В тенетах русифікації й асиміляції. Український Зелений Клин на Далекому Сході

Версия для печати

Недавній указ президента Володимира Зеленського №17/20924 "Про історично населені українцями території Російської Федерації" викликав інтерес і дискусії як серед політиків, істориків, соціологів, так і пересічних громадян нашої держави.

Видання "Телеграф" розповідає про Зелений Клин, чи Закитайщину, – території площею майже в 1 млн кв. км на півдні російського Далекого Сходу. Останні півтора століття в історії Російської імперії та її правонаступників (СРСР і РФ) ці землі були міцно пов’язані з долею українських переселенців. Зелений Клин заселений значною мірою і сьогодні (а в деяких районах і переважно) етнічними українцями та їхніми нащадками. Які здебільшого вже не ідентифікують себе як українці…

Читайте також: Сергій Грабовський: Українська діаспора - історико-теоретичний абрис

Зелена Україна, де "за Сибіром сонце сходить"

Мова йде про так звану далекосхідну українську діаспору. Політична та економічна експансія Московської держави на схід почалася ще у XVI столітті (походи Єрмака). Перші переселенці з українських етнічних земель у Сибіру і на Далекому Сході – це насамперед родини засланих козаків, гайдамаків і священнослужителів.

Після скасування в імперії кріпацтва 1861 року з перенаселених етнічних українських земель – здебільшого на Лівобережжі Дніпра – почався процес міграції в межах Російської імперії. Спочатку це стосувалося в першу чергу найближчих до України теренів, погано освоєних земель Поволжя, згодом — Уралу та Сибіру.

"З кінцем XIX ст. був уже Кавказ здебільша заповнений людністю й не міг приймати більше іммігрантів. Тоді українська кольонізація починає повертати на схід, до Азії, й туди мандрує український селянин і досі. Зміну напряму мандрівок з України видко найкраще на прикладі Полтавщини, яка брала дуже живу участь в еміграції. До 1876 р. на 100 виселенців ішло на Кавказ 89, і ледве 1 за Ураль до Азії; в рр. 1876-1893 бачимо числа 65 і 15, а в останніх роках XIX ст. (1894–1900) йшло ледви 13% виселенців на Кавказ, а всі инші до Азії" ("Географія українських і сумежних земель". Т.1. Загальна географія. Опрац. і зред. Володимиром Кубійовичем. Львів, 1938).

Після підписання 1858 року Айгунського трактату з Маньчжурською імперією Цін (яка на той час вже понад 320 років володіла Китаєм) лівий берег Амура від річки Аргунь до гирла відійшов до Росії та стартував процес заселення цих земель. З 1860-го російська влада вже поширювалася на землі Приморського краю зі столицею у Владивостоку.

1863 року уродженці Полтавської губернії заснували село Троїцьке. А вже наступного року — Середньобільське та Новотроїцьке неподалік Благовіщенська, зовсім поряд з кордоном. Зі 100 тисяч жителів Амурщини (на 1883 рік) українці складали майже 28 відсотків.

Переселенці у Благовіщенську. 1890-ті роки. Листівка

У квітні 1883 року з Одеси до Владивостока прибули два пароплави з 1504 жителями Чернігівщини, які заснували дев’ять сіл. Ініціатором переселення став полковник Павло (Пауль Сімон) Унтербергер, згодом — інженер-генерал, губернатор Приамурської області Російської імперії в 1905–1910 роках. Так почалася масова колонізація краю.

Агенти уряду їздили по українських селах, обіцяли безоплатні земельні наділи (звідки і слово "клин"). Ті, хто пристав на пропозицію, повинні були мати по 70 карбованців на кожного переселенця. Далі починався багатомісячний шлях (до пів року і навіть більше) в інший кінець імперії – до 10 тисяч кілометрів! Однак не всі пережили важку дорогу в невідому далечінь.

Читайте також: Чим є українська мова?

Російський письменник Іван Бунін писав: "Небось и они все глядат в эту загадочную голубоватую даль: "Що воно таке, сей Уссурійський край?" А старый Шкуть, опершись на палку, надвинув на лоб шапку, представляет себе воз сына и с покорной улыбкой бормочет: – Я йому, бачите, і пилу, і фуганок дав… і як хату строїть, він тепер знає… Не пропаде!

– Багато людей загинуло! – говорят, не слушая его другие. – Багато, багато!" (оповідання "На край света", 1894). Цікаво, що майбутній нобелівський лауреат добре знав українську мову (маєток батьків знаходився в Богучарі на Воронежчині, де більшість населення становили українці), не раз використовував її у творчості та перекладав українських авторів.

Українці у 1890-х роках працювали на будівництві Китайсько-Східної залізниці. Багато з них були учасниками російсько-японської війни 1904–1905 років, яку царський режим вважав легкою прогулянкою. Але війна завершилася катастрофічною поразкою Росії та втратою китайської Маньчжурії, фортеці Порт-Артур і південної частини острова Сахалін.

Отже, з 1883-го до 1905 року на Далекий Схід, за даними радянського вченого Володимира Кабузана, з українських губерній переїхало 109 510 осіб (63,4% усіх переселенців). Найбільшим "постачальником" мігрантів на далекосхідні землі серед українських губерній стали Полтавська та Чернігівська, де була складна демографічна ситуація (перенаселення, великі родини, а отже — проблеми із земельними наділами). Загалом з 1850-х років до 1916 року з України в далекосхідні області, Амурську і Приморську, переселилися понад 276 тисяч осіб (56,54% усіх мігрантів).

Читайте також: Як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати

Нові можливості для українського руху

Культурне життя українців в Зеленому Клину розвивалося, проте бракувало національно-свідомої інтелігенції, чимало селян були неписьменні. Не забуваймо про антиукраїнський характер царської влади. Навіть створення 1910 року в Микільсько-Уссурійську товариства "Просвіта" викликало спротив місцевої влади, яка відмовила в реєстрації.

Мапа Зеленого Клину. 1920-ті роки

А вже в період Першої світової війни, 1916-го, у Владивостоку відмовилися реєструвати Українське громадське благодійне зібрання. В містах краю українці стрімко русифікувалися, у селах цей процес був не настільки швидкий. І зараз на Далекому Сході збереглися десятки назв перших українських поселень: Київка, Новокиївка, Полтавка, Українка (їх три!), Хмельницьке, Хороль, Чугуївка, Ніжине, Прилуки, Українська Слобода, Кирилівка, Новокиївський Увал, Середня та Верхня Полтавка, Катеринославка…

Набагато більші можливості відкрилися для українського руху після Лютневої революції 1917 року. У Владивостоку понад 1500 українців записалися до "Громади", виходила перша газета українською мовою – "Українець". А вже після більшовицького жовтневого перевороту в Петрограді ситуація на Далекому Сході кардинально змінилася.

Уссурійські козаки, здебільшого етнічні росіяни, підтримали білих. Серед українців були як червоні партизани, так і "вільні козаки", які уважно придивлялися до ситуації на батьківщині. У Хабаровську та Владивостоку пройшли велелюдні Всеукраїнські з’їзди. Під час їхніх засідань навіть висували вимоги до уряду Української Народної Республіки з визнання Зеленого Клину частиною Української держави та виходу зі складу Росії.

Місцеві українські селяни не сприйняли реакційний, шовіністичний режим адмірала Колчака, тому українізовані військові частини брали участь у повалені його влади у Владивостоку (у грудні 1919 року).

Українська демонстрація у Владивостоку, 1918 рік

Далі на Далекому Сході йшла війна всіх проти всіх, до того ж у краю перебували іноземні контингенти (японці, американці, чехословаки, поляки…), які час від часу втручалися в перебіг Громадянської війни. З остаточним приходом до влади більшовиків (жовтень 1922 року) значна частина українців емігрували до Китаю, здебільшого до Харбіна.

Читайте також: Як комуністи Україну змусили від Білгорода відмовитися

В тенетах русифікації й асиміляції

Після недовгої українізації/коренізації в деяких районах Далекого Сходу в середині 1920-х років, московський уряд почав політику русифікації та асиміляції. Культурні потреби українців обмежили фестивалями, "шароварною" екзотикою на кшталт місцевих "Сорочинських ярмарків"; про місцеву україномовну пресу, радіо і телебачення годі було й казати. Недовгий період відродження українського національного життя припав на період перебудови в СРСР і початок 1990-х років.

Статистика яскраво промовляє, наскільки Далекий Схід РФ повністю деукраїнізувався. Ще 1926 року у Владивостоцькому окрузі було 26,01% українців (148 768 осіб), а вже 1959 року в Приморському краї — 13,18% (182 004 особи). Дані перепису 2010 року просто вражають: 2,55% (49 953 особи).

Читайте також: Як сто років тому Україна боролася за Крим

У Хабаровському краї асиміляція українців набула катастрофічних меж: якщо 1926 року (ще в окрузі) там було приблизно 25% українців (понад 150 тисяч осіб), то 2010 року — вже 1,99% (26 803 особи). А за даними перепису 2021 року, в Хабаровському краї українцями себе назвали мізерні 0,55% населення (7 170 осіб). І хоча повне оприлюднення результатів останнього перепису по регіонах РФ так і не відбулося, але й неозброєним оком видно, як всихає повноводне в минулому українське "озеро"…

Більшість українців Далекого Сходу вже стали росіянами, молоді люди записують дітей як представників титульної нації держави. І цей процес набуває сумних і невідворотних рис. Проте це загальна тенденція: більшість українців у путінській державі вже вважають себе росіянами. 1926 року на території Російської Федерації мешкало 7,87 млн українців (майже 8%). 2010 року їхнє число скоротилося до 1 927 988 (1,35%).

—

Сергій Махун, опубліковано у виданні "Телеграф" 

Читайте також: 

• Якою мовою розмовляли в Україні 100 років тому: 12 фактів
• Діаспора: 6 дивовижних фактів про те, як українську ідентичність зберігали далеко від дому
• Украинцы в Бразилии: частичка Украины на Земле Святого Креста. Фоторепортаж
• Переливание украинской крови
• «Украинцы в мире: динамика численности и расселения...»
• Сміх крізь сльози: життя українців у повоєнній Західній Німеччині
• Гибель «украинской Атлантиды». Наши земляки на берегах Тихого океана: хроника трагедии
• Историк Геннадий Иванущенко: Мы должны вернуть память о затерянных в истории украинцах