Розповідь 75-літньої вчительки історії з-під Херсона: "У дім прийшов російський солдат і зґвалтував"

Версия для печати

 Біля військового шпиталю в Бахмуті на сході України стоять купи закривавлених нош. Медики, які вийшли перепочити, і солдати, що привезли поранених товаришів, стоять у дверях і курять, слухаючи безперервний гул осіннього дощу, який переривають різкі вибухи і глухий гуркіт снарядів.

На вулиці поруч - обгорілі машини і фургони. Біля обстріляних будівель - бите скло та розбита бруківка. Декілька собак, які колись були домашніми улюбленцями, судячи з їхнього прагнення до людської компанії, туляться у кутках під'їзду. Один із них лежить і тремтить без інтересу до шматків їжі, яку пропонують солдати.

Більшість мирних жителів Бахмута давно переїхали у безпечніше місце. Живі істоти, які лишилися під вогнем, поділяють певну солідарність. Цей пес, пояснює втомлений працівник лікарні, був контужений під час вибуху.

Подорож з Бахмута на сході в інший кінець лінії фронту в Херсонській області дозволяє побачити, що українці, втомлені й замкнені у виснажливій рутині війни, мають намір продовжувати боротися з росіянами за свою незалежність. 

Рішення російського президента Володимира Путіна в лютому вторгнутися, щоб підкорити народ, який, на його думку, не відрізняється від росіян, загострило їхнє почуття нації.

Читайте також: Найбільше випадків сексуального насильства, вчиненого росіянами, зафіксували на Київщині, Сумщині та Чернігівщині

Хірург

Один із хірургів військового шпиталю у Бахмуті Володимир Пігулевський погоджується на розмову. До моменту мобілізації 24 березня він працював у невідкладній медичній допомозі в цивільній лікарні.

Ми розмовляємо в імпровізованій операційній, з двома столами. Операційна кімната чиста і добре забезпеченим, але монітори та реанімаційне обладнання в ній - базові.

У шпиталі тихо, з низької хмари, яка нависла над Бахмутом, лив дощ - за такої погоди обстрілів зазвичай менше. Операційна була не зайнята, тож Володимир мав час на розмову.

"На щастя, сьогодні вранці поранених не так багато. Але були дні і навіть тижні, коли поранених дуже багато, осколкові та кульові поранення, ампутації ніг внаслідок обстрілів чи розривів мін".

"Нам доводилося працювати 24 години на добу, навіть два дні поспіль без можливості присісти - ми зупинялися лише, щоб поїсти чи сходити в туалет".

Читайте також: 

• Воєнні злочини Росії проти дітей України 
• Звірства російських загарбників в Україні: ґвалтування, вбивства, знущання
• "Порізав обличчя і ґвалтував". Російські нелюди та їх звірства, які неможливо осягнути
• Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18)

Хірург Володимир Пігулевський каже, що його робота "страшна"

Володимир також чергує на передовій, надає негайну медичну допомогу пораненим. "Це дуже важко. Іноді вибір стоїть між власним життям і життям поранених хлопців. Я ніколи не бачив, щоб хтось боявся померти. Ніхто не сидить і не чекає навіть під час обстрілу. Всі йдуть забирати поранених, надавати їм першу допомогу, потім нести в машину, щоб привезти сюди".

"Це не так складно психологічно, як страшно… страху не відчувають лише люди з психічними захворюваннями".

Лікар розповідає, що у військовому шпиталі доводиться лікувати рани, які до вторгнення можна було побачити один-два рази за кілька років.

"Працюючи в лікарні швидкої допомоги, я бачив багато смертей. Але це було в мирний час. Тут я бачу, як воюють наші хлопці. Поранення, які вони отримують, руйнують їм життя. Це мене пригнічує більше, ніж усе інше".

"Страшно бачити біль наших солдатів. Бачити травму, яку вони отримують на цій війні. Найжахливіше - бачити страждання нашої країни. Це найжахливіше. Решта - це лише наша робота".

Через кілька хвилин з машини швидкої допомоги виходить солдат із пораненням руки кулею снайпера. Іншого заносять на ношах, просочених брудом і кров'ю, чоловік має числені осколкові поранення. Володимир швидко повертається на приймальний пост і береться за роботу.

Читайте також: Росія порушує майже всі закони та звичаї війни

Тут не побачиш драматичність відділень швидкої допомоги, яку зображують у серіалах. Володимир і його колеги спокійні, вони тихо розмовляють і швидко рухаються, їхнє завдання - стабілізувати стан пацієнтів, перш ніж привезуть наступну партію поранених з передової.

Артилерист

Щоби дістатися до передової, потрібно їхати дорогами у глибокій багнюці безкрайніми сільськогосподарськими угіддями.

Наша команда BBC отримала дозвіл відвідати артилерійську частину, яка сховалася у вузькій лісосмузі посеред поля. Ми пообіцяли не повідомляти про місце розташування бліндажів, окрім того, що частина перебуває на лінії фронту на Донбасі.

Артилерійський вогонь лунає постійним саундтреком - іноді це близький, гучний і різкий обмін вогнем з росіянами, іноді глухі, басові ноти, які долинають з дальшої лінії протистояння.

На озброєнні частини є дві пускові установки БМ-21 "Град". Оператор однієї з них не називає свого справжнього імені. Називайте мене Лисий, каже він.

Артилерист на прізвисько Лисий (праворуч) каже, що захоплюється ракетною установкою БМ-21 "Град", якій понад 50 років

До підписання військового контракту у 2019 році артилерист був будівельником, робив ремонти в квартирах. Тепер він керує високоруйнівною системою зброї, розробники якої в Радянському Союзі наприкінці 1950-х років встановили систему з 40 ракетних стволів на потужну вантажівку. BM-21 "Град" - перевірена машина для вбивства. Вона може спустошити площу близько гектара - іншими словами, велике поле транспортних засобів і військ.

Лисому трохи за 30. Він керує заряджанням і стрільбою "Граду", тому що має великий досвід роботи з системо. Це не високі технології. Його екіпаж вручну прикручує запобіжники до передньої частини ракет і затягує невелике кріплення, щоб утримати їх на місці. Потім вони завантажують ракети у стволи. Коли одна з них не піддається, Лисий штовхає її ногою у високому гумовому чоботі. Такі носять усі чоловіки, тому що осіння багнюка глибока і в'язка.

Читайте також: Cексуальне насильство використовується російськими окупантами як зброя

Артилерист відкрито розповідає про своє життя після вторгнення. "Мене розбудили о 4:20 ранку 24 лютого. Відтоді я воюю. Усе дуже одноманітно. Ми переходимо з місця на місце".

"Що ми робимо? Ідемо і запускаємо снаряди по цілях, які нам дають. Ми воюємо. Ніхто не казав, що це буде легко. Але ми справляємося".

Обидві пускові установки БМ-21 підрозділу стоять у виритих бульдозером ямах на схилі пагорба. Вони не стріляють зі місця, де стоїть частина.

Коли координати цілі визначені, вантажівку з ракетами вивозять з укриття, з'являється зелений монстр, його величезні шини до половини потопають у рідкому бруді. Крізь ще глибшу багнюку "Град" продирається до відкритої місцини на височині, куди одразу починають прилітати російські снаряди.

Лисий і його команда працюють швидко, ігноруючи удари на відстані менше 100 метрів, і випускають два залпи ракет. Потім вони повинні згорнутися і швидко залишити місце, перш ніж росіяни вразять їхні позиції контрбатарейним вогнем. Я бачив дим і полум'я, коли вибухнула ще пара російських снарядів.

Наш позашляховик Hyundai, програвши у змаганні з величезним БМ-21, застрягає у густій багнюці. Місиво принаймні поглинає частину удару снарядів, які безперервно летять у наш бік.

Перш ніж російські артилеристи встигають налаштувати вогонь, Лисий і його люди забирають нас на борт свого БМ-21. Вони відвозять нас у безпечніше місце, а потім повертаються, щоб врятувати наш позашляховик і його водія, який під обстрілом намагався його завести.

Читайте також: "Такого масштабу воєнних злочинів Європа не знала з часів Другої світової війни"

Позашляховики, навіть ті, на яких за мирного життя можна було лише відвезти дітей до школи, тепер в Україні дефіцит.

Повернувшись у табір, Лисий каже, що вони хотіли б мати більш сучасне обладнання, але додає, що дуже любить свій старовинний Град БМ-21.

"Моїй вантажівці 52-53 роки. Ми своїми силами її ремонтуємо, даємо їй друге життя, бо на кону наше життя".

А як щодо операції, яку ми щойно бачили, запуску ракет під вогнем і проїзду полем, забитому багнюкою, на транспортному засобі, якому більше пів століття, під шквалом снарядів?

"Звичайно, нам страшно. Але ми долаємо страх і продовжуємо воювати. Був обстріл. Нічого драматичного. Нам вдалося втекти від снарядів. Наша "старушка" нас врятувала".

Читайте також: Путін просто психопат і садист чи щось гірше і страшніше?

Вчителька

Людмила Мимрикова любить своє рідне село. Зараз воно здебільшого зруйноване, але легко уявити, що до війни Миролюбівка була затишною оазою сільськогосподарських угідь біля Херсона. Біля кожного будинку - ділянка. Дикі птахи сидять на штабелях дров, шукаючи в них комах. Качки, кури та гуси бродять по зарослих городах господарів, які втекли кілька місяців тому.

Українські військові, які у вересні відбили село, починаючи наступ на Херсон, зайняли кілька будинків, у яких залишилися цілими стіни та дахи. Один із них - у Людмили, з акуратними рядами фруктових дерев і троянд, які потребують обрізки.

Я зустрівся з нею в безпечнішому місті, майже за дві години їзди, у крихітному будиночку, в який її пустили пожити родичі. Поки її правнук Анатолій, який тільки навчився ходити, грається у сусідній кімнаті, Людмила розповідає мені, як вона хоче повернутися додому. Вона також розповідає про те, як її улюблене село перетворилося на пекло, коли росіяни захопили його у березні, як вона пережила місяці терору, як її били, різали та ґвалтували у власній вітальні.

Людмила (праворуч) із донькою Ольгою каже, що не думала, що переживе ту ніч, коли російський солдат увійшов до її будинку

Людмила - тиха жінка років 75, вдова, яка до виходу на пенсію працювала вчителькою історії, у селі її добре знають. На початку року вона не вірила, що Путін накаже своїм людям напасти на Україну і що це матиме такі жорстокі наслідки.

"Ми вважали їх братнім народом. Я не могла уявити, що вони здатні робити такі речі з людьми". Росіяни прибули 24 березня. Перші, за словами Людмили, які приїхали через Крим, поводилися добре. На війнах часто солдати на передовій більш дисципліновані, ніж тилові війська, які йдуть за ними.

Найгірше прийшло зі сходу, від бойовиків, вихованих сепаратистськими режимами в Луганську та Донецьку. Вони тероризували село, вимагали горілку та вино, крали машини та пальне, грабували будинки. Вони забирали чоловіків у мішках на голові, катували - принаймні в одному випадку до смерті.

Людмила каже, що російські військові, які і самі були досить страшними, "не вважали ополченців за людей". Ті, хто мали бути союзниками, сварилися, влаштовували п'яні бійки і навіть перестрілки.

Читайте також:  Спецслужби країн Балтії про російську армію: “Вони тварини”

Через місяць окупації Людмила мала можливість виїхати з дочкою Ольгою на територію, яку контролювали українці. Але попри благання Ольги, вона відмовилася переїхати у безпечне місце, бо сподівалася зберегти своє майно, а насамперед зібрану нею колекцію документів про історію свого села та родини.

Коли Ольга та її близька подруга, яка жила неподалік, поїхали, Людмила залишилася одна. Жінка була постійно налякана, вона приймала ліки від високого тиску, але знаходила в собі сили пережити довгі, самотні дні. Її собаки гавкали, коли наближалися незнайомці. Потім, у ніч на 13 липня: "О пів на одинадцяту я почула дуже гучний стукіт у своє вікно".

"Моє тіло стиснулося. Хто це міг бути? Моє обличчя, тіло, ноги, руки паралізував страх. Я зачинила усі вікна, але одне з них було ще трохи відчинене. Я побачила крізь нього солдата. Я вагалася, чи пускати його. Чи зможу я його чимось вдарити? Чи зможу я з ним впоратися?"

"Коли я відчинила двері, він одразу вдарив мене кулаком по обличчю. Вибив мені два зуби і зламав ніс. Я була вся в крові. Він почав бити мене прикладом автомату в груди, по голові. Я не розуміла, що зробила не так".

"Він вхопив мене за волосся. На кухні було темно, і він чіплявся за меблі, а потім кинув мене на диван і почав душити. Після цього я два тижні не могла ковтнути води".

"Потім він зняв з мене одяг і зґвалтував. Він порізав мені живіт. У мене досі залишилися шрами на животі. Глибокі ще не загоїлися, менші порізи зажили".

Читайте також: Як "вєлікій русскій" поет Лєрмонтов оспівував групове зґвалтування військовими

Людмила Мимрикова зберегла кулю російського військового, який напав на неї у неї вдома

Людмила впізнала чоловіка, якому було близько 60 років, від якого тхнуло алкоголем. Він, на її думку, був із сепаратистів. Він уже був у неї вдома, крав дизель, а потім приводив солдатів, які залишалися там, поки вона не вмовила їх піти.

Ґвалтівник вимагав тютюну і бив її автоматом через те, що в неї не було тютюну. Він відкрив вогонь, кулі летіли в усі боки кімнати. Людмила очікувала смерті. Вона думала про свою родину. "Я попрощалась з дітьми, з онуками, з правнуками, я вже не думала, що залишуся в живих".

Жінка розповідає, що він залишався у будинку до 05:20 наступного ранку. Потім він сказав, що якщо вона розповість про те, що сталося росіянам, він повернеться, щоб убити її. Вона залишилася у сусідів, пояснивши свої травми тим, що впала у підвал.

По телефону напружений голос Людмили сказав доньці Ользі, що сталося щось жахливе. Вона змусила маму розповісти, і для Людмили це зрештою стало полегшенням.

Читайте також: Воєнні злочини Росії проти дітей України 

Через чотири дні після зґвалтування вона разом з іншими українцями змогла дістатися до сусіднього міста, все ще окупованого росіянами, але подалі від її нападника, а звідти їй вдалося перетнути лінію фронту, щоб повернутися до своєї доньки та родини.

Сидячи поруч зі своєю донькою, також вдовою, на кухні у чужому будинку, Людмила пояснила, чому хоче розповісти про своє горе. Це був єдиний раз протягом інтерв'ю, яке тривало близько години, коли її очі наповнилися слізьми. У руці вона тримала кулю, яку, за її словами, чоловік випустив перед тим, як вийшов з її будинку.

"Я хочу кричати на весь світ, щоб все це припинилося, щоб ця кривава війна якомога швидше припинилася. Я хочу, щоб росіяни знали, як їхні чоловіки, їхні сини, їхні батьки катують українців. Чим ми винні? Ми працьовиті, мирні люди, ми нікому не заважаємо".

Я запитав у Людмили, як вона витримала, як змогла пройти крізь це пекло.

"Як витримати? Любов до свого краю, до рідного села, до свого народу. Ми в селі мирні, працьовиті, під час окупації підтримували один одного. Ділилися останнім шматком хліба, люди голодували, ми мололи в кавомолці насіння пшениці, що проросла, пекли коржі, бо не було що їсти".

"Це був жах, це був просто жах", - каже вона.

"Путіну і росіянам ніколи не буде прощено до кінця світу… за те, що вони зробили з українцями. Не буде прощення".

—

Джеремі Бовен,  опубліковано у виданні BBC News

В тему:

• Про наявний геноцид українського народу з боку фашистської Росії
• Росія порушує майже всі закони та звичаї війни
• Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце»
• Звірства російських загарбників в Україні: ґвалтування, вбивства, знущання
• Воєнні злочини Росія проти дітей України 
• Путін давно мріяв про світ без українців. Світ дослухався? Тепер ми бачимо, що це означає
• «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»
• Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18)
• Увидит ли мир на скамье подсудимых Гаагского трибунала путина?