Олена Стяжкіна: Маємо бути менш наївними

Версия для печати

Олена Стяжкіна, письменниця, історикиня та публіцистка. Професорка Донецького університету. Разом з іншими була змушена покинути рідне місто і назавжди змінити своє життя. Тож про буття у війні та про настрої частини населення, яке лишилося на окупованих землях, знає з власного досвіду.

Олена Стяжкіна стала спікеркою в дискусії «Етика і війна», яку організував Київський центр УКУ, замінивши в програмі заходу Мирослава Мариновича, який, на жаль, заслаб і не зміг прибути до Києва. До вашої уваги основні тези виступу Олени Стяжкіної.

Бути злими

Я не можу замінити пана Мирослава Мариновича, але можу йому допомогти, будучи тут. І в чому я точно не можу його замінити, то це в тому, що в мене немає стільки добра. І, може, ні в кого з нас немає стільки добра. Але я не оцінюю це як нашу суцільну ваду.

Мені здається, якщо ми говоримо про етику, то треба дозволити собі бути злими. Але злими ми маємо бути з розумінням, хто є наш ворог і з ким ми воюємо. Десь з весни 2019-го в ЗМІ тема війни, слово «війна» стало поступово зникати. Чи це добре? Я впевнена, що ні. Якщо суспільство втомилося від війни, неправильно дати ілюзію, що війни немає. Це ж не дитяча гра, коли можна заплющити очі — і війни не буде.

Наш ворог Російська Федерація зі столицею в Москві, в Кремлі за президентства Путіна і за будь-якого іншого президента — це ворог України. Цей ворог підступно напав на Україну в момент її, з одного боку, слабкості, а з іншого — торжества Божої справедливості. Ми не встигли додумати, продумати Революцію Гідності, ми не встигли як слід оплакати тих, хто загинув за цю гідність — і ми почали воювати за власну незалежність, знову не встигаючи як слід оплакувати своїх захисників.

На цю тему: Елена Стяжкина: «Донецких» нет

Коли ми дивимося на окуповані території з риторикою «закрити, віддати, відділити, забути» — це означає, що трошки зарплати нам вже платять з Кремля. Бо саме цього від нас чекає наш ворог — щоб ми самі відмовилися. Щоб ми самі сказали, що Крим не наш, що так званий Донбас не наш, Харківщина, Черкащина, Чернігівщина, Сумщина — усе не наше. Чи варто так зробити? Думаю, що ні.

Коли ми слухаємо і чуємо людей з окупованих територій, то маємо розуміти, що ці люди втратили політичну, економічну й інформаційну суб’єктність. Соціологічне дослідження на окупованих територіях — це нонсенс. Їхні інтерв’ю, дані каналам Росія 1 чи навіть Washington Post, — це дурниця! Люди, у яких є комендантська година шостий рік поспіль, не можуть говорити те, що вони думають насправді, — вони бояться навіть думати. І якщо ми сприймаємо їхні слова за правду, то виконуємо завдання Кремля зненавидіти їх, назвати їх покидьками, невиправними, чужими. Це неправда. Ми маємо бачити себе як людей травмованих, усвідомлювати свою паніку, свій біль.

Був час, коли я соромилася говорити про свою паніку і тривогу. Зараз спокійно можу сказати: «Не зважайте на мене, бо це, може, говорить моя травма». Може, і зараз говорить моя травма. І ми не маємо цього соромитися — бо не ми напали на Московію, не ми заподіяли смерть більш ніж десяти тисячам людей. Ми травмовані і нам боляче. І це може бути основою етики — розуміти свій біль і відчувати біль іншого.

Не Донбас

Я скажу на захист територій Донеччини і Луганщини. Чи ви думаєте, що їхнє голосування набагато краще, ніж те, яке ми мали всередині великої України? Чи не заявили вони про однаковість своїх поглядів на те, що відбувається? Просто вони сказали це мовою «отого блоку», а інша частина сказала це мовою травми. Один із ключових моментів говоріння на звільнених територіях Донбасу — це те, що там немає ЗМІ, які би не належали олігархам. Чи, точніше, одному олігарху.  Але це не означає, що все безнадійно.

Якщо ми і досі будемо називати ці території Донбасом, то це буде уявний весь Донбас. А це Донеччина і Луганщина, і вони різні.

Не знаю, як сказати людям, що в нас війна. Але я собі думала — чи в перспективі Другої світової були такі «айфонщики», які хотіли танців і кафе за умов нацистської окупації? Чи всі були або українськими націоналістами, або радянськими патріотами? І якщо спитати джерела, то виходить страшна (особливо для радянського дискурсу) картина: нацистів було вигнано з території Донеччини 8 вересня 1943 року — у серпні 1943 року 150 тисяч людей були глядачами німецького кіно. Розгортається операція, вже підходять радянські війська, треба робити диверсії, допомагати партизанам — а тут 150 тисяч людей ідуть дивитись німецьке кіно і просять залишити танці раз на тиждень…

На цю тему: Русскоязычная писательница из Донецка заявила в Москве: Убить Украину нельзя. Видео

Виходячи з того, ми маємо таку природну картину. І це означає, що невеликої купки українських націоналістів (в порівнянні з Радянським Союзом) було достатньо, щоб Україна постала. А інші будуть сидіти в кіно. Тоді ми мусимо звузити питання: ми маємо навчити людей, які хочуть кіно, користуватися укриттями і показати їм карту бомбосховищ у Києві, Чергнігові. Бо якщо тут будуть російські танки, то вся програма дорожнього будівництва, яка зараз пропонується, піде прахом. В Донецьку були непогані дороги — їх зараз немає. Немає сенсу в дорогах, коли приїде російський танк. Але є сенс зберегти життя людям. І мені здається, що тим, хто хоче в кіно і кафе, треба знати, як зберегти життя. А серйозну розмову треба вести з тими, хто готовий чинити опір. Їх менше — але їх і було менше. Нам треба вчитися далі: створювати санітарні дружини, вчитися стріляти — бо потім часу не буде.

Що мене і моїх друзів відрізняє від тих, кому «надо просто перестать стрелять», — то це те розуміння, що російських таборів вистачить на всіх. І на тих, кому «перестати стріляти», і на решту. Але якщо я знаю, за що (а я знаю), то в мене буде відсоток фори. І от за цей відсоток фори я би поборолася просто зараз, щоби він ширився і для інших людей.

Про деокупацію

Дискурсивно інтегрувати Донбас — тут усе неправильно. Якщо мислити раціонально, ми можемо лише деокупувати наші території. Інтегрувати — це вже програш. Мої друзі, колеги, які живуть на окупованих територіях, ознайомившись з цими всіма процесами (вибори, жовтень…), кажуть: «Нам так не треба! Ми готові ще бути в окупації, але ми хочемо бути деокупованими». Я хочу, аби ви знали, що люди, які там — вони прекрасні. І якщо ми не чуємо їхніх голосів, то це не означає, що вони нерозумні, що вони не розуміють і їм треба будь-якою ціною покращити своє життя. Там також є люди, які готові жертвувати, — і більше, ніж ми тут. На цих умовах, які пропонує ця політична команда, ми не можемо деокупувати території.

Про нову генерацію

Я би хотіла подякувати Міносвіти за закон для дітей з окупованих територій, які можуть вчитися в Україні. Але хотіла б сказати: багато хто з присутніх вчився в радянській школі, носив піонерську краватку, значок, повторював гасла. Чи ми спотворені остаточно? Чи ми негідники? Чи немає сил тепер в нас жити з тим радянським минулим? І чи менше вкладалася радянська влада в те, щоб промити нам мозок? Є велика надія, що Україна дасться взнаки і тим людям, над якими проводять роботу. Але її проводили і зі мною — і якщо я їм відмовляю в можливості бути іншими, то це означає, що я відмовляю і собі також. Я прошу про це думати.

Та є і гарні новини: найбільш оплачуваний репетитор на окупованих землях зараз — це репетитор з української мови. Це про здоровий глузд і про те, що зусилля Міністерства освіти були не марними.  

Про компроміс

Іловайський котел — це історія про те, чи можна домовитися з росіянами. Абсолютно прагматична і нормальна історія, де всі про все домовилися. Ціна питання нам всім відома. І це великий і відомий випадок нібито домовленостей. А скільки таких менших, які вартували людям життя, очей, ніг, зґвалтованих жінок? Я не впевнена, що з варварами, які вже проявили свою нездатність тримати домовленості, взагалі варто домовлятися. Ми маємо бути менш наївними і більш усвідомленими з тим, якою загрозою вони є.

На цю тему: «Слово русского офицера имеет цену меньше чем кусок определенного вещества»: освобожденный пленный батальона «Донбасс»

Про припинення війни

Я хочу виступити на захист тих, хто каже, що хоче припинення війни. Ті, хто це кажуть, не обов’язково є такими ж безсовісними, як ті, хто це інтерпретує. Для деяких людей припинення війни означає перемогу, для деяких означає вихід на свій кордон. Тому коли це потім вкидається в інформаційне поле, то це є зброєю. Коли ми вкладаємо не свій смисл в припинення війни, не уточнюємо, що мали на увазі, — то це грає проти нас. Чи є в цій залі хтось, хто не хоче припинення війни? Тому ми маємо бути уважними із маніпуляціями — бо це історія про те, як ми переможемо.

Я розумію, що ми зараз майже не говоримо про війну. Це означає, що «цар Микола її приспав» — а я не хочу бути приспаною! Я не можу собі цього дозволити. Війна йде. І факт того, що ви тут всі, теж означає, що ми всі відчуваємо однаково. Ми відчуваємо небезпеку і що щось рухається не туди. І це означає, що в нас тут не просто панель, а такий собі штаб. Штаб опору капітуляції.

—

Записала Катерина Гладка,  опубліковано у виданні Збруч

На цю тему:

• Олексій Алчевський: українець, який потрібен всім нам
• Микола Горбань: знайомий незнайомець
• Оксана Забужко: Стан незавершеної міфотворчости — про Одесу, море, флот і ... літературу
• До річниці смерті Стуса
• “Какая разница…”? Не все одно