більшість українських та російських нерадянських газет [7]. Зі звільненням міста у березні 1918 р. українська й німецька влади епізодично обмежували вільне слово [8].

10 березня 1918 р. група німецьких солдат з офіцером на чолі конфіскувала денний наклад «Боротьби» через статтю «Нова хмара» із промовистим описом німецького насильства під час експропріації. Саму «Боротьбу» хотіли закрити, проте, до цього не дійшло [9]. Попри подібні випадки, загальна гострота газетної риторики дозволяє стверджувати, що німецька тема відкрито обговорювалась навіть навесні 1918 р.

На цю тему: Шантаж и торговля оружием. Как немцы с большевиками против украинцев выступили

Кінець імперського образу «німця-ворога»

Восени 1917 року Німецька імперія все ще лишалась зовнішньою загрозою – супротивником у Великій війні. Однак ця загроза ставала дедалі більш примарною на тлі соціально-економічного та політичного колапсу революційної Росії. На відміну від російської, українська преса Києва ніколи не маніфестувала неприязні до Німеччини. У серпні 1914 р. єдина на той час українськомовна «Рада» не сприйняла воєнного ентузіазму, закликавши лише «боронити свої хати й лани» [10]. Щоправда, це не вберегло її від тавра «неблагонадійності» та негайного примусового закриття [11]. Українськомовна періодика, заборонена впродовж війни, відродилась лише з Лютневою революцією 1917 р.

Революційна свобода вперше уможливила полеміку щодо проблеми війни і миру з Німеччиною. На противагу російським патріотам-оборонцям й більшовикам-інтернаціоналістам, українська періодика сформувала осібну позицію на основі ідеї національно-територіальної автономії України. Газети відкинули казенну патетику «боротьби слов’янського і германського світів», повернувшись до передвоєнного дуалізму Німеччини – країни злостивого «кайзерівського режиму» та пригніченої миролюбної «німецької демократії». Визнавши Велику війну «імперіалістичною» і «чужою», видання звинуватили у кровопролитті не лише офіційні Берлін та Відень, але й Лондон, Париж і Петроград. Втім, все ще почуваючи себе частиною оновленої демократичної Росії, газети переважно погодились на оборону цієї країни як майбутньої федерації вільних народів.

Централізаторська політика Петрограда, неприйняття, а часом і відверта ворожість до ідеї автономії, нарешті, розвій повсякденної ксенофобії зумовили українське розчарування у «російській демократії» вже влітку-восени 1917 р. Грань між стороннім німцем-супротивником та нетерпимим спільником-великоросом було розмито. Так, розголос отримав розстріл російськими кірасирами ешелону 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького під час від’їзду з Києва на фронт 8 серпня 1917 р. [12; 13]. Вже з фронту вояк-богданівець Петро Певний [14] («Народна воля») писав про зневагу і неприязнь російських «братушек» [15]. «Народна воля» жалілася на саботаж командування, що діяло за принципом «якщо хохли й подохнуть або ж порозбігаються – менше заворушень буде»; складені з росіян полки перед ротацією умисно псували свої укріплення, підставляючи українців під «руйнуючий вогонь німецької артилерії» [16]. Не менше нарікань викликав централізм Тимчасового уряду. Фейлетоніст «Н. волі» Володимир Самійленко [17] (псевд. В. Сивенький) відобразив радикалізацію українських настроїв:

«Казали наші вороги,

Чи то пак щирі друзі:

«Чому вам так нелюбо йти

В Російськім нашім плузі?» [18].

У вірші Самійленко натякав, що «сусіди» є найбільшою загрозою автономії. На російські закиди, мовляв «Дали вам [українцям – І. Б.] тридцять срібняків німецькі генерали» автор відповідав:

«На що нам тридцять срібняків?

Ми в щедрості широкій

Дамо вам цілих шістдесят,

Щоб ви нам дали спокій» [19].

«Робітнича газета» та «Народна воля» розпікали Петроград за продовження загарбницької війни. На російське залякування, буцімто «германський бюргер їстиме булки з українського борошна» дописувач «Робітничої газети» з акронімом Є. К. риторично запитував, а чи ж не те саме замірялися зробити і «союзні імперіалісти» [20–22]. Публіцист «Народної волі» з акронімом В. С-ць опонував провідникові чеського самостійницького руху, професорові Томашу Масарику. В інтерв’ю московській газеті «Утро России» Масарик заявив про «інтерес самих українців в тому, щоб Росія зосталася сильною». Не заперечуючи щодо «спільного ворога Німеччини», автор відповідав: «Але й та думка правдива, що московські капіталісти не гірші й не кращі за німецьких. І одні і другі хочуть пригнобити, зруйнувати Україну – і на її руїні поставити велику державу Германію або Росію» [23].

Жовтневий переворот 1917 р. у Петрограді означив крах старої політики «війни до переможного кінця», а разом з нею – і самої загальноросійської спільності. Захопивши столицю, більшовики зустріли організований спротив у низці регіонів, передовсім на Дону, Кубані й Південному Уралі. Не визнала Раднарком і Українська Центральна Рада – затверджений Тимчасовим урядом вищий репрезентативний орган українських губерній. Зберігаючи де-юре федеративний зв’язок з вже загиблою Російською республікою, 20 листопада 1917 р. УЦР проголосила створення де-факто самоврядної Української Народної Республіки.

В цей час українськомовна преса перебрала на себе роль виразника державних інтересів. Викликом часу стало більшовицьке сепаратне замирення з Центральними державами. Одностайні щодо потреби миру українські ЗМІ, однак, рішуче відмежувалися від мирної ініціативи «ніким непризнаного большевистського правительства в Петрограді» [24]. Видання побоювалися, що доля України стане предметом торгу між нелегітимним більшовицьким урядом та ворогом. Щоб врятуватися «від тяжких намірів Німеччини загарбати Україну» газети схвалили організацію осібної української делегації на переговорах [25–27]. Преса пророкувала добрі шанси на замирення оскільки «Германія сама знищена до краю війною» [28–30].

Протиставивши себе більшовикам, українські газети звернулись до популярної риторики «німецької зради» [31] – дискредитації більшовиків як «німецьких полигачів» та «маріонеток», що розклали армію на догоду ворогові [32; 33]. Обурена більшовицьким ультиматумом Центральній Раді «Нова рада» переконувала, що це був підступ більшовиків і німецького штабу, яким «Україна стоїть більмом у оці… як єдина здорова частина Росії» [34]. В умовах Радянсько-української війни грудня 1917 р. газета дорікала більшовикам за криводушність: замирившись із «полчищами Гінденбурга» [35], вони оголосили війну «демократії всіх народів України» [36]. Заступник голови УЦР, член Малої ради Сергій Єфремов [37] прирівняв злочини радянського війська в Україні до горезвісного «німецького звірства» й ганебного лиходійства царського «христолюбивого воїнства» в Галичині. «Війна сама по собі і є звірством», ‒ резюмував він [38].

 «Німець-спільник» як порятунок від «Москви»

Жахіття більшовицької збройної інтервенції сприяло зростанню антиросійських настроїв й обговоренню нової «європейської» орієнтації України на початку 1918 р. Образ некультурної, загарбницької Великоросії як історичного антипода України розвивали есерівські видання. Союз з «напівтатарською Московською державою, – писала «Народна воля», – свого часу зруйнував «ніжні паростки Першої Української Народньої Республіки, заснованої при Богданові Хмельницькому» [39]. На думку газети, не мало значення «чи буде коло власти Романов, чи Керенський, чи нарешті Лєнін – відношення Петрограду до нас буде однакове, хоча слова може й будуть ріжні» [40; 41]. Отже, виникала нагальна потреба взагалі відмежуватись від будь-яких «російських приятелів» [42]. Діяч УСДРП Лев Юркевич [43] («Причепа») був одним з перших, хто заявив про зміну культурного вектора країни: «Зовнішньою нашою культурою, замість неохайної, безпорадної Москви ми хочемо зрівнятися з германськими, романськими і англосаксонськими націями, нам докучило в неметеній хаті з блощицями, ми хочемо простору, повітря, світу, вигод білої раси…» [44]. Політичним наслідком агресії Радянської Росії стало звернення УНР до «Заходу» – перемовини з Центральними державами.

Згода Німеччини на «демократичний, без анексій та контрибуцій, загальний мир» повернула нейтрально-позитивне ставлення до цієї держави ще під час переговорів [45–48], а вже з підписанням 9 лютого 1918 р. Брест-Литовського мирного договору у пресі розпочалася ера українсько-германського співробітництва [49; 50]. Перші повідомлення нового типу з’явились ще за більшовицької окупації Києва. Це були короткі, дивні за змістом німецькі телеграми, де повідомлялося про «Наше військо, викликане на поміч Україні в її трудній боротьбі з великоросами» [51; 52]. Напередодні звільнення міста «Нова рада» опублікувала текст розкиданої з німецького аероплану прокламації від імені уряду УНР. В ній громадян закликали «спокійно і довірчиво стрічати німецьке військо і ставати разом з ними до оборони рідного краю від кацапських розлючених підкуплених банд!» [53].

З визволенням Києва в березні 1917 р. наступ «союзного» «українсько-німецького війська», що «визволяє міста»» і «громить більшовиків» став лейтмотивом газетних новин [54–59]. Обурення преси викликало створення фіктивної «Донецько-Криворізької республіки» – марна спроба «великоросів-більшовиків» обдурити німців, замаскувавши конфлікт як внутрішній [60; 61]. Відраза до Росії й запал державної самостійності спонукав українських соціалістів правого ухилу до порозуміння із «німецьким імперіалізмом» – єдиним, як вважалося, геополітичним союзником України. Суть «німецької орієнтації» на сторінках «Боротьби» розтлумачили діячі УЦР: міністр пошти та телеграфу Микита Шаповал [62], секретар ЦК УПСР Григорій Піддубний (Толмачов) [63], ймовірно також колишній міністр освіти Никифор Григоріїв [64] та інші.

Згода між українцями й Німеччиною, згідно з Піддубним, стала відповіддю на «червоний імперіалізм» росіян, які «пішли на Україну „самоопределять”»: «Проти зовнішнього насильства треба було ужити чужоземну фізичну допомогу... щоб усунути цю кару єгипетську прийшла допомога з заходу і північні вістря притупилися об західні кашкети» [65]. Сам етнічний росіянин – Толмачов-Піддубний радив особам, котрі «ще почували себе тут громадянами Російської держави»: «Раз назавше повинні ми сказати, що Росія не тут, а по той бік кордону...» [66]. Визнаючи за чинних умов німецьку військову допомогу «єдиним порятунком» для України, автор погоджувався на мир лише тоді, коли «московські банди вийдуть за межі України» [67].

Кульмінацією статті Піддубного була теза про повернення України до європейської цивілізації: «Через мир з серединними державами Україна позбулася того неприродного положення, коли вона була примушена живитися тими крихтами, які падали з стола Росії; ми зв’язуємося з Європою безпосередньо…» [68]. Ідея українсько-німецького партнерства дістала подальший розвиток в серії статей Микити Шаповала «Чорноморська система». Протистояння «великих державно-капіталістичних мас» Німеччини і Росії він трактував як історичний шанс для самостійної України. Згідно з Шаповалом, Берлін та Київ об’єднували спільні життєві інтереси – змагання за повний розклад Росії, приборкання загрози «сильної Московщини» та її «могучого мілітаризму»:

«Ми знали, що перемога німецького капіталізму в боротьбі за своє існування віщує нам свободу і державність, хочемо ми того, чи не хочемо. […] Системі центральних держав потрібна велика і сильна Україна, що могла б стояти твердо на ногах і спиняти московську експансію на південь, цим самим охороняючи інтереси Німеччини на Україні і шлях на Індію… […] Розуміється, що нам потрібна самостійна Україна як цінність an und für sich [нім. сама по собі – І. Б.]» [69].

Англія і Франція, на думку Шаповала, були не здатні захистити Україну, оскільки «союзник, що живе далеко, не є союзником», Росія ж лишалась одвічною небезпекою через її жадобу поглинення України:

«Московщина, буде й тепер таким лютим ворогом України, яким була й досі. Історія вирвала зуби московському вовкові і він буде ждати, поки вони виростуть та зализуватиме рани. Вся сила України повинна бути змобілізована для боротьби з Московщиною і всякий союз, угода, порозуміння будуть тим містком, по якому московські орди кинуться з зброєю в руках на нас» [70].

Не здатна вберегтися від зазіхань Росії самотужки, Україна потребувала входження до німецької Серединної Європи – єдино можливої, як вважав автор, альтернативи російському пануванню. Згідно з Шаповалом, це був свідомий вибір між німецьким «економічним поневоленням» з одного боку й найгіршим з можливих – «рабством Московщини» з іншого. «Хіба можна уявити більше рабство, ніж Московське „братство”?» – запитував він [71]. Перевагу союзу з Німеччиною Шаповал бачив у збереженні національно-культурної самобутності українців. Мовна, релігійна, культурно-побутова і національна прірва, що лежала між українцями і німцями унеможливлювала ризик чужоземної асиміляції, тоді як потреба послабити Росію гарантувала Україні державність. Понад те, політик високо оцінював культурний та науковий потенціал Німеччини – взірця для розбудови України:

«Словом, обопільні інтереси триматимуть Українську державу навіть на милицях, аж поки вона не позбудеться паралічу. Не оренбурзький кумис, а Вad Nauheim [німецький курорт – І. Б.] буде ліками від паралічу. Техніка, культура, наука, трудова дисципліна – це той товар, в імпорті якого з Німеччини, а не відкільсь інде, ми заінтересовані вельми. […] В союзі з німцями ми матимемо нашу державність і національну культуру, а останнє приложиться само. Ми чули з московських вуст про німецькі „зверства”, а світ не бачив нічого більш гнусного, як „подвиги” московських соціалістів на Україні» [72].

Як і попередні дописувачі, автор Гр. (ймовірно, Никифор Григоріїв) обстоював «західний» вибір України. Його стаття була відповіддю на нападки «зашкарублого московського шовінізму» щодо «нашого [українського] бажання знатися з німецьким народом, з німецьким соціалізмом». Автор викривав обман російського варіанту федералізації: «Ленінським способом: на письмі “вплоть до отделения”, а на ділі по-Миколаєвськи» [73]. Натомість, німці викликали у автора довіру; він глузував з російських ревнощів:

«Щодо німців, то їм ідея федерації не чужа. Вони звиклися з нею в житті. І тому, думаючи про всесвітню федерацію, не самохіть чогось більше звертаєш очі на захід, ніж на схід. Я так гадаю, що зовсім непогано було б, якби Україна пофедерувалась з Німеччиною. А ну, чи хоч один російський соціаліст цього захоче?» [74].

У березні – квітні 1918 р. українські газети розвивали ідею «німецької орієнтації». Один з діячів Союзу Визволення України та посередник на мирних переговорах у Брест-Литовську Микола Залізняк [75] доводив, що для політичних кіл Німеччини «незвичайно велике значення мав би факт створення самостійної української держави, бо лиш самостійна Україна може раз і назавжди усунути страшну небезпеку російського велетня» [76]. Щонайбільше Залізняк радив українським політикам поглиблювати співпрацю з ідеологічно близькою німецькою соціал-демократією, вплив якої лише зростав [77]. Газети сповіщали про перспективу культурної та економічної кооперації з Центральними державами [78–80], німецьку допомогу в формуванні української армії з національно-свідомих вояків – колишніх-військовополонених [81–86]. Німеччину «Робітнича газета» презентувала як зразок цивілізованої країни, де завдяки організованості суспільства навіть в жорстких умовах воєнної блокади існувала соціальна справедливість та добробут населення [87; 88]. Офіційні німецькі заяви гарантували «дружню» допомогу у захисті суверенітету й обіцяли залишити республіку за першої ж вимоги української влади [89–91].

Чужоземний «німецький порядок»

До позитивного образу німця-союзника суспільство звикало поволі та із застереженнями. Напередодні появи німців у Києві панувала атмосфера тривоги й непевності. Наполохані безчинствами більшовиків, містяни вгадували «Чи ж нові війська, що от сегодня-завтра вступлять до Києва принесуть мир і спокій, охоронять і людей, і майно їх – чи знову за ними йде новий терор, помста, нові реквізиції…» [92; 93]. Сергій Єфремов («Нова рада») нарікав на затурканого російською імперською пропагандою міщанина, котрий «не може глянути тверезо і побачити спільників у вчорашньому ворогові» [94]. Проти подібних упереджень змагалась «Боротьба»:

«Чи не найбільше середній київський „обиватель” говорить про німецьку окупацію. […] На це мусимо сказати, що жодної окупації нема й бути не може, бо німецьке військо прийшло сюди разом з українським і прийшло на Україну не як ворог, а як спільник. Прийшло, щоб допомогти Українській самостійній республіці позбутися „принесеної з півночі на вістрях багнетів власти”» [95].

Газета пояснювала, що німецьке військо не є ворогом українців [96], адже:

«ні українська держава, ні український народ як ціле не воював з Австрією або Германією. Воювали окремі українці – може й цілі мільйони – під примусом спочатку царського, а потім так званого „революційного” московського правительства. […] „братньої” держави, яка була досі паном і гнобителем України» [97].

Незважаючи на просвітництво ЗМІ, іншої точки зору дотримувались київські прихильники «єдиної Росії». Останні зустріли німців мовчазно-вороже – як окупантів «російської батьківщини». «Нова рада» скаржилась, що при вступі до Києва міська дума проігнорувала урочистий марш німецького оркестру і українського відділу з портретом Тараса Шевченка [98]. Відомий прихильник української ідеї, колишній Кременецький єпископ Никон – Микола Безсонов [99] спостерігав за «млявим» молебнем православного духовенства на Софійській площі під час параду українсько-німецького війська. Всупереч існуванню УНР ці клірики продовжували наполегливо служити «многоліт Російській державі» – обурювався Безсонов [100]. До недоброзичливців України Павло Грак («Боротьба») зараховував також російськомовну ліберальну періодику. Фейлетоніст глузував над невдалою спробою «Киевской мысли» посіяти сум’яття серед селянства наклепом про німецьку експропріацію землі:

«Німці й українці

То не руські люде

Без Русі святої

Ой, буде вам буде…» [101]

Німецький штаб тоді відреагував, зобов’язавши «Киевскую мысль» видати спростування [102]. Нарешті, відразу до «німецько-гайдамацького засилля» в Україні демонстрували колишні російські монархісти на чолі з Василем Шульгіним, частина з яких, парадоксально, емігрувала до Радянської Росії [103].

В українській провінції кайзерівська армія викликала бурю взаємовиключних емоцій: полегшення – внаслідок звільнення з-під червоного терору, роздратування – через нову, тепер німецьку хвилю насильства, відчуття захищеності – завдяки міцному «німецькому порядку» й водночас страху перед реставрацією поміщицького землеволодіння й скасуванням свобод. Газети писали про «замиряючий вплив» іноземного війська: на відміну від більшовиків, останнє не чинило систематичного розбою й масових розстрілів. Позитивний досвід знайомства з австрійцями, які «не хапали нікого й не чипали» знешкоджував старі пропагандистські стереотипи: «от тобі й вороги, а воно, виходить луче за своїх» – свідчив мешканець села Селюки [104]. Всі, хто «натерпівся од більшовицьких трусів» вітали германців як символ відновлення порядку й мирної праці [105; 106]. «Під час вступу німців населення Ромен зітхнуло вільніше…

Ранком город мав урочисто святковий вигляд. По вулицях натовпи людей…» – сповіщала про реакцію містян «Боротьба» [107]. Озираючись на події березня, дописувач «Боротьби» пригадував початковий настрій громадськості: «[було] гаряче бажання дійсного спокою і лише спокою. І його чекали з нетерпінням від українців і… німців. Колишніх «„ворогів” селяне зустрічали з іконами, вітали як своїх спасителів, раділи…» [108]. Крім того, «Нова рада» схвалювала силові дії німецьких підрозділів, спрямовані на боротьбу з анархією та злочинністю. Показовий приклад – роззброєння ватаги селян з селища Ракітного, причетних до жорстоких вбивств робітників цукроварні й терору всієї округи. Щоб зламати опір повстанців німці обстріляли село з гармат, але перед тим дозволили вивести жінок і дітей [109]. Стомившись від сваволі «грабіжників і вбивць» під «совєтами» мешканці іноді й самі запрошували українсько-німецьке військо [110].

Утвердження порядку вигідно відрізняло німців від більшовиків. Проте, перебування нового війська на території УНР також супроводжувалося експропріацією продовольства і фуражу [111; 112]. ЗМІ публікували скарги з Волині, Поділля, Київщини, Полтавщини: 

«Проходять німці и все забирають – беруть коров, ріжуть свиней, збивають замки на коморах, скринях, шукають хліба, сала, грошей. [...] Сіно стелять під коні, бояться їх забруднити. По людям ходить нагайка. Знущання, насильства. Грошей не платять, записок не дають» [113].

Прикро вражала українських селян «манірка німецьких солдат держаться з горда. Здається селянам, що німці себе тримають мов би господарі, що командують мов завойовники» [114]. Брак інформування про мету й обставини приходу німців примножував конфліктні ситуації. Далекі від політики й новин селяни вірили, немовбито німці розігнали Центральну Раду, а тому дивувалися спільній роботі українсько-німецького війська [115]. Окрім цього, поширювали чутки й наклепи, влаштовували провокації з одного боку більшовики, а з іншого – колишні чорносотенці, проросійські урядники та поміщики. За спостереженням «Нової ради», «тверда німецька влада» швидко завоювала повагу «статечних людей» – заможних сільських господарів, однак зустріла спротив збільшовизованої сільської бідноти [116; 117]. Ворожість місцевих мешканців «сильно обурювала німців, які були в хороших відносинах з українським військом» [118]. Хронічна відсутність української влади на місцях призводила до прикрих непорозумінь, коли німці сприймали за більшовиків й арештовували українських есерів [119] та членів земельних комітетів [120]. Необізнані з місцевими порядками німці легко підпадали під вплив «земельної буржуазії»: змушували селян повертати землю і реманент панам-землевласникам, погрожували «попалити хати» у разі непослуху [121; 122].

Попри ці проблеми, ЗМІ сподівалися на якнайшвидшу нормалізацію ситуації. Міністр хліборобства в уряді Всеволода Голубовича, Аристарх Терниченко [123] наголошував, що там, де на чолі війська йшли українські підрозділи, як от, наприклад, курінь Гордієнка на Полтавщині, німецькі коменданти «поводилися чемно» [124]. Застосовуючи силу у разі спротиву, вони, втім, надавали перевагу реквізиції зерна за твердими цінами [125]. Начальник штабу вільного козацтва П. Курявий свідчив про популярність такої практики:

«німці звертаються до волосних комітетів з домаганням дати їм той чи інший харч і за все платять в комітет, по цінам, які задовольняють вповні селян. Коли німці застають селян вдома – платять за принеси; коли хазяїв нема, наберуть самі і сплачують пізніше штабу вільних козаків» [126].

Прикладом порозуміння «на радість усіх сторін» слугувала історія зі Звенигородки. Класично, тамтешні селяни не хотіли постачати продовольство, тож за посередництва отамана Звенигородського коша германцям довелося шукати вирішення у діалозі: «Німці відповіли на запитання місцевої інтелігенції, що дурно хліба у селян не будуть брати, що втручатися у наші місцеві справи будуть тільки за наказом нашої української влади…» і, найголовніше, не перешкоджатимуть земельній реформі [127].

Суперечка щодо геополітичного вектора країни

Військова домінація Німеччини й чужоземне втручання у внутрішні справи УНР підживлювали дискусію щодо правильності зближення з Центральними державами. Проти «імперіалістичного» Берліна виступили публіцисти, які ставили соціальну революцію понад національне самовизначення. Для української лівиці кайзерівська Німеччина була уособленням класового ворога ‒ симбіозу аристократії й великого капіталу. Колишній міністр освіти в уряді Володимира Винниченка, член УЦР та голова Товариства шкільної освіти Іван Стешенко [128] критикував німецьких «друзів порядку» за свавільну заборону робітничих страйків і мітингів, утиски соціалізму в УНР:

«Ви вважаєте, друзі порядку,

Що гарматами Крупа й штиками

Спорудити здолаєте гатку

Над живими людськими думками» [129].

На сторінках партійного органу частина членів УСДРП наголошувала на хибності альянсу з Центральними державами. Доповідач, товариш Канівець доводив, що з приходом німців «загинув» український соціалізм, а владу захопила буржуазія; альтернативу оратор вбачав заледве не у співпраці з більшовиками: «Слаба держава (прим. Польща) може існувати тільки при конкуренції двох сильних держав… Це наша помилка, що ми покинули слабшого [Радянську Росію] і пристали до сильнішого [Німеччини]» [130]. Аналогічно, проти панування «німецького імперіалізму» в Україні виступили ті публіцисти «Боротьби», які в подальшому виокремились у ліву фракцію УПСР (боротьбистів). Дописувач з акронімом Г. М. (ймовірно, відомий прокомуністичною позицією український есер Гнат Михайличенко [131]) засуджував співпрацю українського уряду з Німеччиною, метою якої було «закріпити своє становище… шляхом знесилення Росії»:

«як би ми рішуче не протестували проти большевиків, як би ми не змучились від їхнього терору, але кидатись в обійми німцям – не всяк зможе. Зробити це – значить кинутись з „огня да в полымя…”» [132].

В умовах неперервної урядової кризи українські політичні сили дискредитували одна одну звинуваченнями у «змові з німцями» з метою узурпації влади. «Нова рада» присоромлювала українських самостійників за листівки із подякою «любим сусідам-німцям» і закликом призначення гетьмана [133]. В свою чергу «Боротьба» закидала «Новій раді» співробітництво з «реакціонерами ріжної масти» й підтримку німецьких «каральних експедицій» у села [134]. Головний редактор «Боротьби» Василь Елланський (Блакитний) [135] вважав загрозою «лубенських хліборобів-демократів» – вітчизняних магнатів, котрі шукали німецької підтримки у збереженні великого землеволодіння. Самовільний наказ генерал-фельдмаршала фон Айхгорна про негайний засів ланів породжував у Блакитного передчуття, «що знову в боях ще сила покажеться чорна» [136]. Песимістично налаштовані дописувачі «Боротьби» та «Робітничої газети» вказували на небезпеку економічного визиску України Центральними державами [137; 138]. «[Україна] у першу вільну політичну весну попадає в обійми німецького і взагалі європейського організованого капіталізму. З заходу суне на Україну небезпека…» – лякав читачів оглядач «Боротьби» [139].

Протилежну точку зору сповідували національно свідомі публіцисти. Першопричиною свавілля німецької військової адміністрації вони вважали український хаос – безладдя й неспроможність виконати умови договору з Центральними державами. Сергій Єфремов («Нова рада») покладав відповідальність на уряд УНР: «Не штука вгадати, що наш уряд не в силі зібрати в населення належного по умові харчу і тому німецьке й австрійське військо мусить взяти своє. Але чому про це мовчить наше правительство?» [140; 141]. Автор усвідомлював нагальність вирішення проблеми оскільки німецьке військо «ні допомагати, ні приятелювати з нами голодне не зможе і не схоче…» [142].

Відповідно, преса закликала до невідкладного запуску державного механізму. На сторінках «Нової ради» доктор Дмитро Донцов [143] благав не зволікати з наповненням «вивіски… самостійної України» суттю:

«Удасться нам сконсолідуватися в міцне державне тіло, то матимемо в Берліні найщирішого союзника. Коли ж це не вдасться […] прийде або (в найліпшім випадку) до австро-німецької окупації з якимись подібними до варшавських, манекенами в характері міністрів [144], або – Росія нас поглине» [145].

Донцов наголошував, що «німці лояльно дотримали умови договору», тож якщо українці зі свого боку не дотримають обіцянок і не зорганізують край, «це зроблять за нас дужчі руки» [146]. Попри це, автор радив не покладатися простодушно на підтримку Центральних держав, оскільки для Німеччини, як і для решти міжнародних гравців Україна була лише інструментом у досягненні власних цілей [147]. Схожих поглядів дотримувалися й публіцисти «Боротьби». Дописувач з акронімом І. М. (можливо, есер Іван Миколайович Лизанівський [148]) стверджував, «що німці все одно – волею чи неволею прийшли б на Україну, бо не бачили гарантії виконання мирного договору при тій анархії, що царювала на Україні. [...] Україна надто ласий кусник особливо зголодавшим німецьким солдатам» [149]. Не заперечуючи німецької допомоги, автор, втім, волів покладатися передовсім на військо УНР: «Ми знаємо добре, що у нас мається союзна німецька армія, щиро готова йти за українським правительством. Та знаємо і те, що найсильніша сила завжди своя» [150]. На переконання автора німці не могли захистити УНР від внутрішніх ворогів – «російських круків… українців по державі, росіян по духу, орієнтації», котрі «большевиків ненавиділи, боялись але ненавиділи і українців. Не знаю кого більше. Про перших мовчали» [151].

Інший недолік закордонної допомоги саркастично ілюстрував член УЦР, учасник української делегації на мирних переговорах у Брест-Литовську, сотник армії УНР Григорій Лисенко [152] (псевд. Lustiger Teufel). Приводом стала заява голови Державної комісії по товарообміну між Україною і Центральними державами Миколи Порша, «що німці погоджуються повернути Україні відбиті ними від більшовиків 3000 вагонів і 800 паровозів» [153]. Герой фейлетону Лисенка, корисливий німецький Микита, рятував українського Петра від більшовицького Івана не задарма: «Віддам останню свиту, а викличу Микиту / Іване, будеш знати, як мене грабувати» [154].

«Здаватись постійно й завсіди, і навіть тепер, на допомогу німців – це nonsens, нісенітниця. Україна не повинна бути під опікою. Виникає питання, як же бути, коли в нас немає ані досвіду, ані знання?» – риторично запитував ще один публіцист «Боротьби» з акронімом N. L. [155]. Автор проводив паралель між сьогоденням УНР і минувшиною самої Німеччини – ненависною окупацією Наполеона, що, одначе, залишила німцям пристойний спадок у вигляді справедливого кодексу, суду присяжних і низки вольностей. Стверджуючи, що «германське плем’я можливо не є більш обдарованим від природи, чим яке-небудь інше…», автор закликав українців переймати «практичний досвід» у розбудові власної держави та повторити німецький шлях успіху [156].

Брак дієвого державного управління виявився фатальним для Української Центральної Ради. Німецьке й австро-угорське військове командування швидко збагнуло цю інституційну слабкість, почавши самовільно наводити лад і втручатись у внутрішні справи республіки. Окрім стратегії включення України до орбіти Серединної Європи, Берлін та Відень мали вирішити нагальну проблему продовольчого забезпечення. Знесилені у Великій війні через ресурсну блокаду країн Антанти, німці сприймали мир з УНР не інакше як «хлібний». Згідно з підписаним 23 квітня 1918 р. господарчим договором, Україна мала поставити Центральним державам 60 млн пудів зерна, значну кількість м’яса, яєць, цукру, картоплі, овочів, сировини. Усвідомлюючи, що чинний уряд фізично не здатен виконати зобов’язання, німецький військовий штаб у Києві спільно з австрійським послом й аташе знайшли альтернативу у створенні підконтрольного Центральним державам «твердого» українського уряду. Результатом став переворот 29 квітня 1918 року і передача влади гетьманові Павлові Скоропадському [157].

На цю тему: Как возникла и жила Людвиковка. Эпизод из истории галицких немцев

Післямова: «менше зло» німецької окупації

Повалення німцями Центральної Ради сучасники охарактеризували як кінець української «німецької орієнтації». Колишній член УЦР від УСДРП, Панас Феденко [158] (псевд. Самовидець) відреагував на поразку національно-демократичних сил серією похмурих, самоіронічних фейлетонів. Звертаючись до брошури Михайла Грушевського «Чого прийшли німці на Україну?», автор висміяв наївність державних діячів УНР. Старі гасла про «дружні багнети», що «допоможуть очистити Україну» і принесуть користь «відносин з могутньою німецькою державою» за нових обставин звучали знущально [159]. Панас Феденко завуальовано представив український народ в образі «капризного Миколки», котрий по черзі бавився у різні «-ації»: спочатку «федерацію» та «націю», потім принесену «дядьком з общеросії» болючу більшовицьку «соціалізацію» і наостанок покликав іншого «дядька в залізній шапці» – Німеччину.

Поки Миколка грався залізною шапкою, «веселий дядька» німець прибрав до рук всі іграшки, й залишив вередливу дитину без останнього «кавалочка демократизації» [160]. Схожої оцінки дотримувався і Сергій Єфремов: першопричиною поразки він вважав розбрат політиків й інертність обивателів, які в критичний момент не об’єдналися заради української державності [161]. Андрій Ніковський [162] (псевд. Яринович, «Нова рада») лаконічно підсумував гіркий досвід взаємовідносин: «Німці стали друз’ями. Стали німці друз’ями – прийшли в гості, – Ради не стало.» [163]. «Німецька орієнтація» набула значної популярності в середовищі «української інтелігенції й культурніших елементів народа» як порятунок від більшовиків і взагалі будь-якої «російської реакції», – ретроспективно нагадував редактор «Нової ради» [164].

Ніковський висловив жаль, що «нерозумна рука» Німеччини власноруч зруйнувала цю, ще зовсім «хистку й невиразну будівлю добросусідських і вигідних для обох держав взаємовідносин» [165]. «Грубою нетактовністю» Берлін звів нанівець симпатію української громадськості; опора ж на «російську великодержавну» еліту в Україні наближала поразку Центральних держав, – застерігав автор [166]. Подолавши зневіру, більшість українських публіцистів навчились сприймати Німеччину як холодну, розважливу силу Realpolitik. Попри докори і звинувачення в окупації, національно-свідомі дописувачі толерували німців як найменше зло. Гіршою ж альтернативою для них була реставрація «єдиної Росії» внаслідок перемоги Антанти або ж повернення більшовиків [167].

Цей текст є авторським редагованим підрозділом дисертації: «Образ німців на матеріалах щоденної українсько- та російськомовної преси Києва (січень 1914 ‒ грудень 1918 рр.)». Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 «історія України» – Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київський університет імені Бориса Грінченка. Київ 2020. С. 150–173.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Іван Басенко – кандидат історичних наук, випускник кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія». Наукові інтереси: Перша світова війна та Українська революція 1917–1921 рр., образ «іншого», національні уявлення і стереотипи у ЗМІ;  опубліковано у виданні Україна модерна

[1]        Вольфрам Дорнік, Петер Ліб. Окупаційна адміністрація // Україна між самовизначенням та окупацією: 1917–1922 роки / Кер. авт. кол., гол. упорядн. В. Дорнік; Наук. ред. Р. Пиріг; НАН України. Інститут історії України. К. : Ніка-Центр, 2015. С. 235–238.

[2]        Borislav Chernev. Ukrainization and its contradictions in the context of the Brest-Litovsk system // The Empire and Nationalism at War / eds. Eric Lohr, Vera Tolz, and Alexander Semyonov. Bloomington, Indiana, 2014. pp. 185‒188.

[3]        Руслан Пиріг. Відносини України і Центральних держав: нетипова окупація 1918 року / НАН України. Інститут історії україни. К.: Інститут історії України, 2018. С. 40–41.

[4]        Нариси історії української революції 1917–1921 років / Ред. кол.: В.А.Смолій (голова) [та інші]. НАН України. Інститут історії України. К.: НВП «Видавництво “Наукова думка» НАН України», 2011. Кн. 1. С. 240–243.

[5]        Закриття «Хуліганіна» // Робітнича газета. 1917. 1 листопада. С. 1.

[6]        Григорій Рудий. Преса України 1917-1920 рр. як об’єкт дослідження української культури: джерелознавчий і методологічний аспекти. К.: Інститут історії України НАН України, 2005. С. 69.

[7]        Приказ главнокомандующего Муравьёва // Последние новости. 1918. 28 января. С.1.

[8]        Від редакції // Нова рада. 1918. 21 березня. С. 2.

[9]        Германці і «Боротьба» // Нова рада. 1918. 10 березня. С. 2.

[10]     Війну об’явлено // Рада. 1914. 20 липня. С. 3.

[11]     ЦДІАК. Ф. 295. Оп. 1. Спр. 51. Дело об издании в гор. Киеве Гринченко Б. Д.  и Чикаленко Е. Х.  газеты «Рада» на украинском языке. арк. 43.

[12]     Постанови Київського Губерніяльного Національного З’їзду. Про чуже військо на Україні // Народна воля. 1917. 22 серпня. С. 2–3.

[13]     Розмова з генеральним секретарем С. Петлюрою // Народна воля. 1917. 14 жовтня. С. 2.

[14]     Петро Певний (1888, Полтава – 1957, Нью-Йорк, США) – у 1917 р. вояк 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, співавтор щоденників «Відродження» (1918, Київ), «Україна» (1919, Кам’янець-Подільський). Учасник Першого зимового походу Армії УНР 1919–1920. Див.: Соляр І.Я. ПЕВНИЙ Петро 

[15]     Певний П. Богданівці на фронті (Вісті з фронта) // Народна воля. 1917. 17 жовтня. С. 2.

[16]     М. Бій Богданівців на фронті (Лист з фронту) // Народна воля. 1917. 20 жовтня. С. 1.

[17]     Володимир Самійленко (1864, Великі Сорочинці – 1925, Боярка) – поет, перекладач. У 1917 р. працював у Києві дрібним службовцем, публіцистом. Після 1917 р. емігрував, але 1924 р. повернувся на Батьківщину. Див: Лазанська Т.І. САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович

[18]     Сивенський В. Розмови // Народна воля. 1917. 1 вересня. С. 2.

[19]     Так само.

[20]     Є. К. «Корчи імперіалізму» // Робітнича газета. 1917. 13 вересня. С. 1–2.

[21]     Перед замиренням // Народна воля. 1917. 13 вересня. С. 1.

[22]     Е. К. Їхній мир і наша тактика // Робітнича газета. 1917. 26 вересня. С. 1.

[23]     В. С-ць. Професор Масарик про українське питання // Народна воля. 1917. 13 вересня. С. 1.

[24]     Негайна справа // Народна воля. 1917. 11 (24) листопада. С. 1.

[25]     Сепаратний мир // Нова рада. 1917. 18 листопада. С. 1.

[26]     Українська Народна Республіка і негайний демократичний мир // Робітнича газета. 1917. 9 грудня. С. 1.

[27]     Круг справи миру // Народна воля. 1917. 20 грудня. С. 2.

[28]     Організація центральної влади // Робітнича газета. 1917. 14 листопада. С. 1.

[29]     Біля мирних переговорів // Робітнича газета. 1917. 22 грудня. С. 1.

[30]     Агонія // Нова рада. 1918. 16 січня. С. 1.

[31]     В умовах політичного протистояння Революції 1917 р. «німецька зрада» утвердилась як універсальний засіб дискредитації. Розвинувшись з германофобської істерії щодо етнічних «чужинців» в Росії під час війни, явище набуло деструктивного характеру на тлі воєнних невдач 1915 р. Відтоді об’єктом цькування ставали абсолютно всі: від євреїв та українців, російських лівих і лібералів – аж до чорносотенців-монархістів й імператорського дому Романових. Див.: Eric Lohr. Nationalizing the Russian Empire. The campaign against enemy aliens during World War I. Cambridge, MA, Harvard University Press, 2003. 237 p., Kolonizkij B. Metamorphosen der Germanophobie: Deutschland in den politischen Konflikten der Februarrevolution von 1917 // Verführungen der Gewalt. Russen und Deutsche im Ersten und Zweiten Weltkrieg / Hrsg. von Karl Eimermacher, München, 2005. S. 121–144.

[32]     Трівожні звістки з особливої армії // Нова рада. 1917. 18 листопада. С. 3.

[33]     Німці про замирення // Нова рада. 1917. 26 листопада. С. 1.

[34.]    Плани німецького штабу // Нова рада. 1917. 6 грудня. С. 1.

[35]     Йдеться про генерал-фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга, начальника Генерального штабу, фактично – головнокомандувача збройними силами Німецької імперії (1916–1918).

[36]     Відозва всеукраїнського з’їзду рад депутатів // Нова рада. 1917. 9 грудня. С. 2.

[37]     Сергій Єфремов (1876, с. Пальчик Звенигородського пов. – 1939, тюрма м. Ярославль, РРФСР) – учасник створення Української Центральної Ради, заступник голови УЦР, член Малої ради, генеральний секретар міжнаціональних справ в українському уряді, голова Української партії соціалістів-федералістів. Див.: Бойко О.Д. ЄФРЕМОВ Сергій Олександрович

[38]     Звідки звірства? // Нова рада. 1917. 21  грудня. С. 1.

[39]     Фактична самостійність // Народна воля. 1917. 20 грудня. С. 1.

[40]     Непевні приятелі // Народна воля. 1917. 22 грудня. С. 1.

[41]     «Священна війна» // Народна воля. 1917. 30 грудня. С. 1.

[42]     М. С. Початок кінця ІІІ. // Народна воля. 1917. 24 грудня. С. 2.

[43]     Лев Юркевич (1884 с. Кривому Київської губернії ? — 1918 Москва ?). З 1904 року член РУП, а згодом – один із лідерів УСДРП. У 1907 році спільно з Володимиров Винниченком заснував у Києві видавничу спілку «Дзвін». Емігрував до Франції, деякий час мешкав у Львові. У 1914 – 1916 рр. – у Женеві. Отриману від батька значну спадщину використовував для підтримки української соціал-демократичної преси. Заснував і видавав на власні кошти у Львові україномовний щомісячник УСРДП і УСДП «Наш Голос» (1910–1911), журнал «Дзвін» (1913–1914), в Женеві – часопис УСДРП – «Боротьба» (1915–1916). Публікувався під псевдонімами Причепа, Псалмопівець, Юрій Стрижавський. Див.: Трембіцький А. М. Український письменник і громадсько-політичний діяч – Лев (Левко) Юркевич (1884-1917) // Наукові записки [Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського]. 2008. Вип. 14, 145–149.

[44]     Причепа. Демаркаційна лінія // Нова рада. 1918. 17 січня. С. 1–2.

[45]     Доклад делегації з Бреста // Нова рада. 1917. 10 грудня. С. 2.

[46]     Німецький Рейхстаг про мир // Робітнича газета. 1917. 13 грудня. С. 2.

[47]     Признання України самостійною державою на мировій нараді в Бересті // Народна воля. 1917. 31 грудня. С. 2.

[48]     Доклади українських делегатів у Малій Раді 12 го січня // Нова рада. 1918. 14 січня. С. 2.

[49]     Мирний договір // Нова рада. 1918. 9 лютого. С. 1.

[50]     Ратифікація мирного договору // Боротьба. 1918. 3 березня. С. 1.

[51]     Германське повідомлення від 19-го лютого // Нова рада. 1918. 11 лютого. С. 3.

[52]     Мир Росії з Германією // Нова рада. 1918. 11 лютого. С. 3.

[53]     Прокламація мирної української делегації // Нова рада. 1918. 3 березня. С. 2.

[54]     Розгром більшовиків під Бірзулою // Нова рада. 1918. 9 березня. С. 2.

[55]     Розмова з міністром доріг // Нова рада. 1918. 10 березня. С. 2.

[56]     Де-що про взяття Одеси // Нова рада. 16 березня. С. 3.

[57]     Війна з Московщиною. Визволення Полтави // Робітнича газета. 1918. 29 березня. С. 3.

[58]     Визволення Харькова // Нова рада. 1918. 12 квітня. С. 3.

[59]     Про черноморський флот // Робітнича газета. 1918. 19 квітня. С. 3.

[60]     За двома зайцями // Нова рада. 1918. 5 квітня. С. 1.

[61]     Еллан Вас. Південно-Донецька Совітська Республіка // Боротьба. 1918. 14 лютого. С. 2.

[62]     Микита Шаповал (1882, с. Сріблянка на Бахмутчині – 1932, Ржевниці Чехословаччина) – письменник, вчений-лісовод та соціолог. Брат Миколи та Артема Шаповалів – генерал хорунжого (1920) та полковника армії УНР. У 1917 – 1918 рр. комісар Київського повіту, член Центральної та Малої Ради. Один з організаторів УПСР, член її ЦК. Див.: Терещенко, Василь. Микита Шаповал – видатний просвітитель і педагог // Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. Донецьк: Східний видавничий дім, 2011, 54–66.

[63]     Григорій Піддубний (справжнє прізвище Толмачов, 1886, с. Тетлега на Харківщині – 1937, розстріляний в урочищі Сандармох, Карелія, РРФСР) – член УПСР, у 1909 р. засуджений і висланий до Сибіру, звідки у 1912 році втік до Новосибірська, потім – Маньчжурії та Австралії. Повернувся в Україну в липні 1917 р., секретар ЦК УПСР, член Закордонної групи Української комуністичної партії у Відні (1919–1920). Повернувся в УСРР 1926 р., член ВКП (б) до 1934 р.. Див.: Добржанський О. В., Старик В. П. Бажаємо до України! / Одеса: Маяк, 2008, 20–21.

[64]     Никифор Григоріїв (1883, м. Бурти Київської губернії, – 1953, Нью-Йорк, США) – вчений, педагог. У 1917 р. – член УЦР і Малої ради, чл. ЦК УПСР, голова Ради солдатських депутатів Київського військового округу. У січні – лютому 1918 – міністр народної освіти УНР. 1919 р. – член Українського трудового конгресу, завідувач преси в Армії УНР. 1920 р. емігрував до Чехословаччини. Один із засновників і професорів Української господарської академії в Подєбрадах, педагогічного інституту ім. Драгоманова, Робітничого університету і директор Соціологічного інституту в Празі. У 1938 році емігрував до США, з 1949 – керівник українського відділу радіостанції «Голос Америки». Див.: Осташко Т.С. Григоріїв Никифір Якович

[65]     Піддубний Г. П. Германія і Україна* // Боротьба. 1918. 8 березня. С. 1–2.

[66]     Так само.

[67]     Так само.

[68]     Так само.

[69]     Шаповал М. Черноморська сістима (далі буде) // Боротьба. 1918. 2 квітня (20 березня). С. 1–2.

[70]     Так само.

[71]     Так само.

[72]     Так само.

[73]     Гр. Патріотичний соціалізм // Боротьба. 1918. 21 квітня. С. 2.

[74]     Так само.

[75]     Микола Залізняк (1888, Мелітополь – 1950, тюрма м. Перм, РРФСР) –науковець, публіцист, дипломат. Член УПСР з 1905 р., За організацію студентських заворушень виключений з Київського університету і засуджений на довічне заслання до Сибіру. Втік з Лук’янівської тюрми, з 1908 р. – на еміграції в Галичині. У 1914 р. – один  із засновників СВУ з котрого незабаром вийшов. Посередник між делегаціями УНР, Німеччини й Австро-Угорщини під час мирних переговорів у Брест-Литовську. Весною 1918 р. заснував у Стокгольмі (Швеція) Українське інформаційне бюро. 1919–1920 рр. – посол УНР у Фінляндії. У 1920 виключений з УПСР, оселяється поблизу Відня, отримує австрійське громадянство. 1945 р. викрадений радянськими спецслужбами, засуджений до 15 років ув’язнення. Див.: Герасимова Г.П. ЗАЛІЗНЯК Микола Кіндратович

[76]     Залізняк М. Німеччина й справа миру з Україною // Боротьба. 1918. 15 березня. С. 1–2.

[77]     Так само.

[78]     Заходи міністерства фінансів // Нова рада. 1918. 16 березня. С. 3.

[79]     Товарообмін з Україною // Нова рада. 1918. 20 березня. С. 2.

[80]     Українсько-Німецьке товариство культурно економічного зближення // Робітнича газета. 1918. 12 квітня. С. 4.

[81]     По Україні. Українські полонені // Боротьба. 1918. 8 березня. С. 4.

[82]     Приїзд українських полонених до Києва // Боротьба. 1918. 13 березня. С. 4.

[83]     Полки полонених // Боротьба. 1918. 15 березня . С. 1.

[84]     Парад // Робітнича газета. 26 березня. С. 4.

[85]     Діяльність укр. посольства в Берліні // Боротьба. 1918. 19 квітня. С. 2.

[86]     Як вибіралися полонені українці на оборону рідного краю // Нова рада. 1918. 21 квітня. С.1.

[87]     С. Др.. Постачання молока по містах Німеччини // Робітнича газета. 1918. 10 квітня. С. 1–2.

[88]     С. Др. Товариства для постачання харчових продуктів в містах Німеччини // Робітнича газета. 1918. 12 квітня. С. 2–3.

[89]     Германський канцлер українському правительству // Нова рада. 1918. 13 березня. С. 3.

[90]     Відозва німецького генерала фон-Геца // Боротьба. 1918. 13 березня. С. 4.

[91]     Приказ німецьким військам на Україні генерала Гренера (Офіційне) // Боротьба. 1918. 2 квітня. С. 4.

[92]     Ю. Д. Побідоносно одступають… // Боротьба. 1918. 2 березня. С. 2.

[93]     І. М. Весна // Боротьба. 1918. 2 березня. С. 1.

[94]     Єфремов С. Делікатна справа // Нова рада. 1918. 9 квітня. С. 1.

[95]     О. М. Чужоземна допомога // Боротьба. 1918. 3 березня. С. 1.

[96]     З приводу чуток // Боротьба. 1918. 6 березня. С. 4.

[97]     О. М. Чужоземна допомога // Боротьба. 1918. 3 березня. С. 1.

[98]     Непорозуміння // Нова рада. 1918. 13 березня. С. 3.

[99]     Микола Безсонов (1868 – 1919, Одеса) – Никон, єпископ Кременецький, згодом - Красноярський, член IV Державної думи Російської імперії, захищав право навчання українців рідною мовою. Під час Першої світової війни публічно засудив імперську політики Росії в окупованій Галичині. У 1917 як світська особа повернувся з Сибіру в Україну, був директором департаменту шкільництва в уряді Федора Лизогуба (1918). Див.: Лисенко О.В. Никон 

[100]   Безсонов М. Дивна байдужість // Нова рада. 1918. 28 березня. С. 2.

[101]   Грак П. «Правда» або «Киевское Недомыслие» // Боротьба. 1918. 21 квітня. С. 1–2.

[102]   Так само.

[103]   З московських газет // Нова рада. 1918. 25 квітня. С. 3–4.

[104]   Настрої провінції // Боротьба. 1918. 20 березня. С. 4.

[105]   С. Василь. Бійка австрійсько-німецького війська з ватагами Муравьева при ст. «Слободка» П.-З. з. (Від власн. коресп.) // Боротьба. 1918. 29 березня. С. 4.

[106]   Київ. 19 березоля 1918 // Боротьба. 1918. 19 березня. С. 1.

[107]   Дописи. Ромни під час вступу німецького війська // Боротьба. 1918. 2 квітня. С. 4.

[108]   П-о, А. Опам’ятайтесь! // Боротьба. 1918. 16 квітня. С. 1.

[109]   Ст. Ракітна // Нова рада. 1918. 14 березня. С. 4.

[110]   Втікач. Дописи. Містечко Миропілля (на Курщині) // Боротьба. 1918. 21 квітня. С. 4.

[111]   Германци в с. Біличах і Жулянах // Нова рада. 1918. 8 березня. С. 3.

[112]   Дописи. Села Миропіль та Полонне на Волині // Боротьба. 1918. 22 березня. С. 4.

[113]   І. М. Нова хмара // Боротьба. 1918. 9 березня С. 1.

[114]   Так само.

[115]   Освідомлення // Робітнича газета. 1918. 24  березня. С. 3.

[116]   Прохожий. Лист з Білоцерківщини // Нова рада. 1918. 28 березня. С. 4.

[117]   Дописи. Ніжин. (на Чернігівщині) // Нова рада. 1918. 3 квітня. С. 4.

[118]   По Україні. Станція Бобринська // Боротьба. 1918. 20 березня. С. 3.

[119]   М. Зіньків на Полтавщині // Боротьба. 1918. 7 квітня. С. 2.

[120]   Прилуки на Полтавщині (Від власн. коресп.) // Боротьба. 1918. 27 березня. С. 2.

[121]   Дописи. с. Калієнече Уманського повіту // Нова рада. 1918. 5 квітня. С. 4.

[122]   Дописи З м. Дзюньків, Бердичівського повіту на Київщині // Робітнича газета. 1918. 24 квітня. С. 4.

[123]   Аристарх Терниченко (1882, Охтирка – 1927, Київ) – агроном, громадський діяч. У січні 1918 призначений міністром хліборобства УНР, пізніше займав посаду заступника міністра земельних справ УНР. В УСРР голова Київської філії Сільськогосподарського наукового комітету України, з 1923 р. – професор Ветеринарно-зоотехнічного та сільськогосподарського інститутів (Київ). Див.: Вергунов В.А., Білоцерківська А.С. Терниченко Аристарх Григорович

[124]   Терниченко А. Аграрна реформа на Україні. Хліб і політика // Боротьба. 1918. 13 квітня. С. 1.

[125]   По Україні. Німці на Поділлі // Боротьба. 1918. 8 березня. С. 4.

[126]   По Україні. Станція Бобринська // Боротьба. 1918. 20 березня. С. 3.

[127]   Звенигородка // Боротьба. 1918. 5 квітня. С. 2.

[128]   Іван Стешенко (1873, Полтава – 1918, вбитий, Полтава) – педагог, письменник. Спільно з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та ін. заснував у Києві групу «Українська соціал-демократія» (1896). 1897  р. висланий із Києва, повернувся 1907 р. У 1917 р. – член УСДРП, голова Товариства шкільної освіти, член УЦР, міністр освіти в уряді Володимира Винниченка. Вбитий більшовиками. Див.: Янковська О.В. Стешенко Іван Матвійович

[129]   Стешенко І. Ви вважаєте, друзі порядку, що гарматами Крупа й штиками… // Робітнича газета. 1918. 23 квітня. С. 2.

[130]   З Партійного життя. Збори київської організації у.с. д.р. партії // Робітнича газета. 1918. 27 березня. С. 1–2.

[131]   Гнат Михайличенко (1892, с. Студенок Курської губ., нині село у складі с. Миропілля Сум. обл. – 21.11.1919, Київ) – письменник, публіцист. 1914 мобілізований до рос. армії, дезертирував, 1915 заарештований і засуджений до 6 років каторги та довічного поселення в Сибіру. Повернувся в Україну навесні 1917 р., створив і очолив Харків. організацію УПСР, обраний до ЦК УПСР, член УЦР, депутат Всеросійських Установчих зборів. Після розколу партії (травень 1918) увійшов до ЦК УПСР (боротьбистів). Брав активну участь в Антигетьманському повстанні, після падіння Гетьманату перебував у опозиції до Директорії УНР. У 1919 році співпрацював із більшовиками: член виконкому Київради та колегії Київського ЧК, член ВУЦВК. Один із фундаторів альманаху «Музагет», у травні 1919 року нарком освіти УСРР. Із серпня 1919 – в антиденікінському підпіллі УКП (боротьбистів), редактор її нелегального органу – газ. «Боротьба» в Києві. Заарештований денікінською контррозвідкою, розстріляний. Див.: Юренко О.П., Михайличенко Гнат Васильович 

[132]   Г. М. Недоговорення // Боротьба. 1918. 5 березня. С. 2.

[133]   Що це таке? // Нова рада. 1918. 15 березня. С. 2.

[134]   Лем. Тодор. Реакція й боротьба за владу // Боротьба. 1918. 13 березня. С. 1.

[135]   Василь Блакитний (справжнє прізвище – Елланський; 1894, с. Козел на Чернігівщині – 1925, Харків) – поет і письменник. З сім’ї священика, навчався у Чернігівській семінарії та Київському Комерційному інституті, в студентські роки брав участь у підпільних революційних гуртках. У 1917 р. вступив до УПСР, належав до лівого крила, після розколу партії у травні 1918 року – член фракції боротьбистів. 1920 р. вступив до КП (б)У. Від 1921 р. – редактор газети «Вісті ВУЦВК». Один з організаторів Спілки пролетарських письменників «Гарт». Див.: Бондарчук П.М., Т.С. Блакитний Василь Михайлович 

[136]   Проноза-мрійник В. Пісня про славних героїв… // Боротьба. 1918. 14 квітня. С. 2.

[137]   За кордоном. Міністр прем’єр Зейдлер про вступ австро-німецького війська на Україну // Боротьба. 1918. 13 березня. С. 2.

[138]   Про справу товарообміну з центральними державами // Робітнича газета. 1918. 4 квітня. С. 1–2.

[139]   П-о, А. Чорні хмари // Боротьба. 1918. 24 квітня. С. 1.

[140]   Небезпечна неясність // Нова рада. 1918. 15 березня. С. 1.

[141]   Чуже втручання і власна безпорадність // Нова рада. 1918. 16 квітня. С. 1.

[142]   Небезпечна неясність // Нова рада. 1918. 15 березня. С. 1.

[143]   Дмитро Донцов (1883, Мелітополь – 30. 03. 1973, Монреаль, Канада) –журналіст, есеїст, теоретик та ідеолог українського націоналізму. Член РУП, а після її розколу – УСДРП. У серпні 1914 р. став головою СВУ, однак за місяць залишив це угруповання.  У 1914–16 рр. очолював Українське пресове бюро в Берліні, у 1916 – 1917 рр. – Бюро народів Росії в Берні (Швейцарія). Від травня 1918 р. – директор Українського телеграфного агентства в уряді гетьмана Павла Скоропадського, член Української демократично-хліборобської партії. Див.: Верба І. В. Донцов Дмитро Іванович 

[144]   Натяк на «Королівство Польське» – маріонеткову державу, засновану Актом від 5-го листопада 1916 – спільною декларацією німецького імператора Вільгельма II та австро-угорського Франца Йосипа. Королівство польське створювалось на базі захоплених Центральними державами територій підросійського Царства Польського.

[145]   Донцов Д. Перед Розв’язкою // Нова рада. 1918. 21 березня. С. 1.

[146]   Так само.

[147]   Так само.

[148]   Іван Лизанівський (1892, с. Заріччя поблизу м. Золочів – 1937, страчений НКВС, РРФСР) –видавець, літературознавець. Закінчив історико-філологічний ф-т Львів. ун-ту (1914), учень Михайла Грушевського. У 1910–1912 рр. – особистий секретар Івана Франка. Від 1914 жив у Наддніпрянській Україні. В листопаді 1917 року був одним з організаторів Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Член УПСР, після розколу у травні 1918 – був у складі її центральної фракції. У квітні – серпні 1919 очолював управління преси й інформації та виконував обов’язки державного секретаря в уряді Бориса Мартоса. Залишився в УСРР, у 1920-х рр. завідував видавництвом «Рух» (Харків). У травні 1921 року заарештований і засуджений у т. зв. справі членів ЦК УПСР, амністований. Працював у вид-ві «Книгоспілка», автор літературознавчих студій. У 1931 році заарештований вдруге в справі «Українського національного центру», засуджений до 6 років таборів. 9 вересня 1937 року Особливою трійкою при Управлінні НКВС по Іванівській області засуджений до розстрілу. Страчений. Див.: Осташко Т.С. Лизанівський Іван Миколайович 

[149]   І. М. Нова хмара // Боротьба. 1918. 9 березня С. 1.

[150]   І. М. Круки // Боротьба. 1918. 14 березня. С. 1.

[151]   Так само.

[152]   Григорій Лисенко – поет і публіцист, член Центральної Ради від Всеукраїнської ради військових депутатів. У листопаді 1917 року в званні сотника очолив Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців у Києві. У 1919 р. командир 2-го Одеського полку, начальник контррозвідки Запорізької групи Дієвої армії УНР, помічник військового аташе УНР на Паризькій мирній конференції. У 1920–1921 рр. – полковник для доручень при Головному Отамані Симоні Петлюрі. У 1923 р. повернувся в Україну. Працював у Харкові в Коопспілці. У 1929 р. виїхав до Новосибірська. Подальша доля невідома. Див.: Верстюк В. Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998 . С. 216.; Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). Книга I. – К. : Темпора, 2007.

[153]   Lustiger Teufel. Товарообмін // Боротьба. 1918. 31 березня. С. 2.

[154]   Так само.

[155]   N. L. Загально-політичне в переговорах про товарообмін // Боротьба. 1918. 26 квітня. С. 2.

[156]   Так само.

[157]   Нариси історії української революції 1917–1921 років… Кн. 1. С. 250.

[158]   Панас Феденко (1893, хутір біля с. Веселі Терни, нині частина Кривого Рогу – 1981, Мюнхен, ФРН) – історик, публіцист. З 1915 член УСДРП, з 1919 входив до ЦК УСДРП. Учасник Лютневої революції 1917 у Петрограді. У червні 1917 р. повернувся в Україну, обраний до УЦР. Співредактор «Робітничої газети» (1919). Член уряду УНР, заступник міністра інформації в уряді Івана Мазепи. Як політичний референт брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР 1919–1920. Із грудня 1920 р. – в еміграції. Див.: Рубльов О.С. Феденко Панас Васильович

[159]   Самовидець. Малий фейлетон. Новини нашої літератури «Чого прийшли німці на Україну» // Робітнича газета. 1918. 11 травня. С. 2.

[160]   Самовидець. Малий фейлетон. Маленький Миколка // Робітнича газета. 1918. 10 травня. С. 2.

[161]   Єфремов С. «Zu spät» // Нова рада. 1918. 11 травня. С. 1.

[162]   Андрій Ніковський (1885, с. Малий Буялик на Херсонщині – 1942, Ленінград, РРФСР) – літературознавець, публіцист. У 1917 р. – член УЦР, товариш голови УЦР, провідний діяч партії УПСФ. Один з ініціаторів створення 21 червня 1918 Українського національно державного союзу. У 1919 р. – співробітник УАН, у 1920 р. – міністр закордонних справ УНР. Повернувся в Україну 1924 р. Працював у ВУАН, підготував і видав «Словник українсько-російський» (1927). У 1929 р заарештований у справі «СВУ», засуджений до 10 років позбавлення волі. Етапований на Соловки, звільнений у 1940 році. Див.: Осташко Т. С. Ніковський Андрій Васильович 

[163]   Яринович А. Клопіт // Нова рада. 1918. 29 травня. С. 2.

[164]   Ніковський А. Перед зміною орієнтації // Нова рада. 1918. 24 травня. С. 1.

[165]   Так само.

[166]   Так само.

[167]   Щодо образу німців за доби Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського див.: Іван Басенко, Образ німців на матеріалах щоденної українсько- та російськомовної преси Києва (січень 1914 ‒ грудень 1918 рр.) Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 «історія України» – Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київський університет імені Бориса Грінченка. Київ 2020. С. 174–194. 

На цю тему:

• Расстреляны «на общих основаниях». Краткая история этнических немцев в ГУЛАГе
• Трагедия немецких колонистов или Убийство по признаку
• Как немецкие пенсионеры нашли в Украине могилу отца
• "Дружбе» конец? Что думают о ГТС Украины строившие ее восточные немцы
• Альфред Рибер. Гражданские войны в Советском Союзе. Часть 1
• Украина под оккупацией, 1942-1943 годы — дневник немецкого архитектора
• Солдат SS-Waffen Munk Jan: На Днепровском рубеже — воспоминания противника
• Кюн Хайнц: воспоминания германского офицера