Передусім треба нарешті навчитися зі своєї історії

Версия для печати

Господь ставить перед нами щоразу той самий урок, який ми ніяк не можемо засвоїти. Тобто маємо навчитися розрізняти поняття «опонент» і «ворог». Щоб зуміти загоїти розриви, треба нам замінити ідеологію на емпатію – там, де це можливо, тобто де не йдеться про пряму зраду й колабораціонізм. 

Я не перелічуватиму всіх моральних розривів, що їх ми досвідчуємо у нашому суспільстві. Це прекрасно зробили організатори конференції у своєму запрошенні, згадавши розриви, «спричинені травмами, болями, жертвами, немилосердністю обставин та викликів війни. Наприклад: мігранти та ‘залишанти’, мовний конфлікт, тимчасово окуповані території і тил, чоловіки в тилу та на фронті, ідеологічні розриви (політизація ненависті), колабораціонізм та патріотизм» тощо. Припускаю, однак, що і цей список не є вичерпним. Тому перейду зразу до того найскладнішого, як із цих пасток нам діставатись.

Передусім треба нарешті навчитися зі своєї історії. Господь ставить перед нами щоразу той самий урок, який ми ніяк не можемо засвоїти. Тобто маємо навчитися розрізняти поняття «опонент» і «ворог». Ми починаємо суперечку як опоненти, а закінчуємо її як вороги, до яких ставимося затятіше, ніж навіть до справжнього ворога. Точніше, суперечку-то ми закінчуємо, але переходимо до натхненної та вічної ворожнечі. Митрополит Шептицький назвав цю хворобу дуже точно: «моральна гемофілія».

Читайте також: Капелан ПЦУ про служіння в окопі та місію українців: Я представник Богообраного народу, який має покінчити з найбільшим злом

І що цікаво: ми знаємо про цей фатум нашої історії, постійно з болем про нього згадуємо, але при цьому звинувачуємо отого іншого, який із нами не погоджується, що він про цей фатум забуває і шкодить народові. Ну, а я чого собі буду дорікати? Я ж то правий! Гадаю, доки за цю хворобу не візьмуться, зокрема, дві важливі інституції, то віз не зрушиться з місця.

По-перше, я маю на увазі Церкву. Звичайно, під час проповідей священники час від часу заторкують цю проблему, але роблять це принагідно. Тоді як тут потрібна така проповідницька кампанія, яка була, скажімо, за митрополита Йосифа Сембратовича у боротьбі з пияцтвом. Там відчувалося, що Церква справді усвідомлює цю проблему як життєво важливу для суспільства.

По-друге, я маю на увазі українську школу. Дітей треба привчати спокійно ставитися до свого опонента. Треба педагогічно моделювати такі ситуації і привчати дітей залишатися друзями, навіть коли вони розходяться у поглядах.

Читайте також: Чому важливо проживати горювання тут і тепер, не чекаючи закінчення війни?

Далі. Щоб зуміти загоїти розриви, треба нам замінити ідеологію на емпатію – там, де це можливо, тобто де не йдеться про пряму зраду й колабораціонізм. Не всі біженці є зрадниками, і не всі, що залишилися, є патріотами. Не всі чоловіки, що воюють, були добровольцями – і не всі, що в тилу, не допомагають воювати. І так далі. Якщо в дисидентський час КГБ міг практикувати індивідуальний підхід, то ми сьогодні маємо це робити тим більше.

Натомість емпатія не виключає натхненного вшанування тих, хто воює і хто допомагає ЗСУ. Для себе я обрав таку позицію: не бути суддею одним, але відзначити і вшанувати самопожертву інших.

Треба також врахувати, що нинішній час привносить свої особливості, з яких я назву дві. По-перше, ми живемо в епоху «бульбашок», в яких люди знаходять однодумців і виробляють комфортні для них етичні критерії оцінювання. В тих бульбашках діють свої «містечкові» авторитети, які виключають довіру до загальнонаціональних авторитетів. Тому феномен таких загальнонаціональних авторитетів майже зник. І це ускладнює завдання подолання згаданих розривів.

По-друге, ми живемо в епоху тотальної «гібридності» всіх феноменів – не лише війни чи доктрини «русского міра». Тобто зазвичай ми маємо справу з двома правдами, які ледь не взаємовиключні. Натомість людська психіка прагне ясності й однозначності. І тоді маємо конфлікт: залишається включитися у фейсбучні ристалища і затято обстоювати лише одну правду.

Читайте також: Мирослава Барчук: «І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, то сьогодні ще посаджу яблуньку»

Принагідно до цього мені пригадується один юдейський жарт про двох талмудистів, які обстоювали взаємовиключні тези. Третейський суддя погодився з одним, потім з іншим. А коли хтось вигукнув, що це ж неможливо, то суддя сказав: «І ти також правий».

Отож нам передусім треба зберігати спокій і вчитися жити з урахуванням двох правд. Але як це зробити у випадку народу з південно-європейськими рисами, тобто надміру емоційного, яким є народ український? Єдина надія на оте євангельське: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19,26).

—

Мирослав МАРИНОВИЧ

Виступ на панелі «Громадянська стійкість та моральні розриви у час війни» міжнародної конференції «Війна і моральний кейс для майбутнього: культивування візії, суспільної культури та етичної інфраструктури для України й Європи».

Опубліковано у виданні ZBRUC.eu

Читайте також: 

• Десять причин, чому українська перемога важлива для всього світу
• Сергій Жадан: "Дуже хочеться, щоб цього разу ця циклічність розірвалася, щоб ми зірвали різьбу української безнадійності"
• Тімоті Снайдер: Україна знаходиться в абсолютному центрі багатьох подій, які ми вважаємо центральними
• Мирослава Барчук: Правда посередині – це брехня
• Як змінювався менталітет українців із часів незалежності?
• "Слово, яке зараз домінує, - втома. З цього стану треба вийти на інший рівень: вигризати й вигрібати вперед"