Від бою під Крутами і до Оксфорду: життєпис вояка армії УНР Митрофана Швидуна

Версия для печати

Коли говорити про долю уцілілих учасників Української революції 1917–1921 років, які в 1921–1939 році проживали на Західній Україні, то не можна не відмітити, що чимало з них долучилися й до українського національного руху опору в роки Другої світової війни. Серед них і Митрофан Швидун, чия доля тісно пов’язана з Волинню та Луцьком.

Досі у наукових дослідженнях не наводився повний життєпис М. Швидуна. Вважалися невідомими і точна дата народження Швидуна, і його патронім – ім’я по батькові.

Щодо життя Швидуна на Волині після завершення Української революції, то як правило лише двома реченням зазначали, що у 1920-х–1930-х роках він був активним діячем української громади в Луцьку та що його доля після 1941 року невідома [14, с. 175].

Навіть на пошануванні Митрофана Швидуна в рамках відзначення 100-річчя бою під Крутами на його рідній Чернігівщині, яке відбулося за участі Українського інституту національної пам’яті, нових фактів про нього, здається, не було озвучено [10].

Опрацювавши архівні матеріали та залучивши маловідомі в науковому середовищі краєзнавчі дослідження авторам даної статті, чи не вперше вдалось відтворили комплексну біографію Митрофана Швидуна.

Народився він 31 травня (12 червня, співвідносно до сучасного нового стилю) 1896 році в селі Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Його батьків звали Матвій та Фекла [6, арк. 59]. На момент початку Української революції вчився в 1-ї Українській військовій школі у Києві.

Після початку інтервенції російської Червоної гвардії пішов добровольцем в одну з сотень, сформованої з юнкерів своєї школи для захисту незалежності УНР. Брав участь у знаменитому бою під Крутами 16 (29) січня 1918 року, де отримав поранення у праву ногу вище коліна.

Меморіал пам’яті героїв Крут. Фото, 2000-і рр.

За Гетьманату Павла Скоропадського служив у Запорізькій дивізії (1918). Потому, в Армії УНР на панцерних потягах "Стрілець", "Вільна Україна" (1919) та "Кармелюк" (1920).

У грудні 1918 року був тяжко поранений у ліве плече. Через це у квітні 1920 року був визнаний людиною з інвалідністю (поранена рука геть всохла), але залишився на стройових посадах Армії УНР – в штабі 1-ої Запорізької дивізії [14, с. 175].

Героїв Крут шанували в Армії УНР. Так, 7 березня 1921 року Головний Отаман Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з листом, у якому попросив того представити йому реєстр "бувших юнаків 1-ї та 2-ої українських юнацьких військових шкіл", для надання тим з них, хто ще її не мав "першої старшинської ранги".

На цю тему: Питання Симона Петлюри

У листі Симон Петлюра відзначав участь цих воїнів Армії УНР у перших боях під станціями Крути та Гребінка, а також в обороні Києва у 1918 році [14, с. 172].

Наслідком звернення Симона Петлюри було видання наказу Військам УНР Ч. 72 від 10 серпня 1921 року, згідно якого 18 колишніх юнаків 1-ї та 2-ої Українських військових шкіл, що на той час служили в Армії УНР, отримували старшинські звання.

В тому числі "за великий активний патріотизм, хоробрість, неустанну енергію та відданість Батьківщині" хорунжим став і Митрофан Швидун. У наказі також зазначалося, що всі 18 новоспечених хорунжих за чотири роки вислуги у цьому званні автоматично отримували звання поручників. Документ підписано Симоном Петлюрою та Михайлом Омеляновичем-Павленком [14, с. 173].

Збереглася світлина, де Швидун сфотографований поруч із сотником Коржем. Датується вона однозначно не пізніше 1928 року і на ній Митрофан Матвійович уже позначений як поручник [11, с. 176].

Митрофан Швидун (праворуч), разом із сотником Коржем, 1920-ті рр.

У пізніших документах часів Другої світової війни (як буде зазначено далі) його вже називають сотником. Логічно припустити, що це чергове звання він отримав як ветеран Армії УНР від екзильного українського уряду десь наприкінці 1920-х, або ж у 1930-х роках.

Про перебування Митрофана Швидуна на теренах Волинського воєводства у міжвоєнний період відомо наступне.

Після поразки Української революції короткий час мешкав у Кременці, а потім перебрався у село Котів Луцького повіту, де одружився з місцевою дівчиною Марією Дяк. Відкрив свою маслобійню на трасі біля села Пальче [13, с. 11].

У 1925 році Швидун отримав концесію на право торгівлі горілкою. Однак, потім збанкрутував і втратив дозвіл на заняття торгівлею. Після цього перебував у скрутному матеріальному становищі, йому допомагали усі небайдужі [6, арк. 82 зв.].

1929-го року в подружжя Швидунів народилася донечка, яку (як і першу дочку, яка померла немовлям) назвали Ольгою. Колишній крутянин чомусь дуже любив це ім’я. Відомо, що Митрофан Швидун регулярно возив свою сім’ю до Почаївської лаври [13, с. 11]. Часто бував у Луцьку, був активним діячем місцевої української громади [9, с. 260].

Очевидно, що саме через помітну проукраїнську діяльність Швидун потрапив під репресії польської влади. Так, у травні 1937 року йому було припинено виплату пенсії по інвалідності [6, арк. 62], а в листопаді цього ж року навіть заборонено проживати на території Луцького повіту. До цього, він певний час мешкав уже не в Котові, а у прилеглому до Луцька селі Жидичин [6, арк. 83–83 зв.].

Про короткий радянський період Волині 1939–1941 років у житті Швидуна, нажаль, поки що нічого невідомо. Зрозуміло, що якимось чином йому вдалось уникнути репресій і врятуватись.

У цьому відношенні найважливішим чинником став час, якого сталінському режиму не вистачило для розшуку та цілковитої ліквідації лідерів української громади.

Після вступу військ вермахту до Луцька 25 червня 1941 року в місті розпочинається процес чергового переформатування життя. З пропагандистською метою нова німецька влада дозволили багатьом з тих, хто зазнав утисків з боку польської та радянської влади на певний час включитись до розбудови місцевої адміністрації. Безпосередню участь у цьому процесі взяв і Митрофан Швидун.

На початку окупації він перебував на посаді управляючого будинку. Очевидно, у зв’язку з цим мав доручення на прийом майна конфіскованого народною міліцією, яке було награбоване на початку війни [1, арк. 3].

Проте, через хворобу (хоча були й інші підстави, про які піде мова згодом) він звільнився, отримавши при цьому відпустку з 15 вересня 1941 року. На його місце призначили Василя Смовжа з окладом у 400 руб. [2, арк. 13 зв.].

Однак, найцікавішим для нас видається те, що сотник Швидун очолив "Союз українських комбатантів", який виник незабаром після окупації. Штаб організації в Луцьку розташовувався на вул. Пілсудського, 22. Секретарем значився поручник Дзюблик [2, арк. 20].

Посвідчення "Союзу українських комбатантів" за підписом Митрофана Швидуна, 1941 р.

Про завдання організації дізнаємося із її статуту. Нажаль документ відноситься дещо до пізнішого часу, а саме 3 жовтня 1941 року. То ж цілком можливо, що первісно він був дещо іншим. Крім того, на жовтень 1941 року союз вже очолював підполковник Білогуб [5, арк. 97].

Отож, згідно зі статутом товариство ставило перед собою наступні завдання: організувати колишніх вояків української армії, дбати про їх духовний стан, поглиблювати військові знання, допомагати незаможним членам союзу матеріально, владі в організації адміністративного та господарського життя, співпрацювати з німецькою владою у справі підготовки українських військових кадрів.

Реалізовувати вказані завдання союз планував через створення окремих відділів, організацію різноманітних секцій, відкриття курсів старшин і підстаршин, читання лекцій, проведення заходів, видання військової літератури, відкриття бібліотек і таке інше.

Члени "Союзу українських комбатантів" поділялись на звичайних і почесних. Звичайними членами могли стати учасники українських визвольних змагань 1917–1921 років. На звання почесних претендували лише ті, хто мав особливі заслуги перед Батьківщиною.

Керівні органи союзу були представлені загальними зборами, управою союзу, ревізійною комісією і товариським судом [5, арк. 98]. Найвищий орган – загальні збори "Союзу українських комбатантів" скликались не менше, як раз на рік. Товариський суд мав складатися з голови та двох членів. Його компетенція поширювалась на "справи честі" усередині союзу [5, арк. 99].

Особливо активно союз проявив себе під час формування місцевих інституцій у перші місяці окупації, коли його очолював Митрофан Швидун. Так, 13 липня 1941 року відбулися збори "Союзу українських комбатантів" за участю представників від українських націоналістів на яких було прийнято рішення звернутись до посадника міста Миколи Єрмолаєва із проханням делегувати уповноважену особу до складу кваліфікаційної комісії по підбору службовців у державні структури і міське самоврядування. Звернення було підписане головою "Союзу українських комбатантів" Швидуном [3, арк. 23].

Про вплив "Союзу українських комбатантів" у місті свідчать й інші архівні документи. Для прикладу, 26 серпня 1941 року Швидун звертався до дирекції млина № 8 на вул. Костюшка в Луцьку із проханням прийняти на роботу пана Басюка скарбником, помічником бухгалтера або іншу посаду в канцелярії з огляду на його заслуги в часи УНР [6, арк. 5].

Точно невідомо з яких причин (про це буде зроблено припущення далі), але в жовтні 1941 року, як вже було сказано, головою "Союзу українських комбатантів" значився вже підполковник Білогуб [5, арк. 97].

На Митрофана Швидуна починають скаржитись представники місцевої адміністрації Луцька, його звинувачують у зловживаннях. Скажімо у жовтні 1941 року заступник посадника Михайло Олійник звернувся до коменданта поліції аби той вплинув на звільненого управляючого будинку Митрофана Швидуна, щоб він прозвітував міській управі за видатки і прибутки їдальні міської управи, якою керував [6, арк. 9].

Новий голова "Союзу українських комбатантів" полковник Білогуб 31 грудня 1941 року звернувся до поліційного уряду в Луцьку із проханням вплинути на Митрофана Швидуна, щоб він повернув союзу 265 руб., нестачу яких було виявлено після його головування [6, арк. 15].

Висунуті скарги можуть свідчити, як про принциповість заявників, так і про їхній тиск на Швидуна з метою власних корисливих цілей. Сума у 265 руб. на той час була незначною. Скажімо посадник міста Микола Єрмолаєв отримував 1500 руб. місячно, двірники 150–225 руб. [7, с. 66].

Більшою мірою про особисті образи, конфлікт інтересів або ж політичну боротьбу, може свідчити рапорт Швидуна посаднику Луцька від 2 березня 1942 року. Можна сказати, що це була свого роду відповідь на скарги Михайла Олійника і полковника Білогуба.

Швидун, на той час референт праці міської управи, звинуватив Михайла Олійника у зловживанні службовим становищем. Він стверджував, що останній, як начальник апровізаційного відділу управи і заступник посадника, використовував будівельні матеріали призначені фельдкомендатурі для ремонту свого будинку.

Окрім того, Олійник, за словами Швидуна вимагав робітників у єврейської ради, мотивуючи, що вони потрібні управі, а насправді використовував їх для ремонту власного будинку [6, арк. 21].

Рапорт Швидуна перевірили, але, що цікаво, провину Олійника офіційно не підтвердили. На цьому справа не закінчилась, а переросла у боротьбу на словах і папері.

У відповідь, Олійник поскаржився поліції, що Швидун звів наклеп і дискредитував його чесне ім’я [6, арк. 26]. Це питання невдовзі вже розглядав луцький суд, перше засідання якого відбулось 29 грудня 1942 року.

Судова справа проти Швидуна, 1943 р.

Обидві сторони продовжували звинувачувати один одного у тих же ж гріхах. Швидун наполягав на тому, що Михайло Олійник використовував для власних потреб будівельні матеріали міської управи. Натомість Олійник звинуватив Швидуна у крадіжках цукру із їдальні міської управи, коли той був її завідувачем [6, арк. 59–60].

Судові дебати проходили емоційно. Скажімо, Митрофан Швидун на додачу звинуватив коменданта луцької поліції Віктора Троїцького, що той покриває злочини коменданта районної поліції Дмитра Білогуба, працівника "Дирекції лісів" Миколи Горбенка і звичайно ж Михайла Олійника [6, арк. 60 зв.].

З огляду на високий статус фігурантів справи, свідками на суді були також авторитетні лучани, скажімо перший посадник Луцька періоду німецької окупації Микола Єрмолаєв.

На суді він зазначив, що знає Швидуна 25 років, служив з ним в українській армії, за своєю ментальністю обвинувачений емоційна і нервова людина. Єрмолаєв, як і було очікувано, не підтвердив складу злочину, а ні у діях Швидуна, а ні Олійника [6, арк. 61–61 зв.].

Із виступів свідків на чергових судових засіданнях ми більше дізнаємося про особисті якості Митрофана Швидуна. Так, схожими до Єрмолаєва були свідчення Євгена Петриківського.

Останній стверджував, що знає Швидуна з 1920 року після його поранення на війні. Це (зі слів Петриківського) пошкодило здоров’я Швидуна, тому він буває нервовий і неврівноважений [6, арк. 82 зв.].

Під час наступних судових засідань марафон висунення претензій продовжувався й надалі. Так, комендант районної поліції Дмитро Білогуб просив покарати Швидуна за те, що той на суді назвав злочинцями його та Олійника [6, арк. 80].

Комендант луцької поліції Троїцький також у відповідь на звинувачення Швидуна, озвучені їм на попередньому судовому слуханні, звинувачував його у нечесності, у тому що приймав самостійні рішення і допомагав євреям [6, арк. 87–87 зв.].

Протокол судового засідання у справі проти Швидуна, 1943 р.

На судовому засіданні 27 лютого 1943 року Митрофан Швидун все таки виявив бажання закінчити справу миром, але Михайло Олійник і Віктор Троїцький висловились проти. Однак, епопея таки закінчилась. Вердикт суду був цікавий.

Швидуна визнали винним у тому, що наприкінці 1941 року і впродовж 1942 року в Луцьку він кілька разів у листах до установ і урядових осіб обмовив Олійника і Троїцького. Однак, через взаємність обмов, суд звільнив Швидуна від відповідальності. Судові витрати у розмірі 90 крб. були покладені на трьох осіб [6, арк. 88–88 зв.].

Протистояння згаданих осіб в суді, вочевидь, було наслідком серйозних зіткнень інтересів і політичного протистояння за вплив у місті. Відкрита боротьба могла загрожувати репресіями з боку німецької окупаційної влади всім трьом фігурантам справи.

Про ці обставини стало зрозуміло й луцькому судді, адже прийняти рішення на користь котроїсь зі сторін могло посприяти одній з політичних сил в амбітних цілях. Тому вердикт був відповідним.

У присуді і його мотивах від 1 березня 1943 року зазначалось: "Суд прийшов до того висновку, що між Швидуном М. з однієї сторони й Олійником та Троїцьким з другого боку існують якісь непорозуміння, перечулена амбітність, що викликають з обох сторін нахил до взаємних інсинуацій та обмов, а тому, визнаючи Швидуна винним в провині, яку йому інкриміновано, Суд, беручи під увагу як взаємність в обмовах так і бажання Швидуна помиритись і взяти свою заяву назад, найшов можливим застосувати § 199 Н. К. К. і звільнити Швидуна від кари" [6, арк. 89 зв.].

Говорячи про сфери впливу треба мати на увазі, що у Луцьку точилася гостра боротьба між представниками мельниківського та бандерівського крил ОУН [7, с. 69–70]. Усю складність цієї ситуації усвідомлював і Митрофан Швидун.

Він намагався всіляко сприяти всім проукраїнським силам. Так, за спогадами Анатолія Кабайди у липні 1941 року "Союз українських комбатантів" забезпечив інструкторами "Відділ окремого призначення імені Є. Коновальця" (або ж "Луцький повстанчий загін") сформований ОУН(б), який виконував функцію народної міліції [12, с. 29].

Також, зі слів Кабайди, Швидун на той момент часу був більше прихильником гетьмана Павла Скоропадського, ніж республіканця Симона Петлюри і часто вступав з прихильниками останнього в дискусії [8, с. 37].

Галузеві прапори Української Держави (Гетьманату). На виставці Волинського краєзнавчого музею "Волинь в Українській революції 1917 – 1921 років". Фото, 2017 р.

Колишні вояки армії УНР налагодили тісну співпрацю також із проводом ОУН(м). Так, підполковник Армії УНР та один з провідників ОУН(м) Микола Сціборський, через свого представника Кабайду просив Швидуна надіслати групу старшин до Житомира. Останні мали увійти до складу київської похідної групи ОУН(м) [8, с. 40].

На цю тему: «Мета большевицької політики — втопити український народ в морі т. зв. совєтського народу»

Військових інструкторів від Митрофана Швидуна потребувала також УПА-"Поліська Січ" Тараса Бульби-Боровця [8, с. 42]. Хід цих подій змінило вбивство Миколи Сціборського і Омеляна Сеника. Надіслані з Луцька у Житомир старшини полковник Жупинас і хорунжий Лиженко були змушені повернутись назад [8, с. 44].

Варто зазначити, що "Союз українських комбатантів" в Луцьку засудив вбивство Сціборського і Сеника, як колишніх старшин української армії [8, с. 47].

Нацисти були проти бандерівського Акту відновлення Української держави від 30 червня та проти непідконтрольних їм українських парамілітарних підрозділів.

Вже у вересні 1941 року німці розформували "ВОП імені Є. Коновальця", оскільки допускали існування лише підпорядкованої їм поліції [12, с. 30]. Тоді ж Митрофан Швидун був усунутий від керівництва "Союзом українських комбатантів".

Таким чином, вказані обставини становили серйозну загрозу Швидуну. У будь який момент він міг потрапити в опалу до німецьких окупантів або ж навіть одразу обох формацій ОУН. Очевидно так і сталось, прикладом чого став згаданий судовий процес.

Можна сказати, що Швидуну вдалось уникнути смертельної небезпеки. Певну роль у цьому зіграв його авторитет героя революції і серйозні каліцтва, яких він зазнав під час Української революції.

На разі невідома подальша доля "Союзу українських комбатантів", власне, як і причетність Швидуна до інших подій окупаційного життя в Луцьку. Однак, за свідченнями родичів, пізніше (вочевидь, у 1943 році) Швидун був причетний до підпілля УПА [13, с. 11].

Після перемоги Червоної армії наприкінці 1943 року в битві за Дніпро, подальший її наступ на терени Волині був питанням недовгого часу. Десь на зламі 1943–1944 років, розуміючи неминучість арешту при повернені сталінської влади та не маючи здоров’я до лісового повстанського життя, Митрофан Швидун приймає рішення емігрувати до Західної Європи.

Крім того, на цей момент часу він уже був розлучений із дружиною. Коли це сталося – невідомо, але згідно віднайденого архівного документу станом на 1942 рік він уже був "розведений". Там же зазначається, що його дванадцятирічна дочка перебувала "при ньому ж на утриманні" [6, арк. 59].

Можливо, розлучення подружжя Швидунів відбулося ще перед початком Другої світової війни, адже у 1930-х роках він чомусь із Котова переїхав на проживання до Жидичина [6, арк. 83–83 зв.].

Митрофан Швидун наполегливо просив свою дочку Ольгу виїхати разом з ним. Адже їй, як юній зв’язковій УПА, теж загрожували сталінські репресії. Проте Ольга не схотіла та вирішила залишитися з матір’ю.

Перед від’їздом Швидун востаннє навідався в Котів, де по дружньому попрощався перед від’їздом також і зі своєю колишньою дружиною Марією, поцілувавши їй на прощання руку.

Ольга Швидун таки постраждала від сталінського режиму. За те, що була зв’язковою УПА (а можливо також і через батька), її в п’ятнадцятирічному віці заслали у мордовські табори.

Там вона 10 років відбувала покарання. У Сибіру народила двох дочок. Третю – від другого чоловіка – вже в Котові, куди вона повернулася після відбуття свого терміну ув’язнення.

А от колишня дружина Миртрофана Швидуна уникла арешту. Вона вдруге вийшла заміж. Цікаво, що коли у 1970-х роках Марія померла, на її могилі у Котові розмістили подружнє фото її саме з Митрофаном. Тоді родина ще нічого не знала про долю Швидуна та вважала його загиблим [13, с. 11].

Наприкінці 1970-х років до Котова прийшов лист з Англії [9, с. 260]. Митрофан Швидун уперше дав про себе звістку – всього за кілька років після смерті колишньої дружини. Тож лист отримала його дочка Ольга.

У листі він написав, що живе у Оксфорді, де якийсь час навіть викладав у відомому на весь світ університеті. На Волинь, звісно, тоді приїхати не міг, хоча дуже хотів.

Кликав до себе у Великобританію Ольгу та її дітей, проте ніхто з них до нього так і не наважився спробувати поїхати. Адже за прохання дозволити їм виїхати з СРСР рідні Швидуна могли не тільки отримати відмову, а й потрапити під переслідування з боку КГБ.

На цю тему: Национальная борьба в Западной Украине — краткий курс ОУН-УПА. Часть 2: 1914 — 1940

Оксфордський університет. Фото, 2000-і рр.

Митрофан Швидун помер наприкінці 1980-х років, похований в Оксфорді. Про кончину в листі повідомила покоївка, яка догледіла його до смерті. Навіть вислала рідним його годинник – щоб мали пам’ять. На жаль, рідні не зберегли цього листа. Тож точної дати смерті Швидуна його родичі в Україні не пам’ятають.

Старенька ж пані Ольга нині живе у однієї зі своїх дочок в Москві. Також треба відзначити, що чимало інформації про Митрофана Матвійовича у 2017 році надала хрещена мати його дочки Лариса-Тереза Поліщук, яка сама родом з Котова, але нині проживає у Полтаві [13, с. 11].

Ну і очевидно, що аби в деталях дізнатися про еміграційний період життя Митрофана Швидуна українським історикам найкраще було б поїхати безпосередньо до Оксфорда.

Список використаних джерел та літератури:

1. Державний архів Волинської області (далі – ДАВО), ф. Р–1. Луцька міська управа, оп. 1, спр. 930. Дозвіл громадянам на відкриття майстерень, фабрик, крамниць та інших підприємств. Почато: 4 липня 1941 р. Закінчено: 11 вересня 1941 р., 80 арк.

2. ДАВО, ф. Р–1. Луцька міська управа, оп. 2, спр. 4. Книга наказів посадника міської управи м. Луцька 1941 р. Почато: 2 липня 1941 р. Закінчено: 21 жовтня 1941 р., 47 арк.

3. ДАВО, ф. Р–1. Луцька міська управа, оп. 2, спр. 5. Переписка з відділами міської управи по виробничим, господарським питанням і довідки, видані громадянам. Почато: 3 липня 1941 р. Закінчено: 10 жовтня 1941 р., 280 арк.

4. ДАВО, ф. Р–1. Луцька міська управа, оп. 2, спр. 7. Переписка міської управи із установами міста по господарським питанням. Списки працівників аптек і лікарень. Почато: 6 липня 1941 р. Закінчено: 4 грудня 1941 р., 83 арк.

5. ДАВО, ф. Р–2. Луцький окружний комісаріат, оп. 2, спр. 10. Переписка із Союзом українських комбатантів, "Просвітою", "Українським допоміжним комітетом", товариством "Промінь" та інше про їх реєстрацію. Статут організацій. Почато: 6 серпня 1941 р. Закінчено: 9 листопада 1942 р., 113 арк.

6. ДАВО, ф. Р–71. Луцький мировий суд, оп. 3, спр. 21. Справа по обвинуваченню Швидуна Митрофана в образі Троїцького Віктора і Олійника Михайла. Почато: 23 липня 1941 р. Закінчено: 26 січня 1943 р., 102 арк.

7. Зек Б. М. Луцьк у роки нацистської окупації (1941–1944): монографія / Богдан Миколайович Зек. – Луцьк: Вежа-Друк, 2017. – 421 с.

8. Кабайда А. 1941 / Анатолій Кабайда // Календар-альманах "Нового шляху". – Торонто: "Новий шлях", 1991. – С. 31–57.

9. Лис С. Уродженці Луцького повіту, які захищали УНР у бою під Крутами в 1918 році / Сергій Лис // Старий Луцьк. Науково-інформаційний збірник. Випуск XIV. – Луцьк: ПрАТ "Волинська обласна друкарня", 2018. – С. 255–264.

10. Майшев О. Митрофан Швидун – ще один учасник бою під Крутами з Чернігівщини [Електронний ресурс] / О. Майшев // Сіверщина. Всеукраїнський незалежний медійний простір. – Чернігів, 2018. – 31 січня. – Режим доступу: https://siver.com.ua/news/mitrofan_shvidun_shhe_odin_uchasnik_boju_pid_k....

11. Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. Видання друге (фотостатом першого видання, Львів 1928) / Б. Монкевич. – Ню Йорк: Накладом Т-ва запорожців ім. полк. Петра Болбачана в Америці (Видавнича Секція), 1956. – 288 с.

12. Музичук С. Луцький вишкільний курінь, 1941–1943 / С. Музичук, І. Марчук // Однострій. Військово-історичний журнал. – Рівне, 2004. – № 8. – С. 28–35.

13. Павлюк О. Волинську родину героя Крут розшукала невідома жінка з Англії / О. Павлюк // Вісник+К. – Луцьк, 2017. – 16 березня. – №11 (1094). – С. 11.

14. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії УНР (1917–1921). Книга ІІ / Я. Тинченко. – Київ: Темпора, 2011. – 424 с.

Богдан Зек, Сергій Лис; опубліковано у виданні  Історична правда

На цю тему:

• Евгений Мышковский: российский полковник с украинской душой
• Смерть Националиста. В честь полковника Евгения Коновальца
• «Лучший человек, которого украинцы могут иметь вождем». К 122-летию главы ОУН Андрея Мельника
• Охота на Полковника
• Николай Арсенич, «432», создатель Службы Безопасности ОУН: живым его взять не смогли
• Дарія Ребет: єдина жінка – член Проводу ОУН