Куренівське повстання 1919 року: як отамани Київ від більшовиків звільняли

Версия для печати

Мало хто знає, але київські передмістя, що зараз є "спальними районами", сто років тому були ареною боїв між українськими повстанцями та більшовиками. Куренівське повстання 1919 року ледве не змінило хід подій… якби повстанці змогли втриматись у місті трохи довше.

Суворим та похмурим для українців був 1919 рік…

Директорія, що тріумфально прийшла до влади на хвилі загального піднесення, вже незабаром зіштовхнулась з численними викликами. І одним з найбільших була агресія більшовиків. Майже одразу після перемоги антигетьманського повстання Директорія опинилась в стані нової війни з Радянською Росією.

На жаль, соціалістичні гасла, що добре прислужились проти Скоропадського, так само добре годились й проти Директорії. За соціалістичною риторикою населення вже заледве могло розрізнити своїх від чужих.

Крім того, значна частина селян-повстанців, що щиро підтримали повстання проти гетьмана, вважали свою місію виконаною. Інші ж бажали поглиблення соціальної революції. В підсумку, це призводило до байдужості та зневіри, які полегшили наступ більшовиків. Тож вже на початку лютого 1919 року більшовики вступили до Києва, який залишила Директорія.

Вдершись до України у 1919 році, більшовики мали більш ретельну програм перетворень у дусі "воєнного комунізму". Водночас, ця політика мала й певну місцеву специфіку, надаючи велику увагу продовольству.

Втручання більшовицької влади у господарську діяльність та постійне здирництво у вигляді продрозкладки, "реквізицій", "експропріацій" та відвертого грабунку швидко викликало невдоволення. Як визначали самі більшовики пізніше, причини Куренівського повстання, полягали у "провокаційних чутках" про спалення непокірних сіл, відсутності продовольства та насіння для посівної, як наслідок безупинних "реквізицій усього, що було" з боку радянських військ.

За цих умов стихійні та неорганізовані виступи стають природньою реакцію селянства на свавілля окупантів. У відповідь більшовики застосовують терор, щоразу розширюючи коло його жертв.

На цю тему: Підлі війни Росії: історія, яка повторюється

Ані приналежність до правильного за марксистською ідеології "класу", ані колишні революційні "заслуги" не могли врятувати у разі потрапляння у жорна терору.

Втім, більшовицький терор досяг протилежного ефекту – замість спаду піднесення селянських повстань. Виступи стають усе більш потужними та організованими.

Селян очолюють отамани, що вже мали досвід повстання проти гетьмана. Також з’являється чимало нових ватажків, харизматичне лідерство й авторитет яких серед селянської громади вважається беззаперечним.

Трипільський отаман Зелений (Данило Терпило) — ліворуч, та Чорнобильський отаман Ілько Струк — праворуч, 1919 рік

Одними з перших подають приклад селяни на Півдні Київщини. Трипільський отаман Зелений (Данило Терпило), маючи зв’язки з іншими повстанцями, прагне об’єднати їх зусилля.

Навесні 1919 року Зелений мав контакти з отаманом Струком з Північної Київщини, отаманом Міхном з Полтавщини, та навіть, командиром Богунського полку, що розміщувався у Золотоноші та Переяславі, Антоном Богунським.

Виступ Зеленого могли підтримати також Овсій Гончар-"Бурлака" на Васильківщині та Євген Ангел на Чернігівщині, загони яких в цей час відзначались достатньо активними діями.

Повстання Зеленого почалось зі знищення більшовицького продзагону та агітаторів у Трипіллі 20 березня 1919 року. Через п’ять днів Зеленого підтримують отамани Васильківщини – Овсій Гончар та Марко Шляховий. Загалом чисельність їх сил доходила до 7 тис. повстанців.

Мотовилівський отаман Овсій Гончар-"Бурлака" (ліворуч) та Васильківський отаман Марко Шляховий-"Кармалюк" (праворуч)

Більшовики нашвидкуруч готують похід на Трипілля для придушення повстання у Південній Київщині. Цей похід був нетривалим і завершився поразкою їхніх військ під Обуховом. Отамани Зелений та "Бурлака"-Гончар були проголошені більшовиками поза законом.

На цю тему: Тревожный 1919 год: атаманы на окраинах Киева

Наприкінці березня 1919 року становище більшовиків в Україні стає дедалі хитким. Звідусіль поступає інформація про нові виступи та опір більшовицькій владі.

До прикладу, 31 березня поступає повідомлення з Ніжина про просування "банди" з Гомеля до Бахмача . За день до того в Ніжині викривають підпільну організацію "самостійників-петлюрівців" та заарештовують 4-х чоловік . А вже 3 квітня відбувається наліт повстанців на ст. Плиски. При цьому вони пошкодили телеграф та розібрали залізничний шлях.

Ще більш тривожну активність фіксують інформаційні бюлетені щодо Київщини. Гостомель, 31 березня: "Никаких войсковых частей нет. Продовольственный вопрос сильно обострен: сахара и хлеба нет. Крестьяне частично вооружены".

Макарів, той же день: "Безвластие. Частичные налеты. Нет никакой вооруженной силы. Свободная продажа самогонки".

Мотовилівка, 1 квітня: "Под предводительством Гончара в районе Мотовиловки, между Фастовом и Васильковым орудует банда из 8000 человек, набранных из 22 волостей […]. Отряд снабжен в достаточном количестве винтовками, имеет 18 пулеметов, 8 орудий и снарядов к ним".

Далі інформатор відмітив, що Гончар проводить набір людей, має достатньо грошей та продовольства, а також користується підтримкою населення. При цьому донесення застерігає про з’єднання Гончара з Зеленим для "для допомоги Петлюрі".

Крім того, повстанці Гончара дорогою також знищували телефоні дроти та руйнували колії.

Петриківська волость, 3 квітня: "[…] на сходе восхвалялись Петлюра, Грушевский и их помощники". Біла Церква, 3 квітня: "Железнодорожный путь между Белой Церковью и ст. Мироновкой прерван, вследствие чего прервана связь с Каневским уездвоенкомом".

Сквира, 3 квітня: "Положение вокруг тревожное. Тов. Пузырев, находящийся сейчас в Сквире, просит немедленно прислать роту с пулеметами, 200-ми винтовками и 20 тыс. патронов. […] В среду красноармейцев проникают для агитации петлюровцы".

На додачу до всього, 6 квітня Зелений заблокував рух по Дніпру, а 8 квітня, його повстанці захопили пароплави "Козак" та "Барон Гінзбург".

Ще одне вогнище повстання тим часом розгорталось на півночі Київщини. Пов’язано воно було з ім’ям авантюрного отамана Ілька Струка. На початку квітня його загін займав частину Чорнобильського повіту — Пічки, Страхолісся та Горностайполь. Проте невдовзі терен повстання поширився з неймовірною швидкістю.

Як не дивно допомогли Струку в цьому самі більшовики. Отримавши повідомлення, що нібито повстанці планують похід на Остер, більшовики зібрали загін зі 130 червоноармійців при 3 кулеметах та 30 місцевих партійців на чолі з военкомом Дмитрієвим.

Загін переправився на правий берег Дніпра та зайняв Пічки, захопивши заставу з 14 струківців та один кулемет. Одразу після цього, вони зв’язались з чорнобильським військовим комісаром, який мав зайти в тил до Струка з 50 вояками, які складали залогу Чорнобиля.

Втім, загін Дмитрієва вступив у бій не дочекавшись підкріплення. Сили Струка займали стратегічну позицію — на підвищенні, під прикриттям лісу. При цьому загін мав чисельну та вогневу перевагу — три сотні при 22 (!) кулеметах.

Як бідкався учасник бою комісар Глинський, причиною поразки була "провокация со стороны кулаков, заключающейся в неправильном сообщении о силах Струка", під впливом чого більшовики вирішили атакувати. Аналіз обставин бою, у свою чергу, дозволяє припустити військову хитрість з боку Струка: дезінформацію супротивника та бій на вигідній позиції.

Якби там не було цей бій дозволив Струку перехопити тактичну ініціативу. Наступного дня, 7 квітня, Струк розбив загін чорнобильського комісара, який мав підтримати остерських більшовиків. Бій почався ще о 9-й годині вечора і тривав до пів-п’ятої години ранку наступного дня.

Після тривалого стрілецького і кулеметного бою, повстанці відтіснили більшовиків до міста, яке ті залишили, переправившись через Прип’ять до Мінської губернії.

Київ. Набережна. Зображення з дореволюційної поштової листівки. На листівці праворуч зображений пароплав "Пинск", котрий в квітні 1919 року увійде до складу "дніпровської флотилії" отамана Струка у Чорнобилі

Здобувши Чорнобиль, Струк не лише розширив район повстання, але й отримав боєприпаси та спорядження для своїх сил, типографію для друкування прокламацій та інші трофеї.

Серед останніх варто відзначити "флотилію дніпровську", що складалась з наступних кораблів — "Ретвизан", "Горностайполь", "Соня", "Горный №4", "Пинск", "Санитарный", "Петр Великий" и "Полезный".

Ці пароплави перебували на той час у затоні Чорнобильського річкового порту або були перехоплені струківцями у Сваром’є, де була облаштована повстанська засідка для перехоплення транспорту.

Отримавши власний річковий флот, Струк видав об’яву, у якій повідомляв місцеве населення про відкриття річкових перевезень за маршрутами Чорнобиль-Шепеличі та Чорнобиль-Горностайполь-Іванків.

Для подорожніх пароплавні військові коменданти видавали перепустки. Платня погоджувалась з отаманом пароплаву. Цікаво, що одним з пароплавів командував колишній співробітник Чорнобильського військового комісаріату А. Ковальський, який очолював кулеметну сотню у Струка.

Вочевидь, отаман Струк неабияк тішився з власного флоту, про що свідчить один епізод. Через три дні після бою з остерським загоном вже згаданий комісар Глинський почав зі Струком переговори щодо обміну полонених.

У полоні у більшовиків перебувало 14 повстанців — застава, що охороняла міст у Пічок. Струк мав у полоні 8 більшовиків, серед яких, зокрема, був начальник Остерської повітової міліції Сахаров.

Планувалось обміняти "всіх на всіх". Під час телефонних перемовин між отаманом і комісаром Струк запевняв останнього, що "даю вам слово, що я відправив ваших червоноармійців сьогодні о 8-й ранку пароплавом й вони мають прибути через годину або дві".

Після чого обидві сторони обмінялись взаємними кпинами та погрозами. Зокрема, Глинський погрожував отаману силами Дніпровської флотилії більшовиків у складі 24 гармат та 1500 матросів. На що Струк, вдаючи, що не розчув, перепитував "Скільки?" та запевняв комісара "Ну, це для нас дрібниця".

У свою чергу, отаман відверто "тролив" співрозмовника своїми "щирими" запевненнями у готовності "боротися проти буржуазії за спільну ідею". При цьому Струк з готовністю погоджувався прийняти комісію більшовиків для розслідування дій його загону "Скажіть, коли, і я вишлю за Вами пароплав".

Втім, проти роззброєння його людей хитрий отаман заперечував: "У мене бандитів нема. І крім того, жодної кулі, жодної гвинтівки добутої ціною крові народної, не віддам і буду захищати до останньої краплі крові, теж народної".

Найцікавішим в історії виявилось те, що в підсумку Струк відправив полонених не пароплавом, а підводою, давши кожному полоненому перед відправкою на обмін по 100 карбованців.

Повстанці отамана Струка

На цю тему: Підлі війни Росії: Частина 2: Як Москва “гібридно” захоплювала Україну

Тим часом, поки тривав обмін полоненими, Струк розгорнув наступ у київському напрямку. Як згадував отаман у своїх спогадах: "Перед Великоднем перейшли в брід річку Ірпінь і захопили Пущу-Водицю (чотири версти від Ірпеня). Тут ми зустрілися з більшовиками і вибили їх з позицій. Далі рушили на Межигір’я. Продовжували далі бій, який тягнувся біля двох суток".

Того ж дня вранці до Межигір’я прибули представники від Струка — двоє в офіцерських одностроях, які закликали молодь Петрівської та Димерської волості до повстання.

9 квітня розвідка більшовиків повідомляла про концентрацію 1500—2000 повстанців у Старих та Нових Петрівцях. Також розвідка повідомляла про зв’язок між Струком та Зеленим .

Загрозливе становище, що утворилось з північного напрямку, змусило більшовиків створити оперативний штаб для придушення виступу. До Старих Петрівців був відправлений загін на чолі з Ніколаєнком та Фінкельштейном, який повстанцям вдалось розбити.

Зі свідчень полонених стало відомо про підготовку більшовиками посиленого штурму Нових Петрівців на наступний день. Селянам вдалось підготуватись до оборони: вирити шанці, встановити кулемети на Вишгородській горі та навколишніх пагорбах.

На допомогу селянам Струк відправив Дніпром два своїх пароплави і кулеметну сотню на чолі з вже відомим А. Ковальським. Десант більшовиків, що прибув на трьох броньованих катерах, отримав гідну відсіч від повсталих.

Як зазначали червоні командири, "отряду было предложено сдаться. В ответ отряд открыл стрельбу с судов. Деревня Казаровичи горит. С нашей стороны ранен командир, 3 матроса".

Завдяки утриманню Петрівців сили повстанців отримали плацдарм для визволення Києва від більшовиків. Селянсько-повстанські загони під проводом Струка, Зеленого та Овсія Гончара-"Бурлаки", що протягом кінця березня — початку квітня затягували зашморг навколо сил більшовиків, отримали можливість нанести вирішальний удар.

На той момент загін Гончара звільнив Васильківський повіт і вийшов в район Боярки, Струк просувався Чорнобильським шляхом від Петрівців через Пріорку на Куренівку, повстанці з Вишгороду та Петрівців мали сунути на Поділ, сили Зеленого — діяти з південного напрямку.

Але найкраще для наступу на Київ підходив шлях через північне передмістя Києва — Куренівку.

Пріорка — передмістя Києва. Саме з неї повстанці почнуть проникати до Куренівки. Зображення з дореволюційної листівки

Перші повстанські розвідники просочились в напрямку Куренівки ще приблизно 8 квітня. Згадується приблизно про 30 озброєних селян в районі Горенського лісу.

Наступного дня, 9 квітня, на Пріорку наскочив загін з 10 кінних повстанців (можливо, із загону Струка). Вершники захопили двох місцевих мешканців-євреїв, прив’язали їх до коней та відвезли в напрямку Вишгороду. Вочевидь, для допиту про обстановку на Куренівці та прилеглу місцевість. Куренівський комісар Калле відправив до Пущі-Водиці та ближньої і дальньої Горенки по 5 надійних агентів для збору інформації.

Ввечері, 9 квітня, на засіданні комендантів частин міста та комісарів районів було вирішено надіслати до Куренівки о 6-й ранку 10 квітня зі "100 китайців, 100 червоноарміців" для роззброєння Пущі-Водиці та Горенки.

Міліції на Куренівці було наказано бути наготові. О 6-7-й ранку 10 квітня з’явилось двоє з п’яти агентів, відправлених до Горенки, і заявили, що "все тихо". Аж раптом через 5 хвилин після того, як вони пішли, пролунав сильний залп. Черговий з балкону побачив густий ланцюг озброєних селян, які рухались до будівлі району.

Черговий кинувся до телефону, але повстанці вже були всередині. При першому ж залпі міліціонери кинули зброю та розбіглись. О 8-й ранку трамвай яким повертався Калле до Куренівки був зупинений озброєними людьми.

Щиро вважаючи, що це і загін "китайців-червоноармійців", Калле вистрибнув з трамваю та опинився в руках повстанців, які були щиро раді зустрітись з комісаром Куренівки. Полоненого відвели до вже зайнятої будівлі району. Там Калле допитував один з ватажків повстанців.

Джерела більшовиків описують його як "блондин, очевидно начальник, который производил впечатление полуинтеллигента". На жаль, невідомо, чи був це Струк або Клименко, що очолював загін струківців, який атакував Куренівку з Пущі-Водиці.

Щонайменше це був хтось з повстанської старшини Струка. "Блондина-полуинтелигента” цікавило, чи знає Калле видних більшовиків, яких той має йому вказати.

Трамвай, яким прибув до Куренівки Калле, повстанці могли використати для того, щоб просунутись в центр міста. Струк згадував, що: "Частина людей з нашої армії сіла на трамваї і прибула на Царську площу, а частина посувалася походом, першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди".

За його свідченням, повстанці відбили у більшовиків Пріорку, Святошин, Куренівку та Поділ. При цьому загін Струка здобув "сім гармат, до десяти кулеметів, велику кількість рушниць, набоїв і іншу матеріальну здобич".

Крім того, Струк зазначав, що за його наказом над приміщенням Міської думи було вивішено український прапор. Для заспокоєння киян було видано кілька наказів і відозв з закликом зберігати спокій.

Вони були видані за підписами отамана Струка, начальника його штабу полковника Клименка, осавула Мартиненка і членів Української Управи ("Українська Народна Управа" — цивільна адміністрація у районі, який на той час займав Струк — прим. авт.).

Царська площа (сучасна Європейська площа). На передньому плані тогочасний трамвай. Саме до цієї площі 10 квітня 1919 року вдасться прорватися окремим повстанцям. Дореволюційне фото

Водночас, інформаційні бюлетені більшовиків більш скромно згадують про успіхи повстанців. Передусім, вони локалізують дії повстанців виключно київськими передмістями та навколишніми селищами, серед яких згадують Пуща Водицю, Межигір’я, Вишгород, Петрівці, Пріорку, Куренівку, Сирець та Лук’янівку.

Так, зокрема, вранці 10 квітня одна з рот 1-го запасного полку, що розміщувався у Тираспольських казармах на Лук’янівці, під час стройових занять була обстріляна повстанцями. Двоє червоноармійців було вбито, один поранений.

Негайно була викликана чергова рота. Розсипавшись ланцюгом рота обстріляла повстанців. Невдовзі більшовики викликали батальйон, який зв’язавшись з загоном чекістів з Подільського району, повів наступ на Куренівку.

Тим часом на Куренівці з самого ранку тривав бій з загоном, який мав роззброювати Пущу-Водицю та Горенку, та командою Особливого Корпусу ВУЧК. Під час бою обидві сторони активно використовували рушниці та кулемети. З обох боків були невеликі втрати.

Просування основних сил повстанців було стримано. Більшовики повідомляли про взяття полонених, яких відрізняли білі пов’язки на рукаві.

Очевидно, що окрім цього знаку розрізнення, повстанці мали типовий для того часу "мікс" з елементів військової форми та цивільного одягу. Водночас на Сирці з’явився повстанський відділ у 60 чоловік, що обстріляв підрозділ червоних. Більшовики відбили напад та взяли у полон 14 повстанців.

Поділ. Загальний вигляд. Під час Куренівського повстання 1919 року основні сили Струка та Зеленого намагатимуться прорватись до Подолу. Зображення з дореволюційної поштової листівки

Маючи обмежену кількість військ, яку було не доцільно розпорошувати по усьому місту, більшовики вдались до покращення організації своєї оборони.

Командування було зосереджено в руках командуючого військами Київського напрямку, який мав здійснювати загальне командування військами та керувати обороною міста.

Начальником ділянки Лук’янівка-Куренівка було призначено командира 1-х піхотних курсів Лихача зі штабом у Тираспольських казармах. Під його командою проти Куренівки була сформована бойова група з 24 та 36 стрілецьких полків.

Решту міста мали утримувати Комендантська команда, взвод Латиської караульної роти, інструкторські піхотні курси та загін Київської ЧК. Не менш важливим був захист залізничних шляхів, пасажирської та товарної станцій — Київ І та Київ ІІ, Пост-Волинського, залізничного мосту через Дніпро.

Саме залізницею більшовики розраховували отримати підкріплення, тож для їх захисту було виділено 3 бронепотяги та 23-й стрілецький полк. Коменданти районів з наявними силами мали утримувати їх від повстанців. Рух по Києву після 10 години вечора, а також будь-які мітинги чи збори були заборонені. Повстанців було наказано розстрілювати на місці.

Станом на 18-ту годину вечора 10 квітня, збірна частина більшовиків з 15 прикордонного полку, після боїв в районі Житнього ринку начебто очистила Куренівку від повстанців, які відходили у бік Пущі-Водиці та Вишгорода.

Більшовицькі війська кинулись переслідувати повстанців, а інформаційні повідомлення наповнились переможними зведеннями. Втім, "перемога" більшовиків виявилась передчасною.

Житній ринок. Саме на цьому місці під час будуть розгортатися бої повстанців з 15 прикордонним полком більшовиків. Дореволюційне фото

Наступного дня, 11 квітня, повстанці здійснили контрнаступ. До 12-ї години дня на Куренівці було спокійно. Приблизно о 1-й годині стали з’являтися по 20-30 вояків, які прискореним кроком прямували до міста.

Через деякий час таких груп ставало дедалі більше. Це ставало схожим на панічну втечу. Свою втечу червоноармійці пояснювали проривом фронту та втратою двох кулеметів. Слідом за вояками почали тікати польові кухні, вози з медсестрами та інші допоміжні частини. Промчало галопом 40 вершників з дикими вигуками.

Десь 3-4 трамваї вщент забиті вояками неслись до міста. Можливо, деякі з них могли захопити струківці та, користуючись загальною панікою, видати себе за червоних.

Помічник Куренівського комісара Глинкін, що мав у своєму розпорядженні лише 16 чоловік та 4 гвинтівки, отримав наказ відступати до сусіднього району.

Контрнаступ повстанців також міг підтримати десант Зеленого з 3-4 сотень, що висадився вранці в районі залізничного мосту на Печерську. Попри те, що він був відбитий і повстанці були змушені відступити, їх дії могли збільшити хаос у більшовицьких лавах.

На цю тему: Лютий місяць 1918 року. Міф про 5000 жертв більшовиків у Києві

Завдяки контратаці та поспішній втечі більшовиків, повстанці знов потрапили до Куренівки. Більшовицька розвідка повідомляла, що на залізничному насипу за будівлею Куренівського району час від час з’являються невеликі групи від 3 до 5 повстанців.

Щоб зупинити просочення подібних дрібних груп, більшовики послали 8 вояків, 4 з яких мали зайняти будівлю Куренівського району, а решта дістатися до бойової лінії. Імовірно, що ворог планував ліквідувати прорив та замкнути повстанців на Куренівці.

Цікаво, що червоноармійці дістались до лінії фронту не зустрівши на своєму шляху повстанців, що свідчить про малу концентрацію повстанських сил внаслідок прориву та труднощі з контролем над передмістям.

Однак, ще більші проблеми з тилами відчували більшовики. Під час сум’яття відступу на них вискочили мешканці Пріорки, вигукуючи антибільшовицькі гасла та начебто готуючись грабувати.

Більшовики визнавали, що "настрої мешканців як Куренівки, так і Пріорки вельми неблагонадійні та навіть прямо ворожі". Спілкуючись з лікарями, партійцями та маючи власні спостереження, більшовицьке командування доходило думки, що навіть підконтрольні їм частини не є цілком надійними.

У разі затягнення повстання місцеве населення та навіть значна частка червоноармійців могли пристати на агітацію повстанців.

Ще більш страхітливо для більшовиків ситуація виглядала у світлі повідомлень з місць. Так, більшовицька розвідка повідомляла, що в районі ст. Рокитне—Миронівка зосереджуються сили повстанців чисельністю до 2 тис. чоловік.

Усі загони складаються з мешканців 12 волостей прилеглих безпосередньо до лінії Біла Церква—Бобринська. Повстанці у нічний час робили набіги на залізницю намагаючись вивести її з ладу: знімали рейки, перерізали телеграфні та телефоні лінії, нападали на потяги.

Їх метою було недопустити більшовицьких підкріплень до Києва. Озброєння у повстанців було вкрай мало, серед них лише 300 мали більш-менш порядне озброєння, решта озброювались хто чим. Штаб цих загонів розміщувався у Богуславі.

Розвідка відмічала, що серед селян були повстанці з відзнаками загонів Зеленого у вигляді зеленої пов’язки на рукаві. Але головне, дії повстанців мали зв’язок з Київським повстанням. Полонених червоноармійців вони в першу чергу запитували: "Чи є в Києві повстання? Як воно проходить?".

Приблизно у ті ж самі числа Переяславська ЧК повідомляла про змову начальника місцевої залоги Лопаткіна та командирів Богунського полку — Богунського та Грудницького, які вели розмови про удар по Києву з тилу, в чому їм мали допомогти Зелений та Махно, з якими вони наче мали контакт.

За подібного розвитку подій більшовики могли опинитись заблокованими в Києві, а частини Червоної армії на Правобережжі відрізаними від решти.            

Протягом 10-11 квітня повстання поширювалось по Києву, повстанці атакували ворога з різних частин міста. Стрімкий повстанський наступ, який вдало розвивався перед тим, в умовах міста розпорошувався на окремі вуличні бої.

Більшовики не могли оволодіти усім міським простором, постійно контролювати кожну частину Києва. Проте, повстанці просуваючись вглиб міста по вулицям, які ворог не контролював повністю або частково, не могли закріпитись.

Місто як арена бойових дій була для них незвичною. Коли супротивник міг обстрілювати їх з вікон або дахів, чатувати у підвалах, повстанці намагались повертати до основних своїх сил у передмістя, де їм менше загрожувало оточення й звідки було легше відступити додому.

Врешті-решт, втома від боїв у місті та нестача боєприпасів стали надто гострими. Отаман Струк, щодо причин відступу повстанців з Києва коротко вказував: "Свіжі більшовицькі частини, що спішно прибули з Москви, нас із Києва через два дні вибили".

Проте, враховуючи стан тогочасного транспорту й зв’язку, та зважаючи на повстання, що вирували довкола Києва, логічніше припустити про прибуття підкріплень зі складу червоних частин розміщених на Лівобережжі, а також мобілізації усіх людських резервів всередині Києва.

Під вечір, 11 квітня, повстанці стали відступати до Пущі-Водиці. Фронт простягнувся через міський ліс Пущі. Свої резерви більшовики зосередили на Пріорці. При відступі повстанці використали захоплені трамвайні вагони лінії Пуща-Водиця-Святошин, які дозволили їм швидше дістатися до передмістя.

Відступ повстанців з Києва та передмість міг виглядати так… (Ілюстративне зображення. Л. Перфецький "Сутичка над морем")

Наступного дня, 12 квітня, повстанці відходять. Більшовики захопили Пущу-Водицю та Горенку, відмітивши, що відступ повстанців відбувається по всій лінії фронту, а їх поведінка є "пасивною".

Залізницю в районі Бучі та лінію Коростень-Київ повстанці облишили, але при відступі підірвали міст через ріку Ірпінь.

Того ж дня правий фланг більшовиків, що наступав вздовж берегів Дніпра, захопив облишений Вишгород. Частина повстанців покинула Петрівці й на пароплаві "Козак" виїхала вгору по Дніпру.

Загін Струка з Києва відійшов за Ірпінь, де окопався і з боєм утримував позиції. Зелений повернувся до Трипілля. Змушений був відступити й "Бурлака".

Так завершилось Куренівське повстання, що ледве не призвело до визволення Києва та вигнання більшовиків. У майбутньому більшовики намагатимуться знищувати повстанські сили поодинці, до того як вони зможуть добре озброїтись та об’єднатись.

—

Володимир Баров, аспірант Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя; опубліковано у виданні  Історична правда

На цю тему:

• Окупація Харкова більшовиками: як «советские украинцы» повсталим пролетарям допомагали
• Унітарна держава чи федеративний устрій: чому Злука могла не відбутися
• Як комуністи Україну змусили від Білгорода відмовитися
• Українські збройні сили у 1917-1921 роках: від Богданівців до Повстанчої армії
• «Диявол влаштував свій шабаш». Як київський Звіринець злетів у повітря