На руїнах тоталітарної імперії: Історія відновлення Незалежності Україною і Литвою

Версия для печати

Попри загибель лідерів, боротьба, хоч із очевидним затуханням, тривала. Наприклад, в Україні, як вважається, останній бій воїни УПА прийняли у 1960 р. Хоча останній боєць вийшов з підпілля у 1991 р., вже після здобуття Україною незалежності.

У литовському виданн LRT зробили інтерв’ю з циклу розмов про минуле Литви та України з Артемом Петриком, кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету.

Темою спілкування був шлях обох народів до відновлення суверенітету на руїнах радянської імперії. Крім того, ми торкнемося і сучасних обставин нової визвольної війни, яку веде Україна у протистоянні російській імперіалістичній агресії.

- Артеме, ми не одноразово чули від рупорів сучасної російської пропаганди старий радянський штамп про так звані «народні революції» у країнах Балтії, що і привели до повалення національних урядів і приєднання до СРСР. Про що тут мова?

- Типовий, можна сказати класичний фейк, створений для виправдання радянської агресії. Насправді, у червні 1940 р. СРСР висунув ультиматум трьом урядам країн Балтії, загрожуючи силою, після чого почалося вторгнення Червоної армії, що повністю взяла під контроль їхні території. Це призвело до повалення національних урядів, репресій проти еліт і патріотичної частини населення, а також до встановлення прорадянської влади. Ось цей процес комуністична пропаганда іменувала "народними революціями", а в історії вони залишилися під більш влучною назвою - "підробні революції".

Під тиском радянських танків відбулися "вибори" до місцевих парламентів, які були фарсом. Вони проходили одночасно у всіх трьох країнах, які вже фактично були окуповані, без дотримання термінів, передбачених виборчими законами, і їх результати не були підтверджені у конституційному порядку. Участь у виборах брали лише прокомуністичні "блоки" і "союзи" "трудового народу" на безальтернативній основі. Ці фальшиві блоки отримали "фантастичні" понад 90% голосів, а в Литві - більше 99%, хоча комуністи в міжвоєнний період були маргінальними силами.

Читайте також:  Як попри свою військову поразку, «лісові брати» зумовили зміцнення литовської ідентичності

Показово, що радянське інформаційне агентство ТАСС оголосило результати виборів у Латвії за 12 годин до закриття виборчих дільниць. Фейкові "парламенти" проголосили утворення радянських республік, що призвело до їхнього швидкої інкорпорації до СРСР. Згодом, на честь цих подій, у політології з’явилось поняття "балтійські вибори", що позначає нечесність виборчого процесу. То ж це була чиста фікція.

Совєтські війська переходять державний кордон Литви, 1940 р. / Фото з фондів LCVA

- Напрошуються паралелі з подіями 2014-2022 рр. і так званими «референдумами» на тимчасово окупованих Росією українських територіях. Я знаю, що Ви пережили окупацію міста Херсона на півдні України і були безпосереднім свідком тих трагічних подій. Тому, хочеться уточнити, чи коректне таке порівняння, радянських акцій 1940 р. і злочинних дій сучасної Москви?

- Методи схожі, цілі теж. Та і сучасна РФ проголошує себе спадкоємцем усіх попередніх російських імперських проектів, з особливим пієтетом перед СРСР та культом Сталіна. Тому нічого дивного і усе цілком закономірно.

Я, нажаль, був свідком російської окупації Правобережної Херсонщини у 2022 р. Зустрів вторгнення 24 лютого у Херсоні, як і той самий щасливий день 11 листопада – другий день народження для міста та його жителів. День, коли українська армія звільнила місто а окупанти втекли за Дніпро. Незадовго до цього у вересні 2022 р. вони влаштували декілька денний пропагандистський спектакль з так званими «референдумами». Той, хто знає Херсон не з новин, розуміє реальні настрої містян.

У них абсолютно домінує проукраїнська позиція. Достатньо згадати цивільний беззбройний опір навесні 2022 р. Тисячі херсонців виходили на масові мітинги непокори і заявляли в обличчя інтервентам, що Херсон – це Україна. Попри подальший терор і переслідування патріотів з боку завойовників місто залишилося вірним Україні. Увесь світ бачив натовпи містян, які зустрічали ЗСУ у день визволення. Натомість, окупанти займалися традиційним для себе «малюванням відсотків під автоматами» у ході «цирку з плебісцитами».

Звільнений Херсон зустрічає українську армію, листопад 2022 р. / Фото з відкритих джерел

- Повертаючись до подій більш давньої історії, скажіть, якою була реакція світової спільноти на радянську окупацію країн Балтії в 1940 р., чи визнав цивілізований світ включення трьох республік до складу Радянського Союзу?

- У 1940 році США заявили про невизнання входження балтійських держав до складу СРСР на підставі прийнятої «Декларації Самнера-Уеллеса». Ця позиція залишалася незмінною, як де-юре, так і де-факто, до розпаду СРСР.

На території США, наприклад, продовжували діяти дипломатичні місії Литви, Латвії та Естонії. Вашингтон регулярно згадував про ці країни та визнавав укладені з ними угоди. У 1954 році при Палаті представників Конгресу США був створений «Спеціальний комітет для розслідування комуністичної агресії», який визнав вибори 1940 року фіктивними, а дії Москви – насильницькою окупацією та незаконною анексією.

Через 28 років, у 1982 році, в США запровадили офіційне свято – «День свободи країн Балтії», що відзначалося 14 червня, в день початку депортацій населення у 1941 році – ще одного злочину сталінського режиму проти народів Балтійського регіону.

Ватикан та Ірландія також не визнавали інкорпорацію 1940 р. Ще 27 країн, включаючи соціалістичну Югославію, не визнали окупацію де-юре. Рада Європи тричі (1960, 1994, 2005) висловлювала підтримку балтійським народам, засуджуючи агресію Москви. Перша резолюція від 29 вересня 1960 року визнавала дії СРСР саме окупацією. У 1983 році Європейський парламент також визнав входження Балтії до СРСР окупацією, підтвердивши це знову вже у 2005 році.

Читайте також: Що писала світова преса про підле вторгнення СРСР у Польщу

Декларація Самнера-Уеллеса з осудженням радянської агресії проти Балтійських держав, 1940 р. / З фондів US National Archives

- Дуже цікаво. Проте, ми ж знаємо, що сама Росія так і не визнала злочинні дії 1940 р., та ще й останні десятиліття просуває пропагандистські тези про якісь «подаровані землі» Литві чи публічно, голосами своїх адептів, ставить під сумніви визнання територіальної цілісності.

- То відомі і старі маніпуляції. Артикуляцію яких активізували після анексії Москвою українського Криму у 2014 р.

То ж, коротко і без заглиблювання у глиб століть. Перше – сама Росія визнала злочинні дії з анексії Литви у 1940 р. Саме так, не дивуйтеся. Ось приклад – Договір про основи міждержавних відносин між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою (РРФСР) та Литовською Республікою, підписаний 29 липня 1991 року.

У преамбулі цього документу чітко зазначається: "відносячи до минулого події та дії, які перешкоджали повній та вільній реалізації ... свого державного суверенітету, будучи впевненими, що усунення Союзом РСР наслідків анексії 1940 р., які порушують суверенітет Литви..." (переклад з російської). Опоненти мого твердження могли б, мабуть, сказати, що договір підписувала не сучасна РФ а РРФСР. Але і це не аргумент. Адже ратифікувала його вже Верховна Рада Російської Федерації 17 січня 1992 р.

Друге – так зване «територіальне питання». Його не існує, це типова пропагандистська шовіністична маячня. І сама Москва, з точки зору міжнародного права, давно і беззастережно визнала територіальну цілісність Литви. Про це явно свідчить, в тому числі, Договір про російсько-литовський державний кордон. Що характерно – підписаний за часів Єльцина у 1997 р., а ратифікований вже за Путіна у 2003 р. Інше питання – так би мовити «вартість» угод укладених з Росією. Україна, нажаль, як ніхто знає, що це не більше ніж папірці за безцінь.

- Ось про це хотілося б детальніше. Втім, спершу про те, що чекало на Литву після 1940 р.

- Перша радянська окупація 1940-1941 рр. З усіма характерними наслідками, такими знайомими українцям 1920-1940-х рр. Радянізація, репресії, винищення еліт, хвилі депортації населення. З початком німецько-радянської війни у червні 1941 р. литовський визвольний рух спробував відновити незалежність. Я говорю про події Червневого повстання.

Цікаво, що одночасно з Литвою відбувалися схожі події і в Україні. 30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави. В обох випадках, - і у Литві, і в Україні, спроби відродити незалежність розбилися об протидію нацистського окупаційного режиму. Це означало, що попереду важка збройна боротьба.

- В Україні та Литві майже одночасно почалася війна за незалежність у 1940-х рр. і тривала аналогічно довго. Чи це так насправді?

- Українська боротьба за свободу не припинялася увесь міжвоєнний період. Ми вже торкалися цього моменту у нашій минулій розмові. Це були різні форми опору, як на землях колишніх революційних українських державних утворень – Української народної республіки та Західно-Української народної республіки, так і активна робота за їхніми межами, у екзилі. Думаю, загальновідомі абревіатури УВО та ОУН – Української військової організації та Організації українських націоналістів. Це потужні структури українського радикального визвольного руху, які нарощували оберти боротьби у 1920-1930-х рр. У полі їхнього впливу були не лише європейські терени, але навіть і Далекий Схід.

У 1938 – 1939 рр., як тільки склалися умови для побудови спершу автономної, а потім незалежної Української держави, на Закарпатті українські патріоти швидко цим скористалися. Інша справа, що Закарпаття, або поетично – «Срібна земля», піддалися агресії союзниці Гітлера – Угорщини. Невеликі добровольчі українські сили у регіоні сміливо прийняли бій, втім сили були нерівні. Регулярна армія угорського диктатора Міклоша Хорті захопила край. Розгорнулися жорстокі репресії окупантів проти українства.

Початок 1940-х – це черговий, якісно новий етап боротьби. Друга світова війна і десятиліття по ній для українського народу були часом «Великої визвольної війни». Думаю, і у Литві читач чув про УПА – Українську повстанську армію, на чолі з генералом Романом Шухевичем.

Головну і могутню збройну силу українського руху, яка від 1942 р. вела завзяту боротьбу як проти нацистських, так і проти радянських окупантів. УПА являлася бойовим крилом знаменитих «бандерівців» - Організації українських націоналістів революційної (ОУН (р)/ОУН(б)) очолюваної Степаном Бандерою. Зазначимо, що «бандерівську» УПА не слід плутати з ще однією УПА, яка іще з літа 1941 р. діяла на Поліссі. То була серйозна українська збройна формація, також відома як «Поліська Січ» та Українська народно-революційна армія, нею командував Тарас Боровець.

Читайте також: Перша білорусько-українська війна: як у битві під Лоєвом козаки дорогою ціною зупинили наступ білорусів

Воїни Української повстанської армії / Фото з відкритих джерел

Литовські партизани / фото з відкритих джерел

- Ви сказали, що УПА та ОУН протистояли нацистам, це йде всупереч штампам радянської та російської пропаганди.

- Звісно. Достатньо сказати, що сотні членів ОУН було розстріляно нацистами у 1942 р. в Києві. Сотні пройшли через нацистські табори смерті, такі як Заксенгаузен та Аушвіц. Не виключення лідери Організації – С.Бандера та Ярослав Стецько. Двох братів С.Бандери – Василя та Олександра було закатовано в Аушвіці.

- А що ж з визвольної боротьбою у Литві? Вона була менш тривалою та драматичною за українську?

- Не менш драматичною та кривавою. Звісно, вона почалася значно пізніше. Адже, як ми знаємо, Литва, на відміну від України, увесь міжвоєнний період була незалежною державою. У період Другої світової війни, особливо з 1944 р. оформлювався організований литовський партизанський рух. Активні бойові дії велися ним проти радянських сил до середини 1950-х рр.

У 1949 р. литовський опір створив свою провідну структуру – Союз борців за визволення Литви. Його очолив колишній кадровий офіцер Війська Литовського та лідер сил опору Йонас Жямайтіс. Він став фактичним керівником підпільної Литовської держави, після обрання головою президії Союзу борців та проголошення декларації щодо подальшої боротьби за відновлення самостійності батьківщини.

- Доводилося чути думку про те, що образ та доля Йонаса Жямайтіса подібні до Романа Шухевича. Чи схильні Ви також так вважати?

- Обидві постаті символічні для історії своїх країн у ХХ ст. Проте, у випадку з українським рухом, над військовим командуванням знаходилося, як ми вже сказали, політичне керівництво. Й.Жямайтіс, свого роду, поєднував політичний та військовий аспекти керівництва визвольною війною литовських партизан. Проте, доля обох командувачів склалася дійсно схоже, у плані її трагічності. Генерал Роман Чупринка-Шухевич загинув у 1950 р., зі зброєю в руках, при спробі захоплення у полон радянськими силами. Йонас Жямайтіс-Вітаутас був схоплений ворогом у 1953 р. На той момент він був знесилений хворобою, доставлений до Москви і страчений у 1954 р.

Попри загибель лідерів, боротьба, хоч із очевидним затуханням, тривала. Наприклад, в Україні, як вважається, останній бій воїни УПА прийняли у 1960 р. Хоча останній боєць вийшов з підпілля у 1991 р., вже після здобуття Україною незалежності.

Генерал Роман Шухевич / малюнок

Бригадний генерал (посмертно) Йонас Жямайтіс-Вітаутас / Фото з відкритих джерел

- Якою була доля бійців обох визвольних рухів, і яким чином складалася подальша історія України та Литви?

- В обох випадках, українських та литовських партизан, мова йде про багатотисячні втрати загиблими, страченими та померлими в ув’язненні. Інших чекало випробування радянськими таборами та спецпоселеннями. Цивільне населення пережило декілька хвиль депортацій до внутрішніх районів СРСР. У Литві, як і в Україні, відбувалися процеси побудови так званого «соціалістичного ладу» з усіма наслідками. Опір окупації та окупаційній політиці перейшов у ненасильницькі форми, виразником яких став дисидентський рух 1960-х – 1980-х рр.

Якщо у 1917 р. Київ став, ризикну стверджувати, законодавцем змін рухів поневолених народів Російської імперії, то наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр., у СРСР пальму першості антиімперської боротьби перехопили Балтійські республіки. І тут Литва зайняла лідерську позицію.

У травні 1989 року Верховна Рада Литовської РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет Литви, в якій зазначалася історичність литовської державності з XIII століття та бажання відновити незалежність, втрачену у 1940 році внаслідок дій СРСР. У березні 1990 року було проголошено Акт відновлення незалежності Литовської держави. Литовська РСР фактично ліквідовувалася, відроджувалася Литовська Республіка, незалежна та демократична ще з часів Акту 16 лютого 1918 року та резолюції Установчого Сейму від 15 травня 1920 року. Верховна Рада зазначила, що ці документи ніколи не втрачали юридичної сили.

11 березня 1990 року було відновлено дію останньої міжвоєнної конституції Литви. Москва та її місцеві прибічники робили спроби зупинити державний ренесанс у Литві. Спершу проти Литви було введено економічну блокаду, а у січні 1991 р. радянські сили вдалися до силових операцій. Це ті самі знамениті і криваві «Січневі події», які стали прологом до перемоги литовського народу і реального відновлення самостійності. Звісно, усе це дуже добре відоме кожному литовцю. Деталізую тут більше для розуміння українського читача. Слід враховувати, що наш цикл діалогів орієнтований на читацьку аудиторії в обох країнах.

До речі, поряд з литовцями у ті вирішальні місяці стояли і українські добровольці.

Читайте також: Битва за мапу: як західні компанії «віддають» Росії українські території. Чому вони це роблять?

- Безумовно потрібна деталізація і слушне уточнення. А ось що відбувалося в Україні у той період, вона вже приступила до власного нового етапу боротьби?

- Перебудова у СРСР, розпочата у 1985 р., активізувала поступ до консолідації проукраїнських сил. У 1989 р. створено «Народний Рух України за перебудову», більше відомий нині під своєю пізнішою назвою – «Народний рух України». Ризикнемо назвати його «українським Саюдісом», по аналогії з тодішньою Литвою. Рух, як і Саюдіс у Литві, відіграв визначну роль у консолідації патріотичних сил, відродженні історичної пам’яті, а також, зокрема, декларував свою емпатію до литовських національних сил і підтримав боротьбу Вільнюса за незалежність.

У 1990 р. до Верховної Ради Української РСР увійшли патріотичні проукраїнські сили. Був взятий курс на самостійність республіки. Спершу було проголошено Декларацію про державний суверенітет України, за рік влітку 1991 р. – Верховна Рада прийняла Акт незалежності України. Ще через декілька місяців, 1 грудня 1991 р., на всеукраїнському референдумі незалежність отримала більш ніж 90% підтримки.

Ілюстрація 8. Президія ВР Литви після проголошення Акту відновлення незалежності Литовської держави. 11 березня 1990 р. / Фото з фондів LCVA

ВР України. Проголошення незалежності України, 24 серпня 1991 р. / Фото з відкритих джерел

- Незалежність України обійшлася без крові, порівняно з виходом Литви зі складу СРСР?

- За незалежність України за усю історію загинуло стільки людей, скільки не народжувалося у деяких країнах, так що свобода українцям обійшлася і досі, нажаль, обходиться величезною кров’ю. А якщо ж говорити про конкретні 1990-1991 рр., то так. Однак, усі наступні роки лише утверджували у думці, що велика кров знову пролиється і жертви попереду будуть.

Чомусь на Заході утвердився стереотип «демократа Єльцина» (перший президент Росії у 1991 – 1999 рр.) на противагу диктатору Путіну, попри те, що перший з танків розстрілював власний парламент та санкціонував різанину у Чечні в 1994-1996 рр.

Саме за його правління були організовані сепаратистські анклави у Молдові та Грузії і т.д. Так ось, вже за часів володарювання цього московського «демократа», Росія цілком могла зійтися з Україною у війні в Криму, як мінімум. Що вже казати про період після приходу Путіна до влади. У 2003 р. сталося загострення навколо острова Тузла у Керченській протоці. А в 2014 р., скориставшись постреволюційним ослабленням України, Росія здійснила прямий акт окупації та подальшої анексії Криму і вторгнення на український Донбас.

Читайте також:  Тімоті Снайдер: «Війна в Україні – це колоніальна війна»

- Напавши на Україну, Росія порушила свої зобов’язання як гаранта згідно Будапештського меморандуму 1994 р.?

- Напавши на Україну, Росія зруйнувала систему міжнародного права, яка складалася з часів завершення Другої світової війни. І звісно міжнародних договорів, що укладалися в пострадянських реаліях після 1991 р. Насправді, це дуже об’ємна і складна розмова, явно поза форматом даного інтерв’ю.

Зазначу, що у 2023 р. я детально розбирав проблему у рамках публікації, що входила до розслідування, щодо російської пропаганди на окупованих територіях, яке проводилося під егідою Європейської спілки радіомовлення і телебачення (European Broadcasting Union, EBU). Ця публікація під назвою «Виховання "Покоління ненависті": Шкільний підручник як інструмент російської пропаганди проти України» вийшла тоді на ЛРТ. Тому бажаючі можуть детально ознайомитися з нею.

Нагадаю лише, що Російська Федерація визнавала територіальну цілісність України, включно з Кримом, в рамках різних угод. Зокрема, у Договорі між Українською та Російською Радянськими Республіками (19 листопада 1990 року), де сторони взаємно визнали територіальну цілісність. Алма-Атинська декларація (21 грудня 1991 року) та інші документи, такі як Декларація про дотримання суверенітету країн СНД (15 квітня 1994 року) та Договір про дружбу (31 травня 1997 року), також підтверджували цю позицію.

Останнім підтвердженням стало підписання договору про україно-російський кордон (23 січня 2003 року), що ще раз засвідчило визнання РФ суверенітету України над усіма її територіями. Усе це було грубо спаплюжене Москвою. При тому, що останню з названих угод Путін підписував власною рукою.

- Попри все твердо віримо у відновлення справедливості. І наостанок…питання, яке турбує так багато українців, з кожним роком випробувань усе більше. Коли ж ми, Україна, звернули не туди, 1991-й, 1994-й, 2010-й? Чому вдалося стати членом НАТО та ЄС Литві, іншим балтійським країнам, а ми…

- У 1920-му. Впевнений, що коріння наших сьогоднішніх бід лежать у площині міжвоєнної доби. Військова поразка і втрата держави призвели до гігантських за масштабами руйнівних наслідків, які ми і зараз відчуваємо на собі. Литва, як і Латвія, Естонія, Польща втримали тоді свободу і отримали ціле покоління, народжене і виховане вільними. Ще вони були повноправними суб’єктами міжнародного права і «привчили» до цього факту увесь цивілізований світ. Тому-то окупація Балтійських держав сприймалася на Заході як злочин та несправедливість, який рано чи пізно буде виправлено. А жертви агресії отримають заслужену сатисфакцію – справедливе місце у сім’ї європейських народів. Так що усе логічно і зрозуміло.

У нас же часто люблять розробляти альтернативні версії минулого, мовляв, ми б миттєво отримали «європейське щастя», якби у 1991 р. обрали замість колишнього комуністичного функціонера Леоніда Кравчука демократа і дисидента В’ячеслава Чорновола. І зачасту додають «як це відбулося у Польщі, Чехії, Балтійських країнах…». Неодноразово таке чув особисто.

Заради справедливості, у Литві в 1993 р. президентом обрали колишнього першого секретаря ЦК Компартії Литви Альгірдаса Бразаускаса. Питання в іншому – свідомість лідера, еліт і суспільства в цілому. Будучи формальним комуністом він залишався литовцем, більше того – «дитям незалежності», що на власні очі бачив вільну і незалежну Литву до радянського поневолення.

Литовське суспільство глибинно, попри тиск окупації та радянізації, не втратило себе, литовськість, тверда національна ідентичність, як це не парадоксально, вкоренилася у серцях і головах людей. А звідси і позитивні наслідки для відновленої у 1990-1991 рр. Литви – системність у боротьбі з колоніальними тригерами, продумана політика національної пам’яті, послідовність руху у західному і демократичному векторах і т.д. Результатом чого, помноженого на згадану емпатію великих держав Заходу, і стало велике досягнення 2004 р. – європейська та євро-атлантична інтеграція.

Яка завершилася, до речі, за прем’єрства А.Бразаускаса (та президенства Валдаса Адамкуса). Останнє уточнення – скоріш для українських читачів. Рівень національної і цивілізаційної свідомості більшої частини України зразка 1991 р. та у Литві був, нажаль, неспівставний. Ми підійшли до умовного «литовського рівня» лише через десятиліття, крізь дві революції та криваву війну.

Втім, на відміну від попередників, які жили і боролись за Україну у першій половині ХХ ст. ми вже отримали наші декілька десятиліть самостійності, а відтак «покоління свободи» та «дітей незалежності» для яких самостійна Україна – величезна особиста цінність а чітка українська ідентичність – основа буття.

—

Розмову вела Ірина Герасименко, опубліковано у виданні Lietuvos nacionalinis radijas ir televizija (LRT)

Читайте також: 

• Чому історія це також зброя
• Після неодноразового відкладання «на потім»: незакінчена історія перейменувань міст в Україні
• Чому російська культура заслуговує бути ігнорованою
• Людожерство по-російськи: Чому Геродот вважав мешканців Залісся справжніми дикунами
• Інтерактивна мапа територій України, які можуть бути забруднені вибухонебезпечними предметами