Шикарне життя в Україні - з маловідомої французької книги 1824 року

Версия для печати

Автор Шарль Пелетье де Лагард розповідає про українські землі і людей, що на них того часу жили.

Подорожі архівами починають приносити задоволення, схоже на те, яке відчував в мандрах оффлайн.

На цей раз відшукав листи француза Шарля Пелетье де Лагарда (1780-1834), який здійснив в 1811 році подорож нашими землями, а в 1824 році видав в Парижі доповнену новими даними книгу:

“Voyage de Moscou à Vienne, par Kiow, Odessa, Constantinople, Bucharest et Hermanstadt: ou Lettres adressées à Jules Griffith” https://books.google.com.ua/books?id=p1THCvg9rVEC...

Починаючи з 30-тої і аж до 200-тої сторінки книги автор розповідає про українські землі: Глухів, Батурин, Ніжин, Київ, Васильків, Сквиру, Білу Церкву, Ружин, Махнівку, Тульчин, Бердичів, Ковалівку, Умань, Балту, Северинівку, Одесу, Крим і багато інших.

Він не лише описує у вигляді щоденника свої зустрічі з відомими людьми, застілля у заможних будинках, а також фіксує багато цікавих спостережень та, навіть більше, пробує надати певні історичні довідки.

Розповідає про походження назви країни, якою подорожує, вказуючи, що:

“L’Ukraine є настільки родючою землею, що її можна було б назвати сарматською житницею: її назва походить від слов’янського слова krai”.

А також про походження назви козак:

“слово Cosaque походить від татарського, означає озброєну людину”.

Далі розповідає не лише про кожне місто окремо, але і часто заглиблюється в історію, демонструючи свою підготовку та непогані знання. А, як на мене, то стиль свідчить і про певний талант оповідача, мова піднесена, богата, гідна високого статусу генерал-майора та міністра, до яких дослужиться буквально за рік/п’ять після цієї мандрівки Україною.

На цю тему: «Всю страну следовало посадить за учебник истории, чтобы народ мог понять своё место»

Першим описується Глухів:

“Чарівне місто Глухів, яке раніше було місцем перебування уряду, пожежею зменшилось до чверті його населення. Ціни на продукти харчування надзвичайно низькі”. Далі автор перераховує продукти і порівнює ціни на жито, хліб, м’ясо і гусака в Україні і Франції.

А про рибу пише, що “...на обід подавали коропа, такого ж прекрасного, як у Парижі”.

“Це місто побудоване за регулярним планом, є навіть кілька красивих кам'яних будівель, які були зведені за піклування графа Рум’янцева, що перебував там як генерал-губернатор України”.

Описує незвичайну забобонність місцевого населення, яке, наприклад:

“не їсть голубів, бо Святий Дух сходив у вигляді голуба”, або “треба бути дуже обережним знаходячи якусь дитину красивою, бо якщо мати не матиме, при цьому, можливості негайно сплюнути, то, здається, дитині загрожуватиме найбільша небезпека, а ти отримаєш найбільшу неприязнь”, або “Понеділок для русинів - нещасливий день з якого не слід нічого починати. І справді дивно, що Бог обрав цей день для початку творення Світу, бо саме йому ми приписуємо всі лиха: від Потопу до Французької революції, яка була не останньою з напастей”.

Наступним містом стала ще одна столиця: Батурин [BATOURINE]:

“Я пишу з Батурина, який був колись резиденцією одного з улюбленців фортуни - Мазепи”.

Далі де-Лагард переповідає широко відому в Європі легенду про Івана Мазепу, посилаючись при цьому на відомий твір Д.Байрона, коли “інтрига з дружиною польського шляхтича коштувала Мазепі посади і майже життя, прив’язаним до коня він прибув до України, відзначився у походах, став гетьманом козаків [hetman des cosaques], життя вело його дорогою почестей, коли від можливої смерті він прийшов до господарювання цілою країною…”.

А от далі дуже цікавий епізод фіксує автор: “Ще за один крок майже позбавив би свою націю ярма московитів [автор так і пише Moscovites], але одна мить зруйнувала всі його плани. Бій під Полтавою - це кінець його щасливої історії”.

“Це місто Батурин досить значне… належить тепер князю Розумовському, колишньому послу у Відні, який вирішив оселитися в Австрії, вважаючи за краще жити біля старих друзів, а не приїжджати сюди, щоб знайти родичів, з якими він був розділений протягом двадцяти років”.

Мова про Андрія - сина Кирила Розумовського (останнього гетьмана), який став другом Людвіга ван Бетховена, що присвятив Андрію Розумовському П'яту та Шосту симфонії, а також три струнні квартети (названі його іменем). Після нещодавної смерті батька він успадкував маєток.

“Замок і сади Батурина страждають від відсутності господаря, але все ще несуть характер свого благородного призначення. Я пішов подивитись в каплиці могилу маршала Разумовського; Хоча скульптура посередня, але різноманіття мармурів, бронзи та позолоти доводить як марнославство прагне перемогти смерть і забуття... Розпорядник (якого ми випадково зустріли в парку) запропонував нам показати, що представляє з себе це цікаве місце; він розпоряджався цими величезними благами за життя маршала, і картина, яку він описав для нас з того часу, пасувала б краще чудовим арабським казкам, ніж звичайному життю. Вся азійська розкіш і європейська вишуканість змагались у цьому місці: бали, вистави, турніри, полювання при факелах, столи у сто приборів, ілюмінація, феєрверки, що вибухали без перерви; додайте до цього невпинні залпи артилерії і ви отримаєте уявлення про мирне життя цього тихого куточка.

А тепер, що лишилось від всього цього? Глибока самотність; рожеві троянди; прекрасні алеї перетворюються на ліси, більше не співає чарівних пісень кохання соловей, палац занепадає в руїни; і в цих величезних залах, де вирувала радість бенкетів і веселість гостей, ми чуємо тепер лише звуки своїх кроків і вітру…”.

НІЖИН [NEGINE]:

“Місто добре заселене, але погано збудоване.

Я знайшов у корчмі "Золотий Лев" пристойне вино, чудову медовуху, деякі меблі у досить чистому приміщенні та провізію в коморі: нехай це зауваження не буде для вас цікавим, але рідко можна було зустріти у Росії подібне”.

Автор пише про виробництво гарної шкіри в цьому місті. А далі от так неочікувано описує шлях, який веде до Києва: “...є ідеально охайною алеєю, посадженою чотирма рядами дерев з кожного боку”.

КИЇВ [KIOW]:

“...ось нарешті, я пишу тобі зі Святого Міста, де спасіння моєї душі і навіть мого тіла,  дорогою втомлених. Щоб привести обидва в належний баланс я не пішов і не кинувся відразу на землю в митрополичій церкві;  але оскільки істина одна, а форми, в яких вона може бути подана є нескінченною, я повторив під перистилем храму чудову молитву Аполлонія...

Серж познайомив мене з губернатором тієї провінції генералом Милорадовичем… він доблесний лицар у повному розумінні цього терміну. Завтра я розповім вам детальну інформацію про це місто, а лише сьогодні можу сказати про його загальний вигляд, який є одним із найкрасивіших у Європі.

Київ розділений на дві частини.

Верхнє місто збудовано досить регулярно, називається Petchersky, за назвою відомого монастиря…

Нижнє місто називається Подолом. Його омиває Дніпро (Бористен в античності); розливи часто роблять непридатним для життя весну та осінь. Ця частина майже вся заселена торговцями... Зараз тут немає ні театру, ні публічних заходів. Цей час найсумніший у році; всі багаті жителі знаходяться на своїх землях”.

“Палац Генерал-губернатора досить гарний, щойно зі смаком обставлений. Мальовничий сад служить громадському променаду”.

Француз описує несподівану зустріч у Києві з князем Іпсиланті, Господарем Молдови і Валахії, якого йому рекомендував син Олександр, з яким був знайомий ще з Петербургу.

Захоплено переповідає подробиці шикарної вечірки, де: “Сади були ілюміновані до самого низу гори, а в зелених насадженнях ховались хори музик, які створювали цієї ночі чарівний колорит. За кілька днів до того розіслані були листи до дам, що всі в цю пору були по селам. Генерал відкрив бал полонезом з однією з найчарівніших персон, яких я коли небудь бачив у житті, мадам Давидовою, уродженою Aglaé de Grammont. Вечеря була шикарною. До світанку був концерт, в якому змагались між собою таланти віолончелі і скрипки Ромберга і Лафона. В дев’ятій ранку в саду подавали сніданок; оскільки людей була мало, то я мав нагоду довго спілкуватись з мадам Давидовою”.

Про новорічні святкування в Києві пише наступне:

“У цього міста є дуже яскравий момент у році, коли відбувається свого роду ярмарок, що називається Contrats [Контрактовий торг]. Він триває лише з 10 по 30 січня. Тут займаються торгівлею пшеницею та іншими продуктами русинів Польщі... а для боротьби з недобросовісністю мудрий закон уповноважує кредитора нечесного боржника вказувати його ім’я на дошці, влаштованій для цього в одній із біржових кімнат, що руйнує його репутацію і заважає робити інший обман. Ці двадцять днів - безперервна послідовність балів, зборів, концертів. Бізнес робиться серед задоволень”.

Цікаво описує і посиденькі, на яких кожен прагнув розповісти довгу і цікаву історію, а дами на цей раз просили більше моторошних (деякі з історій потягнули на кілька сторінок тексту, я тезісно дам) 

“Я провів там вечір. Людей було небагато, і ми пішли до вітальні, прикрашеної квітами, де домовились розповідати історії. Деякі були дуже моторошними, і коли ми гасили свічки… деякі лякали інших...я погано пам'ятаю це...Серж розповів історію про те, як князь Гагарін програвся повністю, разом із конями на яких приїхав...я ж розповів про трагічну історію з Тулона”.

“Я поїхав подивитись на схил гори між верхнім містом і Подолом, де стоїть колона, на честь Апостола Андрія, який через 52 роки по народженню Ісуса Христа проповідував тут і поставив першого хреста в Херсоні [Cherson, певно, всеж Херсонесі];

тут же був баптистерій, де діти князя Володимира прийняли хрещення. Ви знаєте, що це перший руський князь, котрий прийняв християнську релігію в 989 році [саме так вказано-989]; дві версти звідси рукав річки, в якій він хрестив свою армію [armée].

Ми простежуємо заснування Києва з 430 року після різдва Ісуса Христа. Це приписується князю Кию [Kia], який і надав назву місту”.

А далі автор демонструє чудову обізнаність в історіографії та видає наступне:

“Однак існує кілька версій, оскільки, за словами М.Татіщева [у нього саме так - М., схоже, що вказав по-батькові-Микитич], назва походить від старого сарматського слова, що означає гора.

Києвом до 968 року правили князі різних народів. Саме з цього періоду починається панування Русів. В 1037 році князь Ярослав Володимирович зробив його столицею Русі, а з 1239 року татари зробилися тут господарями.

Я щойно відвідав підземелля Печерського монастиря, де всі святі монастиря перебувають у відкритому доступі. Їх тіла, цілісність яких поважав час, вкриті багатим одягом. Нас супроводжувало багато смолоскипів, ніби спускаємось у катакомби Риму. Монах супроводжує допитливих і пояснює їм чудеса, якими уславився кожен святий для канонізації. Серж набожно перехрестився, поцілував освячені руки і залишив срібний рубль на кожній труні. Важко було дати йому зрозуміти, чому я не робив так само, мало шануючи святих, яких не було в моєму календарі… як то кажуть: “Чому б я плакав, я відповів хаму, я не з цієї парафії”. Ми залишили ці печери біля інших дверей; монах подарував воду в залізному хресті, я випив кілька ковтків цієї святої води; ми купили амулети, потім пішли за іншим ченцем, який привів нас до коштовностей, очікував, що там отримають більше. Нам показали церковні прикраси, вишиті дрібними перлами, кілька золотих та срібних ваз, різьблені Біблії, ошатно вбрані, але загалом… мало що заслуговує на згадку.

Звідти ми поїхали до арсеналу в цитаделі, розташований поруч. Старі солдати показали нам старовинні обладунки, а також трофеї, забрані у персів, турків та шведів, і ми знову могли вільно торкатись цих запилених пам'ятників перемог московитів [moscovite - московитський гарнізон, що розміщувався тоді у Печерській цитаделі]”.

Цікавою була зустріч, на якій автору розповіли про Крим:

“Я зустрівся вчора під час губернаторського вечора з генерал-лейтенантом Shaplitz, другом і супутником принца de Ligne; ми не припиняли розмов про прекрасну модель давнього лицарства. Генерал розповів про вояж до Криму, де принц de Ligne супроводжував імператрицю Катерину та листувався з маркізою de Coigny, повідомив деякі милі деталі”.

Коли імператорська яхта стояла біля Партенона там, де колись мав бути храм Іфігенії [d'Iphigénie], та довго точилися дискусії щодо такої ймовірності, Катерина простягла руку до узбережжя і сказала принцу: “дарую вам землю, яку ви поставили під сумнів”.

Замість відповіді de Ligne стрибнув у воду, швидко доплив до берега і заволав: “Ваша величність, я вступив у володіння! З цього часу ця Таврійська скеля зберегла назву de Rocher du Prince, а землі, визначені імператорською рукою, залишились сімейною власністю”.

У своїх дослідженнях Шарль міг спиратись на фахову думку видатних сучасників, з якими мав щасливу нагоду особисто спілкуватись:

“Мій ранковий візит до Печерського монастиря обговорювався під час вечері. М.Чацький [мова про Міхала Чацького, брата видатного історика Тадеуша Чацького] один із найвеличніших людей, якого може шанувати Польща, і який заслужив визнання у розвитку освіти, на це нам говорив:

"наприкінці одинадцятого століття, коли la fureur du cénobinisme поширилася по всій Європі, троє відлюдників прибули поселитися в ці печери, викопані розбійниками, які раніше там знаходили притулок… тому Печерський або Печерний монастир; незабаром до них приєдналися інші віруючі і збільшилась кількість підземних келій, і нарешті вони сформували громаду, керівником якої став Антоній". З тих пір ці келії служили гробницями для цих засновників, а розкішний монастир тепер оберігає їх скромні, але освячені поховання”.

“Нестор, найшанованіший історик Русі, і єдиний, хто очистив історичні істини від грубих забобонів свого часу, також був монахом цього монастиря: його прах лежить в окремому сховищі, ніби хотіли відокремити данину поваги продуктивному генію від тих, кому віддається шана за інші благочестя” -  тут автор знову демонструє гідну підготовку та робить зноску із зазначенням, що “про літописи нам стало відомо завдяки праці М.Карамзіна”. Це зайвий раз доводить, що не варто відноситись легковажно до цих його записів і недооцінювати щире бажання зафіксувати не лише те, що він сам бачить, а і дійсно вивчити історію краю з різних джерел.

GRIBOUSKY.

Залишивши Величний Київ, автор зустрічається із великим табором циган, де розбиті курені, гучна музика, співи і танці.

Це так його захоплює, що на кілька сторінок тексту розпливається описом історії появи цієї смаглявої мандрівної нації та, навіть, робить огляд того, як їх називають у різних країнах:

““Cyganis” в Угорщині і Молдові, “Tschengenes” в Туреччині, “Zigeuner” в Німеччині, “Gypsies” в Англії, “Égyptiens” в Італії, “Bohémiens” у Франції, в середньовіччі їх знали під назвою “Azinghans”.

А далі зачаровано спостерігає за молодими дівчатами, при цьому, надавши їм такої характеристики:

“Їх молоді дівчата танцюють з великою легкістю і грацією, але частіше занадто вільно, що обурює скромність”.

Як влучно помітив один з критиків тексту, дивно таке читати від представника країни класичного канкану

ВАСИЛЬКІВ [Wasilkow].

“Молоді хлопці та дівчата купаються у великому озері біля воріт цього міста. Прості, як сама природа, вони кидають виклик одне одному та пірнають, грають у воді... 

Молоді українські [d`Ukraine] дівчата носять червону стрічку у волоссі і не залишають її доки не вийдуть заміж…

Очі не були б менш зачаровані, побачивши, як ці молоді красуні, пишаючись своєю природною грацією, негайно завуальюють фігури - тонкі талії черкащанок [Circassienne], яким могли б позаздрити англійки та француженки”.

СКВИРА [SQUIERA] (місто позначено в листі, певно з нього писав).

“Вчора ми зупинились у заміській резиденції неподалік Білої-Церкви. Вона називається Олександрія. Ми багато говорили про ці сади, і запитали у графа Браницького, кому вони належить та дозволу побачити їх...

В'їжджаючи через бузковий гай, ви потрапляєте до огорожі, яка прикращена віршами Вергілія присвяченим дружбі. Далі, в оточенні троянд, миртів та екзотичних рослин, височіє храм із білого мармуру, прикрашений бронзовим постаментом, який підтримує бюст знаменитого князя Потьомкіна”.

РУЖИН [ROUGIN].

“Ось я серед населення польських євреїв, якими ці провінції затоплені, і які відчувають надто багато гостинності, що їм надана. Діти євреїв читають Біблію у дев'ять років, у десять - закон тринадцяти заповідей, у п'ятнадцять - Талмуд, у вісімнадцять - вони одружуються, а у двадцять їх заохочують до торгівлі та всього, що може їх збагатити”. Далі автор описує звички і спосіб життя євреїв, підсумовуючи: “...у цій країні я хотів би... спрямовувати їхні здібності до мети суспільної корисності”.

“У кожному селі є одне або кілька кабаре [cabarets], саме євреї наймають їх у пана і тим самим купують засоби, щоб тисячею способів обдурити селян, які їх оточують, і у яких вони легко відбирають плоди їх праці”. Автор описує неадекватність такого становища, прогнозує, що подібна корислива поведінка неминуче призведе до того, що і тут євреї зазнають переслідувань, як це відбулося майже в усіх інших частинах християнської Європи.

МАХНІВКА [MAKNOUWKA].

“Це містечко належить графу Prote Potocky, який привіз сюди три сотні німецьких сімей для відродження всіляких мануфактур. Але занепад його бізнесу змусив продати майно, яке було розподілене між кількома кредиторами, недбалістю яких були розігнані ці робітники…

Землі цих провінцій чудово оброблені, містечка, розміщені в дуже мальовничих місцинах, майже всі побудовані на схилах гір, що спадають до великого озера. Правда, їх води не завжди пропонують ту картину, якою я насолоджувався у Василькові [автор явно сумує, що тут купається у водах менше оголених дівчат неймовірної вроди:)], але тут є задоволенням спостерігати за швидким рухом легких каное, довбаних із стовбурів дерев і керований одним веслом, які могли б змагатись за швидкістю з венеціанськими гондолами або турецькими кайками. Селяни збирають на дні цих озер молюски, типу мідій, значних розмірів, смак яких дуже хороший і які іноді містять перлини настільки ж гарні, як східні [l`Orient]”.

На цю тему: Откуда возникает «старший брат»

“Ми часто зустрічаємо німецьких поселенців, які здаються дуже задоволеними їхньою нинішньою долею тут, куди вони принесли індустріалізацію, а з нею достаток у цій країні. Я запитав кількох про причину їх еміграції, вони відповіли мені. У нас не було полів…не було роботи...навряд чи вистачило б для наших потреб. Тут ми користуємось перевагами гостинного уряду, наша галузь звільнена від кайданів, які її паралізували в інших місцях, і ці властивості, набуті нашою роботою, створені нами, забезпечать майбутнє - добробут для наших сімей.

Отже, Жуль, коли ці великі політичні потрясіння перестануть охоплювати земну кулю, ми підемо, як вони разом, шукати спокою та щастя під прекрасним небом серед цих людей з полів”.

—

Ігор Полуектов,  опубліковано насторінці автора у Facebook

На цю тему:

• Самійло Величко: відкриття української історії
• 10 самых популярных заблуждений украинцев об Украине
• Сергей Грабовский: Была ли та империя «нашей»?
• Другой Богдан. Гетман Хмельницкий и внутренние смуты казацкого государства
• Искусство войны с мосхами. Как в XVII веке Юрий Немирич планировал победить Московию и что из этого вышло