Російських правозахисників за часів СРСР майже не хвилювало національне питання

Версия для печати

Росіяни в СРСР були в привілейованому становищі, як національна більшість, і тому російські дисиденти не мали почуття етнічної загрози, втрати мови. Вони домінували у цьому плані. Співробітник Варшавського університету Марек Радзівон зазначає, що не кожен противник радянської влади був дисидентом.

Спостерігаючи за ставленням більшості росіян до війни в Україні, а раніше до демократичного руху у власній країні, складається враження, що для багатьох з них такі цінності як свобода, толерантність і навіть дружба народів (не сталінська, а справжня) так і не стали частиною національної, громадянської ідентичності. Так мислить меншість.

Зважаючи на все, ті росіяни, які традиційно ставляться до ліберальної, прозахідної частини суспільства — так звані дисиденти, не змогли достукатися до розумів і сердець більшості співвітчизників — ні в епоху СРСР, ні в пострадянський період. Інакше Росія, звісно, ​​була б іншою країною. Також не всі дисиденти, як у СРСР, так і в сучасній РФ є противниками влади. Все не так просто, як здається.

Тому, мабуть, невипадково ми зараз спостерігаємо такі неоднозначні реакції росіян на війну в Україні і насамперед стикалися з проявами російського великодержавного шовінізму навіть у ліберальному середовищі.

Читайте також: Зібрати докази, «як кати московські мучили батьків»

Співробітник Варшавського університету Марек Радзівон досліджує універсальні та національні форми дисидентського руху в СРСР. Загалом цей рух вчений розглядає як форму опору апарату тиску радянського режиму на суспільство.

Марек Радзівон, виступаючи у 2022 р. на науковій конференції «Мультикультуралізм Центральної та Східної Європи: досвід минулого та виклики сьогодення» (з нагоди 20-річчя кафедри міжкультурних досліджень Центральної та Східної Європи факультету прикладної лінгвістики Варшавського університету), у пошуках витоків дисидентського руху СРСР звернувся ще до сталінських часів:

Ще в 1940-ті роки  виникають маленькі групи російських та неросійських радянських студентів, іноді це самоучки, які створюють певні форми опору, або, принаймні, форми діяльності поза офіціозом.

Але, з іншого боку, справжній дисидентський рух починається під час чи швидше після смерті Сталіна під час так званої "оттєпєлі". Процес Синявського і Даніеля є, мабуть, справжнім початком дисидентського руху в СРСР. Тобто, мова повинна йти про межу 1965 та 1966 рр.

Читайте також:  Злочини СРСР на заході України: ув’язнення, тортури, страти і депортація

Марек Радзивон зазначає, що у різних представників дисидентського руху в СРСР були й різні цілі, іноді навіть протилежні:

Були різні причини спротиву. Як я вже казав, люди створювали гуртки самоосвіти, суспільства, навіть політичні партії, як їх називали їхні творці, хоча в СРСР діяльність інших партій, крім комуністичної, була неможлива.

Також під дисидентським рухом у СРСР у сенсі слова розуміється правозахисний рух. Це ті, хто захищав права людини. Не права громадянина чи українця, білоруса чи татарина, наприклад, а саме, що права людини. Однак цей рух виникає досить пізно, у другій половині 1960-х років.

Марек Радзівон нагадує, що нерідко в СРСР дисидентів називали інакодумцями. Проте вчений пропонує інакше подивитися на це поняття:

Один із представників цього кола Володимир Буковський говорив: «Це не я інакодумець. Я нормально мисляча людина з ліберально-демократичними поглядами. Це радянська влада - інакомисляча, т.к. вона мислить інакше.

До речі, Лідія Чуковська, чудова публіцистка, дочка письменника Корнея Чуковського, яка переховувала на дачі в Переділкіно Олександра Солженіцина, коли той писав «Архіпелаг ГУЛАГ», в есе «Гнів народу», написаному у вересні 1973 року, розмірковувала про поняття "інакодумця" . Вона вважала це слово незрозумілим та неточним. Чуковська вважала: щоб бути інакодумцем, спершу має бути якась думка. Тобто, радянська ідеологія мала запропонувати якусь певну думку, і тоді її опоненти могли б вважатися інакомислячими.

Проте, писала далі Чуковська, СРСР 1960-х років був ідеологічною пустушкою. Вона стверджувала: ми не можемо бути інакомислячими, якщо там немає вже ніякої думки.

Читайте також: Дослідження підпільної Церкви, ролі релігійного чинника в розвалі СРСР дає нам певні ключі для розуміння майбутнього

Марек Радзівон ставить питання, яке місце в дисидентському русі в СРСР займало національне питання, як цей рух сприяв звільненню низки народів СРСР. І ось якого висновку дійшов дослідник:

Як не кожен противник радянської влади був дисидентом, так не кожен дисидент прагнув повалення радянської влади, тим більше, не кожен дисидент прагнув повалення радянської влади з етнічних та національних мотивів.

Водночас існувала велика група супротивників радянської системи, які під час та після відлиги — і до середини 1970-х висловлювали ревізіоністські погляди. Йшлося про те, що марксизм і ленінізм, мовляв, як і раніше, зберігають актуальність, силу та енергію, але їх неправильно інтерпретують.

Читайте також:  Василь Стус: "Бути громадянином СРСР – значить бути рабом" 

Марек Радзівон наводить приклади таких організацій: Компартія молоді, створена у 1947 році у Воронежі, Союз боротьби за справу революції, заснований у 1950 році студентами МДУ або т.зв. група Краснопєвцева - Спілка патріотів, гурток істориків, які читали книги зі спецхрану. Усі ці організації було ліквідовано владою.

Серйозні національні рухи у дисидентському середовищі виникають лише у 1960-ті роки. Також у цей час активізуються т.зв. релігійники — не лише російські православні, а й литовські та латиські католики, адвентисти та свідки Єгови.

Одним із найактивніших національних рухів Марек Радзівон вважає кримсько-татарський, який порушував питання повернення кримських татар із висилки з Узбекистану на їхню батьківщину:

Радянська влада всіма шляхами чинила опір поверненню татар до Криму. Чи не оформляла їм прописку, не давала квартир і т.д.

При цьому формально з 1956 р. з часів Хрущова кримським татарам визнавали право повернення на Кримський півострів. Але це не дотримувалося до перебудови, тобто, до середини 1980-х років.

За спостереженнями Марека Радзивона, у 1970-ті роки. активізувалися єврейські організації, зокрема. т.зв. відмовники, яким влада СРСР відмовляла у в'їзді до Ізраїлю, у якого з СРСР не було дипломатичних відносин. Крім того, правозахисники взагалі боролися за те, щоб громадяни СРСР могли вільно пересуватися своєю країною та виїжджати за кордон, чого не було насправді.

При цьому, зазначає вчений, якщо в Литві, Латвії, Україні та Білорусії та інших республіках СРСР правозахисний рух мав національне забарвлення, то в РСФСР, Москві та Ленінграді все було інакше. І це зрозуміло, каже Марек Радзівон:

Росіяни в СРСР були в привілейованому становищі, як національна більшість, і тому російські дисиденти не мали почуття етнічної загрози, втрати мови. Вони домінували у цьому плані.

Читайте також: Розсекречені архіви: спецоперації КДБ СРСР проти закордонних центрів ОУН

І, можливо, тому найдалі від національної проблематики стояли російські і, зокрема, московські правозахисні організації.

—

Віктор Корбут, опубліковано на сайті Полького радіо

Читайте також: 

•  Російське звірство: від Саліни до Бучі
• Преступления путинской армии в Украине вызывают однозначные ассоциации с преступлениями Красной армии в Польше
• Уроки історії: 363 роки тому московити спалили Борзну “за затятість спротиву”
• Не бути рабом. Як українські дисиденти протистояли зросійщенню
•  З Європи до таборів ГУЛАГу. Куди і як тікали українці на початку Другої світової війни
• "Оккупанти идите домой!". 54 роки від дня вторгнення СРСР до Чехословаччини
•  Як Росія колонізувала інші народи та чому вона це заперечує зараз
• Забута різанина на забутій війні: як 355 років тому московити влаштували бійню в українському Воронежі