Після неодноразового відкладання «на потім»: незакінчена історія перейменувань міст в Україні

Версия для печати

13 січня 1989 року відбулося перейменування Жданова на Маріуполь. У зв’язку з цим згадуємо, як впродовж останніх 34 років змінювалися назви українських міст.

У виданні "Новинарня" з’ясовуєвали, з чого почалося, як відбувалося і чи завершилося звільнення мапи України від комуністичної та імперської топоніміки

Маріуполь та інші: як відбувалися перейменування наприкінці перебудови

Невід’ємною складовою радянської дійсності були масовані зміни назв міст (астіонімів). Від початку 1920-х їх називали на честь компартійних вождів, а потім радянська влада нерідко відміняла свої ж рішення.

Йосип Сталін у межах боротьби з троцькістами та іншими «ворогами народу» скасовував перейменування, здійснені у перші роки більшовицького режиму. Так із мапи радянської України зникли Рикове, Чубарівка, Зінов’євськ, Постишеве, Косіорове тощо.

За Микити Хрущова, у зв’язку з кампаніями щодо ліквідації наслідків культу особи Сталіна, боротьбою з антипартійною групою чи запровадженням заборони на вшанування пам’яті ще живих діячів, переназвали Будьонівку, Сталіно, Ворошиловськ, Сталінку, Осипенко тощо.

Зміни політичної кон’юнктури легко прослідкувати на прикладі міста Луганськ.

Спершу, у 1935-му, місто перейменували на честь тодішнього наркома оборони СРСР Клима Ворошилова – Ворошиловград. У 1958-му, після ухвалення ініційованої Хрущовим заборони називати будь-які об’єкти на честь живих людей, місту повернули історичну назву. Вже у роки брежнєвського застою 1970 року Луганськ знову став Ворошиловградом після смерті «першого радянського маршала». А 1990 року, ще при Союзі, Рада повернула на мапу Луганськ.

Указ про відновлення історичної назви Луганськ місту Ворошиловград

Останній радянський лідер Михайло Горбачов також діяв цілковито в стилі комуністичних вождів та скасував найменування міст, названих на пошану його попередників. Зокрема, місту Брежнєв повернули назву Набережні Челни, Андропов – Рибінськ, Устінов – Іжевськ, двом містам, які встиг найменувати Черненко – Шаріпово та Шолданешти.

Окрім того, коли наприкінці 1980-х перший і останній президент СРСР відновив активну десталінізацію, кремлівські ідеологи одразу змінили ставлення до сталінського соратника Андрія Жданова. У горбачовському ЦК його стали асоціювали з організацією політичних репресій та віднесли до кола осіб, відповідальних за «злочинні дії» та «порушення соціалістичної законності».

Варто згадати, що 22 жовтня 1948 р. після смерті Жданова його ім’ям було найменовано Маріуполь. За чотири десятиліття після цього у місті розпочалися рухи за відновлення попередньої назви.

Збір підписів за перейменування Жданова ініціативною групою «Ми За Маріуполь». Свою підтримку ідеї повернення історичної назви висловили близько 65 тисяч містян

Так, у жовтні 1987 року одночасно з першими статтями на шпальтах головного видання міста «Приазовский рабочий», було створено ініціативну групу «За Маріуполь». Ідея знайшла відгук серед громадськості та інтелігенції, але відкидалася консервативними силами. Несподівано позицію містян підтримали у Москві. 13 січня 1989 р. постановою Ради міністрів СРСР «на прохання трудящих» Жданов перейменували на Маріуполь.

Цікаво, що повернення Маріуполю своєї назви відбулося шляхом скасування радянським урядом власного рішення 41-річної давнини.

У місті досить швидко демонтували три пам’ятники партфункціонеру. Музей Жданова перетворили на музей народного побуту населення Приазов’я (2022 року знищений та розграбований російськими окупантами).

Наступним кроком до перегляду комуністичної топоніміки стала науково-практична конференція «Історичні назви – пам’ятки культури», яка пройшла у квітні 1989 року під егідою АН СРСР та Радянського фонду культури в Москві. Учасники форуму визнали непомірність масових перейменувань, здійснених за попередні сім десятиліть радянської влади та ініціювали ухвалення закону про географічні назви. Лунали голоси стосовно засилля універсальних назв, пов’язаних із радянською воєнною та революційною тематикою, які зовсім не враховують локальних особливостей.

У підсумку громадська рада з топонімії при Радянському фонді культури склала список населених пунктів, яким би, у першу чергу, варто було б повернути історичну назву. До переліку увійшли 25 міст з семи радянських республік (з них три – в УРСР). Зокрема, науковці радили повернути попередні назви Ворошиловграду (до 1970 р. – Луганськ), Івано-Франківську (до 1962 р. – Станіслав) та Щорсу (до 1936 р. – Сновськ).

Сьогодні з означеного переліку вісім російських міст та одне українське (Івано-Франківськ) зберегли назви, одержані за радянської доби.

На хвилі демократизації та формування науково-методичного обґрунтування в Україні пожвавився процес перейменувань. Так, посилаючись на думку «місцевих рад, трудових колективів та громадськості» 4 травня 1990 р. Верховної Ради УРСР ХІ скликання на чолі з Валентиною Шевченко повернула Ворошиловграду історичну назву – Луганськ.

2 серпня 1990 р. депутати вже ХІІ (першого демократичного) скликання «відновили колишнє найменування» міста Готвальд (Харківська область) – Зміїв.

Від січня до серпня 1991 року ВР УРСР здійснила ще декілька перейменувань: 26 лютого 1991 р. місту Білокам’янськ (Севастопольська міськрада) повернули попередню назву – Інкерман, а 5 липня 1991 р. Карло-Лібкнехтівськ (Донецька область) було перейменовано на Соледар.

Читайте також: Під закон про перейменування в Україні потрапили 5 церков

Окремо варто згадати «кейс Рівного». Місто за радянської доби офіційно іменувалося на російський лад – “Ровно”. 11 червня 1991 р. постановою Президії ВР УРСР назву міста привели у відповідність до правил українського правопису – Рівне. Перейменування ініціювала обласна організація товариства української мови імені Тараса Шевченка за підтримки правописної комісії Інституту мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР.

Засідання Ровенської міськради, на якому було підтримано клопотання до ВР УРСР стосовно зміни назви міста на український лад – Рівне. Весна 1991 р.

Перейменування обласних центрів Ворошиловграда і Ровно несло за собою уточнення назви двох областей. Відповідні зміни до Конституції УРСР депутати внесли 19 червня 1991 р.

Перше після проголошення Незалежності перейменування відбулося 11 жовтня 1991 р. на Львівщині. Тоді місту Нестеров повернули історичну назву – Жовква.

Радянський астіонім був пов’язаний із місцем тарану та загибелі у роки Першої світової війни російського авіатора Петра Нестерова. Не дивлячись на те, що тематика «першої імперіалістичної» в радянські часи фактично замовчувалася, 1951 року, на тлі захоплення у пізьосталінському СРСР російським імперством, родове місто Жолкевських перейменували на честь офіцера царської армії.

Гальмування в перші роки Незалежності

Як не дивно, але здобуття Україною незалежності сповільнило процеси перейменування міст. За президентської каденції Леоніда Кравчука відбулося неочікувано мало топонімічних змін.

Одночасно з референдумом про незалежність та першими виборами Президента України 1 грудня 1991 р. у Комунарську (Луганська область) відбувся міський референдум, на якому жителі зажадали відновити історичну назву Алчевськ. 26 березня 1992 р. рішення містян підтримала Верховна Рада.

24 березня 1992 р. депутати підтримали уточнення назви двох міст на Львівщині: Новий Роздол став називатися Новий Розділ, а Комарне – Комарно.

26 червня 1992 р. аналогічну процедуру провели щодо смт Світлодарського Донецької області, яке було віднесене до категорії міст і найменоване Світлодарськ.

3 березня 1993 р. парламентарі ухвалили рішення про відновлення місту Червоноармійськ (Рівненська область) колишнього найменування – Радивилів.

Окрім того, у перші роки незалежності нерідко мали місце невдалі спроби зміни міських назв.

Зокрема, безуспішними виявилися намагання перейменувати центр Львівсько-Волинського вугільного басейну – Червоноград. Саме тут 1 серпня 1990 р. відбулося ледь не перше в УРСР повалення пам’ятника Леніну, який знесли на вимогу місцевих шахтарів. Монумент більшовицького вождя переплавили на бюст Шевченка. Питання зміни назви відклали через відсутність консенсусу стосовно нової назви міста як серед місцевої влади, так і поміж громадян. Частина виступала за відновлення полонізованого варіанту Кристинопіль, інші – підтримували українську версію Христинополь, решта – були не проти залишити Червоноград. Ідея надати місту принципово нову назву “Жовтоблакитинськ не знайшла підтримки.

Нереалізоване рішення Кузнецовської місьради від 19.05.1992 р. про перейменування міста. Зміна назви відбулася за 24 роки

Попри позитивне рішення міськради від 19 травня 1992 про перейменування міста-супутника Рівненської АЕС Кузнецовська на Вараш, справа зупинилася на рівні облради. Відмову підтримати ініціативу та надіслати подання до парламенту обласні можновладці пояснювали тим, що стосовно зміни астіоніма не провели місцевий референдум.

Також провалилися намагання повернути Артемівську історичну назву Бахмут чи Кіровограду – імперську назву Єлисаветград.

Двадцятилітній топонімічний штиль

Якщо процес перейменувань міст за Кравчука ще зберігав певну інерцію, то за його наступників радянська топоніміка фактично була зацементована. Вітчизняні керманичі з різних причин цю тему не чіпали.

Так, Леонід Кучма вважав за доцільне не форсувати події у гуманітарній сфері. Хоч другий президент і позиціонував себе як послідовний антикомуніст, його практичні кроки нерідко були контраверсійними. Політика пам’яті виглядала всеїдною та позначалася «безконфліктністю», де в своєрідному пантеоні видатних українців поряд перебували як національні герої (Хмельницький, Мазепа, Франко, Грушевський), так і радянські діячі (Щербицький, Черняховський, Ковпак).

До прикладу, 1999 року другий президент ухвалив два взаємовиключні рішення: нарешті скасував офіційне відзначення дня більшовицької жовтневої революції 7 листопада (сьогодні його офіційно святкують лише у Білорусі), але відновив 23 лютого як День захисника Вітчизни.

Єдиний випадок перейменування міста за кучмівського десятиліття стався 15 травня 2003 р., коли Слов’яногірськ став містом Святогірськ.

Звільнений від російської армії напівзруйнований Святогірськ. Вересень 2023. Фото: “Новинарня“

Читайте також: Зеленський має розуміти, що ревізія гуманітарного курсу, взятого у 2014-му, — неприпустима

Принагідно можна згадати лише один факт зміни комуністичної топонімії, який мав місце у населених пунктах нижнього рівня – селищах міського типу. 9 липня 2003 р. містечку Дзержинськ, що на Житомирщині, повернули історичну назву – Романів.

Наступний президент Віктор Ющенко хоч і виступав за докорінні зміни в політиці пам’яті, однак його ініціативи нерідко блокувалися через ослаблення інституту президентства. Це зумовлювалося не лише зменшенням повноважень в межах нової парламентсько-президентської моделі, але й втратою впливу та постійними чварами всередині «помаранчевої» команди, а також політичними «камбеками» «регіоналів» проросійського Януковича.

Нерідко представники нової влади й самі вважали, що перейменування «не на часі». Тож за каденції Ющенка попри існування трьох демократичних коаліцій, у стінах парламенту жодного разу не вдалося зібрати потрібної кількості голосів для проведення топонімічних змін.

Винятком стали уточнення найменування двох міст: 14 грудня 2006 р. Яремча стала називатися Яремче, а 3 червня 2008 р. Новояворівське – Новояворівськом.

Ухвалений 31 травня 2005 р. закон про географічні назви не містив директивних вказівок щодо відмови від радянських астіонімів.

Самотнім у безуспішних спробах позбутися топонімічних радянізмів у назвах міст був народний депутат Юрій Гнаткевич. 25 травня 2009 р. він вніс проект постанови «Про відновлення історичних назв населених пунктів України та про впорядкування усіх топонімічних об’єктів відповідно до сучасних реалій». Пропонувалося змінити назви 25 українських міст,пов’язані з радянськими діячами або святами. Проте документ навіть не вдалося включити до порядку денного.

До слова, тоді при владі перебували демократичні сили. Однак депутати «Коаліції національного розвитку, стабільності та порядку» (БЮТ, Блок Литвина, частина «Нашої України – Народної самооборони») виявилися байдужими до ініціатив колеги.

Повний перелік запропонованих Юрієм Гнаткевичем змін міських назв (проєкт у 2009-2012 роках не було втілено).

За відсутності парламентської підтримки третій президент спробував змінити ситуацію своїми указами. Так, 28 березня 2007 р. з’явився указ № 250 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні». Одне з положень документа містило настанови до місцевих адміністрацій, які мали б вжити додаткових заходів щодо перейменування в установленому порядку населених пунктів, назви яких пов’язані з іменами осіб, причетних до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій в Україні.

У переважній більшості регіонів указ було проігноровано. Лише на Херсонщині ідею підтримав голова Херсонської ОДА Борис Силенков, який виступив за повернення Цюрупинську історичної назви Олешки. Проте міська влада Цюрупинська обмежилася обіцянками «вивчити питання та сформували робочу групу».

Натомість, у Донецьку «регіонали» послуговувалися своїми традиційними наративами. Тодішній міський голова Олександр Лук’янченко заявив, що на перейменування немає грошей і їх ліпше витратити на «асфальт, освітлення та озеленення», а секретар міськради Микола Левченко пояснив відмову підтримати президентську ініціативу тим, що «не вірить у теорію про сталінські репресії».

Положення указу Віктора Ющенка № 432 «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні» від 12 червня 2009 р., щодо перейменування міст, пов’язаних з іменами осіб, причетних до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій, як і два роки перед тим, не були реалізовані.

Вибори 2010 року привели до влади лідера проросійської Партії регіонів Віктора Януковича, який докорінно змінив акценти в політиці пам’яті.

Із перейменуваннями новий керманич не поспішав. За каденції Януковича єдиний випадок мав місце 8 липня 2010 р., коли рішенням парламенту Теплогірськ перейменували на Ірміно.

Святогірськ та Ірміно – єдині українські міста, які перейменували протягом 1994-2014 рр.

Депутати підтримали рішення місцевого референдуму, що відбувся одночасно з президентськими виборами 17 січня 2010 р. Однак обраний варіант «Ірміно» суперечить українському варіантові «Ірмине», що вживався до 1962 р.

Водночас, того ж року на Закарпатті відбулася спроба перейменування Берегового на угорський штиб. 31 жовтня 2010 р. в місті разом з муніципальними виборами відбувся місцевий референдум, ініційований представниками угорської громади у міськраді. За угорський варіант назви (Береґсас) проголосували 46,6%, проти висловилися 43,3%. Явка виборців склала 47,76%. Пропозицію про перейменування відхилили, оскільки її підтримка не набрала половини голосів.

Депутат Верховної Ради трьох скликань Юрій Гнаткевич

Депутат-демократ Юрій Гнаткевич і надалі намагався просувати у стінах парламенту топонімічні зміни. У січні 2011-го повторна спроба Гнаткевича розпочати масове перейменування українських міст знову провалилася. Проєкт постанови «Про підготовку до відзначення 20-річчя Незалежності України в частині перейменувань і повернення до колишніх найменувань, що були замінені внаслідок топонімічної політики тоталітарного сталінського режиму» не набрав відповідної кількості для включення у парламентський порядок денний.

Аналогічні намагання внести до порядку денного питання про перейменування 25 міст у вересні 2011-го та провести в липні 2012 року парламентські слухання «Топонімічна реформа в Україні: передумови та перспективи» завершилися безуспішно. Натомість відбувалося посилення прорадянських та проросійських наративів, що проявилося в ухваленні нардепами законів про мовну політику та стосовно вшанування радянської військової символіки – прапора, який червоноармійці підняли над Рейхстагом.

У топонімічній сфері найбільш одіозною акцією режиму Януковича стали намагання зворотного перейменування Луганська на Ворошиловград. Такий собі «пробний камінець» мав місце на початку 2011 року. Тоді голова облради – «регіонал» Валерій Голенко – ініціював відзначення у місті 130-ї річниці від дня народження «першого радянського маршала» Клима Ворошилова.

У школах відбувся урок пам’яті, на обласному телебаченні вийшов документальний фільм у межах проєкту «Обличчя Луганщини», в місцевому бюджеті знайшли кошти на ремонт кінного монумента та навіть запланували відкрити музей. Можливо, зупинити плани третього перейменування Луганська на Ворошиловград вдалося завдяки активності викладачки Ірини Магрицької, яка випустила публіцистичний нарис «Справжній Ворошилов». З початком окупації міста 2014 року вона залишила місто та перебралася до Івано-Франківська.

ТАК, УКРАЇНСЬКА ВЛАДА БІЛЬШ ЯК 20 РОКІВ МИРИЛАСЯ З РАДЯНІЗМАМИ НА МАПІ, ЯКІ ЗАЗВИЧАЙ НЕ МАЛИ СТОСУНКУ ДО УКРАЇНИ АБО ВШАНОВУВАЛИ ВІДВЕРТО ВОРОЖИХ ДІЯЧІВ.

Президенти або вважали за краще не чіпати цієї теми або не мали впливу на парламент, за яким було останнє слово у перейменуваннях. Зазвичай адепти відкладення подібних питань «на потім» аргументували свою позицію тим, що питання не на часі, відсутністю коштів або ж тим, що в цивілізованих країнах нібито не здійснюють масових перейменувань.

Важливим чинником було те, що топонімічні комісії при місцевих органах влади нерідко перебували під впливом людей ортодоксально-радянських або відверто проросійських поглядів.

Непростою була топонімічна картина в Криму, де з 1944–1949 років зберігалися перейменування топонімів, пов’язаних з кримськими татарами та іншими депортованими народами. Масові безликі назви мали стерти пам’ять про корінні народи, які в один день зникли з теренів півострова. Спробувати виправити ситуацію можна було 1995 року після подолання впливу проросійських сепаратистів. Однак тоді подібні питання не ставили навіть у масштабах країни. Збереження радянських топонімів створювало ганебну ситуацію, бо означало толерування українською владою приховування радянським режимом слідів одного зі своїх злочинів.

Винятком стали перейменовані селища Планерське (з 1992 р. – Коктебель) та Фрунзенське (з 1993 р. – Партеніт).

Хроніка зарубіжної дерадянізації

На момент падіння прорадянського режиму лише Польща не мала російсько-радянських топонімів. Єдиний такий – Сталіногруд – зворотно перейменували на Катовіце ще 1956 р. під час десталінізації. До 1961 року сталінські астіоніми зникли з мапи Східної Німеччини, Румунії, Болгарії, Угорщини.

“Гуд бай, Сталін”. Повернення місту Сталіногруду в ПНР історичної назви Катовіце 10 грудня 1956 р.

На відміну від України, в державах, що вийшли з соцтабору на межі 80-90х років, не лише проводили люстрацію та роздержавлення, а й оперативно усували сліди позначення радянської присутності – пам’ятники, назви населених пунктів та інших географічних об’єктів, підприємств, закладів освіти тощо.

У країнах Центрально-Східної Європи, Балкан, Центральної Азії, Кавказу та Балтії зміни відбувалися у такий спосіб:

Румунія: 1989 року місту Георге-Георгіу-Деж повернули історичну назву – Онешті;

Осібно стояла ізольована від світу Албанія, суцільно вкрита бетонними міні-бункерами. Тривалий час на мапі країни зберігалося місто Сталін, якому лише 1990 року повернули історичну назву Кучова.

Натомість у Болгарії 1990 року місту Толбухін повернули попередню назву – Добрич, 1991 року місту Мічурін – першу назву Царево, 1993 року місто Михайловград перейменоване на Монтана.

Перейменування Карл-Маркс-Штадта, спадку НДР, на історичний Хемніц

1990 року позначився відповідними змінами в Німеччині (місту Вільгельм-Пік-Штадт-Губен повернули історичну назву Губен, а місту Карл-Маркс-Штадт – Хемніц), в Угорщині (1990 року місто Ленінварош перейменоване на Тисауйварош) та Чехії (місту Готвальдов повернули історичну назву Злін).

Варто додати, що до початку процесу розпаду Югославії влітку 1991 р. у кожному з восьми суб’єктів федерації (республіки Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Словенія, Хорватія, Чорногорія, а також два автономні краї, Кососво та Метохія, Воєводина) було по одному місту, названому на честь Йосипа Броз Тіто. Протягом 1991–1997 років їх найменування були змінені. Серед них столиця Чорногорії місто Тітоград, якому 1992 року повернули історичну назву – Подгориця.

З різною інтенсивністю відбувалися перейменування комуністичних топонімів на пострадянському просторі. Зокрема, в Азербайджані 1989 року місту Кіровабад повернули історичну назву Гянжда, а місту Ждановськ – Бейлаган, 1991 року місто Ільїчовськ було перейменоване на Шарур (аз. Шерур), місту Мір-Башир (Мір Башир Фаттах Огли Касумов – очільник Верховної ради Азербайджанської РСР у 1938–1949 рр., був серед організаторів прокомуністичних заворушень у квітні 1920 р. – Авт.) повернули історичну назву Тертер, місту Касум-Ісмаїлов (очільник виконкому Гянджинського повіту, 1922 р. вбитий місцевими селянами) – Геранбой, місту Пушкіно – Білясувар (аз. Білесурвар). 1999 року місто Порт-Ілліч перейменували на Лиман, 2000 року місту Казі-Магомед (Казі Магомед Агасієв – комісар Дербенту та Південного Дагестану в 1918 р., боровся проти національного уряду, розстріляний) повернули історичну назву Аджикабул (аз. Гаджикабул), 2008 року місто Алі-Байрамли (Алі Байрам огли Байрамов – один з керівників азербайджанських комуністів, вбитий за нез’ясованих обставин 1920 р.) перейменували на Ширван, а місто Ханлар (Ханлар Гасан огли Сафаралієв – організатор страйків на нафтових промислах Баку 1907 р., того ж року вбитий) – на Гейгель (аз. Гьойгьоль). Також 1992 року селищу Сафаралієв відновили історичну назву Набіагали (з 2008 р. – місто Самух).

Окрім того, 1991 року центральна влада Баку здійснила низку перейменувань на неконтрольованих територіях самопроголошеної Нагірно-Карабаської республіки – місто Мартуні (псевдонім Олександра Мяснікова (Мяснікяна), який у 1919-25 рр. був одним із лідерів білоруських та вірменських більшовиків) перейменували на Ходжавенд, місту Степанакерт (Степан Шаумян – лідер кавказьких більшовиків, розстріляний серед 26 бакинських комісарів) повернули історичну назву Ханкенді. Вірменські сепаратисти не визнали перейменувань та надалі використовували радянські назви.

Вірменія: 1990 – місто Азінбеков (Азінбеков Мешаді Азізбек-огли – один з розстріляних бакинських комісарів, виступав проти незалежності Азербайджану) перейменували на Вайк, 1991 року місту Ленінакан повернули історичну назву Кумайрі (згодом – Гюмрі), місто Красносельськ перейменували на Чамбарак, місто Калініно – на Ташир; 1992 року місто Кіровакан – на Ванадзор, 1995 року місто Октемберян – на Армавір, 1995 – місто Камо (партійний псевдонім Симона Тер-Петросяна, який разом зі Сталіним грабував банки та відповідав за постачання зброї більшовицькому підпіллю, 1920 р. організував більшовицький заколот в Азербайджані) перейменували на Гавар.

Водночас у Вірменії зберігаються радянські астіоніми: Ноємберян (назва поселення Барана з 1938 р., присвячена окупації червоною армією Вірменії 29 листопада 1920 р.) та Степанавян (з 1924 р. назва поселення Джелал-огли, пов’язана зі Степаном Шаумяном – лідером кавказьких більшовиків, розстріляним серед бакинських комісарів)

Грузія (самоназва – Сакартвело): 1989 року місту Махарадзе (Філіп Махарадзе 1921 р. як керівник Грузинського ревкому запросив до країни більшовицькі війська, які окупували Грузинську демократичну республіку, у 1920 – 1930-х роках очолював уряд та Верховну раду Грузинської РСР) повернули історичну назву Озургеті; місту Цхакая (Михаїл Цхакая (Басов) – був серед пасажирів пломбованого вагону, в якому Володимир Ленін 1917 р. повертався до Росії, 1922 р. від імені Закавказзя підписав договір про створення СРСР) – Сенакі, місту Цулукідзе (Олександр Цулукідзе – один з керівників більшовицького підпілля на Кавказі, 1905 р. помер у в’язниці від сухот) – Хоні; 1990 року місту Маяковський повернули історичну назву Багдаті, а місту Гегечкорі (Олексій Гегечкорі – організатор пробільшовицьких виступів у Мінгрелії 1918 р., після окупації Грузії 1921 р. очолював Тбіліський ревком, згодом був наркомом внутрішніх справ Грузинської РСР) – Мартвілі. 1991 рокі місто Богдановка перейменували на Ніноцмінда.

Низка перелічених вище діячів, імена яких присвоювали комуністичним топонімам, чином мала стосунок до особи Йосипа Сталіна. Так, Філіп Махарадзе вчився у Тифліській духовній семінарії; Михаїл Цхакая свого часу був виключений зі згаданого закладу, а кремлівський властитель називав його своїм вчителем; разом з Олександром Цулукідзе Йосип Джугашвілі працював у більшовицькій газеті «Брзола». Більше того, на мапі радянської Грузії знайшлося місце для автора твору про розбійника Кобу – Александра Казбезі (Чопікашвілі). Лише 2007 р. містечку Казбегі повернули історичну назву Степанцмінда.

Варто додати, що південноосетинські сепаратисти не визнали перейменування містечка Ленінгорі на Ахалгорі, здійсненого грузинською владою 1991 року.

У країнах Балтії радянська топоніміка у назвах міст була поширена мінімально, тому її позбулися швидко.

Естонія: 1988 року місту Кінгісепп повернули історичну назву Курессааре (Віктор Кінгісепп очолював естонську компартію, входив до складу республіканського ревтрибуналу та чека. 1922 р. за підготовку збройного заколоту розстріляний владою незалежної Естонії).

Латвія: 1991 року місто Стучка перейменували на Айзкраукле (Петро Стучка протягом 1918–1920 рр. очолював уряд радянської Латвії та був одним з організаторів системи революційних трибуналів).

Литва: 1989 року місту Капсукас повернули історичну назву Маріямполе (Вінцас Міцкявічус-Капсукас у 1918–1919 рр. очолював уряд радянської Литви та литовську компартію). Також місто-супутник закритої нині Ігналінської АЕС Снечкус 1992 року було перейменоване на Висагінас (Антанас Снечкус очолював підривну роботу в незалежній Литві, а після анексії країни 34 роки головував у компартії, був фактичним керівником Латвійської РСР). Варто додати, що 2009 року станцію-близнюка ЧАЕС закрили.

У Центральній Азії перейменування подекуди тривають і донині.

Зокрема, у Казахстані 1990 року місто Нікольський перейменували на Саптаєв, 1991 року місто Панфілов – на Жаркент; 1992 року місто Целіноград назвали Акмола (згодом – Астана, Нур-Султан та знову Астана; столиця країни), Гур’єв – на Атирау; 1993 року місто Єрмак – на Аксу; 1995 року місто Ленінськ перейменували на Байконур; 2002 року місту Леніногорськ повернули історичну назву Ріддер, 2007 року місто Сеьмипалатинськ перейменували на Семей, а Усть-Каменогорськ отримав паралельну назву казахською мовою – Оскемен.

1991 року було змінено найменування міста-супутника нині закритої АЕС – Шевченко (на честь Тараса Шевченка, який служив там у царській армії). Воно стало зватися Актау.

Окремо варто відзначити, що 1999 року казахстанська влада домоглася того, щоб росіяни відмовилися від використання русифікованої назви одного зі міст. Астіонім Актюбінськ замінили на давно вживаний у Казахстані варіант Актобе.

Киргизстан: 1989 року місто Рибачьє перейменували на Іссиск-Куль (з 1992 р. – Баликчи), 1991 року столицю ще тоді Киргизької РСР Фрунзе було перейменовано на Бішкек, 1992 року місту Пржевальськ повернули історичну назву Каракол, а містечко Бистровка перейменували на Кемін, 2006 року містечку Фрунзе повернули історичну назву Кадамжай.

Постанова від 5 лютого 1991 р. про відновлення історичної назви Бішкек столиці Киргизької РСР місту Фрунзе

Таджикистан: 1991 року місту Ленінабад повернули історичну назву Худжанд, 1992 року місто Орджонікідзеабад перейменували на Кофарніхон (нині – Вахдат), 1996 року місто Калінінабад перейменували на Сарбанд (нині – Левакант), 2016 року місто Чкаловськ перейменували на Бустон.

Туркменістан: 1990 року місто Нефтєзаводськ перейменовано на Сейді, 1992 року – містечко Кіровськ – на Бабадайхан, 1993 року місто Красноводськ перейменовано на Туркменбаші, Тельманськ – на Губадаг, а містечко Ленінськ – на Акдепе, містечко Калінін – на Болдумсаз, селище Октябрьск стало називатися селищем імені Сапармурата Туркменбаші (місто з 2016 року).

Узбекистан: 1989 р. місто Совєтабад перейменували на Нурабад, 1991 року місту Ленінськ повернули історичну назву Асака, місто Солдатський перейменували на Аскарлик (нині – Дустабад), а ще один Совєтабад – на Ханабад. Того ж року місто Нарімановка (Наріман Кербалаї аджаф огли Наріманов – перший керівник уряду радянського Азербайджану) перейменували на Пайарик. 1992 року місто Красногвардєйськ перейменували на Булунгур, 1996 року місто Ульяново перейменували на Даштабад, 1998 року місту Дружба повернули історичну назву Пітнак, 2015 року місто Ахунбабаєв (Юлдаш Ахунбабаєв – один з керівників Узбецької РСР у 1925–1943 рр., причетний до придушення антибільшовицького повстанського руху басмачів) перейменували на Джалакудук.

Молдова: ще 1988 року місту Черненко повернули назву Шолданешти (нині – Шолданешть), 1989 року містечку Кутузов повернули історичну назву Яловени, 1990 року Котовську повернули історичну назву Хинчешти, Калінінську – Купчинь, а місто Суворов було перейменоване на Штефан-Воде. Наступного 1991 року місту Лазовськ відновили історичне найменування Синжерей. 1992 року місто Ленінський стало називатися Гіндешти.

Варто зазначити, що у деяких країнах й досі зберігаються радянські топоніми, а перейменування носило лиш епізодичний характер. Зокрема, декомунізація практично не зачепила Росію, де рідкісні кейси мали місце наприкінці радянської доби.

Так, 1990 року в РФ історичні назви встигли повернути містам Калінін (Твер), Орждонікідзе (Владикавказ із паралельною назвою Дзауджикау) та Горький (Нижній Новгород). 1991 року Куйбишеву відновили найменування Самара, Георгіу-Деж – Лиски, Ленінграду – Санкт-Петербург, Свердловську – Єкатеринбург, Загорську – Сергієв Посад, а ще один Куйбишев назвали Болгар.

Відтоді радянізми в топоніміці Росії законсервувалася, а враховуючи їх кількість можна стверджувати, що перейменування практично не здійснювалися. Однак 1992 року місту Петрокрєпость змінили назву на Шліссельбург, 1996 року Калінінград Московської області перейменували на Корольов, 1999 року Шпаковське – на Михайловськ, 2005 року місту Бєднодем’яновськ повернули історичну назву Спаськ, 2007 року місту Красногвардєйське – Бірюч.

Через казус перейменування міста Петродворєц на Петергоф, здійснене 1997 року, центральна влада не визнавала нову назву дванадцять років.

Сьогодні на мапі країни-агресора нерідко трапляються безликі трафаретні совєтизми в найменуваннях міст штибу Совєтськ, Пролетарськ, Октябрьськ, Краснознаменськ, Комсомольськ, Тольятті, Ульяновськ, Кіров, Ленінськ тощо.

Окрім країн, де тривалий час при владі залишалися марксистські режими (КНР, КНДР, Куба, В’єтнам, Лаос), та не контрольованих центральною владою промосковських сепаратистських квазіутворень (Нагірний Карабах, Південна Осетія),

КОМУНІСТИЧНІ АСТІОНІМИ ЗБЕРЕГЛИСЯ БЕЗ ЗМІН У БІЛОРУСІ ТА МОНГОЛІЇ.

Оцінюючи вищезгаданий досвід, письменник та політик Володимир Яворівський відзначав, що країни Центрально-Східної Європи та Балтії доволі швидко відсікли радянське минуле, а Україна в ньому «засиділася». Збереження на мапі радянських топонімів він порівнював із «брудом на взутті, який тягнуть до чистого дому».

Декомунізація: велике перейменування міст в Україні

Справжнім рубіконом в національній історії була зима 2013–2014 років. Після революції Гідності, яка стала чітким вододілом, відмова від радянської символіки і топоніміки нарешті виявилася «на часі».

2014 рік ознаменувався стартом масових перейменувань внутрішньоміських об’єктів (вулиці, площі), назв організацій і підприємств та демонтажу пам’ятників («ленінопад»). П’ятий Президент Петро Порошенко дотримувався принципової позиції, що питання перейменувань відповідає інтересам національної безпеки, а мапа України не повинна нагадувати підручник з історії КПРС. До того ж була політична воля і всередині демократичної парламентської коаліції.

Наступного 2015 р. за поданням 11 народних депутатів (Олег Ляшко, Вікторія Сюмар, Ганна Гопко, Єгор Соболєв, Андрій Кожем’якін, Андрій Лозовой, Юрій Чижмарь, Юрій Луценко, Ігор Мосійчук, Сергій Скуратовський, Віктор Вовк, Юрій-Богдан Шухевич, Олег Березюк) було ініційовано початок процесу декомунізації.

9 квітня 2015 р. ухвалення Закону № 2558 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» підтримали 254 нардепи.

Сьома стаття документу передбачала внесення змін до закону «Про географічні назви». Чітко прописувалася заборона надавати населеним пунктам «імена або псевдоніми осіб, що обіймали керівні посади в Компартії, радянських урядових структурах, органах держбезпеки, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років, політичних репресій, переслідування учасників боротьби за незалежність України, а також на честь подій, пов’язаних з діяльністю компартії або ж встановленням радянської влади.

Виняток становили особи, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки та культури. Пізніше цю практику поширили на діячів, пов’язаних з Рухом Опору та вигнанням нацистських окупантів з території України.

У жовтні 2015 року Український інститут нацпам’яті оприлюднив перелік з 520 осіб, імена яких мали зникнути з мапи України.

Важливою рисою декомунізаційного закону стало запровадження алгоритму перейменувань з чітко окресленими дедлайнами. Так, за півроку після набуття законом чинності, тобто до Дня гідності і свободи (21 листопада 2015 р.) питання перейменувань мали вирішити місцеві ради, які могли проводити громадські слухання та звертатися за методичною підтримкою до УІНП. Потім законом відводився тримісячний термін (до 21 лютого 2016 р.) на проведення перейменувань. Якщо місцева влада у визначений термін не змогла запропонувати нову назву, то парламент мав ухвалити рішення на підставі рекомендацій УІНП.

Рішення місцевих органів влади мало пройти погодження Інституту нацпам’яті та парламентського Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування.

Зі свого боку Інститут нацпам’яті частково використав «список Гнаткевича». Але якщо раніше нардеп пропонував відновити в тому числі імперські назви, то цього разу зміни мали бути радикальніші та більш україноцентричні.

Водночас мова йшла не про всі міста, найменовані за радянської доби. Варто відзначити, що комуністи запровадили декілька вдалих назв (Донецьк, Запоріжжя, Хмельницький).

У процесі формування переліку населених пунктів, рекомендованих до перейменування, декілька разів вносили зміни. Зокрема, звідти виключили місто Жданівку (Донецька область), назва якої не походила від сталінського соратника.

Після того, як проти можливого перейменування Червонограда виступили мешканці міста, в УІНП не наполягали на зміні назви.

Можливо, підопічні В’ятровича зважили на те, що назва «Червоноград» мала прецедент у вітчизняній традиції назовництва, оскільки на Тернопільщині ще з XIV до середини ХХ ст. існувало містечко з таким найменуванням.

Читайте також:  Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи

Також у зв’язку з внесенням змін до декомунізаційного закону, які встановлювали виняток для осіб, причетних до вигнання нацистських окупантів, із переліку на перейменування зникло місто Ватутіне, що на Черкащині.

Місцеві ради до імовірного перейменування поставилися по-різному. У Кіровограді міськрада передала повноваження з перейменування парламенту.

Нерідко процес міг зіштовхнутися з опором, гальмуванням та відвертим саботажем. Так, за збереження поточної назви виступила мерія Червонозаводського (Полтавщина), а згодом мер міста у судовому порядку навіть намагався повернути стару назву. Міський голова Цюрупинська Василь Плотніков через «економічні проблеми та політичну нестабільність» пропонував відкласти перейменування міста «на більш підходящий час».

Міськрада Красного Лимана підтримала збереження старої назви, заперечуючи її зв’язок з комунізмом та пов’язуючи етимологію зі словом «красивий».

Подібні виверти, пов’язані зі спробами змінити семантинчне наповнення астіонімів намагалися здійснити у Кузнецовську (пропонувалося рахувати, що назва пов’язана не з радянським агентом-диверсантом, а із загиблим 2014 р. у Луганському аеропорту десантником Антоном Кузнецовим); Іллічівську (начебто від пророка Іллі), Дніпропетровську (Юрій Вілкул пропонував пов’язувати назву міста з рікою Дніпро та апостолом Петром), Комсомольську (було запропоновано акронім «КОлектив Молодих Соціально МОтивованих Людей (Ь) Справжніх (Ь) Козаків»).

Натомість дисципліновано за перейменування проголосували міські ради контрольованої Україною частини Донеччини: Артемівську пропонували повернути історичну назву Бахмут, Дзержинськ – перейменувати на Торецьк, Красний Лиман – на Лиман (зміну назви підтримали з другої спроби після протестів УІНП), Димитров – на Мирноград.

Окрім того, міськрада Котовська на Одещині дала принципову згоду на перейменування, але попрохала у парламентарів надати додатковий час для пошуку оптимального варіанту.

У деяких випадках міська влада не ухвалювала спеціальних рішень про нову назву, а посилалася на опитування (повернення Дніпродзержинську історичного найменування Кам’янське) чи громадські слухання (Чорноморськ для Іллічівська).

Натомість у Щорсі на Чернігівщині сесія райради одностайно ухвалила звернення з проханням виключити місто з переліку тих, хто підпадає під декомунізацію. Наводилися нечувані за своїм цинізмом і маніпулятивністю аргументи, яким би могли позаздрити російські пропагандисти. Місцеві депутати стверджували, мовляв, Микола Щорс не належав до тоталітарної системи, не мав стосунку до репресій, здійснював героїчні вчинки, представляв «трудовий народ», загинув за Україну та був засновником вітчизняних збройних сил.

За таких обставин своє слово мав сказати парламент. У залі Верховної Ради України всі необхідні рішення були ухвалені в першій половині 2016 року. Вже 4 лютого 2016 р. було перейменовано Червонозаводське на Заводське (Полтавщина); Іллічівськ на Чорноморськ (Одещина); Артемівськ на Бахмут, Дзержинськ на Торецьк, Красний Лиман на Лиман (усі – Донеччина). Це рішення підтримали 230 депутатів, два висловилися проти, 11 утримались та 97 не голосували.

Наступне голосування відбулося 17 березня 2016 р., коли місто Орджонікідзе перейменували на Покров (Дніпропетровщина). За це проголосував 231 народний обранець. Згодом представники громадськості безуспішно позивалися стосовно можливої фальсифікації міською владою громадських слухань, на яких нібито і було ухвалено рішення про нову назву. Натомість пропонувалося пристати на альтернативну назву, підтриману УІНП – Великий Луг.

Втретє у стінах Верховної Ради питання неймінгу розглядалися 12 травня 2016 р. Депутати проголосували одразу за три постанови. Свою назву змінювали міста Щорс на Сновськ (Чернігівщина), Котовськ на Подільськ (Одещина), Димитров на Мирноград, Красноармійськ на Покровськ (обидва – Донеччина). Це рішення підтримали 265 нардепів.

Надалі прийшла черга до розгляду перейменування Дніпропетровська на Дніпро, яке 19 травня 2016 р. підтримали 247 українських парламентаріїв (проти – 16, утримались – 7, не голосували – 74 особи).

Того ж дня Комсомольск перейменували на Горішні Плавні (Полтавщина), Цюрупинськ на Олешки (Херсонщина), Ульяновку на Благовіщенське (Кіровоградщина), Артемове на Залізне (Донеччина), Дніпродзержинськ на Кам’янське (Дніпропетровщина), Кузнецовськ на Вараш (Рівненщина). “За” було подано 249 голосів.

Стела «Кузнецовськ» на в’їзді до Вараша, демонтована 8 лютого 2021 р.

Вп’яте декомунізацію розглядали 14 липня 2016 р., коли українські парламентарі ухвалили рішення про зміну назви Кіровограда на Кропивницький. Воно знайшло підтримку 230 нардепів.

Читайте також: В Ізюмі перейменують пов'язані з росією вулиці

Напис «Кировоград» на в’їзді до Кропивницького з боку Бобринця, який прибрали у квітні 2021 р.

Якщо проаналізувати здійснену декомунізацію назв міст, то значній їх частині було повернуто історичну назву (Сновськ, Олешки, Бахмут, Кам’янське, Кадіївка, Чистякове, Лиман, Сорокине) або одне з попередніх найменувань (Благовіщенське мало таку назву протягом 1921–1924 рр.). Помітна частина перейменованих міст була заснована в радянські часи, тому за відсутності історичних (попередніх) назв було прийнято нейтральні варіанти: Іллічівськ змінив назву на Чорноморськ, Димитров – Мирноград, Красноармійськ – Покровськ, Дзержинськ – Торецьк, Артемове – Залізне, Комсомольське – Кальміуське. «Нейтральні» варіанти обрали для Котовська (Подільськ) та Червонозаводського (Заводське).

Для нових астіонімів також використовували назви навколишніх сіл (Вараш, Горішні Плавні, Хрустальний, Боково-Хрустальне, Довжанськ, Голубівка), залізничної станції (Кипуча), одного з населених пунктів, що увійшли до складу існуючого міста раніше (Вознесенівка, Хрестівка, Петрово-Красносілля); навколишніх сировинних розробок (Покровські копальні для Покрова, шахта «Бунге»). Окремо можна згадати про використання кримськотатарської топоніміки (Яни Капу).

Підсумки декомунізації астіонімів станом на травень 2016 р. Бракує міста Кропивницький, назву якому присвоїли за два місяці

Перейменування для окупованих територій

Враховуючи особливості сучасної суспільно-політичної ситуації в Україні, для тимчасово окупованих територій 12 травня 2016 р. було ухвалено окремі постанови.

Перший із цих актів стосувався т. зв. території ОРДЛО. На Донеччині було перейменовано декілька населених пунктів, наразі не контрольованих українською владою: Комсомольське змінило назву на Кальміуське, Южнокомунарівськ на Бунге, Кіровське на Хрестівку, Торез на Чистякове.

На Луганщині всі перейменовані міста поки що (станом на січень 2023-го) не повернулися під фактичний контроль України. Так, Артемівськ депутати перейменували на Кипуче, Кіровськ на Голубівку, Краснодон на Сорокине, Вахрушеве на Боково-Хрустальне, Красний Луч на Хрустальний, Петровське на Петрово-Красносілля, Свердловськ на Довжанськ, Стаханов на Кадіївку. Червонопартизанськ, який змінив назву на Вознесенівку, у тексті постанови помилково названий не містом, а смт. За всі ці перейменування висловилися 245 народних обранців.

Того ж дня окремий документ було прийнято і для АР Крим. Більшість перейменувань стосувалось повернення кримськотатарської топоніміки для сільських поселень тимчасово окупованого півострова. Постановою було змінено назву для одного міста – Красноперекопськ мав називатися Яни Капу.

ОДНАК ВСТУП АКТУ В ДІЮ ВІДТЕРМІНУВАЛИ ДО ЧАСУ ПОВЕРНЕННЯ КРИМУ ПІД ЗАГАЛЬНУ ЮРИСДИКЦІЮ УКРАЇНИ.

Це перейменування знайшло підтримку 255 депутатів.

Постанови про перейменування міст на окупованих територіях містили контраверсійні та неоднозначні норми. Зокрема, якщо перейменування неконтрольованих українською владою міст Донбасу мало відбутися одразу після публікації документа, то населені пункти Криму (всупереч позиції представників Меджлісу) – лише після повернення півострова під юрисдикцію України.

Але 28 липня 2016 р. інтернет-гігант Google у сервісі карти став вказувати нові назви 5 адміністративних районів та 75 населених пунктів Криму, серед них Красноперекопськ – Яни Капу, що спричинило істерику серед окупантів. Оскільки зміни мали відтермінування в часі, то вже наступного дня радянські назви офіційно повернули до Google Maps.

“Недоперейменовані”: контраверсійні назви українських міст, які збереглися після 2016 року

14 липня 2016 р. після перейменування Кіровограда голова Верховної Ради Андрій Парубій одразу заявив про фактичне завершення процесу декомунізації.

На початку 2018 року очільник УІНП Володимир В’ятрович зауважив, що території контрольовані української владою «по суті декомунізовані».

ОДНАК ПРО ЦІЛКОВИТЕ ВИТІСНЕННЯ РАДЯНЩИНИ ГОВОРИТИ ЗАРАНО,

адже її сліди у різних формах ще лишилися.

Першою очевидною ознакою незавершеності процесу декомунізації є збереження на мапі покручів у назвах двох областей. Так, Дніпро досі є центром Дніпропетровської області, а Кропивницький – Кіровоградської області.

Топонімічний парадокс пов’язаний з тим, що перелік областей згаданий у статті 133 Конституції України. Вже сьомий рік в українському парламенті не вдається зібрати конституційну більшість голосів (301 нардеп) для внесення змін до тексту Основного Закону.

Ситуація повторює російські адміністративні реалії, де з 1991 року Санкт-Петербург знаходиться на території Ленінградської, Єкатеринбург – Свердловської області.

Читайте також: Як родич заступника голови Ради Безпеки РФ "денацифікує" назви вулиць на Київщині

Наразі розгляд питання зміни назви двох областей в Україні зупинився на різних стадіях. Так, 7 лютого 2019 р. Верховна Рада у першому читанні рекомендувала перейменувати Дніпропетровську область на Січеславську.

Формальна відповідь парламентського комітету Кіровоградській облраді, надана у квітні 2021 р. про стан розгляду питання перейменування Кіровоградської області

Натомість до перейменування Кіровоградської області парламентарі навіть не приступали. Попри звернення Кіровоградської облради від 30 березня 2021 р. і 21 вересня 2022 р. та суспільний запит, розгляд питання застряг у парламентському комітеті.

Ще одним острівцем радянськості є судова система, де збереглися старі назви міських та районних судів у декомунізованих містах. Наразі, щоб позбутися ретроградних найменувань судових установ, таких як Артемівський, Красноармійський, Дніпропетровський, Щорський, Ульяновський тощо, необхідно ухвалювати окремий закон.

З іншого боку, свідомі спроби реанімувати радянські архаїзми здійснюють сепаратисти й окупанти. Проросійські колаборанти не тільки не визнають здійснених перейменувань, але й за прикладом «старшого брата» застосовують тимчасові назви.

Нагадаю, що 2013 року було вирішено, що Волгоград декілька разів на рік ставатиме Сталінградом в дні, пов’язані з «побєдобєсієм». Аналогічну сюрреалістичну практику імперської істерії гауляйтери ОРДЛО у квітні 2020 року поширили щодо Донецька та Луганська, які тричі на рік мали називатися Сталіно та Ворошиловград.

Після відкритої російської агресії протягом 2022 р. в ЗМІ з’являлися повідомлення про плани окупантів переназвати Маріуполь на Жданов, Алчевськ на Комунарськ, Лиман на Красний Лиман.

Початок повномасштабного вторгнення РФ актуалізував необхідність здійснення дерусифікації та деколонізації, які раніше розглядали як віддалену перспективу. Не дивлячись на те, що протягом 2016-2017 роках у межах декомунізації перейменовувалися порти та залізничні станції, досі у вітчизняній транспортній системі лишається впізнаваний слід підросійського минулого – Південно-Західна залізниця. Парадокс в тому, що вона охоплює центральні та північні області України, однак досі позначається колоніальним символом – «Юго-Западный край». Саме так з 30-х років ХІХ ст. царські чиновники називали більшу частину Правобережної України.

Ще 2019 року УІНП ініціював ухвалення закону про деколонізацію. За три роки, у вересні 2022-го до парламенту надійшли два законопроекти «Про деколонізацію гуманітарної сфери України» та «Про подальшу деколонізацію, деокупацію та суверенізацію культурного простору України», які пропонують різні підходи до подальших перейменувань.

За визначенням мовознавця Олександра Тараненка, сліди перебування у складі інших держав зберігають додаткові прикметникові означення, що вказували на існування аналогічних географічних об’єктів на території поза українськими землями. Зокрема, наприкінці XVIII ст. таке уточнення з’явилися у назві Володимира-Волинського, а деякі міста було перейменовано (Заслав на Ізяслав, Звягель – Новоград-Волинський).

Навіть до оголошення початку деколонізації вже вдалося офіційно перейменувати декілька міст за ініціативою місцевих рад, зокрема: 30 жовтня 2019 р. – Переяслав-Хмельницький на Переяслав, 15 грудня 2021 р. – Володимир-Волинський – Володимир, 16 листопада 2022 року – Новоград-Волинський – Звягель.

Троїцький собор у Новомосковську, що став прообразом для «Собору» Олеся Гончара. Центр січової Самарської паланки, який 1794 р. було перейменовано росіянами в Новомосковськ

Серед колоніальних топонімів, які досі лишаються на мапі України, варто згадати Новомосковськ (колишній козацький Самар) та населені пункти Одещини, названі місцями боїв російсько-французької війни 1812-1814 рр. – місто Арциз та містечка Бородіно і Тарутине.

Ще однією складовою змін в назовництві є необхідність здійснення дерусифікації. Так, 3 листопада 2021 р. уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь закликав привести у відповідність до правопису, стандартів державної мови та вимог статті 41 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” назви міст Сєвєродонецьк, Южний, Южноукраїнськ, Первомайськ. Запропонований мовним омбудсменом перелік не відзначався інформативністю і не містив чітких критеріїв.

Варто зазначити, що окрім вищезгаданих, низка астіонімів суперечать нормам української мови. Серед них назви, затверджені порівняно нещодавно: Ірміно (2010 р.), Хрустальний (2016 р.) та Боково-Хрустальне (2016 р), Мукачево (2017 р.).

Імовірно, до цієї групи можна віднести місто Родинське на Донеччині, назва якого походить від назви вугільного родовища та хутора Родіна.

Ще однією проблемою лишається необхідність позбутися росіянізмів в іншомовних варіантах назв українських міст. Ще 2018 року МЗС розпочало кампанію #CorrectUA, яка стосувалася зміни написання назв найбільших міст на український лад (наприклад Kiev – Kyiv, Odessa – Odesa, Lvov – Lviv тощо). Вочевидь, таку практику слід поширити на всі вітчизняні поселення.

Читайте також:  Кияни визначились з назвами вулиць Києва після дерусифікації

Низка міст за формальними ознаками у 2015-2016 роках. не потрапили до переліку під декомунізацію, однак пов’язані з символами русміра чи радянської присутності.

На фоні сучасних подій дисонує збереження назви прикордонного міста Дружба (до 1962 – Хутір-Михайлівський; Сумщина), що його періодично обстрілюють росіяни.

В’їзд до міста Дружба на Сумщині. Одна з найбільш недоречних назв, яка від 1962 року символізує радянський міф про «дружбу народів». Сьогодні місто потерпає від від «братніх» обстрілів

Хочу зауважити, що досі на мапі країни присутні такі астіоніми як Первомайськ (Миколаївщина, 1919 р. об’єднано з поселень Голта, Богопіль, Ольвіополь), Первомайськ (до 1920 р. – Петромар’ївка; Луганщина), Первомайський (до 1952 р. – Лихачове; Харківщина), Красноград (до 1922 р. – Костянтиноград; Харківщина), Першотравенськ (до 1960 р. – Шахтарське; Дніпропетровщина), Червоноград (до 1951 р. – Кристинополь; Львівщина).

Залишається відкритим питання з відновлення кримськотатарської топоніміки міст АРК, адже 2016 р. парламентарі не стали перейменовувати Білогірськ (до 1944 р. – Карасубазар) та Армянськ (до 1921 р. – Ермені-Базар).

Також неоднозначно виглядають сьогодні астіоніми з радянськими конотаціями – Ватутіне та Молодогвардійськ.

До речі, 26 грудня 2022 року міськрада Ватутіного розпочала процедуру перейменування та проголосувала за нову назву міста на Багачеве. Далі – слово за облрадою та парламентом.

Висновок

24 лютого 2022 р. російські агресори шукали в Олешках «поворот на Цюрупінск». Неодноразово нові назви плутали окупантів, які працювали за мапами радянських часів

Тепер, в умовах протистояння широкомасштабному російському вторгненню, топонімічні зміни є одним з маркерів, який проводить чітку межу між нами та окупантами. Після неодноразового відкладання «на потім», нарешті настав час завершити очищення країни від символічних слідів перебування в імперському та комуністичному просторі.

Також необхідно продовжити повернення історичних назв міським поселенням, відроджувати топоніміку корінних народів, здійснювати українізацію безликих нейтральних астіонімів.

—

Ярослав Гирич, історик, військовослужбовець ЗСУ;  опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ

В тему:

• Як депутати президентського блоку в Київраді захищають імперські та радянські назви
• Чиїми іменами назвати дерусифіковані вулиці: список 100 видатних українців
• «Викривлена історія може бути небезпечнішою за ядерну зброю, і ми це тепер бачимо»
• Процес дерусифікації в Києві: “Гудбай, Толстой”
• Мережа політиків в Україні намагається відновити монополію московської церкви