Міфи про російське походження Одеси й особливу ностальгію одеситів за СРСР

Версия для печати

Російське й трохи єврейське місто — так рік тому висловився президент Росії Путін про Одесу. Цей наратив РФ, а перед тим СРСР не одне десятиліття намагалися поширювати як серед мешканців Росії, так і за кордоном.

Серед найпопулярніших міфів, створених російською пропагандою, — російське походження Одеси, примусова українізація міста й особлива ностальгія одеситів за СРСР. Аналізували їх у межах проєкту #Території культури та спростовували у виданні LB.ua разом з Оксаною Довгополовою — одеситкою, докторкою філософських наук і кураторкою платформи культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». 

Фото: nv.ua. Пам'ятник Катерині II на Катерининській площі в Одесі демонтували 29 грудня 2022 року

Міф: «Розвиток Одеси та її культурна спадщина — заслуга Російської імперії»

«Одесу заснували лише в 1794, ім’я місту дала імператриця Катерина, і саме з цього моменту Одеса постала як повноцінне портове місто. А отже, уся заслуга в його існуванні належить Росії», — так звучить головний меседж про Одесу, який часто поширюють росіяни. Оксана Довгополова, співзасновниця та кураторка платформи культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», пояснює, що це міф, насаджений радянською історіографією.

Прихильники цього міфу наголошують на тому, що саме Росія створила тут місто світового масштабу, а до неї все тут було дикими та нерозвиненим. Утім ще з XIV століття на цих землях були спочатку грецькі факторії, пізніше порт Великого Князівства Литовського й османський Хаджибей (та апологети міфології чомусь не вважають ці факти дотичними до генеалогії сучасного міста). 

Читайте також: Зернові, і не тільки, міфи Одеси

Навіть якщо робити відлік історії міста від дати, яку пропонують російські та проросійські історики — від 1794 року, — у цей час Одеса не була суто російською. Місто від початку було мультинаціональним, а отже й мультикультурним. Українці, євреї, греки, німці, болгари — це неповний список народів, які робили внесок у розвиток культури міста. Одеса завжди була портовим містом — тобто містом, приреченим на різноманітність.  

Різноманітність наочна і в архітектурному ландшафті міста — маємо не лише збудовані на вимогу графа Воронцова пам’ятки європейських архітекторів, як-то Потьомкінські сходи чи його палац. Це ще й, наприклад, Грецька Свято-Троїцька церква — осередок найвпливовішої свого часу грецької громади. Це також і роботи українського архітектора Федора Нестурха — автора Одеської національної наукової бібліотеки й багатьох інших впізнаваних будівель, який працював головним архітектором Одеси на початку XX століття.

Фото: travels.in.ua. Грецька Свято-Троїцька церква в Одесі.

Міф: «Українізація міста примусова»

З попереднього міфу випливає інший, міцно з ним пов’язаний: росіяни вважають, що українізація міста примусова. Одеса — нібито російськомовне місто, для якого природно розмовляти лише однією мовою.

Однак переписи населення Херсонської губернії (до складу якої тоді входила Одеса) середини ХІХ ст. показують: переважна частина жителів визнавали себе українцями. Водночас, попри значне пригнічення імперією української мови, місто було одним з найбільших книгодрукарських осередків — другим на території України після Харкова. Так, першою україномовною книгою в Одесі стала казка невідомого автора «Маруся», видана в 1834 році. 

Цю сферу активно розбудовувала друкарня Юхима Фесенка, який сам був родом з Чернігівщини. Незважаючи на Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1876-го, він видавав роботи українських авторів, часто за власний кошт. Зокрема, випускав український літературний альманах «Нива», поеми Тараса Шевченка й роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада». 

Крім того, близько 500 одеситів були членами одеського товариства «Просвіта», а на їхні заходи — лекції з українознавства, вистави й концерти — приходили тисячі. Товариство проіснувало лише чотири роки, з 1905 по 1909, проте згодом на його базі виник Український клуб. Він пропрацював уже довше, до 1920-х, коли після кількох перерв у роботі його учасників репресували.

Читайте також: Битва за Одесу: Гайдамацька дивізія проти більшовиків

Фото: istpravda.com.ua. Фрагмент палітурки видання, що вийшло у 1908 році з друкарні Ю. Фесенка й містить звіт одеського відділу товариства "Просвіта" за 1907 рік

Міф: «Одеса ностальгує за СРСР»

Навіть у сучасній Одесі російська пропаганда вбачає її романтизовану радянську версію, навіяну популярними в СРСР фільмами на кшталт «Пригод Електроніка». Безумовно, не можна викреслити тривалий історичний період, коли радянська культура дійсно мала вплив на місто. Проте навіть у той період Одеса була різною. 

«Як на мене, дуже важливо, наприклад, акцентуватися на 1920-х роках — це та частина історії, що її радянська ідеологія просто витравлювала. Вона пов'язана з українським відродженням. Я не хочу вживати тут термін «Розстріляне відродження», а хочу використовувати термін літературознавця Євгена Стасіневича, підкреслюючи українську приналежність митців. Це один з небагатьох періодів в історії розвитку міста, де базовою нотою не є ностальгія», — коментує Довгополова. 

Зокрема, у 1920-х роках в Одесі діяло Товариство незалежних художників, молоді діячі якого відчували ближчу спорідненість із європейськими митцями та започаткували рух одеського авангардного мистецтва. Більшість митців були вимушені покинути рідне місто у 1921 році, після входу до Одеси армії Денікіна. Зокрема, виїхав і меценат та одеський громадський діяч єврейського походження Яків Перемен; йому вдалося вивести понад 200 полотен “незалежних”. Частину з них у 2010 році викупив фонд “Український авангард”. 

У контексті 1920-1930-х років неможливо не згадати також і Одеську кіностудію, яку тоді називали “Голлівудом на березі Чорного моря”. Про її роботу Юрій Яновський, який у 1926-1927 році був її художнім керівником, напише роман “Майстер Корабля”. У ньому Одеса постає культурним центром та одним з осередків діяльності української інтелігенції того часу. Цей роман радянська влада намагалася всіляко ігнорувати, адже його герої дуже швидко перетворилися на репресованих ворогів народу.

Фото: facebook/Історія Одеської кіностудії. Юрій Яновський на березі Чорного моря, 1933

Усі ці факти якнайкраще підкреслюють справжній вплив української радянської культури на місто. Вони ж є поясненням того, чому для сучасної Одеси надважливо говорити про власну історію та її українськість.

Читайте також: 10 запитань історику: Руйнуємо міфи та фейки російської пропаганди про ОДЕСУ

Міф: «Усі одеські митці — російські»

Іван Айвазовський, який тривалий час проживав в Одесі, Ілля Ільф і Євген Петров, Ісаак Бабель — це лише початок списку тих видатних містян, яких записала в «російські» спочатку радянська, а потім сучасна російська пропаганда. Їхні роботи містять багато згадок про місто й часто мають геть небагато спорідненості з російською культурою. 

Зокрема, Айвазовський не просто зображав Одесу (наприклад, на картині «Вид міста Одеси», яку викрали росіяни з Херсонського художнього музею) — він також загалом цікавився українським суспільством і культурою. Українські хати, чумаки, степова Україна — усі ці мотиви заворожували митця. Інший приклад: Ісаак Бабель не лише автор відомих «Одеських записок»; він також активно долучався до роботи Одеської кіностудії, писав власні сценарії та редагував роботи інших.

Фото: Вікіпедія. Іван Айвазовський, «Весілля на Україні» (1892).

***

«Щоб спростувати ці міфи, потрібно показувати якісний сучасний продукт, — каже Оксана Довгополова. — Я згадала б виставку “Одеса” у Кракові, що зібрала одеське мистецтво за 100 років. Вона побудована так, щоб показати різноманітність одеської культури: не тільки те, що було створено в рамках радянського проєкту, але також (і здебільшого) низові, альтернативні, неофіційні мистецькі практики радянської Одеси, а також мистецтво, створене вже в часи незалежності України.

Читайте також: Що в голові у вірянина московської церкви в Україні: фейки, міфи, конспірологія, потоп

Таких підхід унаочнює приховані шари, згадок про які уникає російська пропаганда. І коли ми показуємо мистецтво, що в радянський час було приховане, репресоване, позбавлене голосу, отримуємо вже геть іншу картину. Це насправді найпростіше завдання — показати те, що було приховане. І коли ми це робимо, демонструємо, що історія одеського культурного розвитку була значно багатшою».

—

Анастасія Нерознак, опубліковано у виданні LB.ua

Читайте також: 

• Як відкритий доступ до архівів КДБ в Україні може повпливати на галузь так званих пострадянських студій на Заході
• Як Інститут національної памʼяті Польщі закрив розслідування по акції «Вісла»: «Немає складу злочину»
• Їх закатали в бетон: правда про російський десант в Гостомелі
• Шкідливі міфи домедичної допомоги, підробні турнікети та недобросовісні інструктори
• Країна-мародер Росія: які культурні цінності викрала ця недодержава в України 
• Руйнування Росією "радянських" мікрорайонів українських міст руйнує і міф про загальну спадщину народів колишнього СРСР