Сміх під цензурою: партійний контроль за змістом журналу «Перець»

Версия для печати

… Цей твір «опошлен образами советских колхозников». За словами начальника Головліту К. Полонника, Остап Вишня «задался целью показать зажиточную жизнь колхозного села. Для этого он ... выработанные колхозниками трудодни перевел в вареники и вычислил, сколько вареников стоит труд колхозной семьи.

Фельетон заканчивается таким «нравоучением»: колхозник, имеющий на своем счету 90.000 вареников не должен угощать ими гостей, обладающих меньшим количеством тех же вареников. Фельетон не разрешен».

Цензор: чиновник, здатний розгледіти

три значення в жарті, у якому їх тільки два.

Мартин Регевей

Офіційний гумор та сатира відігравали амбівалентну роль в радянському суспільстві. З одного боку, вони мали виховувати радянських громадян, артикулювати політичні теми у повсякденному житті, критикувати окремих чиновників. Саме тому гумор розглядали як явище «серйозне», яке описували за допомогою таких слів, як «зброя», «отруйні стріли», тощо[1]. З іншого боку, сатира та гумор мали не тільки «бити», а й розважати. Саме на цьому наполягав, нібито, сам Йосип Сталін (за словами кінорежисера Григорія Олександрова)[2]. В такому ж невизначеному становищі заходилось головне сатиричне видання Радянської України – журнал «Перець», який побачив світ у 1941 р.

Працівники «Перця» стикались з низкою проблем під час роботи з виданням. Серед них: конкуренція зі «старшим братом» – загальнорадянським журналом сатири та гумору «Крокодилом»; намагання повсякчас доводити «серйозність» та соціальну вагомість своєї діяльності та, водночас, задовольняти попит читачів на суто смішні тексти та карикатури. Але найважче було дотримуватись гостроти гумору та проходити крізь політико-ідеологічний контроль. «Важко робити сатиричний журнал, дуже важко.

Це однаково, що танцювати в решеті і в дірку не попадать, а в гіршому випадку – це веселі танці на мечі», – констатував Федір Маківчук, головний редактор «Перця» на нараді гумористів у 1977 році. Тож якими були стосунки «перчан» та органів цензури? Чи ставав гумористичний формат журналу червоною ганчіркою для контролюючих органів, або навпаки відвертав увагу від гострого змісту видання? Яким чином співвідносились особиста творчість гумористів та їхні намагання відповідати офіційній ідеології? В цій статті пропонуються відповіді на поставлені питання та історія про те, як гумористи Радянської України намагались не потрапляти до лещат цензури.

Померти як автор – народитись як радянський сатирик?

Існує радикальна точка зору, яку представляє, зокрема, постструктураліст Р. Барт. Він робить висновок, що автор може лише наслідувати те, що було написано раніше й само, своєю чоргою, не було написано вперше[3]. Без посилань на Р. Барта смерть автора констатує також М. Фуко. Він зазначає, що письмо стирає індивідуальні характеристики того, хто пише, й маркером письменника є тепер не більше ніж своєрідність його відсутності[4]. Автор як суб’єкт тексту намагається чинити опір цій ролі й починає замість свого власного процесу мислення виставляти дискурси, які лежать в основі його тексту[5]. Але не менш радикальну думку висуває Ж. Дельоз. Він вважає, що автор пручається також й «смерті». Це знаходить вираження в стилі автора. Але навіть тоді функція «автор» не співпадає з якимось одним індивідом, а радше дає посилання на сукупність позицій-суб’єктів, які репрезентують різноманітні класи-індивіди [6].

На цю тему: «Нелегальні синагоги» та «ворожі» ялинкові іграшки: КГБ УРСР проти сіонізму

Навіть якщо визнати радикальність гіпотез постструктуралістів, деякі складові цієї гіпотези стануть у нагоді, якщо мова йде про офіційний радянський дискурс. В тоталітарному/авторитарному суспільстві найвищий рівень інституалізації (загальні ідеологічні доктрини, постанови партії тощо) директивно включає до своєї парадигми інші тексти, нав’язуючи свою знакову систему. Якщо гуморист бажав, щоб його твори потрапили до інституалізованого дискурсу, він мав робити в них прямі чи, скоріше, опосередковані посилання на більш «канонічні» тексти (твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, постанови партії, цитати генсеків, циркуляри відділу агітації та пропаганди тощо). Створений автором текст чи зображення мали пройти кілька рівнів інституалізації: правки завідуючого відділом фейлетонів чи карикатур, візування головним редактором, цензором, працівником Головліту. Під час цього процесу відсилання на більш «канонічні» тексти мало збільшитись, а особистісне авторство в тексті мало зменшитись до безпечного рівня. Втім, чи помирав остаточно автор в радянському сатирику – покаже подальший виклад.

Механізм доведення особистісного авторства до безпечного рівня передусім здійснювався за допомогою постійного контролю. Діяльність журналу, видавництва «Радянська Україна» та й взагалі всієї преси відбувалась під пильним наглядом партійних органів, які здійснювали контроль за друкованими виданнямиза допомогою цензури.

Дослідниця політичної цензури в Радянському Союзі Т. Горяєва [7], вважає, що явище цензури суттєво відрізняється в тоталітарних країнах та державах із більшим рівнем гласності. Різниця полягає в тому, що в таких країнах як СРСР, цензурний контроль не був регламентований, а отже міг розповсюджуватись на будь-яку сферу діяльності громадян. Дослідниця зазначає, що меж радянської цензури майже не було, й слідом за М.-Т. Чолдіним застосовує термін «всецензура» [8]. Діяльність «всецензури» була впритул наближена до функцій репресивних органів.

Тому Т. Горяєва розглядає цензуру в СРСР як систему дій та заходів, спрямованих на обслуговування влади, причому дослідниця підкреслює її позаінституалізований характер [9]. Д. Норт зазначав, що інституції визначають правила гри, а організації дають змогу ними користатись[10]. Політична цензура в СРСР через розмитість своїх меж була одночасно виразником правил гри (загальної радянської ідеології) та організацією яка їх уможливлювала.

Слони, вареники та швейцари: що не подобалось цензорам в журналі «Перець».

Залишаюччи осторонь історію формування механізму цензурного апарату, візначимо посилення регламентованості та ретельності цензури наприкінці Другої світової війни. Керівник головного органу цензури в Радянській Україні(Головліту УРСР)К. Ф. Полонник казав: «… цензору было легко работать во время войны, у всех было повышенное чувство бдительности. Это было невольно. После войны вожжи ослабили. Люди начали болтать. Поэтому должна быть особая настороженность цензуры, стоять строго на страже и добиваться внимания цензоров» [11]. Поступово налагоджувався зв'язок Головліту із партійними органами, так само як і механізм роботи цензури.

Після війни партійні органи гарячково намагались знайти шляхи контролю над пресою. Так, в 1945 р. почастішали випадки, коли представники партійних органів просто вилучали з друку вже готові макети журналу «Перець» та замінювали їх іншими матеріалами, які навіть не відповідали газетно-журнальному формату[12]. Через це механізм роботи видання порушувався й «Перець» часто виходив із запізненням.

Керівництво видавництва «Радянська Україна» (де видавали журнал «Перець») повинно було готувати на підтвердження секретаріату ЦК КП(б)У редакційно-видавничі штати, виробничі та фінансові плани тощо[13]. Але в 1945 р. контроль над журналом ще був не настільки ретельним, якнад іншими виданнями. В цьому випадку гумористичний формат поки що відволікав цензорів від «політико-ідеологічних хиб у змісті». Якщо, наприклад, в «Радянському Львові» або «Радянській Україні» цензори часто виявляли ідеологічні прорахунки, то єдиними зауваженнями до «Перця» була несвоєчасність виходу журналу [14].

З 1946 р. «Перець» все ж таки потрапляє під пильну увагу радянської «всецензури». Це відображено у постанові ЦК КП(б)У щодо «ідеологічно хибних розповідей та малюнків» у журналі. Спочатку надійшов сигнал з Москви у вигляді публікації в московській «Правді» 24 серпня 1946 р., де було висловлено невдоволення партії редколегією «Перця»[15]. На цю статтю швидко відгукнувся ЦК КП(б)У публікацією в «Літературній газеті» своєї постанови[16]. У ній підтвердили «правильність критики» в «Правді», визнали роботу працівників журналу незадовільною. Серед основних недоліків було вказано, що «Перець» не реагує на «актуальні прояви в житті громадян», а замість цього публікує «ідеологічно шкідливі розповіді, карикатури», редколегія журналу «втратила політичне чуття». Після цього ще багато українських газет відгукнулось на цю постанову аналогічними статтями[17]. Після цього неоднозначне гумористичне наповнення «Перця» вже не рятувало, а навпаки — стало «червоною ганчіркою» для політико-ідеологічного контролю.

У зв’язку з цими подіями було затверджено нову редколегію й замінено відповідального редактора: замість М. Карпова (який саме перебував у відрядженні до західних областей України) призначили Ф. Маківчука[18], який залишався на цій посаді до 1986 р. Для того, щоб показати відчутну різницю між колишнім та теперішнім керівництвом, новий головний редактор лаяв у звітах попередників мало не до 1959 р. Він зазначав, що колишні редактори діяли лише за принципом «аби [було] смішно» (тричі підкреслено) [19], а також були характерні «страшенно низький ідейно-художній рівень журналу, мілкотем’я, зубоскальство, пошлість, надто дрібні мішені, по яких стріляє журнал» [20].

Але навіть після таких заходів до «Перця» продовжували ставитись із підозрою. Це відображалось в інтенсивних цензурних втручаннях у роботу працівників «Перця».

У 1948 р. був досягнутий своєрідний рекорд, коли з 20творів, водночас заборонених цензурою до друку, 4 планувалось надрукувати в «Перці»[21]. Цей випадок унікальний тим, що донині збереглись оригінальні заборонені до друку тексти журналу, бо секретар ЦК КП(б)У К. Літвінов дуже зацікавився ними й зажадав від начальника Головліту УРСР К. Полонника надати довідки із самими текстами[22]. Завдяки цьому можна простежити механізм та логіку цензурних втручань в творчість гумористів Радянської України.

Розглянемо конкретні зауваження цензора до кожного з творів. Ось вірш Б. Білоуса «Керівний товариш»[23]:

Є товариш, що керує,

Діє, зводить все із гарищ.

Є й такий, що галасує:

Я, мов, керівний товариш.

Той – горить, дерзає, творить,

З ним – хвилини не забариш.

Цей — ну, тільки те й говорить:

Я тут керівний товариш!

Він заходить – кожен знає:

Це зайшло начальство – Ярош…

– Я мозки вам повправляю, –

Каже «керівний товариш».

Досконалий він в шаблоні,

Тут його вже не затьмариш.

– Популярний я в районі, –

Каже «керівний товариш».

Якщо ти дерзаєш всюди,

Щось здійснить хороше мариш –

– Не спіши – команда буде, –

Каже «керівний товариш».

Фах йому не зрідні жоден,

Каші з ним в труді не звариш.

– Лямку я тягнуть не згоден, –

Каже «керівний товариш».

– Ким могли б ви працювати?

– Я? Та з хистом скрізь ушквариш.

Вмів завжди я керувати.

Фах мій – керівний товариш!

У цьому творі цензору не сподобалось те, що «керівні товариші» у вірші не мають певних занять й читачу взагалі не зрозуміло, про кого конкретно йдеться у творі[24]. У цей період вважалось, що «червоний гумор» повинен мати гідні мішені[25]. Але радянська цензура забороняла персонажів, негативні риси яких характеризували б цілий соціальний прошарок. Тим більше якщо мова йде про представників влади. Саме в цьому вірші автор й порушує кордони «перегинів на місцях» та робить з «керівного товариша» узагальнюючу категорію, через що вірш було заборонено до друку.

Наступний заборонений твір – це фейлетон Остапа Вишні «1046» [26]

«Виходить, отже, що сім’я Федора Пилиповича Клеменсова, коли 11 річний заробіток перевести на вареники, заробила:

1500*2*30 = 90.000

Дев’яносто тисяч вареників!

Це - майже по 300 вареників на день.

Родини в його дев’ять чоловіка…

Припадає, отже, по 33 вареники на кожного в день…

Поїсти неможливо ніяк!

Гості?

Ну, щодо гостей, та ще таких гостей, у яких трудоднів не густо, рекомендується випробуваний спосіб, якого вживав один розбитний хазяїн…

Та ви про це, мабуть, чули?

Коли до нього завітав у гості кум, він поклав перед ним кисета з тютюном:

- Куріть, куме!

- Покурили…

За кілька хвилин:

- Закурюйте, куме!

І так цілісінький вечір.

- Закурюйте та й закурюйте!

Коли гість збирався додому, хазяїн його перепрошує:

- Заходьте ж, куме, не забувайте! Та не самі, а з жінкою! Хай і жінка заходить!

-Спасибі вам, куме,  — гість каже, — моя жінка некуряща!

Такий спосіб для гостей дуже хорошій спосіб!»

За словами К. Полонника, цей твір «опошлен образами советских колхозников»[27]. Це твердження є неоднозначним, адже не зовсім зрозуміло: чи то наявність колгоспників у творі є ідеологічно хибним, що можна пов’язати з тенденційною критикою хуторянства в літературі, чи то колгоспники зображені «опошленно» (а начальник Головліту просто некоректно висловився). За словами К. Полонника, Остап Вишня «задался целью показать зажиточную жизнь колхозного села. Для этого он прибегнул к следующему приему: выработанные колхозниками трудодни перевел в вареники и вычислил, сколько вареников стоит труд колхозной семьи.

Фельетон заканчивается таким «нравоучением»: колхозник, имеющий на своем счету 90.000 вареников не должен угощать ими гостей, обладающих меньшим количеством тех же вареников. Фельетон не разрешен» [28]. З цього коментаря незрозуміло, через що відбувається цензурне втручання: через критичне ставлення до «хуторянства» в літературі, споживацького ставлення до результатів праці, одноосібницького ставлення до свого майна, екстраполювання етнічних стереотипів щодо українців (жадібність) на цілу соціальну категорію радянського суспільства (колгоспників) тощо? Фактично, саме багатозначність гумористичного змісту твору стала головною причиною заборони була.

В наступному ще більш цікавому прикладі цензор визнав за ідеологічну хибу те, що в байці І. Неходи «Слон та Моська» Радянський Союз уподібнюється слону, а праця радянського народу – праці тварини, того ж слона[29]:

Слон має вдачу працьовиту:

Віддав роботі –

Силу,

Час!

Він варить сталь, кладе бетон,

Свою будівлю зводить Слон [30].

В цьому випадку метафора, езопова мова стають основними причинами заборони твору. Це позбавляє гумористичний журнал можливості використовувати багатозначність гумору, що взагалі суперечить одній з його ключових характеристик. Приклад демонструє, що особливо важко було сатиричним виданням в повоєнний період, адже офіційну гумористичну культуру стимулювали бути максимально серйозною заради ідеологічної чистоти.

Останній з чотирьох текстів, заборонених цезурою у 1948 р. до друку, торкався такої небезпечної теми, як стосунки із зовнішнім світом. Як зазначає К. Полонник, автор «желая показать патриотизм и сознание собственного достоинства советских людей, не нашел более приметного примера, какгостиница для иностранцев с ее швейцарами и лифтерами в качестве главных персонажей»[31].

Усі статті, які були присвячені міжнародній тематиці, переглядали та візували у Відділі Друку Міністерства іноземних справ УРСР [32]. Цей відділ, своєю чергою, контролювало Міністерство іноземних справ СРСР. Основною вимогою МІС СРСР до МІС УРСР було не дозволяти друк тих матеріалів, які виходять за межі висвітлення міжнародних подій центральною московською пресою[33]. Більшість видань Радянської України успішно дотримувались цих встановлених меж. Але, як сповіщає заступник завідуючого Політвідділом Міністерства іноземних справ УРСР Я. Литовченко, «Перець» був один із трьох видань (окрім нього – ще журнал «Сучасне та майбутнє» та газета «Правда України»), які повсякчас ці межі порушували. Між редакцією журналу та МІС УРСР встановились, як зазначає Я. Литовченко, «ненормальні» стосунки, адже працівники «Перця» розголошували зауваження МІС УРСР з приводу статей на міжнародні теми [34], що було заборонено.

Вихід з цієї ситуації було нібито знайдено у ще більшій бюрократизації стосунків між «Перцем» та МІС УРСР. Щоб запобігти в майбутньому недолікам у роботі «Перця», Політвідділ МІС УРСР запропонував механізм ретельнішого контролю над публікаціями на міжнародну тематику. Так,статті на візу в МІС УРСР слід було надсилати лише в останній редакції з візою редактора або його заступника,щоб запобігти подальших виправлень після візи МІС[35]. Необхідно було суворо дотримуватись таємниці стосовно зауважень, зроблених МІС. Якщо друковані органи мали намір надрукувати статтю, яка висвітлює міжнародні питання, а особливо питання, що виходять за межі висвітлення міжнародних подій центральною пресою, вони повинні були надсилати ці статті до МІС УРСР за 10-12 днів до запланованого випуску, щоб МІС УРСР мав можливість надіслати ці статті до МІС СРСР й отримати відповідні резолюцію [36].

Наприкінці 1940-х рр. діалог між представниками преси та партійними органами ще не був до кінця регламентований, а ролі, які мали відігравати кожна з цих сторін в медійному просторі УРСР, ще не були усталеними й інколи сприймались чи інтерпретувались, як неправильні. Це стосувалось не тільки представників преси, а й партійних органів. Так, в 1949 р. директор видавництва «Радянська Україна» М. Паук скерував до секретаря ЦК КП(б)У І. Назаренка доповідну записку, яка розпочиналась більш ніж зухвалою критикою на адресу Управління справами ЦК КП(б)У, під безпосереднім керівництвом якого діяло видавництво.

М. Паук говорить, що практика керівництва з боку ЦК КП(б)У хибує багатьма помилками й навіть вадами, які не створюють умов для нормальної роботи видавництва[37]. Надалі директор зазначає, що керівництво з боку ЦК КП(б)У обмежується лише «вибиванням» прибутків й відмовами позитивно вирішувати життєво-корінні питання. Незважаючи на те, що в основному, на думку директора видавництва, недоліки в партійному керівництві були лише господарчого характеру, загальний тон записки вражає.

Один пункт, який зазначив М. Паук, був важливим для розвитку радянської гумористики та літератури взагалі. Гонорарний фонд по газетах та журналах нараховувався планомірно, а в багатьох виданнях взагалі не було преміального фонду, що позбавляло редактора можливості організації праці на конкурентній основі, проводити конкурси на кращі фейлетон, статтю тощо.

Це сприяло тому, що неофіційна сміхова культура, яка відрізнялась саморегуляцією у виборі комічних текстів, що функціонували у соціокультурному просторі, мала більші шанси на популярність, ніж інституалізований гумористичний дискурс. Мова йде не стільки про образи та тематику цих жартів (вони могли зумовлюватись й впливом офіційних засобів масової інформації). Йдеться про привабливість цих текстів для аудиторії, про їхні можливості викликати сміховий ефект, бути актуальними тощо. В неофіційній сміховій культурі комічні тексти проходили природний відбір. Якщо неофіційна сміхова культура діяла за законами ринку, то офіційна підкорялась законам планової економіки. Це, в певній мірі, й обурювало директора видавництва, хоча він не мав на увазі самі лише гумористичні тексти.

Як журнал «Перець» виконував завдання газети «Правда»

Втім навіть за такого жорсткого контролю, існувала можливість поліваріативності інтерпретацій та реалізацій владних директив на рівні окремого сатиричного видання. Показовим в цьому плані є випадок виконання працівниками «Перця» завдань газети «Правда» у 1951 році. В своїх спогадах карикатурист журналу сатири та гумору «Крокодил» Б. Єфімов зазначав, що статті в «Правді» без підпису були сигналом, що вони є «не просто думкою редакції газети, а політичною установкою, безапеляційною директивою ЦК партії»[38]. Саме такою директивою стало засудження «ідейно порочного» вірша В. Сосюри «Любіть Україну»[39]. Почалось жваве обговорення статті партійними органами УРСР [40] та видано циркуляр Головліту про завдання цензорів щодо посиленням політико-ідеологічного контролю творів друку 8 вересня 1951 р. [41].

Журнал «Перець», як партійне видання, разом з КП(б)У ставав адресатом критики, й мав оперативно реагувати та засуджувати «неправильний український патріотизм» В. Сосюри у вигляді прихильності до «одвічної України» з «кучерявими вербами». Саме на цьому головному питанні ідеологічних перекручень в літературі й мали зосередитись «перчани». Втім гумористи зосередились на більш другорядних питаннях, окреслених в «Правді»: посилення критики та самокритики, неприпустимість замовчування помилок, самовихваляння, виховна робота серед інтелігенції, відображення в літературі дружби радянських народів, палкого радянського патріотизму. Це видно з докладних тематичних планів журналу, складених одразу після обговорення статті на республіканському рівні[42].

Навіть ці другорядні питання, які порушувала газета «Правда», в «Перці» були проінтерпретовані дещо по-іншому. Наприклад, якщо в газеті «Правда» критикували «одвічну Україну» з «кудрявими вербами», то на республіканському рівні ця мішень для критики трансформувалась в сільську обмеженість у тематиці (як прояв зусиль українських буржуазних націоналістів). На рівні редакційної політики «Перця» сільська обмеженість в тематиці трансформувалась в критику «тих українських письменників, художників і композиторів, які в своїй творчості не придають уваги робітничій тематиці» [43]. Левова частка запланованих сюжетів стосувалась посилення критики та самокритики, недопустимості самовихваляння, недоторканих авторитетів в літературі, до того ж без будь-якої прив’язки до «ідеологічно хибного» вірша В. Сосюри та проблеми «неправильного» українського патріотизму.

Тактика реагування редакції «Перця» на статтю в газеті «Правда» була спрямована на показовість. Так, у найближчому числі «Перця» на заклик поліпшення критики та самокритики відреагували показово: карикатуру, яка висміює недоторканні авторитети в літературі було вміщено на передню обкладинку[44].

На цьому малюнку етнічні маркери присутні лише в Перця (символ журналу), який у вишиванці обурюється через надмірне вихваляння маститого літературного діяча. Засвідчивши свою готовність виконувати завдання партії, творці журналу в цьому номері більше не торкались тем, які були окреслені в «Правді» та партійних постановах УРСР. До вересня 1951 р. в «Перці» домінує колгоспна/сільська тематика (попри готовність критикувати письменників,які не приділяють уваги робітничій проблематиці). До кінця 1951 р. в «Перці» лише двічі критикували українських буржуазних націоналістів: в серпневому випуску в контексті популярної на той момент зовнішньополітичної тематики[45]та у листопаді[46] в контексті святкування жовтневого перевороту.

Причини такої реакції творців журналу «Перець» на владні постанови, можуть бути різноманітними: природна втрата інформації під час сходження директив, неправильні розуміння чи інтерпретація редакцією «Перця» завдань, окреслених у «Правді», співчуття В. Сосюрі та підтримка його варіанту українського патріотизму. Виникає питання: яким чином за умов посиленого ідеологічного контролю могла відбутись реалізація хибно витлумачених вказівок влади, адже розходження між ідеологічними посилами в статті в газеті «Правда» та в їхній реалізації «Перцем» є настільки очевидними? Вірогідно, у цьому випадку гумористичний формат журналу слугував відволікаючим механізмом для пильного контролю цензури. Такий формат хоч не виключав цензурних втручань, але міг допускати більшу варіативність інтерпретацій партійних вказівок, звісно, в межах дозволеного.

Танці в решеті: специфіка самоцензури сатириків журналу «Перець

К середині 1950-х рр. майже склався усталений механізм цензорського контролю над засобами масової інформації. Передусім було налагоджео систему негайного інформування працівників цензури стосовно рішень партії щодо ідеологічних питань [47]. Відтак,цю інформацію відповідальні цензори мали систематично передавати до редакцій видань[48]. Для регламентації процедури цензорського контролю були видані спеціальні інструкції для відповідних працівників[49]. Згідно з ними,для книжково-журнальних видань,таких як журнал «Перець»,був розроблений спеціальний механізм контролю. Так,цензор мав обов’язково ознайомитись з оригіналом матеріалу, який подано до друку[50]. Причому до цензорського контролю подавали відразу два екземпляри матеріалу: цензорський та типографський.

Цензурні втручання були двох типів: заборона розголосу інформації, яка є державною чи військовою таємницею та заборона друку ідеологічно та політично хибної інформації[51]. Політико-ідеологічний контроль доручали найбільш кваліфікованим та «ідеологічно гострим» працівникам. Якщо матеріал за своїм змістом був складним, то з ним мали ознайомитись одночасно два або кілька цензорів попереднього контролю, а в деяких випадках і керівник управління[52]. Після цього відбувалось колективне обговорення матеріалу й формулювання спільного рішення щодо його подальшої долі. Якщо зауважень по тексту не було, то відповідальний цензор ставив на титульному аркуші та спеціальній редакторській картці штамп «до друку». Після цього один з екземплярів подавали до типографії, а інший залишався в цензора. Якщо цензор робив втручання в матеріал, то він мав усно повідомити редакцію щодо своїх зауважень. Іноді цензор міг ініціювати додаткову перевірку матеріалів через видавництво. В будь-якому разі, типографія могла вносити виправлення в матеріал тільки після дозволу цензора. Цензорські та типографські екземпляри зберігались в спеціальному архіві протягом шести місяців, після чого їх знищували (за деякими винятками)[53].

Якщо складний матеріал читало кілька цензорів або сам начальник управління (Облліту або Головліту) й в процесі такої перевірки було зроблено зауваження, то про них належало доповісти не редакції, а партійній організації. В залежності від характеру зауважень це робилось письмово або усно з надаванням або цілої верстки видання, або тільки цитат з ідеологічно хибного матеріалу[54].

В цьому випадку редакції або видавництву зауваження передавали тільки після їх схвалення партійною організацією (якщо контролем займався Головліт – то ЦК КП(б)У, якщо Облліт – то ОК КПУ). У випадку особливо серйозних зауважень про них доповідали не тільки завідувачу відповідним відділом ЦК КП(б)У, а й секретарю ЦК, відповідальному за ідеологічну роботу[55]. Перед випуском видання мали бути розіслані сигнальний, контрольний та безкоштовний обов’язкові екземпляри. Цей механізм суворо контролював відповідальність цензорів: випускати в світ матеріал мав лише той цензор, який дозволив його до друку. Лише в крайньому випадку за вказівкою начальника відділу робота могла бути доручена іншому цензору[56]. Окрім всього, статті на міжнародну тематику продовжував візувати відділ друку при Міністерстві іноземних справ УРСР.

Показово, що така регламентація контролю за друкованою продукцією відбулась під час відлиги. Можливо, це свідчення того, що після десталінізації партійні органи намагались віднайти нові механізми впливу на пресу, які б дозволили й надалі тримати її під контролем після помітного пом’якшення [57].

В другій половині 1950-х рр. інтенсивність цензорських втручань в діяльність преси Радянської України значно зросла. Особливо це помітно порівняно із 1957 та 1958 рр.: в доповідній записці до ЦК КП(б)У начальник Головліту УРСР К. Полонник констатує, що в 1958 р. цензорський контроль за друкованими органами став більш жорстким та організованим, а кількість цензорських втручань зросла більш ніж на 38 %[58]. На прикладі діяльності радянської цензури ми бачимо певні суперечності періоду відлиги. Влада,насправді,не розширила можливостей для висловлювання альтернативних думок та збільшення значення особистого авторства в інституалізованому дискурсі. Різниця із періодом сталінізму полягала в тому, що відтепер репресії стали «законними» через більшу регламентацію та впорядкованість процедур контролю та розгляду випадків антирадянських дій [59].

В період з 1955 по 1958 рр. цензурні втручання Головліту в діяльність «Перця» стосувались лише розголосу свідчень, які відносились до державної чи військової таємниці [60]. Якщо цензори виявляли ідеологічні хиби в літературних творах, вони відтепер не мали втручатись особисто в матеріали для друку, а мали оперативно інформувати партійні органи про виявлені недоліки[61].

Відтепер відповідальність за ідеологічний зміст матеріалів до друку лягала на головних редакторів та директорів видавництв згідно з постановою ЦК КП(б)У «Про підвищення партійної принциповості в діяльності газет, журналів і видавництв». На цю постанову головний редактор «Перця» відразу відгукнувся у звіті запевненням, що редакція журналу розуміє всю відповідальність за кожний фейлетон та карикатуру, що ця відповідальність лягає на плечі працівників [62]. Редактор також кілька разів підкреслив зв’язок редакції журналу із партійною організацію. Він називав партпрацівників та редколегію вчителями та провідниками для інших авторів журналу[63]. Отже, з ракурсу головного редактора, конфронтаційною ланкою були саме звичайні гумористи.

На цю тему: Леопольд Авзегер: Записки таємного цензора МҐБ

За спогадами художника «Перця» А. Василенка, Ф. Маківчук був достатньо обережним. Фейлетони приймали лише щонайменше трьох правок. Авторські карикатури затверджували на редколегії. Ті, що не підходили, але були цікавими, відправляли до папки «ХП» («Хай полежить»). Якщо ж хтось пропонував занадто гострі карикатури, головний редактор казав: «Ви що хочете, щоб мене завтра на Соловки відправили?»[64].

На перший погляд здається, що цією постановою, нарешті, ліквідували всевладдя цензури, яка постійно втручалась у творчий процес гумористів. Але відтепер органи цензури втрачали свою функцію як медіатора в інституалізованому дискурсі між партією та творцями «менш канонічних» текстів. Це означало, що процес творення журналу «Перець» разом із особистим цензором-політредактором втрачав і можливість застосовувати неформальні стосунки у вирішенні суперечностей з ідеологічних питань й «не виносити сміття з хати». Конфліктувати безпосередньо з партійцями було небезпечніше, і це створювало додаткове напруження в творчому процесі для авторів та редакторів. Тим більше, що партійці намагались зменшити дистанцію, яка розділяла контрольовані органи від контролюючих. Тому у кожного видання з’явився куратор-партієць, який  брав участь в засіданнях редколегій та продивлявся зміст номерів. Зменшення функцій органів цензури на ділі означало посилення контролю з боку партії.

Для «Перця» цей процес носив амбівалентний характер. З одного боку, обережність головного редактора та його заступників, стратегія не йти на відкриту конфронтацію із партійними органами призвела до успішності «Перцю» як взірця інституалізованого гумористичного дискурсу, про що йшлось вище. «Перець» не потрапляв до переліків видань, які припустилися серйозних “ідеологічних помилок” й залишався «взірцевим» виданням.

Так, «Перця» не помічаємо в інформації до секретаря ЦК КП(б)У (1969 р.) від начальника Головліту М. Позднякова щодо видань, де були «випадки послаблення партійної принциповості і вимогливості щодо відбору до друку літературних творів. Мали місце непоодинокі випадки, коли випускались в ідейно-художньому відношенні неповноцінні, а іноді навіть хибні твори», натоміст туди потрапили такі популярні журнали як «Радянський письменник», «Дніпро», «Молодь», «Прапор» тощо [65]. З іншого боку, навіть головний редактор Ф. Маківчук обурювався через те, що умови для гумористичної творчості були складними: «…сатира, гумор – діло важке, гостре й тонке.

Цей жанр можна порівняти з танцями в решеті: танцюй і пританцьовуй, але в дірку не попадай»[66]. Цю ж фразу ми знаходимо в листі до головного редактора від гумориста Я. Давиденко, який надсилав Ф. Маківчуку матеріал до журналу: «Тільки одне не знаю: танцював у решеті, вигоцував, а чи в дірки не шурхав? Подивіться і скажіть»[67].

Мова йде про намагання головного редактора гумористичного журналу зберегти баланс між гостротою текстів та обережністю, яка була потрібна через постійний нагляд з боку партійних органів. Часто обережність перемагала. На тому ж засіданні гумористів Ф. Маківчук обурювався й з цього приводу. «… в сучасній нашій гумористиці і справді багато […] творів, багатих сіротники. Частенько, ой як частенько наші гуморески, наші фейлетони нагадують варену ковбасу – ні гострики, ні запаху, ні часнику, ні перцю»[68]. Така обережність головного редактора, можливо, й обумовила трансформацію червоного сміху-зброї в іронічну посмішку.

Таке вміле «принцьовування» головного редактора та всього творчого колективу призвело до вироблення своєрідного алгоритму творення змісту сатиричного журналу. В ньому образи місцевих керівників-безгосподарників, американців-імперіалістів, бюрократів були типовими, «випробуваними», легко упізнаваними. «Перець» набув статусу головного сатиричного видання Радянської України, а Ф. Маківчука називали «головним по гумору». Чи не тому головний редактор вже не соромився вимагати підвищення зарплатні та квартири для своїх працівників. Сам Ф. Маківчук став персональним пенсіонером республіканського значення, а «Перець» нагородили «Знаком пошани»[69].

Чи не єдиний значний випадок, коли партія відзначила ідеологічні помилки в матеріалах «Перця», трапився в 1980 р. Ця подія ознаменувалась низкою доповідних записок та постанов. Спочатку до ЦК КП(б)У надійшла доповідна записка завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК Л. Кравчука і завідувача відділом науки Ф. Рудича стосовно карикатури на обкладинці 6-го числа журналу за 1980 р., яка мала назву «Паперові напасті» й була присвячена надмірній бюрократизації освітнього процесу.

На цю тему: Законопроект № 6688: автор — ФСБ?

Карикатура супроводжувалась словами: «Шановне наше Міністерство освіти! Скажи будь ласка, як зрозуміти, чим пояснити, які причини твоєї сверблячки до писанини!»[70]. Надалі секретар ЦК КП(б)У О. Капт надав вказівку організувати партійні збори редакції із обговоренням та оголошенням зауваження старшому редактору відділу культури і побуту М. Пруднику (наступний головний редактор «Перця») за допущену неточність[71].

Вся тяганина від опублікування карикатури до складання доповідної записки щодо партійних зборів редакції «Перця» зайняла два місяці. Цей приклад демонструє складність відносин редакції журналу та партійних органів. З одного боку, сама можливість прямого втручання в матеріали журналу з боку партії штовхала Ф. Маківчука та інших членів редколегії на обережність,що виливалось у «сіротнику» в гуморі.

З іншого – контроль партією за поданими до друку матеріаламиозначав насправді більшу бюрократизацію процесу втручання в зміст текстів та карикатур. Це могло гальмувати процес ідеологічного контролю. Крім того, на відміну від кінця 1940-х – початку 1950-х рр., гумор «Перця» знову слугував відволікаючим механізмом не тільки в процесі індоктринації суспільства, а й під час ідеологічного контролю, який можна було оминути через несерйозну форму, багатозначність висловів, неоднозначний символізм тощо, коли діяв механізм зняття відповідальності за смислове навантаження гумористичного тексту чи карикатури, за К. Палмером [72].

* * *

Отже, взаємодія працівників «Перця» та представників влади мала свою специфіку, обумовлену в тому числі гумористичним форматом журналу. «Несерйозна» форма журналу слугувала засобом м’якої індоктринації, адже відволікала від пропагандистської спрямованості видання. З іншого боку, гумористичний формат міг слугувати також відволікаючим механізмом для працівників цензури, адже езопова мова сатиричних творів сприймалась як належне, й доволі часто «Перець» залишався взірцевим виданням, незважаючи на критицизм сатири. Але в часи загострення ідеологічного контролю за пресою та літературою гумористичний формат журналу, навпаки, призводив до більшої уваги з боку працівників цензури до змісту текстів та карикатур, порівняно із іншими виданнями. Проте навіть за таких умов працівники «Перця» інколи виконували вказівки партії радше формально.

Текст є адаптованим варіантом підрозділу з книги Катерини Єремєєвої «Бити сатирою: журнал «Перець» в соціокультурному середовищі Радянської України» (Харків: Раритети України, 2018).

[1 ] Луначарский А. Будем смеяться // Собр. соч. : в 8 т. –  М.: Худо­ж. лит., 1964. – Т. 3. – С. 78.

[2] Александров Г. Эпоха и кино. –  М.: Политиздат, 1976. – С. 159.

[3] Барт Р. Смерть автора // Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.,1989. – С. 387.

[4] Фуко М. Что такое автор // Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности : работы разных лет: пер. с фр. – М., 1996.  – С. 193-197.

[5] Дьяков А. Мишель Фуко: о «смерти человека», о свободе и о «конце философии» // Вестник истории и философии КГУ. – Сер. : Философия. – 2008. – № 2. – С. 47.

[6] Варова Н. Идея автора в модерне, постмодерне, неомодерне // Фундаментальные исследования. – 2014.–№ 12-5.  – С. 1123.

[7] Горяева Т. Политическая цензура в СССР. 1917-1991 гг. –2-е изд., испр. –М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2009.– С. 8.

[8] Там само.

[9] Там само. – С. 12.

[10] Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. – К.: Основи, 2000. – С. 31.

[11] Цит. за: Горяева Т. Политическая цензура в СССР. 1917-1991 гг. –2-е изд., испр. –М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2009.– С. 307.

[12] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2795. – Арк. 1.

[13] ЦДАГО України. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 706. – Арк. 9.

[14] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2795. – Арк. 1-2.

[15] ЦК КП(б)У о журналесатиры и юмора «Перець» // Литературная газета (Москва). – 1946. –  5 октября. – № 41. – С. 1.

[16] Там само.

[17] Скрадоль Н. «Жить стало веселее»: сталинская частушка и производство «идеального советского субъекта» // Новое литературное обозрение.  – 2011. – № 2 (108). – С. 170-171.

[18] ЦДАГО України. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 108. – Арк. 30-31.

[19] Там само. – Арк. 1.

[20] Там само.

[21] ЦДАГО України. – Ф. 1.– Оп. 23. – Спр. 5063. – Арк. 18.

[22] Там само. – Арк. 18-23.

[23] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр.5063. – Арк. 75.

[24] Там само. – Арк. 75.

[25] Ушакин С. «Смехом по ужасу»: о тонком оружии шутов пролетариата// Новое литературное обозрение: Теория и история литературы, критика и библиография. – 2013. – № 3. – С. 130-162.

[26] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр.5063. – Арк. 76.

[27] Там само. – Арк. 21.

[28] Там само. – Арк. 22.

[29] Там само. – Арк. 21.

[30] Там само. – Арк. 78.

[31] Там само. – Арк. 22-23.

[32] Там само. – Арк. 245.

[33] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 778. –Арк. 367.

[34] ЦДАГО України. – Ф. 1.– Оп. 24. – Спр. 4157. – Арк. 368.

[35] Там само. – Арк. 369.

[36] Там само.

[37] ЦДАГО України. – Ф. 243. – Оп. 1. – Спр. 706. – Арк. 9.

[38] Ефимов Б. Десять десятилетий. – М.: Вагриус, 2000. – 640 с.

[39] Против идеологических извращений в литературе // Правда. – 1951. –  2 июля. – С. 2.

[40] ЦДАМЛМ України. – Ф. 668.  – Оп. 1. – Спр. 244а. – 2 арк.

[41] Там само.

[42] ЦДАМЛМ України. – Ф. 668. – Оп. 1 – Спр. 223. – 25 арк.; ЦДАМЛМ України. – Ф. 668. – Оп. 1. – Спр. 245. – 2 арк.

[43] ЦДАМЛМ України. – Ф. 668. – Оп. 1. – Спр. 245. –  Арк. 2.

[44] Гливенко В. Висвячення у маститі або літературна косметика в Спілці радянських письменників України / В. Гливенко // Перець. – 1951. – № 14. – С. 1.

[45] Журахович С. Рецензія діда Михайла / С. Журахович // Перець. – 1946. – № 15. – С. 4.

[46] Басенко К. «Самостійні» / К. Басенко // Перець. – 1951. – № 21. – С. 8.

[47] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 5024. – Арк. 26.

[48] Там само. – Арк. 70.

[49] Инструкция о порядке цензорского контроля. – Москва: Главлит СССР, 1955.

[50] Там само. – Арк. 21.

[51] ЦДАГО України. – Ф. 1.– Оп. 24. – Спр. 298. –80 арк.; ЦДАГО України. – Ф. 1.– Оп. 24. – Спр. 4157. – 266 арк.; ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 4826. – 332 арк.

[52] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 5024. – Арк. 26.

[53] ЦДАГО України. – Ф. 1.– Оп. 24. – Спр. 4258. – Арк. 21-22.

[54] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 5024. – Арк. 27.

[55] Там само. – Арк. 27.

[56] Там само. – Арк. 22-23.

[57] Горяева Т. Политическая цензура в СССР. 1917-1991 гг.. –2-е изд., испр. –М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2009.– С. 65.

[58] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 5024. – Арк. 39, 46.

[59] Фирсов Б. Разномыслие в СССР. 1940–1960-е годы: история, теория и практики. – СПб.: Изд-во Европейского университета в СПб.; Европейский дом, 2008. – С. 319.

[60] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 17. – Арк. 60.

[61] Там само. – Арк. 70.

[62] ЦДАМЛМ України. – Ф. 668. – Оп. 1. – Спр. 231. – Арк. 1.

[63] Там само. – Арк. 2.

[64] «Конторою глибокого бурення» називали КДБ працівники «Перця»(спогади працівника «Перця» В. Бойка) / Інтерв’юєр – к.і.н. В. Гінда. –

[65] ЦДАГО України. – Ф. 1.– Оп. 25. – Спр. 181. – Арк. 14, 16.

[66] ЦДАМЛМ України. – Ф. 668. – Оп. 1. – Спр. 229. – Арк. 4.

[67] ЦДАМЛМ України. – Ф. 668. – Оп. 1. – Спр. 171. – Арк. 56.

[68] ЦДАМЛМ України. – Ф. 668. – Оп. 1. – Спр. 229. – Арк. 2-3.

[69]ЦДАМЛМ України. – Ф. 668. – Оп. 1. – Спр. 229. – Арк. 5.

[70] Зелінський М. Паперова напасть // Перець. – 1980. – № 6. – С. 1.

[71] ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 1603. –Арк. 123.

[72] Мартин Р. Психология юмора; пер. с англ. под ред. Л. В. Куликова. – СПб.: Питер, 2009. – С. 148.

—

Катерина Єремєєва, опубліковано у виданні  Україна модерна

Катерина Єремєєва – історикиня, кандидатка історичних наук, старша викладачка кафедри історії та мовознавства Українського державного університету залізничного транспорту. У 2013 р. закінчила історичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, через три роки захистила там кандидатську дисертацію «Політичний гумор Радянської України у 1941-1991 рр. (на прикладі журналу «Перець»)». Авторка 37 наукових робіт. До сфери наукових зацікавлень входять: історія радянського повсякдення, історія преси, дослідження гумору, кількісні методи в історичних дослідженнях. Живе та працює в Харкові.

На цю тему:

• Что запрещали публиковать в СССР: стоп-лист советской цензуры
• В Крыму действует жесткая цензура, - ОБСЕ
• БПП і Народним фронт вводять цензуру в Інтеренті - депутат
• Цензура в России: от КПСС до Путина
• Правительства во многих странах мира ужесточают цензуру