Навіщо московити ведуть свої «священні війни». Священна проституція РПЦ

Версия для печати

Як тільки Росія оголошувала «священні війни», вона їх програвала. Причини прості. По-перше, екзальтовані приводи для війни не знаходили відгуку в інших країн, і агресивні дії Росії одразу ж порушували нестійкі міждержавні військово-політичні баланси. А по-друге, Катехон і не може собі дозволити залежність від великої кількості союзників, щоб не ділити потім з ними тріумф сакральної перемоги.

Здається, війна з Україною увійшла в свою термінальну стадію – не тільки військову, але й ідеологічну. Ініціатор агресії, сором’язливо названої «спецоперацією», більш ніж через рік після її «тріумфального» початку, так і не зміг пояснити, за що загинув вже не один десяток тисяч як цивільного населення, так і військових, чому немає обіцяної гучної перемоги над «укронацистами» та навіщо оголошено незграбну мобілізацію.

Тому перед російськими пропагандистами та ідеологічними «клікушами» поставлено завдання залізобетонно підняти дух пошарпаних російських військ та путінського електорату, втомленого затягуванням війни, зазначає РІСУ.

Недовго думаючи, з трухлявої скрині історії витягнули стару добру «священну війну». Ту саму «за вогнища та вівтарі», які, як на зло, «тимчасово» і «несправедливо» знаходяться на українській території. Але можна оголосити вогнища історично своїми, території захопленими, а вівтарі зневаженими. Тоді війна з Україною з факультативної опції перетворюється на священний обов’язок всіх росіян, наділених почесною місією народу-богоносця. З обґрунтуванням справедливості та фатальної неминучості кривавої бійні «за наші святині проти їхніх капищ» не заіржавіло. Наприклад, останні події в Києво-Печерській лаврі залізобетонно довели: якщо богоносець зараз прокукає шанс на подвиг, почнеться апокаліпсис.

Головним підрядником, як завжди, виступила РПЦ. Вона і так вправно постачала політруків у рясах на фронт та влаштовувала «гастролі» всіляких чудотворних святинь – від «дарів волхвів» у 2014 році до подарованої Путіним ікони «Спаса Нерукотворного», яку одразу мобілізували на фронт і почали возити по бліндажах затурканих російських мобіків.

Але Патріарх Кирил не був би собою, якби не ризикнув підняти ставки на самий верх. І вибив у Путіна надбання середньовічної культури та святині, що зберігались в Третьяковській галереї – ікони «Трійцю» Рубльова та Володимирську ікону Божої матері (ту, яку Андрій Боголюбський викрав і перевіз з Вишгорода до Володимира). І щоб два рази вже не вставати, вижебрав з Ермітажу раку Олександра Невського для «поєднання мощей с гробницею». Для сакральної перемоги нічого не шкода. Ну, не обходити же бліндажі з кашкетом Гітлера на паличці.

Втім, було б не зовсім вірно казати, що феномен «священної» російсько-української війни базується лише на хворобливих історичних фантазіях сьогоднішніх кремлівських деміургів та пропагандистській істерії російських ультрапатріотичних клікуш. Вже не одне тисячолітті святині відправляли на штурм противника в двох випадках: дуже кортіло виграти війну та дуже не кортіло її програти. В першому випадку священна санкція оголошувалась напередодні військового походу, в другому – коли всі фронти тріщали по швах.

Концепція «священної війни»

Поняття «священна війна» сформувалось ще в Давній Греції за часів існування амфіктіонії – релігійно-політичного союзу грецьких племен, об’єднаних навколо спільної святині – Дельфійського храму та Піфійського оракула. У VI ст. до н. е. почались суперечки всередині цієї коаліції за політичну першість, що призвело до Крисейської (Кіррської) війни, приводом до якої став контроль над святилищем (та величезними доходами від мит, приношень і паломництв). Всього відбулось чотири священні війни за контроль над храмом, який давав його «власникам» і політичні привілеї.

Пророцтва оракулів мали велике політичне значення: наприклад, на їх підставі Спарта формувала свою зовнішню політику, використовуючи підтримку оракулів в якості ідеологічної підготовки до війн. Таке схвальне пророцтво спартанці отримали у зв’язку з наміром завоювати Тегею. Але щось пішло не так: нападники самі не тільки зазнали поразки від тегейців, але й були заковані в ті ж кайдани, які принесли з собою для тегейців. Потім майже через 100 років Геродот задля спасіння авторитету оракулів почав натягати сову на глобус, мовляв, спартанці неправильно зрозуміли пророцтво. Втім, формально він мав на це право, адже спартанці все ж таки підкорили Тегею – правда, за інших царів. «Кайданна війна» — дуже повчальна історія, але переможців, як відомо, не судять.

Середньовічною варіацією священної війни були хрестові походи, санкціоновані Папами Римськими, за звільнення захоплених сельджуками єрусалимських святинь та захист християнського населення від мусульман. Хрестоносцям обіцялись прощення гріхів та грошових боргів, і ця ідея знайшла великий відгук. Фактично відвоювання Священного Єрусалима у «сарацин» стало втіленням месіанського релігійного підйому тодішньої католицької Європи. Але у цих акцій було економічне підґрунтя – захоплення багатих територій ісламського Сходу.

Згодом релігійні «спеціальні операції» почали носити обсесивний характер. Хрестоносці та їхні покровителі втягнулись в цей месіанський флешмоб і вже не могли зупинитись. Як відомо, тільки останній (умовно) хрестовий похід закінчився як треба – розгромом мусульман під Віднем у 1683 році. Щоправда, це був не кінець історії (а в нашому контексті якраз його невід'ємний елемент), але це окрема сюжетна лінія.

Держава – це я

Виникає логічне питання: хто має право на оголошення «священної війни», і хто взагалі несе відповідальність за війни, спричинені екзальтованим месіанізмом – політичний або релігійний вождь? Власне, воно червоною ниткою проходить через історичну еволюцію державно-церковних відносин християнського світу, які постійно сповзали в конфлікт. Мова про відому нестійку тріаду «симфонія – цезаропапизм – папоцезаризм».

Перші хрестові походи ініціювались Папами в період папоцезаризму. Візантійській традиції більш притаманним був цезаропапізм (згадаємо лише участь східних імператорів, починаючи з імператора Костянтина, в урегулюванні догматичних суперечок (Історики тут можуть посперечатись, адже протилежних фактів було теж багато, але мова не про окремі випадки).

Московське царство, а потім Російська імперія, вважаючи себе спадкоємницею Візантійської імперії та Третім Римом, кілька століть шукало точку рівноваги між центрами влади (релігійними, ідеологічними, політичними та економічними). Кінець кінців зійшлись на своєрідній аб’юзивній симфонії, де самодержець, демонструючи свою декларативну або екзальтовану релігійність, керує країною в ручному режимі.

Існує достатньо суперечок щодо термінологічного визначення державно-церковних відносин в Росії. На мою думку, найбільш адекватно (з формальної точки зору) вважав релігійний філософ і богослов Василь Зеньківський: «теократична тема християнства розвивається у Росії … в бік засвоєння у структурі державної влади священної місії. Це не був рух у бік цезаропапізму. Церква сама йшла назустріч державі, щоб внести до неї благодатну силу освячення» (Історія російської філософії, т. 1. Париж, 1989, с. 49). А якщо без патетики – РПЦ стала, за словами Віссаріона Белінського, «опорою батога та угідницею деспотизму», тобто спів-тираном.

Історія синодального періоду РПЦ (1700-1917) та сергіанського лоялізму – тому свідчення. Церква втратила будь-яку політичну роль «нагорі», але закріпила за собою ідеологічно-репресивний вплив «внизу». Так почалась поступова деградація церковної бюрократії, яка врешті-решт призвела до краху всієї структури в 1917 році.

Теля проти вовка

Тоді виникає ще одне логічне питання: who is Mr.Putin в контексті формально світської та релігійно плюралістичної держави, і на якій підставі він присвоїв собі сакральні права. Насправді, це ключове питання в контексті нашого оповідання.

Приповісті кажуть, що серед чотирьох, від кого трясеться земля, є раб, який стає царем. У випадку з російським президентом – в саму точку. Путін почав шукати провидіння Господнє в тому, що він посів вищий щабель влади в Росії, практично з самого початку свого «царювання». З часом ці пошуки переросли в патологічну месіанську мегаломанію.

Фактично всі публічні виступи Путіна містять псевдорелігійну або метафізичну складову. Легенд про появу цієї нав’язливої ідеї декілька, але пальму першості тримає історія про зустріч Путіна з духівником Псково-Печерського монастиря архимандритом Іоанном Крестьянкіним в 2000 році. Що саме казав Путіну Крестьянкін — достеменно невідомо. Тут головне — не що сказано, а як інтерпретовано.

За класичної версією, зі слів келейниці архимандрита Тетяни Сергіївни, після візиту Іоанн вийшов у коридор і, дивлячись услід Путіну, сказав: «Дай Бог нашому теляті та вовка з'їсти». Прислів’я українське, яке означає: «так говорять людині, яка нахваляється зробити певну справу і не має для цього відповідних здібностей». Тобто, мова про що-небудь непосильне, неможливе для здійснення.

Причому «теля» вживається як алегорія дурної, недосвідченої людини (негативна конотація), а вовк уособлює хороброго мисливця (позитивна конотація). Російський аналог – «грозилась синица море поджечь». Що характерно, в цьому фразеологізмі роль Бога виглядає пасивною; мовляв, співвідношення сил таке, що жодне надприродне втручання не має сенсу. Найдивовижніше, що росіяни сприйняли це напутнє слово як благословення Путіна на всі майбутні «подвиги».

Є й інші спогади, які тільки підсилюють контекст. Наприклад, протоєрей Володимир Волгін із посиланням на насельників монастиря стверджував, що Путін, вийшовши з келії старця, йшов коридором і вигукував: "Не чекав, ну ніяк не міг чекати!".

В будь-якому випадку, пихаті росіяни не стали морочити собі голови сумнівами. І вийшло як у тих спартанців, які, наслухавшись Дельфійської піфії, розпочали війну під гаслом «Тегея за 3 дні!».

Не дивлячись на те, що Путін відчуває пієтет до Псково-Печерської обителі, Іоанна Крестьянкіна досі не вдавалось канонізувати, хоча розмови про це йшли давно. Втім, наприкінці листопада 2022 року митрополит Тихон Шевкунов вкотре заговорив про канонізацію старця, але «не як преподобного і чудотворця, а саме як сповідника (віри, що пройшов сталінські табори — Т.Д.)». Скоріш за все, в Росії існує запит на канонізацію «всеросійського духівника». Але, припускаю, через вищезгадані обставини РПЦ вимушена буде проігнорувати прозорливі дари Крестьянкіна — притому, що у паломників Псково-Печерського монастиря користуються популярністю саме його пророцтва.

І ще про теля. Важко втриматись від спокуси зацитувати вельми шанованого російськими консерваторами старця Миколу (Гур'янова), який в 1995 р. провіщував: «Після Єльцина буде військовий… Влада його буде погонною. Але вік його малий, та й він сам (малий). Війна його згубить».

Віроломний Китай та рука хасидів

До речі про пророцтва. Як відомо, багато православних віруючих схильні до конспірології, частиною якої є апокаліптичні прогнози та видіння. Конспірологія – це вчення про невір’я у волю та провидіння Бога, а головне – невір’я в можливість власних помилок та впадіння в оману. Але культ старців без геополітичних пророцтв був би менш привабливим (і, прямо скажемо, не приносив би певних гешефтів його «бенефіциарам»). І старці не підводять. Багато хто з них в пророцтвах згадує про Китай, той самий, який тепер Путін оголосив стратегічним партнером Росії і завдяки підтримці якого сподівається виграти "священну війну" з Україною.

Ледь не всі старці сходяться на тому, що буде війна з Китаєм, який спочатку просуне свої щупальця де тільки можна, а потім захопить Росію аж до Уралу. Начебто одного дня прокинуться жителі Сибіру – хлоп, а повсюди майоріють китайські прапори (дуже, до речі, схожі на радянські). І така почнеться русофобія, що Росія залишиться в кордонах Московського царства часів Іоанна Грізного (тобто, без Сибіру, Кавказу, Криму і взагалі без виходу до Чорного моря). Ми можемо саркастично посміхатись над подібною есхатологією, але у неї є своя незбагнена політологічна правда: під виглядом боротьби з «антихристовим глобалізмом» Кремль просуває колоніальний китайський моноглобалізм.

Частиною істинно православної конспірології є і антисемітизм. Нещодавно стався один дуже характерний в цій історії випадок. Мова про скандальний допис Олексія Павлова, помічника секретаря російського Радбезу в виданні «Аргументи і факти», яке пов’язують з головою Радбезу та неофіційним куратором ФСБ Миколою Патрушевим. Павлов запропонував провести «десатанізацію» України, яку начебто заполонила «церква Сатани», і ознака шаленого сатанізму – існування «сотень сект». Серед згаданих сект – неоп’ятидесятники, сайєнтологи та – бінго! – любавичські хасиди («хабадники»). Перебдів товариш і, як кажуть на сленгу, спалив контору.

Читайте також: Виродок Кирил (Гундяєв) бреше, що росія "ні на кого не нападала"

Хасиди потрапили в цей мракобісний перелік невипадково. У правовірних православних росіян ще з 90-х років була дуже популярною численна конспірологічна література антисемітського характеру. Ледь не ключовою дієвою особою в цих опусах був «Хабад», який описувався могутнім рухом, який поступово розповсюджує свій глобальний вплив з метою підкорення світу через створення «світового уряду» та встановлення «нового світового порядку». Хасидів пов’язували і з антисемітською фальшивкою «Протоколи сіонських мудреців».

Іронія долі в тому, що високопоставлений чиновник Радбезу РФ лише озвучив те, що блукало коридорами Кремля. Немає сенсу питати, звідки взявся цей езотерично-конспірологічний антисемітизм в Радбезі РФ. Лише згадаємо, що активним прихильником подібних теорій здавна є очільник Радбезу Микола Патрушев, який публічно повторював маячню про телепатичне сканування мозку тодішньої держсекретарки США Мадлен Олбрайт. Над його ірраціональною вірою не сміявся тільки лінивий. І це було б смішно, якби Патрушев не претендував на керівництво Російською федерацією після Путіна.

Засідання радбезу РФ

Три радники Путіна

Прийнято вважати, що Путін намагається відновити Російську імперію або Радянський союз. Насправді, він намагається вмоститись на п’єдестал серед великих правителів Росії – самодержців, для яких одним з доказів їхньої сакральної величі є якраз успішне ведення зовнішніх війн з очевидними територіальними перемогами. Тобто, «відновлення імперії» — це не мета, а засіб легалізації месіанських амбіцій Путіна, які спираються на магію успішних історичних прецедентів.

Далеко не всі історики люблять проводити історичні паралелі між подіями різних століть – адже кожному періоду притаманні свої тимчасові локальні особливості, багатофакторність та навіть так звані «чорні лебеді» — непрогнозовані, аномальні події, які змінюють хід подій (наприклад, коронавірусна пандемія). Але у випадку Росії давно підмічено, що її історія безнадійно циклічна, а тому різного роду аналогії та алюзії абсолютно доречні.

Втім, Путін еволюцію своєї богобереженої держави сприймає як процес лінійний, логічний і послідовний: Росія – містична і сакральна спадкоємиця занепалої після турецького завоювання Візантії, Богом призначена йти шляхом Третього Риму – Катехона під проводом помазаника.

З точки зору президента РФ, єдиним політичним суб’єктом і творцем історії є не народ або еліта, а видатна унікальна особистість, яка отримує владу не внаслідок перемоги в конкурентній боротьбі компетенцій (тоді з’являються лідери) або особистих подвигів (тоді лідерами становлять герої), а згори, за промислом вищих сил. Тобто – месія. Месії, на думку Путіна, притаманне незбагненне, ірраціональне везіння, здатність «проходити крізь стіни» і надприродні лідерські якості, засновані на особистій харизмі. Якщо ж сучасний міжнародний етикет вимагає хоча б імітації виборчого процесу, то за путінською логікою кожні 5 років має відбуватись лише чергове всенародне святкування сходження помазаника на престол. Провидіння Господнє, не інакше! – саме так для себе Путін пояснює, як він, сіра вузьколоба людина, потрапив у крісло президента найбільшої у світі ядерної держави.

В матеріалі Financial Times наводиться відповідь голови МЗС РФ Сергія Лаврова 24 лютого 2022 року на питання очманілих російських олігархів, хто напоумив Путіна почати війну з Україною: «У нього три радники. Іоанн Грізний, Петро Великий та Катерина Велика». Останнім часом в цій компанії було помічено і Йосипа Сталіна. Що характерно – всі вони вважали себе продовжувачами політики один одного. Петро І, як і Сталін, вважав Грізного своїм кумиром, Катерина ІІ, своєю чергою, благоговіла перед Петром І.

Біографія та діяльність цих путінських кумирів настільки неоднозначна для ХХІ століття, що довелось їм навіть «чистити карму»: так, Іоанн Грізний не вбивав свого сина (окей, дискусії про це досі тривають), а його опричники не чіпали митрополита Філіпа (так, просто поруч проїжджали). А Петро І, виявляється, не завойовував чужі території, а повертав «свої» (тобто, втрачені Московією за наслідками Лівонської війни). Згадаймо відомий мем, який озвучує в тому числі і патріарх Кирил: «Росія ніколи не вела загарбницьких війн, всі її війни були лише оборонними». Про тотальну реабілітацію «ефективного менеджера» Сталіна, який ніколи «не стояв за ціною», годі й казати.

Всі ці персонажі за дивним збігом обставин мали одну спільну геополітичну мрію з релігійним підтекстом – вирішити «східне питання», безпосередньою частиною якого є «грецьке питання», тобто, відвоювання у осман Константинополя і встановлення протекторату над християнами сходу.

Вважається, що все почалось з Іоанна Грозного, який скористувався своїм походженням від візантійської імператорської сім’ї, щоб з опорою на концепцію «Москва – Третій Рим» оголосити Московію правонаступницею Візантії. Немає де правди діти: східні патріархи самі доклали зусиль до мегаломанських амбіцій Московії стати покровителькою всіх християн – в надії, що вона відвоює Константинополь у осман.

Константинопольський Патріарх Іоасаф ІІ своєю грамотою легалізував самопроголошений царський титул Іоанна Грозного, а Єрусалимський Патріарх Паїсій неабияк побігав між Богданом Хмельницьким та московським царем Алексієм Михайловичем з проектом православного альянсу України та Московії, вбиваючи царю в голову месіанські амбіції головного захисника православних християн від османів. Так що деякою мірою східні патріархи мають перед нами історичну провину за свої недалекоглядні приватні інтереси за рахунок України.

Читайте також: Історик: росіяни протягом більшої частини своєї історії ведуть загарбницькі війни - в їх основі кровна образа на світ

Петру І не вдалось реалізувати «східний проект», тому він переключився на балтійську кампанію. Як то кажуть, не зміг увійти через південні двері – довелось прорубати північне вікно. Так почалась Північна війна, внаслідок якої Петро з царя перетворюється на імператора.

Путін чудово розуміє, що відвоювання у турок Константинополя – вже закрите питання. Але є сакральна святиня поближче, яка несправедливо опинилась в руках «язичників та сатаністів», і теж чекає на «звільнення» за будь-яку ціну – Київ. Є Київ – є Катехон, нема Києва – нема і Катехону. Правда, в самій Росії вже є «клон» — Херсонес, на території якого РПЦ вже планує побудувати музей християнства під куполом діаметром 33 метри – як у Айя-Софії. Але щось досьогодні Херсонес так і не став місцем масового паломництва.

Колаж, який був поширений на початку повномасштабної війни Росії проти України

Імперська травма Російської Церкви

Народження Російської імперії роковим чином вплинуло на долю Московського патріархату. Петро І не був тією людиною, яка заради підтримки Церкви потрапила би в пряму залежність від вершителів волі Божої. Цар особливо не парився військовими невдачами – його цікавили лише ресурси для продовження війн «до переможного кінця». Саме для цього він провів нечувану церковну реформу – скасував патріаршество, почав проводити масштабне підпорядкування церковних земель, чим викликав незадоволення «князів церкви». Фактично, реформування армії відбувалось за рахунок «оптимізації» церковного майнового права – холівар би не виніс обох.

Але до того Петро заснував «Блазневий, п'яний і навіжений собор» (рос. Всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор) — за всіма лекалами культури скоморохів та карнавальних традицій. Гіршої дискредитації Російської Церкви годі було й вигадати. Після цього царя церковна єрархія почала вважати ледь не антихристом.

Великий маскарад у 1722 році на вулицях Москви за участю Петра I та князя-кесаря І.Ф. Ромодановського. Василь Суріков, 1900

Невдалий початок Північної війни (поразка під Нарвою) тільки прискорив процес реформації. Церковні єрархи відверто висловлювали своє роздратування неблагочестивим рейдерством царя.

Наприклад, митрополит Нижньогородський і Алатирський Ісайя прямо пов’язував військові невдачі Петра з конфіскацією церковного майна: «Боярин де Иван Алексеевич Мусин Пушкин напал на церкви божии, вотчины наши ведает, а ныне де у нас и данные, и венечные деньги отнимает. А если де те сборы у меня отимут, то я своей епархии все церкви затворю и архиерейство покину. Какое де моё архиерейство, что моё у меня отнимают? Как де хотят иные архиереи, а я за своё умру, а не отдам.

А ты по наказу своему разыскивай правдою. И так вы пропадаете, как червей, шведы вас побивают, а все де за наши слезы и за ваши неправды. Да и впредь де, буде не отстанете от неправд, шведы вас побьют» (донесення драгунського поручика Василя Афанасієвича Тютчева, лютий 1707 р.). «Он де и про государя говорил такие слова: если б де он государь у нас архиреев монастырей и крестьян не отнял, так бы де он государь шведов побил, а то он государь монастыри и крестьян у нас отнял, так де нас всех шведы побьют» (з матеріалів слідства за доносом митрополичого півчого Семена Андреєва). Як бачимо, у церковного патріотизму тоді була своя ціна, яка відповідала політичному статусу Церкви.

«Ой, не сильно було і треба тих благословень, — подумав Петро, — та й Швеція – не Константинополь». Петру І не було потреби оголошувати священну-народну війну проти шведів. Підневільних ресурсів (в тому числі «позичених» у Церкви) у нього під рукою було вдосталь, холопам не треба було пояснювати, що Північна війна повністю відповідає статуту ООН.

Війна тривала 21 рік. Коли Петро І дізнається про укладення Ніштадського миру, що свідчив про перемогу Росії, він організовує, як би зараз сказали, шоу: приїздить до Троїцького собору Петербурга, де з амвону зачитують ратифікований мирний трактат, після чого сенатори оголошують царя імператором. У відповідь новоявлений імператор постфактум дякує Богові за допомогу:

С. Шубинский «Очерки и разсказы», 1903 р. Джерело фото: Скрін з власної бібліотеки авторки

Роль церковних єрархів (до речі, українців за походженням — Феофана Прокоповича та Стефана Яворського) в цій історії звелась до співців дифірамбів царю-переможцю. Тобто, Петро І фактично стверджує, що Бог може допомагати самодержцям вигравати навіть «несвященні» війни без санкції першосвященника. І навіть жорстке втручання помазанника в церковні справи, переформатування канонічного устрою, майнові обмеження Церкви Бога не збентежать.

Священна проституція РПЦ

Взагалі, вся історія РПЦ – від самочинного виникнення в 1448 році, насильницького та обманного легалайзу патріаршества в 1589-1593 рр. до нинішнього ганебного стану – настільки трагічна і повчальна, що виникає питання, а чи треба було все це починати. Причому, що характерно, всі негаразди РПЦ почались акурат після анексії Київської митрополії 1686 року.

Не встигла Московська митрополія вициганити своє патріаршество у східних патріархів, користуючись їхніми фантомними болями від падіння Візантії та надіями на повернення Константинополя руками «всеправославніших царів Московських», як через 100 років втратила і титул предстоятеля, і майно, а її Святійший синод потрапив у залежність від царського Всеп’янішого собору.

Після відновлення патріаршества 1917 року краще не стало: ганебна Декларація місцеблюстителя Сергія 1927 року запустила в РПЦ процеси самознищення (причому під гаслами самозбереження). Закінчилось все тим, що на руїнах імперської «покоївки» Сталін зумів в 1943 році повністю перезавантажити цю релігійну структуру (включно з її назвою та розширенням титулатури патріарха) – і перетворити на «священну шльондру». Якщо за Петра І московська єрархія проковтнула своє паплюження – адже цар все-таки був помазанником, то сергіани просто легалізували безбожну криваву владу. Як тут не згадати біблійне «яка користь отримати весь світ, але згубити свою душу?».

Не скористалась РПЦ шансом на християнське відродження і в короткому періоді між початком церковної лібералізації перед розпадом СРСР та першою каденцією Путіна. На Російську Церкву пролився такий щедрий золотий дощ від нафтогазових потоків, що вона врешті-решт погодилась оголосити священною війною будь-який геноцид.

Сьогодні в Росії залишились три "скрепи" – залізниця, телебачення та РПЦ, чиє феноменальне володіння технологіями розкручування масового психозу як ніколи стало в нагоді. В РПЦ давно війну за свою українську філію вважали священною. До певного часу проповіді про одержимих укронацистів западали в мізки лише вузького кола адептів таких епатажних священників, як Андрій Ткачов. Однак екзальтовані маніфести та заклики до боротьби з розкольниками не були розраховані на таку бійню, та зіскочити з цієї каруселі без гальм вже не було шансу.

В обмін на подальше толерування та фінансування РПЦ віддала в оренду свої храми, священників, парафіян і весь свій словник апокаліптичних термінів – «Росія – Катехон, який утримує приход Антихриста», «русофобія – біснування», «покарання русофобської України – свята справа, санкціонована Всевишнім», російська армія – «христолюбиве воїнство», її противники – «одержимі сатаністи» і так далі. Еволюція «сатанізації» України розвивалась стрімко на наших очах: від «обдуреного київським режимом братського народу, що страждає в лапах неонацистів» до «повальної вакханалії сатанізму» пройшло буквально пару місяців з початку «СВО». Як бачимо, на виході жертвами цього психозу пали «Троїця» Рубльова та Вишгородська ікона Божої Матері.

Це з раціональної (себто, «секулярної», «бездуховної») точки зору та міжнародного права – злочин проти людства, скоєння якого базується лише на параної, конспірології та страху за владу обмеженого кола кремлівських можновладців. А з метафізичної, релігійної точки зору росіяни (ті, які «русские») – вже знаряддя Божого гніву проти неслухняних українців. Тобто, перефразовуючи один мем, щоб настав рай на землі, необхідно, щоб усі святі вбили усіх святотатців.

Якщо раніше українці вважались хоч і обманутими, але «своїми», «одним народом» (тобто, теж «богоносцем», але трошки другого сорту), то тепер ілюзій про «дружніх Росії українців, що страждають від нацистського київського режиму», вже немає. Російські танки не дочекались українських квітів, і тоді Кремль руками РПЦ зняв табу на знищення всього мирного населення України. З «сатаністами» можна робити все. Так РПЦ стає єдиною авторитетною інституцією, яка може офіційно когось дегуманізувати, щоб це не виглядало лише метафорою з вуст політиків.

Так що російському президенту не було жодної потреби кидати церковне майно в топку війни з Україною та створювати «всеп’яніший собор»: скоморохами та блазнями стало само керівництво РПЦ. Те, що почалось як трагедія, за законами жанру закінчується спочатку як фарс, а згодом як катастрофа.

"Дубина народної війни"

Тут варто сказати пару слів про креативну ідею адміністрації президента РФ посилити священну війну ще й народною. Хоча в російській міфології населення Росії патетично називається народом-богоносцем, насправді це стосується лише святого обов’язку підданих помирати на війнах за геополітичну велич своїх правителів (бо єдина місія Катехону – воювати).

Геополітичне кредо Путіна можна висловити словами англійського філософа Томаса Карлейля: «всесвітня історія є біографія великих людей». Саме цією системою політичних цінностей пояснюється презирство Путіна до суб’єктності народу, громадянського суспільства, яке він називає натовпом. Саме тому Революцію Гідності названо державними заколотом, саме тому російський месія зациклений на знищенні суб’єктності «київського режиму».

Народ в конспірологічному світогляді Путіна знеособлений і постійно знаходиться в стані «недоумения нулей, к какой пристать им единице» (за виразом народника ХІХ ст. Н.К. Михайловського). Такою «одиницею», як вже і було сказано раніше, має стати богообраний месія-помазанник, який здатен надати «нулям» вищого сенсу їхнього індивідуального буття (а особливо – смерті). Що ж, дуже цілісна конструкція. Вона, правда, не вписується в сучасний світ, але тим гірше для сучасного світу.

Найкраще про механізм дії «дубини народної війни» (в контексті народного ополчення під час війни з Наполеоном) писав Лев Толстой в 4 томі «Війни і миру». Дозволю собі повну цитату.

«Дубина народной войны поднялась со всей своей грозной и величественной силой и, не спрашивая ничьих вкусов и правил, с глупой простотой, но с целесообразностью, не разбирая ничего, поднималась, опускалась и гвоздила французов до тех пор, пока не погибло все нашествие. И благо тому народу, который не как французы в 1813 году, отсалютовав по всем правилам искусства и перевернув шпагу эфесом, грациозно и учтиво передает ее великодушному победителю, а благо тому народу, который в минуту испытания, не спрашивая о том, как по правилам поступали другие в подобных случаях, с простотою и легкостью поднимает первую попавшуюся дубину и гвоздит ею до тех пор, пока в душе его чувство оскорбления и мести не заменяется презрением и жалостью».

Отже, російський народ отримує суб’єктність лише під час війн, бунтів та революцій. Але загравання з «народною війною» може неочікувано закінчитись втратою контролю і над богоносцями, і над самим Катехоном. Поява культу та руху «героїв спецоперації» — хоч слабенький, але відчутний тривожний дзвіночок над головами кремлівських старців. Втім, у них є достатньо підстав вважати, що масової ентропії народного благородного гніву не станеться: завдяки політтехнологічним маніпуляціям та величезному репресивному апарату не проблема придушити будь-які пасіонарні протести*.

*Тут треба зауважити, що чим менш освічений народ, чим нижче рівень його критичного мислення, тим йому легше продати концепцію «священної війни». За даними минулорічних опитувань ВЦІОМ (провладна соцслужба) 35% росіян вірить в те, що Сонце обертається навколо Землі, 19% не змогли відповісти, чи здійснює Земля повне обертання навколо Сонця за 1 місяць, а 12% з цим погодились. 21% росіян вірить, що люди жили одночасно з динозаврами.

Не будемо плекати ілюзій: рівень освіченості та адекватності стрімко падає по всьому світу. Але в тому-то й біда, що в Росії, яка маніакально претендує на роль всесвітнього Великого інквізитора, близько 70% росіян декларують свою номінальну православну ідентичність.

Втім, з тих 70% до церкви добираються лише 9%. До «спецоперації» в РПЦ номінальних віруючих не поважали, хоча в свою маніпулятивну статистику включали. Але після 24 лютого 2022 року у відомства Патріарха Кирила з’явився чудовий шанс урівняти всіх своїх прихильників в сакральних правах в обмін на пасивну або активну підтримку «священної війни з укронацизмом». В принципі, дуже практично і економно: народ-богоносець може не ходити до церкви, адже від є носієм Бога всередині себе.

Особливо пофартило «христолюбивому воїнству», якому, за словами Кирила, після загибелі на війні буде змито всі гріхи. Заява очільника РПЦ викликала скандал навіть в церковних колах. Правда, незрозуміло, чого всі накинулись на Кирила з засудженням концепції «прощення всіх гріхів в обмін на війну з Україною»? Він же не першовідкривач цієї формули, яку намагались обкатати ще під час хрестових походів. Особливо цей креатив згодився Московії, яка вела постійні війни незрозуміло за що.

Ось фрагмент «Казанської історії», історико-літературного твору XVI ст., відображеного в Ніконівському літописі. Перед казанським походом на татар кумир Путіна Іоанн Грізний звертається до своїх військ з такими словами: «Поспішайте ж, прямуйте на них за свої образи — мені на славу, собі ж на велику похвалу, і, зібравши всі свої сили, послужіть Богові і нам, і постраждайте за церкви Божі та за все православ'я наше, і явіть мужність свою, щоб залишити по собі пам'ять нащадкам нашим. Бо ті, хто буде вбитий тепер казанцями, приймуть на небесах вінці разом із мучениками від Христа, Бога нашого, і запишуться імена їх у нас у повсякденні синодики вічні, і поминаються щодня в святих церковних соборах митрополитами, і єпископами, і попами, і дияконами на літіях, і на панахидах, і на літургіях». Судячи з популярності капеланів РПЦ на війні проти України, ця нехитра формула добре працює.

«Благословенне воїнство Небесного Царя» (у радянському мистецтвознавстві — «Церква войовнича») — ікона, написана на замовлення Іоанна Грізного на згадку про його Казанський похід 1552 року. Джерело фото: wikiwand.com

Історичні помилки месії

Втім, попри всі священні танці з бубнами, «спецоперація» вперто йде не «по плану», і в певних колах починає визрівати питання, чи може месія помилятись, якщо його «веде» сам Всевишній? На думку Путіна, це взаємовиключні сценарії. Варіантів немає: він не може програти. Кажуть, він ніколи не визнавав своїх помилок, списуючи провали не на власне безумство та управлінську бездарність, а виключно на «підступи ворогів», за якими стоїть не багато не мало сам антихрист.

І тут з ним, російським президентом, віра у власну феноменальну богообраність зіграла дурний жарт. Надто поклавшись на фарт (та власних некомпетентних радників), Путін вирішив, що у нього достатньо ресурсів для бліц-крігу. І тільки коли Кремль зрозумів, що справа не вигоріла, легка прогулянка росіян Хрещатиком перетворилась на криваву бійню, а сотні тисяч мобілізованих не розуміють, за що вони мають помирати на фронті і проти кого воювати, Путін свій безпрецедентно жахливий акт помсти непокірній Україні перекваліфікував на священну війну заднім числом.

Ця трансформація свідчить про збочений язичницький містицизм, віру в силу заклинань та заговорів «на перемогу», частиною яких є точне відтворення дієвої магічної формули. В нашому випадку путінські бойові маги судомно підбирали цю формулу, яка вже довела свою ефективність в минулому. За результатом далеко ходити не довелось: «іде війна народная, священная війна». Всі елементи путінського окультного карго-культу співпали: і містичний символізм перемоги у Вітчизняній війні («день перемоги — наш другий Великдень»), і пасіонарність загальнонародної консолідації, і комуністично-церковна рецепція безбожної влади. Здавалося б, безпрограшна формула успіху – якщо цей успіх буде досягнуто. А якщо ні? Всі залучені до ритуалу архаїчні символи, за всіма правилами езотерики, зіграють з мамкіними заклинателями жарт з протилежними ефектами.

Попри те, що тріумфальної перемоги над вселенським злом на території України вочевидь не світить, Путін ще сподівається «всіх переграти», та як навіжений постійно переказує свої історіософські фантазії про «геополітичні катастрофи» минулого. Все це виглядає як сеанс самозаспокоєння, що жодної помилки у месії не було.

Але це так не працює: є такі тектонічні розломи світового масштабу, які неможливо «переграти». Достатньо вивчити перебіг подій минулого та співставити з теперішнім часом, щоб вжахнутись, наскільки історія повторюється до дрібниць. Класичні приклади – Кримська та Перша світова війни.

Читайте також: Кінець Нового Миру. Ізраїльський історик Юваль Ной Харарі про те як Путін загрожує всьому людству

Кримська пастка

Кримська війна за володіння ключами від Гробу Господнього в Єрусалимі 1853-1856 рр. – одна з найболючіших військових травм Російської імперії, яка, не розрахувавши своїх сил, з тріском її програла:

«Крім пунктів про нейтралізацію Чорного моря, про відмову Росії від права виключного протекторату над Молдавією і Валахією, про свободу судноплавства по Дунаю (що поєднувалося з втратою частини Бессарабії), про згоду Росії на колективне заступництво всіх великих держав за християн і християнські церкви, які проживають в Туреччині, була потрібна і згода Росії, що вкрай розпливчасто і тому дуже загрозливо.

Цей п'ятий пункт, пов'язаний зі старими чотирма вимогами, за наполяганням Великобританії і Австрії дозволив державам під час майбутніх мирних переговорів з Росією піднімати нові питання і пред'являти нові претензії ‘в інтересах сили миру’. Таким чином, додавання цього нарочито розпливчастого п'ятого абзацу до першої четвірки явно позначилося на бажанні ворогів розширити свої початкові вимоги до самих довільних розмірів». (Тарле Е. В. Крымская война)

До того ж, поклавши на лопатки свою економіку, Росія була змушена продати американцям Аляску. Задля повернення своїх політичних позицій довелось провести ще багато війн, кожна з яких породжувала нову катастрофу, найбільшою з яких стала Перша світова війна і, як наслідок, припинення існування Російської імперії.

Перша світова

Але військові провали не заважили росіянам і далі мріяти про лаври покровителів всіх православних християн і навіть планувати захоплення у турок столиці Османської імперії Стамбула – Константинополя, щоб «повернути його у лоно православної віри».

«Оголошуємо всім вірним Нашим підданим: дотримуючись своїх історичних заповітів, Росія, єдина за вірою і кров'ю зі слов'янськими народами, ніколи не дивилася на їхню долю байдуже. Нині належить уже не заступатися лише за несправедливо скривджену родинну Нам країну (Сербію), але захистити честь, гідність, цілість Росії та становище її серед Великих держав. Ми непохитно віримо, що на захист російської землі дружно і самовіддано встануть усі вірні Наші піддані. У грізний час випробування і будуть забуті внутрішні чвари. Нехай зміцниться ще тісніше єднання царя з Його народом і нехай відобразить Росія, що піднялася як одна людина, зухвалий натиск ворога». (Уривок з Найвищого маніфесту про вступ Росії у Першу світову війну від 20 липня 1914 року (за ст.ст.)).

Попри катастрофічні наслідки, в РПЦ досі вважають, що участь Росії в Першій світовій війні була неминуча. Не повірите: імперія скористалась приводом захисту союзницької Сербії, щоб остаточно вирішити «східне питання».

«Хід останніх подій призводить імператора Миколи до думки, що питання про Константинополь і протоки (Босфор і Дарданелли – прим. авт.) має бути остаточно вирішено і відповідно до вікових прагнень Росії» (записка, адресована міністром закордонних справ Російської імперії Сергієм Сазоновим французькому послу Морісу Палеологу та британському послу Джорджу Б’юкенену). Вже на початку весни 1915 року росіяни встигли сепаратно сторгуватись з Францією та Великою Британією, що після війни Константинополь та чорноморські проливи увійдуть до складу Російської імперії.

Та недарма попереджають: не кажи гоп, доки не перескочиш. Розпочавшись з великого релігійно-патріотичного екстазу, ця авантюра коштувала Росії більше 1 млн загиблих, 4 млн поранених та 2,5 млн полонених, а завершилась тією самою геополітичною катастрофою – розпадом імперії, знищенням монархії, жовтневим заколотом 1917 року та терором проти Російської Церкви. За іронією долі, від сумного фіналу Константинополь спас…Володимир Ленін, оголосивши «Декрет про мир».

Але ж, нагадаю, Росія не визнає своїх геополітичних помилок. Ось як Патріарх Кирил виправдав ту бійню: «То була війна за нашу батьківщину, за її незалежність, за її суверенітет. То була боротьба за порятунок братнього сербського народу, а значить за збереження православ'я». І про що через 100 років тепер жалкує РПЦ в особі Кирила? Що «Росія не дійшла до перемоги, хоча на вівтар перемоги принесла найбільшу кількість жертв. Святкували перемогу в Лондоні та Парижі, але в цих парадних лавах не було наших воїнів через ту катастрофу, яка накрила Росію».

Ілля Глазунов. Русскій мір 

Доводиться констатувати один простий факт: як тільки Росія оголошувала «священні війни», вона їх програвала. Причини прості. По-перше, екзальтовані приводи для війни не знаходили відгуку у інших країн, і агресивні дії Росії одразу ж порушували нестійкі міждержавні військово-політичні баланси. А по-друге, Катехон і не може собі дозволити залежність від великої кількості союзників, щоб не ділити потім з ними тріумф сакральної перемоги. Тому і провалилась недолуга спроба притягнути за релігійні вуха «Велику вітчизняну війну» 1941-1945 рр. – до перемоги над нацистською Німеччиною доклалось надто багато «недружніх бездуховних» країн, без чиєї допомоги у нашого мамкіного Катехону не залишилося б шансів на існування.

Так буде і з цією «священною війною», де російське «христолюбиве воїнство» залишає після себе лише згарища міст, цвинтарі замордованих та закатованих українців, знищені обстрілами храми, багатокілометрові мінні поля, осиротілих дітей, кров і плач. А отже, якщо колись Путін або його поплічники (включаючи пропагандистів) доїдуть до Гааги, компанію їм мають скласти і клікуші в митрах та панагіях.

Тетяна Деркач, опубліковано у виданні РІСУ

В тему: 

• Гундяєв снарядами вибиває своє мп з України
• Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи
• «Православный коммунизм» в фашисткой России: кто стоит за спиной Путина
• Як російські попи разом із силовиками насильно депортують українців до росії що має ознаки геноциду
• Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"
• Чи існує змова між ОП та Новинським про захист московської церкви в Україні?
• Священики ПЦУ у заручниках окупантів
• Як бреше російська православна церква
• Злочинці в рясах з Московського патріархату: чи вб'є це УПЦ (МП)?
• Церковь врага: как УПЦ МП влияет на украинцев
• Що не так з росією?
• Несостоявшееся государство путина
• Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці»
• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни
• Археология войны. Что останется после вторжения России в Украину?