«Вимагаємо зброї». Надії поляків на допомогу союзників під час Другої світової війни

Версия для печати

Коли нацистська Німеччина напала на Польщу, поляки пригадали обіцянки союзників — насамперед Великої Британії та Франції — на дієву допомогу. І хоча сподівання раз у раз не виправдовувались, а надана підтримка виявилася геть недостатньою, поляки до кінця війни трималися за найменші проблиски надії.

У четвер 24 серпня 1944 року сонце над Варшавою зійшло о 5:49 , а сіло о 19:59. Уранці небо було затягнуте хмарами, лише пополудні почало ясніти. Утім, це не мало значення: місто огорнув дим від пожеж, що шаленіли тут і там, створюючи враження нескінченної ночі.

Варшавське повстання тривало вже понад три тижні. Воно почалося 1 серпня і , за планом командування Армії Крайової, найбільшої підпільної організації в окупованій Польщі, мало тривати до кількох днів. Це від початку було не надто реалістично. Розраховували на те, що німці не оборонятимуться в місті, а відступлять, і тоді поляки разом із підрозділами Червоної армії звільнять столицю. Але склалось інакше.

Варшавський Муранув. Фото: Евґеніюш Ганеман

Німці не вийшли з міста , совєти не мали наміру допомагати, Варшава день у день ставала все більш зруйнованою. Невпинні артилерійські обстріли і бомбардування перетворювали будинки, палаци, школи, лікарні й церкви на гори уламків, що громадилися на вулицях і площах. Щомиті спалахували нові пожежі: вогонь поглинав історію, повсякдення та майбутнє міста. Посеред усього цього перебували люди, які втрачали здоров’я, майно, а передусім — життя.

Про ці трагедії писала повстанська преса: у столиці щодня виходили десятки газет. Але не це було головною темою. Певно , редактори не хотіли ще більше гнітити читачів, які й так бачили все на власні очі. Тож переважали інші питання. У пресі повідомляли про локальні успіхи повстанських загонів, надавали практичну інформацію — коли брати воду з криниці, де знайти лікаря тощо, — а також розлого коментували події на воєнних фронтах. Мабуть, саме це робилося насамперед.

Читайте також: Кривавий сталінський слід в історії Польщі

24 серпня на першій шпальті газети Rzeczpospolita Polska повідомлялося , що Румунія прийняла умови миру з СРСР, а німецькі війська в Нормандії зазнали поразки. Biuletyn Informacyjny, найбільший підпільний часопис Польщі, приділив увагу визволенню Парижа. Також з’явилася замітка про те, що польська еміграційна влада в Лондоні, яка була наступницею довоєнного уряду, отримала від командувача Армії Крайової генерала Тадеуша Коморовського повідомлення:

Кількість зброї та боєприпасів , які союзники надіслали до Варшави, недостатня. Попри це, поляки досі вкрай відчайдушно воюють.

Тадеуш Бур-Коморовський, головкомандувач Армії Крайової

Того ж дня на хвилях повстанської радіостанції Błyskawica прозвучав вірш Збіґнєва Ясінського на псевдо Рудий , відомого ще до війни публіциста і поета. Він працював у редакції радіо і, зокрема, створював репортажі про настрої населення. Однак жоден із них не здобув такої слави, як цей вірш під назвою «Нам потрібна зброя». На початку автор наголошує, що у Варшаві поляки самі дають собі раду:

Тут зуби у нас вовчі і набакир шапки ,
Тут з нас ніхто не плаче в повсталій Варшаві.

(Тут і нижче переклад Сергія Жадана.)

Наприкінці настрій геть інший:

Алло! Тут серце Польщі! Говорить Варшава!
Не треба цих плачів для мертвого героя!
У нас достатньо духу. Тут зайва пошана!
Оплесків не треба! Нам потрібна зброя!

Пару строф умістили кількарічні воєнні очікування від союзників і дорікання за відсутність реальної допомоги. У свідомості поляків був дуже сильним мотив підтримки , а з часом — навіть визволення союзниками: і то щонайменше від літа 1939 року, коли стало зрозуміло, що війна неуникна.

Читайте також: Сергій Жадан: "Дуже хочеться, щоб цього разу ця циклічність розірвалася, щоб ми зірвали різьбу української безнадійності"

Віват, союзники!

У серпні 1939 року польська преса регулярно повідомляла про запевнення англійців і французів , що в разі агресії з боку сусідів Польща може розраховувати на їхню цілковиту підтримку. Досить зазирнути у випуски Kurier Warszawski, однієї з найбільших газет Другої Речі Посполитої, за другу половину місяця: не було й дня, щоб видання не порушувало цю тему. 21 серпня на третій сторінці знаходимо статтю «Непорушний союз мирних держав». Через день, друга сторінка — «Допомога Англії та Франції в разі німецької агресії». У наступному номері — в статті «Зобов’язання Англії щодо Польщі діють» писали:

На сьогоднішньому засіданні британський уряд усебічно розглянув міжнародну ситуацію. Ознайомившись із додатковими повідомленнями про військові заходи в Німеччині , кабінет міністрів визначив свою позицію стосовно пакту про ненапад, який має бути укладено між Німеччиною та совєтами. Британський уряд без вагань вирішив, що ця подія жодним чином не може вплинути на зобов’язання Великої Британії перед Польщею, про які неодноразово йшлося в публічних заявах і які британський уряд має намір виконувати.

Kurier Warszawski , 23 серпня 1939 року

З такими запевненнями й обіцянками поляки могли сподіватися , що за потреби не залишаться самі. І якщо до 1 вересня цьому, можливо, не приділяли особливої уваги, твердячи собі, що все одно нічого не трапиться, то з першими бомбами почали позирати в бік Заходу. Пригадуючи, що отримували гарантії. Про це часто йдеться у спогадах тих днів. Варшав’янка Галіна Адамська писала, що перед лицем страху й непевності в тому, що буде далі, багато людей сподівалися на диво: «Можливо , Америка, Англія або, може, Франція чи ми самі нарешті зробимо надлюдське зусилля і “якось воно буде”».

Сподівання й віра в союзників сягнули кульмінації дуже швидко — 3 вересня. Спершу , об 11:15, Німеччині оголосила війну Англія, а невдовзі, о 12:30, — Франція. Ця новина струснула всю країну. Польща була не сама. Свідчення про Варшаву того дня сповнені радості. Якщо почитати їх, може виникнути враження, ніби на столичних вулицях святкували завершення війни.

У Варшаві ентузіазм , демонстрації. Величезний натовп зібрався на площі Маршала Пілсудського, звідки рушив до британського і французького посольств, а там скандував на честь Великої Британії, Франції, міністра Бека (Юзеф Бек, міністр закордонних справ Польщі в 1932–1939 роках) та маршала Сміґлого-Ридза (Едвард Ридз-Сміґлий, станом на 1939 рік — головнокомандувач польської армії)

Галіна Реґульська , журналістка, членкиня Громадянької оборони 1939 року

Один із очевидців , Роман Ябжемський пригадував, що звучали англійський і польський гімни — ще до того, як по радіо повідомили про Францію. Ось як він описує події того часу:

Автомобіль Бека ледве дістається до англійського посольства на розі вулиці Смольної. На східцях автомобіля стоять люди; натовп увірвався всередину посольства.

Роман Ябжемський

Вулична демонстрація варшав’ян з нагоди оголошення Великою Британією війни Третьому Райху , 3 вересня 1939 р. Джерело: твіттер

Проте ця радість швидко забулася. Через блискавичне просування німецьких підрозділів , облогу Варшави, знищення чергових польських частин упевненість у перемозі поступово змінювалася на впевненість у поразці. Але надія все ще жевріла.

Сьогодні читаємо в пресі , що Франція та Англія атакували Німеччину із заходу. Це має принести нам полегшення. Ми хочемо виконати свою історичну роль до кінця і не віддамо Варшаву. Дочекаємося допомоги, але чекаємо на неї — чекаємо!

Галіна Реґульська , 12 вересня 1939

Інформація про атаку була чуткою. Однак через кілька днів Реґульська знову повірила в неї , переконана, що «кожен день , який ми витримуємо тут, дає змогу Англії та Франції якнайкраще підготуватися до атаки на Заході, яка — ми віримо — ось-ось відбудеться». Зусилля , покладені на оборону цілої країни, не могли бути безглуздими. Вони мусили для чогось придатися. Те щось було переконанням, що ворога ще можна відбити. Тільки дати союзникам трохи часу, щоби вони завдали вирішального удару.

А тим часом чутки , які спиралися на дійсність, почали перетворюватися на фантастичні оповідки. Моніка Жеромська, донька видатного польського письменника Стефана Жеромського, писала, що «англійці , схоже, бомбардують Берлін». Але справді казкові уявлення надходили зі сходу. Одна з варшав’янок писала, як котрогось дня побачила групу людей, які завзято підмітали вулицю. Її вразила не сама ця картина, а відповідь на запитання, що вони роблять: «Ридз-Сміґлий і більшовики ось-ось увійдуть до столиці. Варшава має добре себе показати!».

Коли 17 вересня Червона армія перетнула польський кордон , здійснюючи агресію, дехто вбачав у цьому сигнал про укладення польсько-совєтського договору, що мав привести до перемоги над німцями. Навіть в останні дні оборони, коли стало очевидним, що столиця впаде, самі військові поширювали чутки, буцім «Ридз-Сміґлий іде зі сходу з великою армією , англійські війська висадилися в Ґданську».

Але головнокомандувач Едвард Ридз-Сміґлий уже не мав великої армії , а англійці навіть не готувалися до висадки. Після місяця боїв Польща була розірвана між Німеччиною та СРСР. І хоча союзники якось діяли — французи, наприклад, почали мобілізацію своїх військ, — уперше в цій війні очікування й сподівання поляків на союзницьку допомогу принесли розчарування.

Читайте також: Варшавское Восстание 
в нынешней коллективной памяти поляков

Урок географії

Перші тижні окупації були особливо важкими. По двадцяти роках незалежності Польща знову зникла з мапи світу. Усвідомлення цього , а також смуток і лють, що країна, яка мала б захищатися від агресії, так швидко піддалася, посилювали похмурі настрої. Люди намагалися знайти себе в новій реальності. Багато хто втратив рідних, житло, майно. Польське суспільство перебувало в глибокій депресії.

Серед способів вийти з емоційної кризи була віра у швидке відновлення свободи. У наступні роки приводом для пробудження надії ставала кожна велика подія на фронтах. Ще з 1939 року поляки твердили собі , що порятунок надійде із заходу, з Франції. Там уже формувалася польська армія на чолі з генералом Владиславом Сікорським.

Тиждень за тижнем її лави більшали: їх поповнювали солдати, яким вдалося вибратись із Польщі, а також цивільні й закордонні поляки. Однак польські підрозділи мали стати лише часткою сил, які визволятимуть окуповану країну. Франції та Великій Британії знову довіряли, передбачаючи, що вони вдарять і розгромлять Німеччину не пізніше літа 1940 року. «Аби дочекати весни» і «Що сонечко вище, то Сікорський ближче» — гасла, які впродовж багатьох тижнів об’єднували поляків у опорі й підносили їхній дух.

З наближенням очікуваного визволення дедалі частіше говорили про те , ніби щось має початися. Однак коли «щось» почалося, замість радості люди відчули спершу подив, а потім — непевність. Попри успіхи німців, перебіг боїв на заході давав відблиск надії. Ось що писав у ті дні Людвік Ланду, автор однієї з найважливіших хронік окупованої Варшави.

Сьогодні знову повіяло духом оптимізму. Звістка про те , що нова союзницька лінія не прогинається під тиском Німеччини; що пройшли лише танки, які було відрізано й знищено; що французькі солдати вже призвичаїлися до авіаударів і не панікують; що бомбардування Німеччини тривають і знищено деякі важливі об’єкти; що американські поставки літаків збільшилися — усе це піднесло дух і відродило майже згаслі надії на перемогу союзників.

Людвік Ландау , 7 червня 1940 року

Тиждень по тому Людвік Ландау повідомив про капітуляцію Парижа. Наступного дня він зазначив:

Це подія такого масштабу , що кожен відчув себе вибитим із рівноваги і тепер має до неї повертатися.

Людвік Ландау , 15 червня 1940 року

А вже 16 червня той же автор писав , що увага поляків переключається на Росію. Адже, якщо з порятунком із заходу не склалося, його очікуватимуть з іншого боку. Але цього разу — завдяки не союзницький допомозі, а зіткненню двох ворогів, із якого, як припускали, переможцями вийдуть совєти. Люди вбачали в них меншу загрозу, ніж у нацистах. Проте замість радості знову прийшло розчарування. Напад Німеччини на СРСР у червні 1941 року та подальша хвиля інформації про успіхи Третього райху стали черговим ударом для поляків. Адольф Гітлер і його армія здавалися непереможними — важко було уявити, що вони можуть комусь програти.

1 вересня 1939 року Німеччина входить до Польщі. Фото: Ганс Зонке / Вікіпедія

Тому поляки шукали у воєнних подіях якісь зачіпки — бодай щось , аби повірити, що союзники переломлять перебіг конфлікту і зможуть прийти на допомогу Польщі. Іноді це були незначні епізоди. Один із таких випадків мав місце ще до німецько-російської війни.

Муссоліні напав на Грецію. Велетень ударив по ліліпуту. Здавалося , Греція мала впасти за пару днів. Тим часом на самому кордоні велетню довелося зупинитись. Італійські військові офіційно пояснювали цю дивину стрімкою течією річки, якої ми не могли знайти на жодній зі своїх мап. Але мені не треба нагадувати її назву. Ця річка називається Каламас. Скільки чарів тоді таїла для нас ця назва! Перша на континенті переможна битва з країнами Осі. Торжество свободи. Перевернута погана карта. Потужна ін’єкція такої необхідної віри.

Зиґмунт Заремба, польський політик-соціаліст

Польські пошуки надії на союзницьку допомогу у війні стали таким собі уроком географії. Віра в краще майбутнє часто походила з місць , яких доти багато людей не могло показати на мапі — ба більше, навіть не знало про їхнє існування. Заремба запам’ятав назву річки. Навіть планував після війни поїхати туди з родиною і поставити на березі табличку: «Тут 1940 року , посеред найтемнішої ночі, забило джерело нашої надії».

Фальшиві козирі

У «Колумбах» Романа Братного — одному з найкращих романів про Польщу часів окупації — герой стверджує , що свобода не прийде з прекрасного заходу, а буде своєю, східною. І хоча книжка з’явилася в часи, коли в Польщі таке прочитання історії було «єдино правильним», це факт: від певного моменту війни лише Червона армія могла звільнити польські землі з-під німецької окупації. З початку 1944 року це ставало очевидним для дедалі більшої кількості людей. Усвідомлення сягнуло кульмінації влітку. Однак поляки й тоді не відкидали надії на підтримку союзників — насамперед Англії та США. Коли 1 серпня у Варшаві спалахнуло повстання , ці мрії відродилися вповні.

Читайте також: Варшавское восстание, русские и украинцы

Уже 3 серпня Biuletyn Informacyjny писав , що британські й американські радіо та преса повідомили своїх громадян про початок сутичок у Варшаві. Через два дні газета писала про реакції на це в Лондоні:

У статті Times ідеться про те , що свобода Польщі стала причиною, з якої Англія вступила у війну. Лондонська радіостанція в ранковому ефірі заявила, що жителі Варшави розпочали боротьбу, цілком усвідомлюючи велику роль, яку їхня позиція може відіграти в нинішній політичній ситуації.

Biuletyn Informacyjny , 5 серпня 1944 року

Такі замітки з’являлися в пресі регулярно. Читаючи їх , люди могли повірити, що допомога надійде. Від самого початку по неї зверталося й командування Армії Крайової, яке вже 1 серпня надіслало запит на постачання повітряним транспортом. І воно справді надійшло. Але цього було замало, щоб задовольнити величезні потреби повстанських загонів. Однак спершу поява літаків, які вилітали з бази в італійському Бриндізі, пробуджувала радість і надію. Один із бійців згадував, як після першого скидання постачання повернувся на склад припасів і «зауважив ейфорію серед повстанців».

Саме усвідомлення підтримки , навіть недостатньої, було дуже важливим у Варшаві — це доводять свідчення середини вересня. У той час повстання вже сходило нанівець, наближаючись до завершення два тижні по тому, німці добивали останні райони міста. Та коли 18 вересня в небі з’явилась армада американських бомбардувальників, людей охопив ентузіазм.

Раптом у небі почали розквітати білі й темні цятки. Вони повільно росли на очах , аж поки нарешті перетворилися на чаші, під якими хитались якісь предмети. Усім перехопило подих, а потім повітря роздер радісний крик усього взводу. Йому відповів луною ще потужніший крик із міста. Місто теж уже пильно стежило за незвичним видовищем.

Збіґнєв Бліхевич, командир одного з повстанських загонів

Очевидці були переконані , що це десант парашутистів. Варшава розраховувала на нього від початку боїв. Утім, виявилося, що білі й темні цятки — не бійці, а темні контейнери на білих парашутах, і піднесення охололо. Виявилося, що навіть «нам потрібна зброя» — гасло, кинуте в ефір Збіґнєвом Ясінським, — не цілком відображало очікування повстанців. Та в одному поет мав рацію: союзницькі запевнення в підтримці, їхні оплески були нічого не вартими.

Це чудово описав у спогадах Бліхевич. У середині серпня він мав розмову зі своїм командиром , професійним військовим, і запитав, чи той втратив віру в сенс боротьби. Вояк відповів:

Ні. Я не втратив віри… тому що ніколи її не мав. Просто не мав. Наша справа , якщо вже казати відверто... була цілком програна зі смертю Сікорського. Він загинув, щоб ми могли програти... Любий, хіба ви цього не бачите? Усе, що відбулося по тому, — лише логічний наслідок тієї смерті. Нині ви, мабуть, не захочете доводити, ніби більшовики — наші союзники і в їхніх інтересах прийти нам на допомогу? А союзники... — тут він глянув угору, — можуть хіба що скидати нам фальшиві козирі. Демонстративно. Тіштеся ними, якщо можете. А я відрізняю блиск золота від міді.

Збіґнєв Бліхевич , командир одного з повстанських загонів

Із завершенням війни чимало поляків дійшли таких висновків. Вони втратили віру в сенс боротьби , як і в союзників. Однак мрія про допомогу була важливою складовою в їхній стратегії виживання. Посеред повсюдного терору й смертей, упродовж кількох років окупації поляки знаходили таку жадану надію в уявленні про визволення, що надійде разом із британськими й американськими танками. Без цієї надії їм було б важко пережити найтемніші часи.

Авто: Себастьян Павліна, Історик, письменник, дослідник Польської підпільної держави, особливо варшавського підпілля

Переклала Марія Шагурі, опубліковано у виданні "Нова Польща"

Читайте також: 

•  Почему Польше удалось? Старые ошибки, новые идеи и бунт поколений.
• Варшавское гетто: после смерти
•  Не проигравшая и не победившая. Армия Крайова во Второй мировой и после нее
• Кривавий сталінський слід в історії Польщі
• Польський журналіст про події на Волині 1943 року: «Мої рідні вижили завдяки українцю»
• Чому Польща не святкує День перемоги