Військово-історичний рух України проти московських «реконструкторів»

Версия для печати

Чому виховані на прикладах героїзму та мужності своїх дідів та прадідів українці рано чи піздно повернуться додому — з Перемогою.

Читаючи статі одного із «відомих» музейних журналістів, дивуєшься тому, як буквально із нічого можно зліпити собі славу знавця, пошуковця та спеціаліста в області музейної справи. При тому що самотужки самі тільки байки виходили — про підводні човни з тризубами, скарби в Альпах та інша нісенітниця у дусі мрійливих романтиків у пошуках скарбів Полуботка, германських танків, набитих вщерть золотом рейху або дурнів, які не знаються на історії та спримають це за справжню монету. Саме таким «спеціалістом» є й так званий «журналіст» Віктор Тригуб.

Сьогодні пан Тригуб зайнятий надзвичайно важливою справою, очоливши так званий «комітет порятунку Національного військово-історичного музею України». Та майже не щодня видає на гора статті, які справляють враження, що музей нібито є осередком сепартизму і спрямовує свою діяльність виключно в напрямку розвалу державності. Таким чином, всі, хто працює в музеї або з музеєм та з нинішнім директором Музею В. Таранцем, підпадають під пильне журналістське око В. Тригуба. Ми дослідили ситуацію, та перевірили всі факти викладені в величезній кількості статей написаних тригубом під навушний шепіт карпова.

Перший же матеріал який впав в око, й насправді, у людини з патріотичними почуттями мав би викликати обурення — це історія про те, як на банерах музею висять портрети Гіркіна-Стрєлкова, який, судячи із статті, є найліпшим другом нинішнього керівника музею. В статті наявне (правда, з далекої відстані) фото банера, на якому начебто серед інших є фото знаного всіма терориста, та саме фото начебто з близької відстані. А насправді, — банер на місці, і на ньому розміщені відомості про всих загиблих наших вояків із складу ВСУ та Національної гвардії. Поряд, в пересувній виставковій конструкції, фото-виставка безпосередньо з місця подій в зоні проведення АТО, завжди стоять люди, біля банера — свіжі квіти... Де ж анонсоване фото Гіркіна разом з директором музею? Немає.

Всі інші опуси В. Тригуба на «музейну» тему також є суцільним вимислом та наклепом на музейних співробітників.

В чому ж насправді полягає інтерес автора, чому так болить його сердце за військовий музей? Адже музей працює, проводяться виставки, запроваджуються новинки музейної справи, нові підходи в подачі матеріалу, реставрується техніка, поповнюються фонди музею — і не фальшивками, а справжніми історичними цінностями. І тут виникає не одна, а декілька причин сумувати В. Тригубу за славними часами керівництва екс-директора музею Віктора Карпова. А також ряд причин дискредитувати дяльність Таранця на посаді нинішнього керівника музейної установи, дискредитувати його і як громадського діяча, одного із керівників військово-історичного руху України.

Перші меркантильні причини очевидні з першого погляду — достатньо прочитати статтю Тригуба на одному із інтернет видань про те, як він шукає танки під Києвом. В статті подетально описано, як крок за кроком група на чолі з Тригубом, нахабно порушуючи всі вимоги Закону України «Про охорону культурної спадщини», який вимагає брати дозвіл в Міністерстві культури та погодити його в обласному управлінні, самовільно копає «рарітети» — де хоче і що хоче.

Ми навели довідку в Мінкульті — жодних дозволів ні в 2012, ні в 2013, ні в 2014 роках В. Тригубу та його команді ніхто не давав. А навіщо брати дозволи, коли є свій «кишеньковий» музей — Національний музей-заповідник «Битва за Київ в 1943 році», директору якого, Івана Петровичу Віковану, присвоїли звання чито титул шароварного «козачого генерала» чи «полковника», і тепер під його прикриттям можна займатися своєю справою.

Хто ж у Вишгородському районі може сказати, що музей не має право здійснювати таку діяльність? Можливо, хтось би і сказав, хто знав закони, але ніхто закони не читає, і гучна заява про благородну справу викликає підтримку на всіх рівнях району. І Тригуб зі спільниками веде свою дяльність, шукає... зараз начебто знайшли місце загибелі ИСУ-152 під с. Пухівка. Як він пише — «інтрига».

Та ось справжня інтрига полягає в тому, що вже продали «чорні археологи» це місце одному із приватних колекціонерів, і тепер думає, як провернути справу з легальним продажем бойової машини. І в цій схемі не вистачає екс-директора Національного військово-історичного музея України Віктора Васильовича Карпова, який завжди підписував документи про те, що той чи інший танк не є культурною цінністю. А вже митниця давала «зелене світло» для вивозу техніки за кордон. Саме таку машину вже разок продали В. Карпов та його поплічники. А пару залізяк від німецької самохідки Штуг-ІІІ, що передали музею — це лише прикриття своїх намірів: начебто героїчна справа, шукаєм «Фердінанта» по діарамі з музею. Повна нісенітниця! Але все це відволікає погляд від справжнього наміру.

В тему: Як з музеїв Украіни зникли танки

Ца «самоходка» ИСУ-152 незаконно вивезена за кордон як експонат, що не має історичної цінності

Один із ключових документів афери по продажу техніки за кордон

Хто бачив приватний музей Володимира Даніленка? Саме туди стягували знайдені дрібні речі члени цього пошукового загону ім. Івана Вікована та Тригуба, і саме з причини того, що не дотримувались закону, і загинув сам В. Даніленко 22 червня 2011 року вд вибуху снаряда часів Другої світової. Не беручи дозволи, не погоджуючи їх ні з ким, не залучаючи МЧС, провадить свою діяльність цей загін й досі. І саме на таких, як В. Тригуб і має лягти відповідальність за трагічні наслідки загибелі людини. Але що з нього? На крайній випадок, запитають у директора музею, що це за фактичне прикриття спілки «чорних археологів», та й годі...

До речі, залишки танку Т-34-76, піднятого з болота під прикриттям даного «приватного музею», в 2004 році під с. Синяк Вишгородського району копачі відправили не до музею, а наживи заради... здали на металобрухт. Ось така «патріотична діяльність».

Але це не єдине, що бентежить В. Тригуба в справі Національного військово-історичного музея України. В своїй діяльності екс-директор Віктор Карпов майже створив засіб продукавання кандидатів та докторів історичних наук. І всі його друзі та члени козацької спільноти «портьєрних шароварників» мали отримувати такі почесні звання за цілком прийнятні кошти. Не вийшло. А ще тепер і свої «дешеві» книжки дана спільнота не може випускати через музей, що раніше було звичною справою, при тому, що В. Карпов примудрявся отримувати і за це чималі «відкати» від видавництв.

Стільки шкоди заподіяв шахраям новий директор Таранець, продемонструвавши справжні економічні показники і дохідність музею. Чим викрив фактичні заробки В. Карпова в свою кишеню, виявив підміни та розкрадання в фондовому відділі музею, виявив всі таємні схеми розкрадання грошей, розвалив схему вивозу рарітетної бойової техніки за кордон, перешкоджає своєю дяльністю взагалі займатися пошуком такої техніки різним групам аферистів — тому що доносить до Уряду свою позицію, що займатися пошуковою діяльністю може виключно військовий музей, та в інтересах держави.

Правило має бути таке: якщо техніка радянська — має належати Міністерству оборони України; якщо німецька — є трофеєм того ж таки Міністерства оборони України, з метою створення повноцінної колекції техніки саме в військовому музеї. Де ця техніка може утримуватися та реставруватися та уникне зникнення, з метою запобігання розкраданню історичних військових раритетів, що ще зберігає наша земля, та унеможливлює розвиток руху «чорного пошуку» техніки часів Другої світової війни задля власного збагачення.

Сьогодні «тригубам» вже важко знайти інший спосіб в прогалинах законодавства, щоб продавати техніку, знайти іншого керівника закладу, що може виписати експертні висновки, знайти інші заробки, інших недолугих для видання своїх псевдоісторичних опусів. Але не в цьому суть атак Віктора Тригуба, які здійснюються на лідерів військово-патріотичного виховання. Саме так, удар наноситься не по директору музею Владиславу Таранцю та народному художнику України Олексі Руденку — це удар по самій системі патріотичного виховання молоді, головним засобом якого є історична реконструкція.

Військово-історична реконструкція — один із самих дієвих засобів вивчення історії та формування особистості як патріота. Любов до Батьківщини або виникає з народженням, або виховується в людині самостійно на прикладах батьків та на власному досвіді. Почуття любові до Батьківщини грунтується на почутті гордості за її перемоги та досягнення. Історія нашої держави багата перемогами, і головною із них є перемога у Другій світовій війні. Для громадянина і вояка любов до Батьківщини виражається, в першу чергу, в готовності виступити, в разі необхідності, із зброєю в руках на захист Батьківщини, і якщо треба, пролити свою кров та віддати своє життя в боротьбі за свободу та незалежність своєї держави.

Саме таких людей і виховала в Україні військово-історична реконструкція.

Сьогодні десятки членів клубу «Червона Зірка» (клуб бере свою назву від ордену «Червоної Зірки», який вручався виключно за прояви героїзму та мужності, і серед військовослужбовців мав назву — «за пролиту кров»). Ці люди зараз знаходяться в складі підрозділів ЗС України та виконують свій обовязок в зоні проведення АТО, виконують свої завдання в батальйонах територіальної оборони, частина проводить волонтерську роботу, доставляючи допомогу нашим воякам, частина працює над створенням засобів захисту та ведення бойових дій для підрозділів Нацгвардії.

Члени клубу є й в спецпідрозділах, що виконують надзвичайно складні завдання. Є серед них і керівники територіальних загонів. Є серед них і психологи, що працюють з пораненими, військові хірурги, що рятують життя пораненим бійцям. Є й ті, хто з самого першого дня на передовій, а представник клубу в Донецькій області з першого дня створення батальону «Донбас» є його бійцем, що б«ється за визволення свого міста від терористів та бандитів. Щонайменше двоє із оргкомітету клубу вже відзначені державною нагородою — «Орден мужності 2 та 3 ступеню».

Але є, на превеликий жаль, і втрати...

Ось це і є приклад дієвого та грунтовного, «правильного» підходу до формування особистості через військово-патріотичне виховання, коли на першому місці стоїть завдання виховати патріота на прикладах мужності та героїзму.

Військово-історичний рух України майже повністю перебрав на себе обовязки держави по формуванню особистості як майбутнього патріота та захисника держави. Держава, попри деякі заяви та публікації в пресі, ніколи не надавала обємної допомоги військово-історичному руху, але останнім часом залюбки ставила собі в заслугу проведення того чи іншого заходу міжнародного рівня.

Військово-історичний рух України тримається виключно на ентузіазмі декількох людей. Міжнародні військово-історичні фестивалі в Києві, Одесі, Луцьку, Дніпропетровську, Криму та в інших містах нашої країни надовго будуть вважатися кращими серед проведених на європейських теренах. Для прикладу, на останньому фестивалі в Києві приймало участь до 1500 безпосередніх учасників, з них щонайменше 60 відсотків — члени іноземних клубів з п«ятнадцяти країн Європи, серед них також представники США та Японії. А делегація Чехії на чолі з першим заступником Міністра оборони Чеської Республіки налічувала понад 200 осіб. Оце і є визнання нашої країни як лідера історичного руху в світі.

Звичайно, що така ситуація останнім часом занепокоїла нашу сусідню країну «братнього народу». Начебто Росія є правонаступницею всіх здобутків СРСР, начебто саме вона має «звучати» на шпальтах видань про заходи популяризації історії. Але попри зусилля широкої мережі руху в Росії, там не вдавалось проводити щось більш-менш схоже на ті заходи, які проводилися в Україні. Причин багато, серед них, — нетерпимість лідерів російського руху один до одного, природний руський шовінізм. який не дає можливості розвитку, а спрямований лише на повчання та на критику всіх і всього, хронічне пияцтво, яке майже завжди на російських заходах — вселенського масштабу (і, як наслідок, купа трагічних випадків)...

Але врешті-решт на вищому рівні в Росії зрозуміли, що військово-історична реконструкція, якщо її взяти під контроль, — один із наістотніших засобів підготовки патріотів. Тисячі учасників, десятки тисяч глядачів, яким наглядно демонструється будь-яка сторінка історії і яка подається саме в тому варіанті, який вигідний замовнику...

Історія сьогодні є серьозним аргументом в політиці, і саме на це з 2012 року спрямувала Росія значні зусилля, створивши «Военно-историческое общество», із значним державним фінансуванням, з програмою, що вражає, розставивши акценти на ключових віхах історії: «період середньовіччя» (для нас це так званий період славних здобутків козаків Хмельницького, Сагайдачного та ін.), «Наполеонівські війни», «Перша світова війна» та головне — «Друга світова — Велика Вітчизняна війна».

Саме ці історичні події Росія хоче перебрати на себе виключно як єдиний і безспірний власник. Пропагандуючи через військово-історичну спільноту всьому світу себе як лідера руху та демонструючи себе виключно як єдиного правонаступника здобутків тих періодів, Росія «віджимає» Україну за паркан історії. Демонструючи своє бачення та трактовку історичних подій, Росія в решті-решт формує уявлення світової спільноти про історичні події саме так, як це вигідно їй.

В тему: Реставраторы хреновы

Вже в 2010 році в своїй промові В. Путін заявив, що Росія і без нашої допомоги перемогла б у війні з фашизмом. Умисно промовчавши, що на Україну приходиться третина зодбутків та 40 відсотків всіх втрат, що саме завдяки Києву вдалось врятувати Москву в 1941-му. При цьому, ми самі з радістю віддаємо їй таке право, кидаючись у крайнощі історії. Забувши, що понад 7,5 млн наших громадян воювали в лавах Червоної Армії проти фашизму, і понад 2.5 млн — віддали своє життя за Перемогу. Кожний третій серед Героїв Радянського Союзу — українець, кожний третій серед двічі Героїв — українець. Один із трьох тричі Героїв — українець. Чи не є це прикладом для самовідданості в справі захисту своєї країни?

Ще в лютому ми кляли та ганьбили свою армію, а зараз тільки на неї покладаємо свої надії на перемогу, і збираємо все, що можливо, на допомогу нашим військовослужбовцям. Бо справжній військовослужбовець буде захищати свою Батьківщину завжди, не зважаючи від того, який уряд буде правити в країні.

Роль, яку відводила Росія реконструкторам в справі захоплення України, насправді доволі висока. Недаремно вже в лютому в Москві було проведено марш придворними реконструкторами, під гаслом «1й Український фронт — всі на боротьбу з фашизмом». Саме цей лозунг впливав на свідомість росіян та мав би вплинути і на вітчизняний історичний рух.

Мав би, але не вплинув. Росії треба було б краще вивчити особливості українського руху, заснованого на почутті гордості виключно за здобутки своїх героїв в усі періоди та в усіх війнах, учасниками яких були українці — будь-то в складі Російської імперії, СРСР, Речі Посполитої, чи Австоро-Угорщини. Головна мета вітчизняного руху: якщо події відбувалися на території України — це наша історія, якщо українці приймали участь в будь-якому військовому конфлікті — це теж наша історія, але головне — це саме УКРАЇНЦІ ЯК ОСОБИСТОСТІ.

До речі, під час захоплення Єкатериною Криму, в селище Севастополь першими ввійшли гусари Сумського гусарського полку, які, в переважній більшості, були вихідцями зі Слобожанщини. Так що навіть в цьому питанні виникає інші «але».

Але ми відволіклись від завдання та мети «журналіста» В. Тригуба та його поплічників.

Саме Владислав Таранець та Олександр Руденко на самому початку березня опубліковали звернення до військово-історичної спільноті Росії з закликом докласти всіх зусиль для недопущення дій Росії стосовно Криму, застерігаючи, що подальші дії призведуть до розхитування напруги.

Саме після цього в списку зацікавленості ФСБ з’явилися їх прізвища. Вірогідно, що й сама фігура Гіркіна — як реконструктора — з«явилася не випадково, а саме з метою дискредитації руху. І така вірогідність цілком очевидна, адже саме за цей період в Росії проводиться ряд міжнародних військово-історичних заходів, на які запрошуються головні учасники українських реконструкцій, проводиться обробка свідомості з метою представити наш вітчизняний рух як «відпрацьований», некомпетентний та не маючий майбутнього.

Росія терміново проводить заходи саме по всім вище зазначеним періодам, при тому що сам підхід реконструкції — як реконструкція окремої події, зовсім нікого не цікавить, головне перебрати увагу історичної спільноти на себе, перехопити лідерство та зганьбити український військово-історичний рух.

Залишивши в історичній пам’яті українського народу виключно негативне, перекручене за допомогою інформаційно-психологічних технологій бачення сутності й наслідків історичних процесів, що спрямоване на руйнацію «національної гордості» українського народу як активного суб’єкта історичної творчості, формування у українців через прищеплення уявлення про «злочинних предків» відчуття суспільно-психологічної неповноцінності. А ще — творення через нівелювання міжнародно-правових результатів Другої світової війни статусів агресора й жертв агресії, інформаційно-політичних передумов до взяття під сумнів територіальної цілісності суверенної України.

Саме таке завдання зараз і виконує Віктор Тригуб та вся т.з. «спілка захисту музею». Саме на них покладається завдання максимально дискредитувати лідерів вітчизняного руху та створити передумови для того, щоб вітчизняна військово-історична реконструкція, як один із головних чинників виховання майбутніх патріотів своєй країни, попросту припинила своє існування.

Статі тригуба-карпова сповнені чарівних епітетів про «червону іржу», красних кАмандиров та недолугих клоунів, що бігають по смітникам, і при цьому головним ідеологом та партнером самого В. Тригуба і компанії ура-патріотів вітчизняної псевдокозаччини є знаний ряжений портьєрно-шароварний пан Цапенко, аферист міжнародного гатунку, проживаючий в Сполучених Штатах та знаний по спробі «втюхати» Ющенку в 2004 році козачі регалії всього за 30 млн доларів. В. Тригуб, для якого людина, що завжди в клоунських нарядах, з орденами і шаблями, людина, що є банальним торгашем ісотричних предметів, людина, що має антикварний магазин в Москві (до речі чи саме не через цей магазин були продані ордени Двічі Червонопрапорного Сумського вищого воєнного артиллерійського училища ім. Фрунзе, викрадені із Національного музею карповим?), людина, за якою стоїть смрадний шлейф звязків з ФСБ, є найближим партнером, вважає що реконструктори є сміттям?!

Скоріш за все, ця кагорта «шароварників», які за всіми зовнішніми ознаками нагадують найяскравіших предстаників бананових республік, сьгодні виконує завдання Москви. Та користуючись нагодою, розпочала свою гру за місце серед спільнот, що мають формувати майбутнього патріота оновленої Української Держави, зовсім не розуміючи, що сьогодні країна вже має сучасних героїв, на прикладі яких і буде формуватися український патріот. А ряжена гетьмансько-генеральська спільнота в розрізі тригуба та компанії лише черговий раз зможе продемонструвати здатність до внутрішніх чвар та розкрадання державних грошей.

Можливо, в Україні вже не буде військово-історичного руху такого рівня, який був до цього. Можливо, військово-історична реконструкція назавжди буде поєднуватися з прізвищем Гіркіна (хоча рух білогвардійщини, яким саме заохочувався гіркін, ніколи не був навіть у щонайменшому вигляді представлений в віськово-історичній спільноті клубів та груп клубу «Червона Зірка»). Але як спосіб вивчення історії, залишатиметься завжди — попри недолугі спроби її дискредитувати.

Для розумної людини очевидно, що виховані на прикладах героїзму та мужності своїх дідів та прадідів українці рано чи піздно повернуться додому — з Перемогою!

Саме цих хлопців В. Тригуб вважає клоунами... Переважна більшість іх сьогодні в складі ЗСУ та териотріальних формувань боронить країну від ворога

Головний партнер Віктора Тригуба Сергій Цапенко на прізвисько «Цапа»

На початку 90-х Віктор Тригуб у Києві був відомий як дрібний шахрай, якому жертви його оборудок «віддячили» спаленням квартири

Ось так Віктор Тригуб (ліворуч) формує образ патріота країни

Юрій Городніченко, спеціально для видання «Аргумент»

В тему:

• Распроданный патриотизм
• Издевались при жизни, глумятся после смерти. Чиновникам не нужен музей «шестидесятников»
• Архивы в Украине: почему и как от нас прячут историю