«Слава Україні!» Хто і коли вигадав гасло

Версия для печати

І хто додав до вітання обов’язкову відповідь: "Героям слава!"

Гасло народилося у Харкові. Загриміло на всю Україну з Києва. Збереглося завдяки зусилллям галичан і волинян у Львові та Рівному. Але в збірнику праць Степана Бандери немає отої популярно вживаної в інтернеті цитати, яка йому приписується: "І прийде час, коли один скаже: "Слава Україні!", а мільйони відповідатимуть "Героям слава!"

Гасло "Слава Україні!" і відповідь "По всій землі слава!" використовувалось ще в середовищі харківської української студентської громади у кінці XIX століття.

Того самого, на базі якого у 1900 році виникла Революційна українська партія (РУП) – перша модерна українська політична партія під російською займанщиною. Перше відоме згадування гасла пов’язане саме із цим середовищем.

На цю тему: Верховна Рада затвердила вітання «Слава Україні!» у війську та в поліції

Група основоположників РУП, студентів-самостійників Харківського Технологічного інституту (тепер - НТУ "Харківський політехнічний інститут")

У центрі – Юрій Коллард, зліва – Олександер Коваленко, зправа Левко Мацієвич. Харків, 1900 рік

Їхав якось "артільний батько" Микола Левитський у гості до родини Олександра Коваленка – співзасновника РУП, який у 1905 році став одним із лідерів повстання на броненосці Потьомкіні.

Їхав, їхав, розглядався навкруги, але забув назву потрібного перевулку. Спитатись би когось, але можуть засміяти – Харків, то ж не Кобеляки, де всі всіх знають. "Коли дивлюсь, - іде студент-технольоґ, чорнявий, смуглявий, ну – наш парубок із села, та й годі. Спитатися б його, та якось ніяково.

Коли чую – він насвистує "Ще не вмерла Україна". – Почекайте! – я до візника. – "Слава Україні!" – гукаю до студента. – "По всій землі слава!" – відповідає, підбігаючи до мене з хідника".

Микола Левитський – організатор кооперативного руху в Україні, публіцист. Єлисаветград (Кропивницький), 1896 р. ФОТО: Інститут рукопису НБУВ

Далі у своєму спогаді О.Коваленко згадує, що ось так пізнавались між собою ті, що працювали тоді для української справи. Їх було мало, але вони єднались під кличем: "Не дамо вмерти Україні, не зникне її слава!.."[1]. Цей спогад та попередня цитата цікаві ще тим, що пов’язують походження гасла "Слава Україні!" із українським національним гімном (адже клич сформульовано на основі першого рядка славня "Ще не вмерла Україна").

В робітничій діаспорі, так званої першої хвилі, теж добре знали, коли вигукувати "Слава Україні!". Коли у вересні 1916 року в Детройті (США) під час великого українського віча за участі 1200 осіб було розгорнуто національний прапор, то залом покотилась невтихаюча буря оплесків. Присутні встали з місць, щоб віддати честь прапору. А з їхніх грудей вирвались могутні оклики: "Слава Україні! Хай живе Україна!".[2]

Початок революції 1917 року

У березні 1917 року в Києві лише розпочиналась революція. А на мітингах в регіонах відповіддю на гасло "Хай живе автономія України!" вже тоді можна було почути одностайне: "Слава! Слава Україні!". Це був звичайний набір гасел, як от: "Хай живе демократична республіка! Слава Україні!".[3]

Інформація в газеті "Нова рада" про збори, які відбулись 15 березня 1917 року в с. Діївка (тепер мікрорайон м.Дніпро)

В місті Іркутську (азійська частина Росії) тамтешні українці з місцевими робітниками організували першотравневе свято праці. Солдати і офіцери 12 полку виготовили і показово пронесли через місто два, очевидно величезні, блакитно-жовті прапори… Підходило багато людей, щоб побачити написи. А там на одному писало "Хай живе вільна Україна!" та популярні тоді революційні гасла. А на другому: "Хай живе автономія України! Слава Україні! Слава всім націям!".[4]

Опівдні того ж дня в Іркутську сформувалась колона у приблизно 1000 демонстрантів (підтягнулись й солдати 10 полку із своїм українським прапором). Настрій був піднесений, співали "Ще не вмерла…" і "Ми гайдамаки". А далі: "…маніфестація рушила. „Слава Україні!" неслося з гурту, з покрівель, і з вікон будинків".

Демонстарація у Владивостоці з українськими прапорами і гаслами. Ймовірно – весна 1917 року

Перший військовий з’їзд, який проходив 18-21 травня 1917 р. у Києві, вище згадуваного легендарного кооперативного діяча Миколу Левитського вітав стоячи, оплесками та вигуками "Слава!". Старий аж заплакав від радості, але відповів: "Дякую... дітки! Дякую!... Слава Творцеві, таки дожив!... Слава Україні!...". І це "Слава Україні!" підхопив увесь зал.

Херсонець В.Кедровський свідчить: "Довго лунає в залі "Слава Україні!", а потім переходить якось цілком природно у спів: "Ще не вмерла Україна!" [5] На тому з’їзді самостійники Міхновського програли боротьбу за військові маси автономістам Винниченка.

Розбіжність в поглядах між тодішніми цими двома таборами маркувались і відповідними гаслами. Напередодні з’їзду юрба українців під домом М. Грушевського кричала: "Слава Україні!". А на це їм М. Грушевський з ґанку відповідав: "Хай живе демократична Росія". Правда, у заявленому П.Штепою посиланні на цю історію в числі "Нової ради" від 7 травня 1917 року, такий епізод відстуній.[6]

Обкладинка книги В.Кедровського (Вінніпег, 1967) у якій зібрано спогади, опубліковані по "свіжих слідах" в кінці 1920-х років в українській періодиці

В.Кедровський згадує, що як повернувся із військового з’їзду в свою Кавказьку кінну дивізію (прозвану "Дикою"), то зібрав українських вояків – в тому числі і кубанців – загалом близько 800 осіб. Останні слова з його звіту-розповіді були заглушені "гучними оплесками та дружними вигуками "Слава Україні"!". Далі у своїх спогадах описує, як проходила українізація війська в його рідному Херсоні:

""...утворити цілий український полк, або й два. Слава Україні!" — закінчив свою промову Лиханський. Це "слава Україні" гучно підхопили тисячі грудей і довго, могутньо лунало воно в повітрі. Тих, хто вважає себе свідомим українцем і хоче стати під свій рідний жовто-блакитний прапор, прошу піднести руку… Майже всі присутні піднесли руки до гори.

Почулися з початку окремі вигуки, які зараз-же перейшли в один загальний гук: - Слава Україні! Сла-а-а-а-ва Україні!".[7] Церковні діячі та віряни не відставали від військових.

На початку травня у Кам’янці-Подільському відбувся єпархіальний український з’їзд Подільської губернії за участі духовенства і парафіян, який обговорював питання українізації церкви та автокефалії. За підсумками нарад з’їзд надіслав телеграму Центральній раді, яка завершувались словами "Слава Україні й її Церкві".[8]

Проголошення 23 червня 1917 року Першого універсалу Центральної ради українці вітали кличами "Хай живе вільна Україна" та "Слава Україні"[9].

Цього проголошення – навіть повної самостійності – активно вимагали ще делегати першого військового з’їзду, але універсал з’явився лише за підсумками другого військового з’їзду. Майбутній голова Ради Міністрів УНР Борис Мартос залишив спогад, як у Полтаві місцева громада відзначала цей універсал:

"кількатисячна процесія з духовенством на чолі, з українськими прапорами попрямувала до архиєрейського дому, де у дворі стояла дерев’яна, перевезена з Запоріжжя, церква… 

В церкві відправлено молебень… вийшов старенький, може, семидесятилітній диякон в облаченії й урочисто, схвильованим голосом відчитав Універсал.

Я стояв близько і бачив, як по його щоках бігли сльози. Коли він закінчив, то пролунало тисячоголосне: "Слава! Слава Україні!""[10]. Українці Петрограду теж організували величаву маніфестацію в столиці імперії на честь проголошення повної автономії України. Попереду походу несли національні прапори з написами: "Нехай живе вільна Україна", "Слава Українській Центральній Раді" і т. п.[11]

Хроніки не фіксують використання на цьому заході гасла "Слава Україні!", однак воно скоріш за все там було, бо місцеві українці його добре знали.

У 1917 році українці з колишніх царських гвардійських полків вільно проводили озброєні демонстрації під синьо-жовтими прапорами у столиці Росії. Навіть, на легендарній "Аврорі" діяла організація матросів-українців

Заступник голови Українського генерального військового комітету (УГВК) згадує свою зустріч з українцями, які охороняли "Зимовий палац": "Ми привіталися з ним (вартовим – Ю.Ю.) і почули відповідь на всі груди "по ґвардейському": "Слава Україні!"".

Далі, коли вишикувалась охоронна сотня, на вітання Олександра Пилькевича із гвардійських грудей на весь колишній царський палац залунало могутнє: "Слава Україні! Слава Центральній Раді! Слава Генеральному Комітетові! Слава!".[12]

Від другого до третього універсалу

Реагуючи на перший універсал до Києва приїхала делегація міністрів тимчасового уряду з Петрограду, яка включала військового міністра Олександра Керенського і міністра закордонних справ Михайла Терещенка. Коли міністри були в Центральній раді 12 липня під вікнами будинку пройшов парад українських військових частин.[13] В.Кедровський згадує його так:

"Впродовж півтори-двох годин, міцними стрункими лавами, під національними прапорами проходили церемоніальним маршем перед Центр. Радою українці-вояки усіх частин київської залоги, а на привіт голови Ради відповідали гучними: "Слава Україні!...""[14]. Слід відзначити, що того ж таки дня – 12 липня 1917 року – українське національне гасло залунало і в Севастополі.

Коли до міста прибув новозбудований у Миколаєві корабель "Воля", то на одній з його башт маяв великий синьо-жовтий прапор (це був перший український прапор на кораблях Чорноморського флоту). У відповідь на привітання голови севастопольської Української головної ради зукраїнізована частина екіпажу відповіла гучним: "Слава", "Слава Україні", "Слава Українській Чорноморській Фльоті"[15].

У результаті переговорів у Києві між міністрами із Пітера та Центральною радою вийшов спільний другий універсал, який багато сучасників вважали ганебним і кроком назад (питання про форму автономії України відкладалось). Але революція тривала, тривала і українізація військ під гаслом "Слава Україні!".

Так у вересні 1917 року в Бердичеві відбувся перший український з’їзд південно-західного фронту за участі понад тисячі делегатів. Серед виступаючих делегатів було багато самостійників, зокрема й Валентин Отамановський. Мова йшла про незалежну Україну, її кордони, національний прапор і герб, про українську історію, гетьманщину і т. п.

"Ті промови викликали серед учасників з’їзду великий патос і ентузіязм — всі делегати й гості стали на коліна, серед них військовики, з незагоєними ще цілком рубцями на головах і обличчях, й із сльозами в очах проспівали український національний гимн. А вставши, почали носити на руках [присутніх в президії почесних гостей] Петлюру, Грушевського й Скоропадського з окликами — Слава Україні! Нехай живе вільна Україна!" [16]

Південно-зазідний фронт – вересень, 1917 рік. Старшини полку ім. Богдана Хмельницького із начальником 10-ї піхотної дивізії, до складу якої входив полк, генерал-майором Віктором Гальфтером ФОТО: Книга Я.Тинченка "Армии Украины: 1917-1920", Москва, 2002

На цьому південно-західному фронті воював і легендарний Богданівський полк, створений в Києві ще в перші дні революції і з своїми самостійницькими ідеями був відправлений подалі із столиці… на фронт. Тут він навіть в атаки на німців ходив з "насадженими багнетами і з могутнім окликом – "Слава Україні!"".

Сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко згадував згодом, як у полк якось приїхав генерал і радів із взірцевої дисципліни, але болісно реагував на мову в полку: 

"Ах, чорт вазьмі, я нє панімаю етаво хахлацкого язика! А всьо такі ви маладци, спасібо вам, ґаспада офіцери!". А потім голосно звернувся до козаків: – "Спасібо вам, братци казакі!"

Козацтво відповіло: – "Слава Україні, пане генерале!".

"Что, что такоє ані сказалі?" – перепитував старшин генерал.

"Слава Україні, пане генерале!" – відповіли старшини.

"Ах, вот как, всьо такі у вас на уме Україна, ето что значіт? Малоросія, что лі? Ну, харашо. Всьо такі ви маладци, спасібо вам єщо раз!".[17]

Мабуть перше вітання "Слава Україні!", яке виголосили грузин ("Нова рада" від 12.11.1917)

Третій військовий з’їзд, що проходив в Києві 2-12 листопада 1917 року і зібрав близько 2 тисяч делегатів від 2 мільйонів українських вояків – майже одностайно вимагав негайного проголошення самостійності України. Тимчасовий уряд вже збирався розганяти Центральну раду, але переворот більшовиків змінив порядок денний і Третім універсалом таки було проголошена незалежність.

"В залі загриміло — "Слава Україні" й охоплені ентузіязмом делегати, ставши на коліна, співали національний гімн"[18]. В кінці дня делегати з’їзду рушили до будинку Центральної ради. "Злітали вгору капелюхи та гриміло гучне:

"Нехай живе Самостійна Україна! Нехай живе Українська Національна Гвардія!"

У відповідь на це вояки ще чіткіше вибивали кроки, відповідаючи окликами "Слава Україні!".[19]

З протоколу об’єднаного засідання президій 26 організацій міста Шостка (в тому числі єврейської партії "Бунд" і "Цеире-Цион"), 13 грудня 1917 р.: "Докладчик призывает собрание приветствовать Украинскую Республику, ее парламент – Центральную Раду и правительство – Генеральный Секретариат, провозглашая: "Слава Украине!" Собрание стоя приветствует аплодисментами и возгласами "Слава!", кроме большевиков".

Джерело: ДАСО. Р-1811. - Оп. 1. – Спр. 1 (подяка за ілюстрацію Антон Земанек)

Перша російсько-українська війна

Олександр Шульгін згадував, що із проголошенням УНР не було ні фінансів, ані організованої армії:

"А тільки мільйон втомлених війною вояків, які вправді кричали кричали „слава" Україні і її Центральній Раді, але одночасно уважно прислухувалися до гасел та обіцянок большевиків".[20]

Коли в січні 1918 року заступник голови Центральної ради Микола Шраг розповів проф. М.Грушевському, що партія українських есерів (соціал-революціонерів) сягнула чисельності 1 мільйона членів, які заплатили членські внески, то отримав таку відповідь:

"Ось іду промовляти. Тисячна юрба шалітиме з радости, вигукуючи "Слава Україні". У тій юрбі чи не більшість військових, а тут на цілий Київ не можна знайти бодай одного гарматника до гармати на двірці, куди пробує наближатися ворожий панцирник!"".[21]

Один з учасників бою під Крутами писав згодом, що юнаки із студентського куреня наказ про відхід на фронт зустріли грімким "Слава!".

Гучне "Слава Україні!" на вечорі старшокласників в Києві у клубі "Родина" ("Нова рада" від 20.03.1918)

"Шапки полетіли вгору, дружні стиски рук, радісні оклики — „Слава Україні!".

Коли вирушали на фронт, то на вигуки "Прощайте! Вертайтесь переможцями!", відповідали "Слава Україні!". А коли в полі почули "Реб’ята, бросьте вінтовкі, а то всіх вас переріжемо!", то після короткої паузи, мов по команді "з грудей юнаків залунало: "Ніколи! Слава Україні!"". І у передсмертних судорогах кричали: "Хай живе Україна!".[22]

У січні 1918 року "Слава Україні!" зазвучало і на Кавказі – у місті Трапезунд (тепер містечко Трабзон в східній Турції). Зокрема з уст поляків, грузин і вірмен. Коли до міста приїхав Микола Свідерський– представник української влади з Києва із метою українізувати місцеву залогу колишньої царської армії, то першим ділом організував демонстарційний парад-мініфестацію, яку суворо заборонила російською корпусна команда.

"Мені довелося стояти в товаристві почоту М.Свідерського, коли він, під звуки військової оркестри, яка ввесь час грала українські марші, вітав відділи української піхоти Карського полку, потім гармашів з Платани, кубанських пластунів та інших, ще неоформлених українських вояків, що всі переходили перед ним і вітали його окликом "Слава Україні!"…

Українські вояки йшли та йшли... За нашим підрахунком, їх мало бути, приблизно, півтори тисячі". А далі ці спогади Лева Биковського ще цікавіші:

Микола Олексійович Свідерський

"Скінчилися лави з українськими прапорами, а військо все йшло й ішло. Це йшли такі самі сірі лави, бо всі були в російських уніформах і нічим між собою не різнилися, але — під польськими прапорами! Вони так само вітали Свідерського окликом "Слава Україні!"

Далі йшли шереги під грузинськими прапорами, а там — під вірменськими.. Вся ця кількатисячна маса в струнких шерегах дефілювала перед комісарем України, музика безупинно грала, всі кричали "Слава Україні". М. О. Свідерському рука заніміла від безупинного салютування".[23]

За результатами Берестейського миру німці перекинули в Україну не лише свої війська, але і синьожупанну дивізію, сформовану із полонених в першій світовій війні українців. Коли 3 березня 1918 року 1200 синьожупанників відправлялись потягом із станції в базовому таборі містечка Вецляр до рідних країв, то на платформі і з вагонів гучно залунало "Слава Україні!"[24].

У Києві на Софіївській площі синьожупанники пройшли парадним маршем. "На майдані непроглядні товпи народу, всі прийшли вітати нас. Понеслось з наших могутніх грудей "Слава Україні!", і музика заграла "Ще не вмерла Україна"… Наш полк виступив наперед, а за ним ціла дивізія, під звуки орхестри, вирушила на вулиці міста… Всюди бачили ми приязно усміхнені лиця і чули грімкі оклики "Слава! Слава!"".[25]

Коли 3 квітня 1918 року українсько-німецькі війська дійшли до Глухова і коли частина більшовиків утікла в напрямі Хутора Михайлівського, а частина загинула від козацьких і німецьких куль, то: "Всюда було чути: "Слава Україні""[26].

І далі цей спогад гарно ілюструє, яке гасло вимовлялись усно, а які писались на прапорах (очевидно саме з цієї причини не збереглось жодної світлини із прапором з написом "Слава Україні!"):

"Українські козаки поскидали червоні большевицькі прапори, а вивісили українські жовто-блакитні з написами:

"Хай живе вільна Україна". Вкінці надїхав ударний гайдамацький курінь смерти з українським прапором, на котрім пишався золототканими буквами напис: "Умрем за Україну".

Надїхало друге розвідне авто з написом: "Смерть ворогам України"".

Гетьманат, друга російсько-українська війна

Після перевороту П.Скоропадського традиція вітання збереглась і в гетьманських військах. Згідно із спогадами Всеволода Петріва сердюки гетьмана бойового вишколу не мали, а лише "добре марширували, голосно вигукували "Слава Україні, Гетьманові Слава""[27].

На цю тему: Українські державні герби: феномен тризуба

Ця відповідь "Гетьманові слава!" цікава тим, що вперше використовувалась як чітка і коротка відповідь на вітання "Слава Україні!". Згадує про таке вітання і Святослав Шрамченко описуючи, як 9 вересня 1918 року П.Скоропадський їхав до Берліну із головного двірця в Києві:

"Почесна сотня дуже вправно зпрезентувала зброю. Гетьман з оточенням пройшов перед її фронтом, привітався з нею "Слава Україні!" і одержав голосну відповідь "Гетьману Слава!". Оркестра після зустрічного маршу заграла Гимн "Ще не вмерла Україна""[28].

Паралельно із сердюцьким вітанням у військах діяла і стара формула вітання. Так, 27 травня 1918 року, коли отаман першої стрілецько-козацької дивізії ("Сірої") Віктор Сокира-Яхонтів прибув зі своїм штабом до Володимира Волинського і привітав козаків дивізії, то у відповідь залунало: "Слава Україні!".[29]

На відміну від синьожупанної дивізії, яку роззброєно напередодні гетьманського перевороту, "сірі" - колишні полонені українці в Австро-Угорщині – організовано воювали за Україну до листопада 1920 року.

Почесна сотня "Сірої" дивізії вітає свого отамана Віктора Сокиру-Яхонтова. Володимир-Волинський, 27 травня 1918 року. Джерело: ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 359, арк. 46. (подяка за світлину Івану Гоменюку)

Друга російсько-українська війна у XX столітті розпочалась задовго до листопадового повстання 1918 року проти режиму П.Скоропадського. Російські офіцери, прозвані "добровольцями" (згодом більшість із них стала "білогвардійцями"), проникали в гетьманське військо і заводили там свої порядки.

Однією з перших жертв тієї війни впав прапорщик Воропай. Хронологічно він став першим, хто вмираючи від рук окупантів вигукнув "Слава Україні!". Його побратим В.Кедровський згадував про цього чесного українського патріота:

"…під час першої навали большевиків на Україну він належав зі мною до гуртка дванадцяти душ, що вели боротьбу з большевиками в повітах: уманському, звенигородському та балтському.

Палкий, фанатик-патріот загинув він геройською смертю в 1918 році на Полтавщині, замордований добровольцями. Пробитий гетьмансько-московськими багнетами, він виголошував лише одне: "Слава Україні!""[30].

Взимку 1918-1919 року, коли Україну накривала хвиля "отаманщини" і друга збройна агресія більшовицького кремлівського уряду, польська держава (яка в той час вже вела війну із ЗУНР за Галичину) заявила свої права на Холмщину і Волинь.

Це викликало надзвичайно сильне обурення, навіть, за океаном. У США 29 грудня 1918 року холмські православні українці провели віче на якому основними кличами стали: "Слава Україні!" та "Проч з Ляхами з нашої Холмшини, з нашого Підляша!"[31].

Коли ж 22 січня 1919 року полковник Гнат Порохівський викинув "польські банди і недобитки гетьманських добровольців" із Володмира-Волинського, то отримав вітальну телеграму від отамана Володимира Оскілка, яка завершувалась словами:

"Слава Україні! Слава славному козацькому війську!".

Так починалась трагічна збройна полько-українська війна за Волинь[32].

Вітання отамана В.Оскілка полковнику Г.Порохівському, 22 січня 1919 року

Паралельно з боями на Волині у Києві того ж таки дня – 22 січня 1919 року –проголошено акт соборності українських земель. Першими на Софіївську площу прибули залізничники з великим національним стягом, на якому були виписані слова: "Слава українським героям!" (прототип майбутнього "Героям слава!").[33]

Збереглось кілька варіантів спогадів Льонгина Цгельського про те, як проголошувався акт соборності. У тому, що писався по свіжих слідах, є такий опис:

"Сонце світило з гори на бані Софії… відбивалось тисячами іскор від шоломів та багнетів… полки, українські полки, плили поперед найвищу владу об’єднаної України… звони всіх церков гуділи без упину, від Дніпра греміли раз по раз сальви кріпосних пушок; а народ в одушевленню кричав "Слава Україні! Слава козацтву! Слава Галичанам! Слава Директорії! Слава! слава!...""[34].

Учасник дійства, тодішній священнослужитель Київського собору св. Софії о. Павло-Григорій Корсуновський згадував:

"Коли акт злуки був довершений, то з грудей 250-тисячної товпи вирвалося могутнє ,,Слава Україні!"".[35]

А коли через два дні в залі купецького зібрання (тепер Національна філармонія) відбувся святковий концерт для вояцтва з нагоди соборності (виступав національний хор під керівництвом М.Леонтовича та капела бандуристів Ємця), то:

"Проголошення "слава" Україні, славному отаманові Петлюрі, всім проводирям і непереможному війську викликало ентузіазм"[36].

На початку 1919 року гасло "Слава Україні!" стало настільки популярним, що на протиросійському фронті в складі Сарненської групи військ (дислокація: Дубровиця–Лунинець) один із двох бронепотягів Армії УНР так і був названий: "Слава Україні"[37].

А в березні 1919 року у Львові, перед розстрілом поляками на Цитаделі, кричали "Слава Україні!" вже навіть не вояки української армії, а звичайні сільські юнаки із передмістя.[38]

Коли об’єднанні українські армії (Армія УНР і УГА), після довгих боїв з більшовикам і поляками, увійшли в Київ 31 серпня 1919 року, то святочно одягнені кияни вийшли на вулиці і закидували їх квітами;

"…а кличам "Слава Україні", "Слава Галичанам" чи "Слава Січовим Стрільцям" не було кінця"[39].

Окрім квітів і цих вітань, на будинках маяли синьо-жовті прапори. Осип Станімір згадує, що коли його курінь УГА дійшов до міської ради (думи), то:

"Весь простір перед Думою, всі вулиці довкола й розлогий Хрещатик заповнені різнобарвною масою народу…

Мене знесли з коня і майже на руках понесли до Думи, де саме зібралася на нараду Городська Управа. Я видав куреневі відповідні прикази щодо обсади, наказав гостре поготівля та вивісив з балькону будинку великий курінний синьо-жовтий прапор...

Трикратне, грімке: "Слава Україні!" було немов живою печаттю на документі опанування нами Києва"[40].

Гасло "Слава Україні!" глибоко закоренилось в Армії УНР – і під час муштри (вишколу), і під час відчайшушних атак.

Володимир Сосюра, який у липні 1919 року став курсантом Житомирської юнацької школи, у своєму романі "Третя рота" писав: "Наша сотня неправильно відповідала "Слава Україні" (не під ногу), і [граф Сергій] Зубок-Мокієвський гнав нас бігом аж на гору".

Командарм УНР Михайло Омелянович-Павленко зазначав, що у першому зимовому поході 28 грудня 1919 року поблизу містечка Жашків на Київщині:

"особиста відвага полковника [Петра] Дяченка, що, з криком "Слава Україні", кинувся у ворожий вогонь, остільки підбадьорила козаків, що ворог не встиг оглянутись, а вже наша кіннота рубала центр його розташування". І далі: "Цей відважний наскок так дезорганізував ворога й таку навів паніку, що він не міг відбиватись, кидав зброю, з гістеричним криком здавався, бігав по вулицях, піднявши руки догори"[41]

Зрештою вітання "Слава Україні!" офіційно було введено в військах Армії УНР. Сталось це в кінцевій фазі легендарного першого Зимового походу, а саме 19 квітня 1920 року.

Того дня М.Омелянович-Павленко видав наказ по військах армії УНР число 18 "По муштровій частині".

На цю тему: Українець Балух в засіданні окупаційного суду: «Перемога все одно буде за нами. Слава Україні!»

Наказ починався тим, що у першому параграфі зазначалось вітання "Слава Україні", далі йшлось про успішне взяття м. Вознесеньк (тепер Миколаївська обл.), а останньою точкою наказу зазначалось:

"Всім частям армії на похвалу, а то подяку за службу Україні відповідати: "Слава Україні"[42] (за законом, в сучасних Збройних Силах України у таких випадках має слідувати відповідь: "Служу українському народу").

Наказ про офіційне запровадження вітаня "Слава Україні!" в Армії УНР. 19 квітня 1920 року

Повстанський і націоналістичний рух

Традиція вітання "Слава Україні!" продовжувала жити і після того, як Армія УНР опинилась в таборах інтернованих в Польщі. Юрій Горліс-Горський в своїх спогадах, опублікованих у 1933 році (згодом стали першою частиною роману "Холодний Яр") зазначає, що повстанці на вітання "Слава Україні!" відповідали: "Україні слава!"[43].

Однак Яків Водяний, який у 1921-1922 роках теж був в Холодному яру, у своїй п'єсі, надрукованій в 1928 році, наводить інший варіант вітання холодноярців: "Слава Україні! Навіки слава!".[44]

А Юрко Степовий (Федір Пестушко) у своїй повісті "В херсонських степах" пише, що його брат – холодноярський отаман Кость Блакитний – вітався "Слава Україні!", а у відповідь йому відповідали: "Слава!"[45].

Отаман Ілько Струк теж використовував вітання "Слава Україні!". З нагоди радянських виборів (28 квітня 1921 року обирались сільські і волосні ради) його повстанці розклеювали відозву, що українці є "народ національний, який уміє постояти за себе". Пропонувалось голосувати за революціонерів самостійників і республіканців. А закінчувалась відозва, фрагменти якої передрукував з критикою київський "Більшовик", такими словами: "Слава Вкраїні – Петлюрі слава!". Ці ж самі гасла використовувались Струком та його хлопцями і під час усної агітації.[46]

В інтернеті є багато згадок про те, що "Героям слава!" запропонував ще у 1925 році використовувати Юрій Артюшенко в межах Легії українських націоналістів (ЛУН), яка згодом стала спізасновницею ОУН.

На цю тему: Истоки ОУН. Поразительная судьба украинского рыцарского ордена

Однак, це твердження потребує джерельного підтвердження. Адже багато разів цитована в інтернеті теза починається словами "схоже на те" і лиш після них йде фраза "що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: "Слава Україні!" - "Козакам слава!". Пропозицію товариство прийняло, але з уточ­ненням - відповідати треба було: "Героям слава!"".

У спогадах самого Ю.Артюшенка і у публікаціях про нього, які друкувались у 1962 і 1966 немає взагалі згадки про його яке-небудь відношення до гасла ЛУН.[47] А у його спогадах за 1957, 1972 та 1985 років йдеться не про вітання ЛУН, а про націоналістичний привіт "Слава Україні!" та відповідь "Слава Україні, Слава!", які постійно вживав кінний полк "Чорних запорожців" у часі збройної боротьби[48].

Все ж, рік творення ЛУН став визначальним для нового вітання Збройних сил України. У наказі №4 від 10 липня 1925 року Українське національне козаче товариство (УНАКОТО), яке продовжувало традиції "Вільного козацтва", визначило форму вітання для членів своєї організації: "Слава Україні – Слава Козацтву"[49].

Цікаво, що УНАКОТО очолював Іван Полтавець-Остряниця – один із наближених до гетьмана П.Скоропадського у 1918 році. Тож не виключено, що гасло "Слава Україні! Гетьману слава!" теж було його творінням.

Іван Полтавець-Остряниця – ймовірний автор формулювань "Слава Україні! Гетьманові слава!" та "Слава Україні! Козацтву Слава!" у 1918 та 1925 роках відповідно. ФОТО: Музей Пласту в США

Не пізніше як у 1929 році в середовищі Української військової Організації (УВО) виникло ще одне вітання-формула: "Слава Україні! Слава Вождеві", яке згодом прижилось в ОУН і було ухвалено, як офіційне на римському Великому конгресі ОУН.

Зародилось це гасло серед прихильників УВО у США, під час візиту Євгена Коновальця до Нью-Йорку.

"Порадившись між собою, рішились ми привітати в себе Вождя згідно з ідеологією УВО — по "військовому", тобто в часі, коли Полковник увійде до залі, усі присутні на команду "позір"! мають стати на "струнко" лицем до Полковника та в один голос привітати його націоналістичним привітом "Слава Вождеві!" …коли при вході до залі привітано його грімким "Слава Вождеві!" …Полковник відповів "Слава Україні!""[50].

Із середині 1920-х років гасло "Слава Україні" почала використовувати українська пластова молодь в Галичині і Волині (вихованих переважно ветеранами визвольних змагань). Пластуни вживали його влітку 1927 року поруч із своїм вітанням "СКОБ!" під час пластової зустрічі в Олександрії поблизу Рівного (у результаті цієї зустрічі поляки того ж року заборонили Пласт на Волині).

У підпільному Пласті кінця 1930-х років замість "СКОБ!" використовувалось вітання: "Слава Україні – Слава, Слава, Слава!". Тобто теж саме, яке згадував Ю.Артюшенко у споминах про "Чорних запорожців" та ЛУН.[51] Ця відповідь-вигук "Слава! Слава! Слава!" й дотепер використовується в Пласті і використовувалась теж на військовому параді 24 серпня 2018 року.

Саме із середовища пластунів, які масово влились в ОУН після зборони поляками Пласту, гасло "Слава Україні!" повернулось в маси і знову стало популярним серед українців. Під час Варшавського і Львівського процесів над Степаном Бандерою – та його побратимами й посестрами ще з Пласту – "Слава Україні!" періодично звучало в залі (за що були окремі покарання від польського суду).

Через передруки судових хронік у періодиці вітання розійшлось світом і стало повсюдно вживаним. Ним почали підписувати оголошення і листи, навіть, релігійні громади в США. До речі, в збірнику праць Степана Бандери немає отої популярно вживаної в інтернеті цитати, яка йому приписується: "І скаже один...".

Але Бандера точно мав знати, що коли угорські війська топили в крові "Карпатську Січ", то січовики перед смертю часто вигукували "Слава Україні!" (у результаті ще в 1939 році нацисти заборонили використовувати це гасло в українських радіопередачах з Відня). Тому Другий великий збір ОУН в 1941 році не просто зафіксував своєю постановою вже давно сформовану традицію, але й додав до вітання обов’язкову відповідь: "Героям слава!".

[1] Коваленко О.  На межі двох віків / З минулого: збірник / ред. Р. Смаль-Стоцький. – Т. 2. – Варшава: Український науковий інститут, 1939. – С. 39-40.

[2] Дописи. З Detroit, Mich: Звіт з федераційного віча // Свобода. – 1916. – Ч. 122. – 10 жовтня. – С. 3.

[3] Вісти з краю // Нова Рада. – 1917. – Ч. 5. – 31 березня. – С. 2.

[4] Дописи: Іркутськ // Нова Рада. – 1917. – Ч. 32. – 6 травня. – С. 4.

[5] Кедровський Володимир. 1917 рік // Свобода. – 1928. – Ч. 13. – 19 січня. – С. 2.

[6] Штепа П. Націоналізм москвина // Визвольний шлях. – 1969. – Ч. 5 (254). – Травень. – С. 541.

[7] Кедровський Володимир. 1917 рік. – Вінніпеґ, 1967. – С. 61, 75, 78.

[8] Вісти з краю // Нова Рада. – 1917. – Ч. 30. – 4 травня. – С. 2.

[9] Допись: м. Кобеляки // Нова Рада. – 1917. – Ч. 70. – 22 червня. – С. 4.

[10] Мартос Борис. Перший Універсал Української Центральної Ради // Золоті роковини: Календар-альманах УНС на 1967 рік. – С. 19.

[11] Українська маніфестація в Пе­трограді // Свобода. – 1917. – Ч. 101. – 28 серпня. – С. 4.

[12] Кедровський Володимир. 1917 рік // Свобода. – 1928. – Ч. 134. – 11 червня. – С. 2; Кедровський Володимир. 1917 рік. – Вінніпеґ, 1967. – С. 468-469, 473; Свобода. – 1928. – Ч. 19. – 25 січня. – С. 2; Свобода. – 1928. – Ч. 20. – 26 січня. – С. 2.

[13] Привятанє Керенського // Свобода. - 1917. – Ч. 107. – 11 вересня. – С. 1.

[14] Кедровський Володимир. 1917 рік. – Вінніпеґ, 1967. – С. 243; Свобода. – 1928. – Ч. 69. – 24 березня. – С. 2.

[15] Шрамченко С. Лінійний корабель-дредноут "Воля" // Літопис Червоної Калини. – 1939. – Ч. 5. – Травень. – С.7.

[16] Гікавий М. Невикористана стихія українського вояцтва в 1917 р. // Альманах-календар "Гомону України" на 1971 рік. – Торонто, 1971. – С. 139-143.

[17] Островершенко Іван. З визвольної боротьби (Спогади) // Дороговказ. – 1966. – Ч. 9 (28). – Січень-лютий. – С. 10.

[18] Гікавий М. Невикористана стихія українського вояцтва в 1917 р. // Альманах-календар "Гомону України" на 1971 рік. – Торонто, 1971. – С. 139-143.

[19] Гікавий М. Третій військовий з’їзд у Києві // Вісник ООЧСУ. – 1975. - Ч. 11 (319). – Листопад. – С. 4-5.

[20] Шульгин О. Місія Симона Петлюри // Діло. – 1938. – Ч. 121. – 5 червня. – С. 5.

[21] Корчинський Михайло. Коли горів дім Михайла Грушевського (8 січня 1918 р.) // Діло. – 1937. – Ч. 67. – 27 березня. – С. 7.

[22] Кушнір М. Бій під Крутами (Нарис) // Крути (Матеріали до 50-ліття бою під Крутами). – Брюссель; Ню Йорк, – 1968. – С. 27-32; Чолій І. Пам'яті Осипа М. Твердовського // Літопис Червоної Калини. – 1931. – Ч. 2. – С. 16.

[23] Биковський Лев. Українці в Трапезунді в ХХ-у столітті // Визвольний шлях. – 1963. – Кн. 11-12 (191). – Листопад-грудень. – С. 1280.

[24] Вістник Союза визволення України. – 1918. – Ч. 19 (199). – 21 квітня. – С. 238.

[25] Куровський В. У матерному Київі (зі споминів синьожупанця) // Вісти з Лугу. – 1930. – Ч. 12. – С. 3-6.

[26] З записок Іллі Рогатинського // Життя і знання. – 1930. Ч. 8 (32). – Травень. – С. 229-233.

[27] Сергійчук Володимир. Всеволод Петрів. – Київ, 2008. – С.119.

[28] Шрамченко С. Прапор голови Укр. держави і Укр. вожнні прапори над Балтиком у 1918 році // Ранок (Дербі, Англія). – 1953. – Ч. 6. – 30 травня 1953. – С. 3.

[29] Новинки // Діло. – 1918. – Ч. 127. – 8 червня. – С. 2.

[30] Кедровський Володимир. 1917 рік. – Вінніпеґ, 1967. – С. 34; Свобода. – 1928. – Ч. 8. – 12 січня. – С. 2.

[31] Холмські українцї організуються // Свобода. – 1919. – Ч. 1. – 2 січня. – С. 6.

[32] Володимир-волинський узято // Нова Рада. – 1919. – Ч. 16. – 24 січня. – С. 3.

[33] Олесницький Я. Перед семи роками. День 22 січня 1919 в Київі // Діло. – 1926. – Ч. 14. – 22 січня. – С. 1.

[34] Як переведено злуку? Спогади учасника // Український вістник (Ню Йорк). – 1928. – Ч. 15. – 19 січня. – С. 1-3.

[35] Свято української Державности // Свобода. – 1937. – Ч. 50. – 3 березня. – С. 3.

[36] Театр і музика // Нова рада. – 1919. – Ч. 20. – 29 січня. – С. 4.

[37] Прохода Василь. Думки про правду. – Дрогобич, 2009. – С. 222.

[38] Гриневич Ярослав. З пригаслих споминів: крейдяні хрести // Вісник ООЧСУ. – 1976 . – Ч. 5. – Травень. – С. 25.

[39] Подюк Іван. На цьому мості стояли ми… / Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. – Т. 5. – Вінніпег, 1976. – С. 96-102.

[40] Станімір Осип. Українська галицька армія в боях з армією ген. А.Денікіна / Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. – Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 470-484.

[41] Омелянович-Павленко М. Зимовий похід (6.XII.1919 - 6.V.1920 рр.) / За державність. Збірник 1. – Каліш, 1935 – С. 28.

[42] Доценко Олександер. Зимовий похід (6.ХІІ.1919-6.V.1920). – Варшава, 1932. – С. 170.

[43] Горліс-Горський Ю. Рік в Холодному Яру // Літопис Червоної Калини. – 1933. – Ч. 1. – Січень. – С. 13.

[44] Водяний Я.. Холодний Яр. Історична драма на 4 дії. З часів визвольних змагань на Україні 1921 р. – Тернопіль-Львів, 1928. – С. 12.

[45] Степовий Ю. В херсонських степах. – Мюнхен, 1947. – С. 21.

[46] Онацький Євген. Отаман Струк // Свобода. - 1932. – Ч. 232. – 5 жовтня. – С. 2.

[47] Артюшенко Ю. Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917-1966. – На чужині, 1966. – С. 71; Липовецький І. Інженер Юрій Артюшенко // Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді (Торонто). – 1962. – Ч. 13. – Жовтень-гру­день. – С. 25.

[48] Артюшенко Ю. По торах борців – за правду і волю. – Чікаґо, 1957. – С. 36-37; Артюшенко Ю. У 60-річчя створення Лєґії Українських Націоналістів / Календар-альманах Нового шляху. – Торонто, 1985. – С. 57; Артюшенко Ю. Лєґія Українських Націоналістів / Коновалець і його доба… 1972. – С. 382.

[49] Давидюк Руслана. Українська політична еміграція в Польщі: склад, структура, громадсько-політичні практики на території Волинського воєводства. – Львів-Рівне, 2016. – С. 323.

[50] Задорецький Петро. Фрагмент з діяльности полк. Є.Коновальця / Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 833-844.

[51] ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 10-11.

—

Юрій Юзич, Історик, голова Крайової ревізійної комісії "Пласту - НСОУ»; опубліковано у виданні  Історична правда

На цю тему:

• Міністр оборони Канади одягнув вишиванку: «Слава Україні!». Фото
• Мирослав Маринович: Звідки прийде нове дихання для України?
• Почему Мазепа — архитектор европейской Украины¹
• Якщо Україна буде сильною, Донбас говоритиме «Слава Україні» — Олег Кузьміних
• Командующий Объединенными силами обратился к жителям Донбасса
• Иосиф Зисельс: «За нашу и вашу свободу!»