Самійло Величко: відкриття української історії

Версия для печати

“Ми матимемо кілька тижнів, коли в Росії відбуватимуться неймовірні події – повстання, революція, коли вона почне розпадатися. І от за ці кілька тижнів безвладдя ми маємо повернути з РФ дуже багато речей, пов’язаних із нашою історією.

Зокрема й оригінал Літопису Самійла Величка. А їм можна залишити копію”, – із посмішкою говорить у коментарі виданню  “Новинарня” історик Олександр Алфьоров.

Ідеться про те, що оригінал Літопису Величка залишається в Росії й українським історикам до нього зась. Тоді як цей видатний твір – один із “стовпів” нашої історичної державницької спадщини.

Поки що, у 2020-му, в Україні вперше перевидали Величків фоліант відповідно до його повного первинного змісту, без цензури, приурочивши до 300-річчя самого Літопису та до 350-річчя його автора. Це видання подарувало дослідникам кілька відкриттів, починаючи з того, що Самійло Величко – не уявний “колектив авторів”, а реальний історичний персонаж із крови й кости, зі своєю бібліотекою та своїми державницькими, мазепинськими поглядами. Те, що раніше писали про Величка в підручниках, виявилося неправдою.

Поки величезний том від видавництва “Кліо” йде до масового читача, “Новинарня” вирішила більше розповісти про його автора, великого історіографа кінця XVIІ – початку XVIII століть.

Отож знайомтеся: невідомий Самійло Величко.

На цю тему: Почему Мазепа — архитектор европейской Украины¹

Реальний мазепинець

На жаль, визнають історики, плин часу не доніс до нас жодного портрету чи іншого зображення Самійла Величка. Хіба дехто припускає, що автора можна вгадувати на одному з малюнків, вміщених у Літописі, який насправді писався не до 1720 року, а до самої смерті автора (після 1728-го). Нинішні зображення літописця – здогадні.

Уявний Самійло Величко на поштовому конверті Укрпошти, 2020 рік

І те, що написано у Вікіпедії про рік народження Величка (1670-й) – теж лише припущення. Хоча відзначення 350-річного ювілею літописця зафіксовано в постанові Верховної Ради про “круглі дати” 2020 року.

Вважається, що Самусь народився в козацькій родині в селі Жуки Полтавського полку, там встановлено меморіальний камінь на його честь.

“Єдиним свідченням про ймовірний вік Величка є його автобіографічна цитата з літопису: “У 1690 році, будучи кільконадцять літ від народження, я став служити канцеляристом при пану моєму Василії Кочубеї”. Але “кільконадцять” – це може бути скільки завгодно”, – каже в інтерв’ю “Новинарні” історик Андрій Бовгиря, співупорядник видання Літопису-2020.

Мапа Гетьманщини доби Величка

“Величко, швидше за все, все-таки народився не в 1670-му, а раніше. Бо у двадцять років прибути в Батурин і одразу розпочати таку блискучу кар’єру – це могла тільки ну дуже обдарована або впливова людина. Ми знаємо, що він володів українською канцелярською мовою того часу, багатьма іноземними мовами – німецькою, польською, мабуть, і татарською, латиною”, – зазначає в розмові з нами Наталія Саєнко, учений секретар Національного заповідника “Гетьманська столиця” в Батурині.

Це теж не підтверджено документально, але багато істориків припускають: таку базу знань у кінці XVII століття Величко міг здобути лише в Києво-Могилянській колегії.

Староакадемічний (Мазепинський) корпус НаУКМА, закладений 1703 року. Нинішній вигляд. Фото: Новинарня

“Це був ключовий навчальний заклад в тогочасній Гетьманщині, який став своєрідною альма-матер для більшості представників управлінського істеблішменту Козацької держави. І військових канцеляристів, які були не тільки основою управління державою, а і її інтелектуальною елітою”, – пояснює Андрій Бовгиря.

У біографії Самійла Величка так багато білих плям і голих припущень, що довгий час у середовищі істориків панувала думка, нібито Величка як реальної постаті не існувало взагалі – мовляв, це був псевдонім, під яким крився колектив авторів.

Однак нещодавно доктор історичних наук Тетяна Таїрова-Яковлєва (РФ), директорка Центру вивчення історії України Інституту історії Санкт-Петербурзького університету знайшла в архівах документ – лист канцеляриста Запорозької Січі до свого колеги Самійла Величка, канцеляриста генеральної військової канцелярії в Батурині. “Таким чином було доведено, що Величко – це не лише підпис під літописом, а реальна історична особа”, – пояснює Наталя Саєнко.

Тетяна Таїрова-Яковлєва (ліворуч) ще 2008 року указом президента Віктора Ющенка була нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня – за історичну працю “Мазепа”. Фото: заповідник “Гетьманська столиця”

В умовах війни історикиня Таїрова з Петербурга – великий друг України, дослідниця Гетьманщини XVI-XVIII ст. – наш корисний і чи не єдиний зв’язок із російськими архівами, де сховано безліч українських історичних артефактів. Свої відкриття щодо Величка вона зробила, коли готувала до видання “Малороссийские дела…” і  “Малороссийский приказ”.

“Раніше вважалося, що Величко – це [політичний] прибічник Кочубея.

ТЕПЕР МИ ЗНАЄМО, ЩО ВІН БУВ НА БОЦІ МАЗЕПИ І РАЗОМ ІЗ НИМ ПЕРЕЙШОВ ДО ШВЕДІВ.

Ми більше знаємо про його особисту біографію. Ми навіть маємо 16 книг його особистої бібліотеки. Крім того, ми знаємо, як він писав цей літопис. Таким чином ми, загалом, усе переглядаємо [з попередніх відомостей про Самійла Величка]”, – говорить Таїрова-Яковлєва.

Держслужбовець з особливим доступом і хистом

Будинок генерального судді Василя Кочубея – єдина будівля в Батурині, яка збереглася до наших днів з часів Самійла Величка. Хоча споруда й була добудована, ці стіни його точно пам’ятають. Саме тут Величко працював канцеляристом при канцелярії Василя Кочубея – спершу як генерального писаря, із 1700 року – генерального судді.

Василь Кочубей

На цю тему: Заметки о московских порядках, или Чему учит наша история

Якщо переводити на сучасні реалії, Кочубей був прем’єр-міністром Гетьманщини (за “президентства” Івана Мазепи), а Величко – держслужбовцем в апараті уряду, мав доступ до таємної кореспонденції, дипломатичної пошти тощо. Кочубей використовував писаря зокрема й для особливих доручень, і для посольств гетьмана Мазепи.

“Він був неодружений, у нього не було власної родини. Тому він жив, швидше за все, при генеральній канцелярії”, – розповідає Наталія Саєнко.

Будинок генсудді Кочубея в Батурині. Фото: Новинарня

“У ранньомодерний час на території України, в Козацькій державі, не було окремих офісів. Державні службовці, урядовці не ходили кудись на роботу зі свого двору. Головний будинок, по суті, виконував функції офісу”, – пояснює батуринська історикиня.

Нині в цій будівлі – музей. Одна з експозицій зображає писаря-канцеляриста.

Фігура писаря в Будинку Кочубея

Із 1704 року (за іншими даними, із 1705-го) Величко “йде на підвищення” і працює канцеляристом у гетьманській канцелярії.

“Величко, вступивши на службу в генеральну військову канцелярію, мав доступ до історичних документів, і він взявся їх копіювати та колекціонувати. Очевидно, для якогось свого архіву. Втім, десь приблизно в 1703 році сталася подія, яка змінила його мотивацію до колекціонування документів та історичних знань. Що зрештою вилилося в написання масштабного твору – Літопису Самійла Величка”, – розповідає дослідник біографії літописця Андрій Бовгиря.

У складі військового контингенту Гетьманщини канцелярист Величко їде на Правобережжя і бачить його в страшній Руїні. Вражений, він розпитує старожилів: як квітучий край дійшов до катастрофи? Проте відповіді не отримує.

Не знайшовши її у наявних на той час документальних джерелах, Самійло вирішує сам укласти історію Гетьманщини.

Він не просто збирав і копіював документи, що проходили через канцелярію, та вів своєрідний “щоденник Гетьманщини” – він вишукував інформацію в архівах, зокрема й іноземного походження, перекладав, робив важливі нотатки та коментарі до історичних матеріалів, вміщував ілюстрації. Все це зафіксовано у перевиданому Літописі-2020.

“Величко кожен твір, кожен фрагмент поміщає в історичний контекст. Він дискутує зі змістом, із їхніми авторами. Таким чином, він витворив протонауковий історичний твір. Що до нього зроблено ніким не було”, – констатує старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України Бовгиря.

І справжній портрет Івана Мазепи дійшов до нас саме завдяки літопису батуринського самовидця.

Портрет Івана Мазепи із Літопису Величка

До речі, як і портрет Петра І – як-то кажуть, відчуйте різницю.

Портрет Петра І з Літопису Самійла Величка

“Досі немає одностайної думки, хто саме був ініціатором написання Літопису Величка. Швидше за все, він отримав замовлення на цю книгу, добре оплачене. Від кого? Може, від Мазепи чи когось із гетьманського оточення”, – припускає Наталя Саєнко.

“Величко сполучив дані 27 архівних корпусів, надзвичайно широко використовував свої знання та дипломатичний досвід, – говорить історик та громадський діяч нинішньої Гетьманщини Ростислав Мартинюк. – Це людина, яка брала участь у дипломатичних місіях та надзвичайно добре розуміла вагу слова й припущення. Самійло Величко зміг піднятися на висоту найбільших істориків та історіографів сучасної йому Європи”.

Вид на заново збудовану цитадель Батурина із будинокм канцелярії. Фото: 1+1

“Він був досить заможним: у нього були гроші на дорогий голландський папір, на те щоб копіювати документи, збирати бібліотеку свою”, – зазначає Саєнко.

Зараз ці книжки з екслібрисами Величка – у московських музейних фондах.

Спалений Батурин, тюрма і повернення до служби й чину

Історик Наталія Саєнко із “Гетьманської столиці” (Батурин). Фото: Новинарня

На цю тему: Как Петербург покупал украинскую элиту

“Для мене досі є таємницею, як йому вдалося вивезти оригінальні документи з Батурина. Наприклад, універсали польських королів. Чи він, ідучи з Мазепою, прихопив це з собою, чи це залишалося десь тут, переховувалося, і коли він повернувся, то завдяки якимось своїм зв’язкам (чи з Кочубеями, чи з кимсь іншим), йому вдалося це забрати звідси”, – розмірковує Наталія Саєнко.

Історик має на увазі політичний вибір Самійла Величка: на користь гетьмана Івана Мазепи, через союз із Європою, зі шведським королем Карлом ХІІ – проти Москви.

Колишній “бос” Величка, Кочубей написав Петрові донос на “відступника” Мазепу. Але Самійло залишився на боці гетьмана. Й України.

Картина “Різня в Батурині”, худ. Андрій Івахненко, 2000 рік (із музею в заповіднику “Гетьманська столиця”)

Власне, і в Батурині Величко не загинув, бо пішов із міста з Мазепою та своїм головним скарбом, літописом. А в цей час, у листопаді 1708 року, московські карателі провели каральну операцію, захопивши і спаливши гетьманську столицю та винищивши від 11 до 15 тисяч батуринців.

“Мазепа зі шведами запізнився до Батурина буквально на кілька днів. Це був кінець осені. А в цій місцевості багато річок, переходити їх убрід холодно. Тому шведський обоз рухався дуже повільно. І вони прибувають сюди – й бачать згарище. “Ревно плакал по Батурину Мазепа” – так скаже літопис. Є згадки шведів, що “коли ми підійшли до Батурина, він іще димівся. І ми йшли мовчки”, – розповідає Наталія Саєнко.

Обоз пішов зі згарища далі.

Меморіальний хрест жертвам Батуринської трагедії в цитаделі. Фото: Новинарня

“І десь уже в грудні 1708 року на території сучасної Роменщини російські драгуни схопили Величка як мазепинця. У нього не було коня, тож він не зміг утекти”, – зазначає Саєнко.

Протягом семи років Самійло Величко перебував в ув’язненні. Де конкретно – невідомо, але очевидно, що на території Гетьманщини. Він не був висланий до Сибіру чи на Соловки, як більшість мазепинців у той час.

“У 1715 році його звільняють із неволі – швидше за все, звільнив Василь Васильович Кочубей. Син Василя Леонтійовича Кочубея, він став полтавським полковником, зробив блискучу кар’єру”, – пояснює Наталка Саєнко.

Андрій Бовгиря має іншу думку: “Ми припускаємо, що це був генеральний суддя Іван Чарниш – колишній колега Величка, з яким він починав свою кар’єру канцеляриста”.

На той час російська окупаційна влада вже потроху лібералізувала ставлення до покараних соратників Івана Мазепи.

Надалі Величко працював у Кочубея-молодшого в Диканьці секретарем при канцелярії – “бо в нього були такі здібності, що їх не могли не використовувати”.

При цьому репресований історіограф дістає із хронів документи, які чекали його повернення з тюрми, і повертається до роботи над Літописом.

Оригінал Літопису Величка і приклади його джерел  

 На цю тему: Сергей Павленко. Поход Карла XII на Слободскую Украину

“Що цікаво: фрагменти оригінального тексту – кілька аркушів “Сказанія про війну Хмельницького” – десь довгий час перебували, вони зігнуті й потерті. Ми припускаємо, що Величко носив їх весь час підшитими у свій одяг, і таким чином ці аркуші збереглися. Інші матеріали до літопису, в тому числі оригінали й копії документів, очевидно, залишалися в когось зі знайомих Величка. І всі роки, поки він карався в ув’язненні, історичні матеріали були в надійному сховку”, – розповідає дослідник Андрій Бовгиря.

Наприкінці життя Самійло пише вже зовсім поганим почерком. Або надиктовує учням-писарчукам. Адже багаторічна робота при каганці, розумове, фізичне напруження та ув’язнення призвели до того, що на старості літ Величко осліп.

Уявний портрет Самійла Величка

Над твором, його редагуванням, інскриптом пагінації (нумеруванням сторінок), скріпленням, вклеюванням окремих документів, Величко, згідно з текстологічним аналізом оригіналу, працював до 1728 року, розповідає Андрій Бовгиря.

ЗА ВСЕ ЖИТТЯ ВІН ТАК І НЕ ОДРУЖИВСЯ. ЧОМУ? НЕВІДОМО. МОЖЛИВО, РОБИВ КАР’ЄРУ, ПРИПУСКАЮТЬ ІСТОРИКИ.

Похований великий український хроніст, за однією з версій, у селі Жуки під Полтавою. “Нібито в Жуках, – додає Наталія Саєнко. – Могила не збереглася”.

Меморіальний камінь на честь Самійла Величка в селі Жуки під Полтавою. Фото: Вікіпедія

Упорядник Літопису Андрій Бовгиря має інший висновок: “Помер він, очевидно, не в 1728-му, а у 1729 році. Принаймні цим роком датовано останній документ із підписом Самійла Величка. І похований у Диканьці, на цвинтарі близько церкви, оспіваної в свій час Гоголем”.

Трьохсотрічний шлях до повного видання

Після смерті Величка його рукопис довгий час перебував у родинному маєтку Кочубеїв. Звідти потрапив до бібліотеки відомого українського громадського діяча Григорія Полетики (одного з багатьох гіпотетичних авторів “Історії Русів”). На початку ХІХ ст. разом із частиною бібліотеки Полетики був придбаний на аукціоні російським збирачем філіграней Лаптєвим. Після смерті оного дістався російському історику Погодіну. А з 1940-х років перебуває в Санкт-Петербурзі.

Досі ЛСВ видавався кілька разів, зокрема і в 1991 році – в обробці українською мовою. Але ці видання базувалися на першому, обрізаному й цензурованому, що побачило світ у середині ХІХ ст.

Українське видання ЛСВ 1991 року, вид-во “Дніпро”

“Тоді видавці повністю спотворили оригінальний зміст та структуру літопису. Зокрема, не була надрукована початкова частина. Через недогляд та через свідомі маніпуляції було вилучено цілі фрагменти, панегірики Івану Мазепі, деякі документи”, – говорить Андрій Бовгиря, який працював над повним виданням-2020.

“Очевидно, це (спотворення) було зроблено тому, що час видання ХІХ ст. збігся з відомою справою Кирило-Мефодіївського товариства. Частина учасників цього видавничого проєкту –

КОСТОМАРОВ, ГУЛАК – БУЛИ ФІГУРАНТАМИ ЦІЄЇ ПОЛІТИЧНОЇ СПРАВИ, Й УВАГА ЦЕНЗОРІВ БУЛА ДУЖЕ ПРИСКІПЛИВОЮ.

І вступна стаття вийшла без авторства, тому що її автором був Костомаров”, – вважає історик.

Відтак візія Літопису Величка аж до осені 2020 року базувалася на редакції, спотвореній російськими цензорами. На оригінал увагу звернула лише Таїрова-Яковлєва й у 2009-му запропонувала українцям перевидати в первинному вигляді, була укладена угода між Інститутом історії України Національної академії наук і Центром україністики Санкт-Петербурзького університету.

Основна складність полягала в тому, щоб зробити цифрову копію оригінального літопису, який перебуває в Російській національній бібліотеці. Це вдалося зробити завдяки фінансовій підтримці Фонду українських катедр Гарвардського університету. Далі працювали співробітники Інституту рукопису, Інституту історії, набірники й видавці в Києві та паралельно – вчені в Петербурзі, які проводили кодекологічний аналіз оригіналу – паперу, почерку, структури оригінального тексту й матеріалу (аж до визначення регіону, де бджоли збирали віск, що капав на сторінки).

Сторінки Літопису Самійла Величка, видання 2020 року (вид-во “Кліо”). Фото: Новинарня

Після початку війни з Росією у 2014 році робота була припинена. І лише в 2019-му відновилася.

Парадокс, але Українська держава не фінансувала цей проєкт. Зокрема й через наявність партнера в країні-агресорі. Із російського боку дослідження оплачувала родина Таїрових, з українського – знані меценати і фандрайз.

“І ось так разом нам вдалося назбирати кошти, щоб забезпечити поліграфічне виготовлення 1000 примірників “ювілейного тиражу”, – каже директорка видавництва “Кліо” Віра Соловйова.

Директор видавництва “Кліо” Віра Соловйова. Фото: Новинарня

“Це проєкт державницький, звичайно. Для приватного видавця він трохи заважкий. Та й не трохи. Багато хто б сказав: не дали гроші – все, ми далі не працюємо. Але ж є ще моральне зобов’язання. Бо розумієш – якщо відступиш зараз, то, може ще триста років мине, щоб до цього вернулися”, – зізнається пані Віра.

Зате тепер директорка “Кліо” може похвалитися тим, що вона перша видала ЛСВ з оригінальним текстом початкової частини: її взяли з копій у бібліотеці Вернадського, тоді як в оригінальному рукописі ці сторінки втрачені.

“Оригінальний текст Літопису Самійла Величка містить дуже багато елементів, які не входили до жодного з існуючих досі видань”, – тішиться співупорядник Андрій Бовгиря.

За його словами, численні примітки на полях “дозволяють зовсім по-іншому подивитися на структуру, композицію, зміст цього твору”.

Що виявилося найцікавішим у повному тексті для історика та видавці?

“У Величка є цікаве і певною мірою містичне джерело, на яке він часто посилається – “щоденник Самійла Зорки”. Величко стверджує, що це був особистий секретар Богдана Хмельницького, і він занотовував усі події Хмельниччини, перебуваючи в близькому оточенні гетьмана. Довгий час вважалося, що цей щоденник є містифікацією самого Величка. Втім на полях рукопису є примітки: “Взято із Зорки”. Це є певним підтвердженням гіпотези, що таке джерело існувало, й існував сам Самійло Зорка як історична особа”, – розповідає Бовгиря.

Соловйова ж відзначає: “Це й зразок української літератури бароко. І зразок старої української мови. Тут і для культурологів є чим зайнятися. Адже маємо справжні портрети Мазепи. Тоді як за наказом Петра І всі портрети Мазепи були знищені”.

Тепер видавництво “Кліо” шукає рішення, як видати дешевший варіант ЛСВ, для масового читача, для бібліотек, шкіл тощо – адже “ювілейний” фоліант коштує більше 3 тис. грн. “Напевно, ми це зробимо. Єдине, воно має бути здешевленим за рахунок тоншого паперу… Якщо перевести в одну фарбу, видання багато втратить. А якби був більший тираж, то, звичайно, автоматом ішло б зменшення вартості одного примірника”, – пояснює Соловйова.

На цю тему: Сила и бессилие украинской элиты

“Він перший концепт існування незалежної української нації”. Оцінки істориків

Значення Літопису Самійла Величка – а, відповідно, і його повного друкованого видання – важко переоцінити. Й історики, опитані “Новинарнею“, одностайні у своїй оцінці.

Історик Андрій Бовгиря. Фото: Новинарня

Андрій Бовгиря:

– В історичній пам’яті кожного з народів є тексти, які слугують основою історичного міфу цього народу. Літопис Самійла Величка належить саме до таких знакових текстів. Його можна поставити, без перебільшення, в один ряд з такими текстами, як Пересопницьке Євангеліє чи Конституція Пилипа Орлика. За своїм значенням він не поступається їм.

У творі Величка вперше представлено концепт існування малоросійського козацького народу, – підтверджує дослідник Бовгиря. – У Величка він іменується по-різному. В тому числі – український народ, козако-руський народ.

Величко систематизував усі знання, всі концепти, які були відомі до нього про цей народ, і доповнив їх. Таким чином, він надав нашому народу такі маркери ідентичності, які мали сусідні народи з довгою історією та своїми династіями. Цього не мала Гетьманщина, якій у часи Величка виповнилося лише якихось 70 років.

Існує кілька так званих козацьких літописів – Літопис Самійла Величка, Літопис Грабянки, Літопис Самовидця, “Короткий опис Малоросії”. Літопис Величка – єдиний із цього шерегу зберігся до наших днів в оригіналі. І саме літопис Величка є найвеличнішим та наймасштабнішим. Не лише серед козацьких літописів, а й узагалі серед творів ранньомодерного історичного письменства.

Історик Олександр Алфьоров. Фото: Новинарня

Олександр Алфьоров:

– Літопис Величка – це та праця, яку можна порівняти з працею Михайла Грушевського “Історія України-Руси”. Літописець показує Україну від повстання Хмельницького, діяльність гетьманів до Хмельницького, як українці тоді отримали незалежність і як підпали під російську “опіку”.

ВЕЛИЧКО СТВОРЮЄ ГРАНД-НАРАТИВ – ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОТІМ НАЩАДКИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО МИ Є ОКРЕМА НАЦІЯ І ЩО МИ ПРАГНЕМО ДО СВОБОДИ ТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

Гетьманщина для нього – це була держава, яка тимчасово опинилася в окупації Росії.

Очевидно, що цей літопис він робив за згодою самого гетьмана Івана Мазепи. І це дуже цікавий момент. Адже Величко начебто передчуває, що ось-ось Україна має відновитися в незалежності.

Історик Тетяна Таїрова-Яковлєва (РФ). Фото: Новинарня

Тетяна Таїрова-Яковлєва:

– Вперше за 300 років у нас є текст Самійла Величка в тому вигляді, в якому він його задумав, в якому він його зібрав і написав. Тепер ми зможемо зрозуміти ті джерела, якими він користувався. І таким чином багато в чому переглянути історію українського гетьманства, Гетьманщини.

На цю тему: Иван Мазепа и Василий Кочубей: двойная ловушка

Ростислав Мартинюк - Історик, журналіст, громадський діяч Гетьманщини. Фото: Новинарня

Ростислав Мартинюк:

– Величко перший, хто створив першу наукову історію України. Це його найбільша заслуга. І сьогодні, коли ми маємо в руках перевиданий оригінал цього твору, ми можемо сказати про масштаби його персони ще більше.

Надзвичайно важливо й те, що нові відкриття показують: Самійло Величко не був колаборантом, а був людиною честі й обов’язку, яка вірно служила своїй Батьківщині.

Історична постать Самійла Величка не вкладалася в прокрустове ложе московської пропаганди. Це не була людина, яка просто співчувала Мазепі і якій зберегли життя тільки заради того, щоб він дописав свою історію і в такий спосіб дав можливість самим московитам розібратися в усіх хитросплетеннях гетьманської політики. Ця людина повністю належала до української державної традиції. І саме з цих позицій Величко підтримував політику гетьмана Івана Мазепи.

Тому перед нами стоїть завдання показати: українська історія володіє таким діамантом – чоловіком, який сказав модернове слово в історичній науці ще на межі XVII-XVIII століть.

За підтримки Українського культурного фонду в межах програми “Культура в часи кризи: інституційна підтримка” (додатковий конкурс)

(Фото “Новинарні” та з відкритих архівних джерел)

—

Леся Шовкун, Дмитро Лиховій;   опубліковано у виданні  Новинарня

На цю тему:

• Осада и штурм Батурина, 1708
• «Чтоб ни в чем Москве не верили». Как Россия присоединяла Украину: шанс Мазепы
• Мы и Москва. Украинско-российские отношения во времени и пространстве. Часть 2
• История России, которая русских ничему не учит. Итак, деды, беды и победы…
• Война, пропаганда и дураки