«… Влада пиякам і неробам дала пістолети»: свідчення про розкуркулення

Версия для печати

«Мій прадід Степан Золоторевський замерз у землянці, яку викопав після того, як комуняки вигнали його з хати, бо вважали куркулем: він був дуже добрим ковалем, мав жінку, багато дітей. Працювала родина сама, наймитів не було».

Читачі сайту та сторінок  Радіо Свобода у соціальних мережах продовжують переповідати родинні історії про організоване Сталіним та компартійним керівництвом СРСР так зване «розкуркулення». Публікуємо їх у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство».

Розкуркулення селянської родини. Забирають худобу, возами вивозять майно. Архівне фото, 1930 рік. Україна

На цю тему: «Землю забрали по самі двері хати». Розкуркулення на Поліссі: дві історії з півночі та з півдня України

Тетяна Бережна:

«Мій прадід Степан Золоторевський замерз у землянці, яку викопав після того, як комуняки вигнали його з хати, бо вважали куркулем: він був дуже добрим ковалем, мав жінку, багато дітей. Працювала родина сама, наймитів не було».

Галина Фирсанова:

«Моїх теж розкуркулили. Прадіда Максима та прабабусю Ганну Фадійчуків. Село Бахтин Мурованокуриловецького р-ну Вінницької області. В Сибір не вислали, бо люди заступилися. Казали, що вони не експлуатували нікого, самі трудилися із ранку до ночі. Але комсомольці забрали все і на Вербну неділю з хати вигнали. Той комсомолець, що у прадідовій хаті став жити, скоро прокрався і спився.

Тих людей, яких розкуркулили і вислали з села, більше ніхто не бачив.

Потім прадідові дозволили його ж хату у колгоспу викупити.

Улітку 1943 року мої прабабуся й прадідусь отримали «похоронку». Їхній син Фадійчук Василь Максимович загинув на Курській дузі. Молодий офіцер, розумник, красень... Був представлений до звання «Герой Радянського Союзу», але вияснили через військкомат, що з сім'ї розкуркулених і звання не дали...»

Ольга Пархомчук:

«Наш дідусь та бабуся по маминій лінії теж були розкуркулені... Із хати забрали все, що бачили. Забрали пару коней. Дідусь чинив спротив, забрали його із собою. І ніхто його більше не побачив».

Наталія Хлівна:

«Мої рідні по татовій лінії теж були розкуркулені в 1930-му, їх вигнали, а хату розібрали, щоб вони не могли повернутися в село. Це Пилява Тиврівського району Вінницької області. Мій прадід називався Шеванюк Оксентій. Як потім виявилося, у цій трагедії був один позитивний момент – їм не довелося переживати в селі Голодомор 1933-му. Тоді в селі померло біля 800 людей – пів села...»

Лідія Маковійчук:

«Саме так і казали: «комсомольці», «активісти» на тих, хто забирав усе. Це були зазвичай місцеві, але скеровували їх приїжджі – «уполномочені». Один з них казав голові сільради: «Ти должен сделать так, чтобы у тебя народ пищал!»

Petr Titov:

«Тітов Савелій Матвійович був розкуркулений, хоч у нього було 7 дітей. Його будинок був у центрі Приазовського. На цьому подвір’ї зараз церква. Вигнали разом із малими дітьми з дому, бо був членом акціонерного товариства. Шпана більшовицько-комсомольська дітей не пошкодувала».

Людмила Витрович:

«Моїх предків і по маминій, і по батьковій лінії розкуркулили, бо були працьовиті, мали своїх корів, коней, волів.

А потім усю ту худобу, яку у розкуркулених забрали, зігнали на товтру (товтри – скелясті вапнякові пасма на Хмельниччині – ред.) і огородили колючим дротом. А спека була, ні води, ні корму худобі не дають – худоба реве, мучиться... Мамин дід хотів води тій скотині налити, то вони його схопили і так побили, що він через 10 днів помер.

А діда по батьковій лінії вислали: ніхто і не знав, куди і що з ним.

Мама розказувала, що під час розкуркулення нова влада усіляким пиякам і неробам дала пістолети, шкіряні «тужурки» (мамине слово) – і стали вони в селі «начальством», яке нещадно гнобило працьовитих господарів – «куркулів», як вони казали».

Irina Kravchuk:

«Мій дідусь по маминій лінії Нагорний Олександр Мусійович також був розкуркулений. На своїй землі працював із дружиною та чотирма доньками. Моя мама була старша, то вона орала, сіяла, боронувала бо мали дві пари волів.

Забрали все: житло, весь реманент, плужки, борони, волів, ще й хліви. А діда відправили до Сибіру.

Потім він якось повернувся... У 1966 році скирдував солому в колгоспі і заспівав псалом «Вийшов Христос з храму», то забрали у «каталашку».

Історія роду Брюховецьких із Сумщини

Спогади Івана Миколайовича Брюховецького записала Наталія Гончарова:

– Кажуть, наш рід Брюховецьких пов'язаний якось із гетьманом Брюховецьким, але напевне того не знаємо.

На Сумщині є місто Кролевець, де колись збиралися великі ярмарки. Так ось, мій дід Петро Сазонович Брюховецький (1883-1968 роки життя) розповідав, як мій прадід із моєю прабабусею познайомилися.

Одна дівчина з Обложок (Обложки, село на Сумщині, неподалік від Глухова – ред.), казав він, поїхала раз на ярмарок у Кролевець і побачила там козака. Молодий, красивий, вуса, шабля... Закохалися обоє. Козак кинув шаблю, залишив Кролевець і переїхав до неї в Обложки – тоді казали «в прийми». Звали його Сазоном. От це і був мій прадід, а та дівчина – моя прабабуся.

Федосія Брюховецька із сином Колею та кумою. Обложки, Сумщина. 1915 рік

На цю тему: Террор против селянства во время сталинского «раскулачивания»: кировоградские хроники

Чи наш рід якось пов’язаний із гетьманом Брюховецьким – не знаю. Є версія, що козаки, які служили у Брюховецького, записували себе під його ж прізвищем. Коли Запорізьку Січ ліквідували, багато козаків поїхали на Кубань. Якось я був на конференції в Краснодарі і з подивом дізнався, що там є станиця Брюховецька, район Брюховецький і Брюховецький сільськогосподарський технікум. Мене там прийняли як свого.

У прадіда Сазона Брюховецького було троє дітей: старша Надія, середній Петро, мій дід, і молодший Василь.

Василь Сазонович загинув молодим, ще до революції. Начебто якось узимку з'їжджав зі схилу, а коні понесли… У нього залишилося троє або четверо дітлахів, я знав тільки його сина Максима.

Надію Сазонівну пам'ятаю вже старенькою. Ми з дідусем ходили до неї якось в гості. Мені було років десять-дванадцять. Вона вже тоді майже не вставала, все лежала на печі. У неї були два сини і дочка.

Нечаєві – сім'я бабусі – розбагатіли, коли брат мого прадіда Івана Івановича Нечаєва, очевидно старший, повернувся після війни зі служби в армії. Його заробітку за 25 років служби вистачило, щоб купити шматок землі в Обложках. Жив він разом з братом і його сім'єю.

Бабуся Федосія Іванівна згадувала, як дядько, лежачи на печі, накидав на неї петлю з мотузки і тягнув – «полонена». Севастополь, турки, штурм фортеці – він, як і багато колишніх солдатів, продовжував жити війною і вдома. Проблеми з психікою, які тоді не лікували.

Прадід Іван Іванович хотів віддати свою дочку Федосію за багатого, був наречений і начебто справа йшла вже до весілля. Але бабуся закохалася в Петра, мого діда, і ніякого багатства не захотіла.

Пізніше, тому що вона вийшла заміж за бідного, їхню сім'ю не чіпали, коли почалося «розкуркулення». Родину записали в «середняки», хоча у них був шматок землі.

У прадіда ж Івана Івановича Нечаєва відібрали тоді все. Він мусив жити у хліві, а хату розібрали. Але Іван Іванович помер незабаром після розкуркулення. Почався голод, пережити його він не зміг.

Пізніше з хати мого прадіда і ще з однієї такої ж «куркульської» хати побудували в Обложках клуб.

Коли головою сільради став якийсь наш родич, то бабуся Федосія Іванівна взяла пляшку самогону, пішла до нього і попросила, щоб їй із чоловіком дозволили побудуватися на місці, де була хата її батька – Івана Нечаєва.

Землю їм віддали, дід Петро посадив там сад і зводили нову хату. У 1936 році вони в ту нову хату вже в'їхали, я якраз тоді народився і ріс вже в ній.

Бабусин брат Федір жив недалеко від нас, на вулиці навпроти, через болото. Вони з Федосією добре одне до одного ставилися. Намагалися триматися разом.

Дружина Федора Олена чомусь раптово осліпла, померла молодою зовсім. Пам'ятаю із розповідей, що у них було два сини, жодного з них я не бачив.

Один поїхав до Сибіру, здається, служив там – військовий, і сім'я у нього начебто була. Він ніколи в Обложки не приїжджав – думаю, тому, що дід і батько – «куркулі», а у нього ж – військова кар'єра.

Другого сина Федора Івановича звали Сенькою. Коли почалася колективізація, він, куркульський син і внук, виявився «за більшовиків». Комсомолець, агітатор. Його місцеві в Обложках і вбили. Молодий був зовсім, навіть не встиг одружитися.

Це він сказав моєму дідові, що краще відразу вступити в колгосп, інакше – Сибір, тим більше, що Петро Сазонович вже був записаний у «підкуркульники». Дід послухав, через якийсь час став навіть завгоспом, вписався в нове життя, можна сказати.

Петро Сазонович Брюховецький (1883-1968 рр.) Село Обложки Глухівського району, Сумщина. 1965 рік

Федір Іванович теж в колгосп пішов – діватися було нікуди. Його не вислали до Сибіру, думаю, тому, що один син служив, а другий «загинув за радянську владу».

Нові порядки він не прийняв – скоріше, пристосувався, наскільки міг. Працював у колгоспі сторожем, іноді молоко з ферми возив до Глухова. У передовики-активісти не рвався, а просто відбував повинність. Треба було вижити.

Батько мій Микола народився у 1913-му. Коли почалася колективізація, вступив у комсомол. Ходив з такими ж хлопцями по селу – «розкуркулював», серед інших і свого ж діда – Івана Івановича.

Через багато років ми казали: «Батьку, розкажи, як ти діда розкуркулював!», а він: «Ну, а що було робити? Інакше нас би вислали».

А Федосія Іванівна в колгосп так і не пішла. Вона, господиня, донька розкуркуленого, прийняти ці нові порядки не могла. Її не чіпали, може, тому, що в колгосп пішли чоловік і старший син – мій батько.

Більшість тоді працювала за трудодні. Але батько пішов на курси трактористів – тоді це було, як якщо б зараз вивчитися на льотчика. Трактористам платили, у них був спецодяг, якесь забезпечення. Дід – завгосп. Це, напевно, і допомогло нам пережити голод.

Обложкам в якомусь сенсі пощастило – навіть після колективізації у людей залишилися якісь запаси, шматочки землі. Не зовсім обібрали. Поруч ліс був, гриби, ягоди. Квіти акації сушили, мололи, пекли з них коржики.

Дід Петро Сазонович зумів тоді влаштуватися на «крупорубку». Переважно вони гречку переробляли, їм дозволяли брати відходи, завдяки цьому сім'я трималася.

На цю тему: Каторга за кукурудзу і розстріл за огірок: історії розкуркулених родів із Хмельниччини і Слобожанщини

Уже рік Радіо Свобода збирає і публікує історії розкуркулених українських родів у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство»​.

Просимо тих, чий рід був розкуркулений, повідомити прізвище та ім’я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село, район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.

Пишіть на адресу [email protected]

Якщо ви шукаєте відомості про своїх рідних, які були репресовані під час комуністичного терору, але не знаєте, як почати пошук, – допомогу вам запропонують у Галузевому держархіві Українського інституту національної пам’яті. Тут відкрили Консультаційний центр для пошуку інформації про репресованих. Марчевські: розкуркулені та репресовані роди Житомирщини​

—

Ірина Штогрін,  опубліковано у виданні  Радіо Свобода

—

«Copyright © 2018 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

На цю тему:

• Селянські повстання і Голодомор. Як українське село чинило спротив колективізації
• «Жінки в колгоспах – велика сила». Хто вони - українські призвідниці Голодомору?
• Жінки України в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність
• Ворожа мова заперечення Голодомору: сліпота, гіпноз, одержимість, фетиш
• Распятые на «черных досках»: как коммунисты организовывали голодную блокаду сел