Колишній в'язень гетто: "Побоююся, аби ця страшна війна не перекрила події минулого"

Версия для печати

 Жахіття російської війни в Україні торкнулися й тих, кому вдалося пережити жахіття Голокосту за часів нацистської окупації.

Журналісти видання DW поговорили з колишнім в'язнем гетто, істориком Борисом Забарком. 

Війна Росії проти України - перший збройний конфлікт такого масштабу в Європі з часів Другої світової війни. Тому і в ЗМІ, і у виступах політиків, і в експертних колах часто можна зустріти порівняння між тодішніми та нинішніми подіями. Чимало з тих, хто пережив жахи нацизму в Україні, стали свідками чи жертвами жахів російського вторгнення.

Довелося шукати прихистку за кордоном й Борису Забарку - історику й голові Всеукраїнської асоціації євреїв-колишніх в'язнів гетто і концтаборів, який водночас сам пережив Голокост, перебуваючи в гетто у Шаргороді. Під час заходу Фонду імені Фрідріха Еберта в Бонні DW поговорила з Забарком про пам'ять про жертв Голокосту під час нинішньої війни в Україні, порівняння Росії з нацистською Німеччиною та життя українських біженців у Німеччині.

В тему: Клод Ланцман и Холокост

DW: Наскільки важлива пам'ять про жертв Голокосту саме в часи російської війни проти України?

Борис Забарко: Тема нацизму, Другої світової війни, Голокосту стала під час нинішньої війни надзвичайно актуальною. Тому що Путін перед тим, як розпочати війну, звинуватив нашу країну в тому, що вона нацистська, що у нас фашизм, що у нас немає демократії, що ми агресивні. Все це від початку до кінця абсолютно брехливі твердження. Тому чесно та правдиво розповідаючи про події Другої світової війни, про Голокост, ми спростовуємо ті брехливі вигадки, які йдуть від Путіна, від Лаврова, від путінської команди.

Чи змінилося значення вшанування пам'яті жертв Голокосту особисто для вас?

Для мене дуже важливо, щоб, розповідаючи про події цієї страшної війни, ми в жодному разі не перекрили тих злочинів, які були до цього. Щоб ми пам'ятали про те, що один народ убивав інший народ. Сьогодні ми бачимо продовження цього. І щоб цього не було, треба повернутися до тих подій, які були 80 років тому. І якби ми добре засвоїли події Голокосту, то, можливо, російським нацистам не вдалося б затьмарити мізки свого населення за допомогою пропагандистів. Я дуже побоююся, щоби ця війна не перекрила події минулого.

Борис ЗабаркоФото: Kateryna Lutska/DW

В Україні можна дедалі частіше зустріти порівняння дій нацистів у Другій світовій війні та Путіна в нинішній війні в Україні. Як ви ставитеся до цих порівнянь?

Будь-які порівняння - дуже складна справа. Треба визнати, що Путін слово "Голокост" не вимовляє, він намагається не торкатися теми "єврейського питання", при цьому звинувачуючи нас, особливо уряд, у тому, що вони приховують те, що у нас є націоналістичні групи, той самий " Азов". Багато можна порівнювати, і всі ці порівняння не на користь Путіна, Лаврова та інших російських діячів.

В тему: Украинская жизнь в условиях немецкой оккупации (1939-1944 гг): запреты, работа, еда, досуг

Ви поїхали з Києва до Німеччини після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Яке враження у вас від того, як німці приймають українських біженців?

Те, що отримують українці тут у Німеччині, викликає почуття вдячності. Люди, які вижили у Голокості, які постраждали від німців, сьогодні отримують від німців велику повагу, увагу та допомогу. Але те, що німці приймають нас тут і скрізь йдуть назустріч, не означає, що ми забуваємо про минуле.

Так само, як і ви, з України, напевно, виїхали й інші свідки чи дослідники Голокосту. Чи є небезпека того, що поки триває ця війна, всі ці люди або виїдуть з країни, або просто помруть, а разом з ними помре й їхня справа?

В Ізраїлі існує наукове дослідження про те, як люди, які пережили Голокост, і як їхні родини ставляться до тодішніх подій. І виходить так, що найбільше пам'ятають і знають ті, хто вижив, і третє покоління - онуки. І я переконався у цьому на прикладі своєї онучки. Коли вона почула першу сирену, вона у свої 17 років буквально божеволіла. Так вона переживала. Так, війна ускладнить роботу.

Водночас, той меморіал, який будується в Києві в Бабиному Яру, в якому я член громадської ради, перейшов повністю на збір інформації про злочини російської армії проти мирного населення. Тобто роблять те зараз, чого ми свого часу не зробили - не збирали спогади, інформацію, щоб звинуватити (винних у злочинах Голокосту - Ред.).

Хто збирав натомість інформацію? Поляки. Щойно розпочалася війна, група польських інтелектуалів поїхала до Парижа і звідти почала збирати інформацію про німецькі злочини. Під час війни, перебуваючи в гетто, група істориків створила комісію та зібрала велику кількість найрізноманітнішої інформації, артефактів, газетних оголошень тощо. Це все закопали у залізних бочках та сховали під землею. П'ять із них знайшли. Це унікальні факти.

У Бабиному Яру в Києві під час нацистської окупації було розстріляно десятки тисяч людейФото: ATOMS & VOID

У своїх виступах ви казали, що українські євреї частково самі винуваті в тому, що не збирали свідчення про Голокост та мовчали. Але ж можна сказати, що з огляду на антисемітизм у СРСР у них не було іншого вибору.

Так, не було. Коли в Бабиному Яру після війни розкопали (масові поховання вбитих нацистами переважно євреїв. - Ред.), люди приходили туди, аби покласти квіти чи каміння за єврейським звичаєм, їх гнали, кидали на 15 діб за ґрати за те, що вони там просто збиралися. Але себе я ось в чому звинувачую: я історик і вступив до аспірантури 1966 року, мені дали тему, але про Голокост ніхто навіть не замислювався писати, і я в тому числі.

У 1993 році я в Австрії був на міжнародній конференції з прав людини, і в цей час до Австрії приїхала група німецьких учених, співавторів першої тритомної енциклопедії Голокосту у світі. Її підготували американські, ізраїльські та німецькі науковці. У ній можна було прочитати про те, що було в Бельгії, Італії, Нідерландах (під час Другої світової війни. - Ред.).

Мене попросили взяти участь у презентації цієї книги як історика з України і того, хто вижив. І я запитав у керівника німецької групи: "А чому так мало про мою країну?". А він каже: "Колего, ви ж нічого не написали". І справді: 1993 року було лише кілька брошур і лише одна стаття.

—

Данило Білик; опубліковано у виданні DW

В тему: 

•  Дослідник Пітер Померанцев: росіяни намагаються показати, що можуть безкарно вбивати, змінювати кордони, вирішувати за українців, ким вони є
• Як Німеччина через свій дисфункціональний любовний зв'язок з Росією стала заручницею найнебезпечнішої диктатури у світі
• Ґвалтують жінок, розстрілюють біженців: Зеленський розповів парламенту Франції про терор росіян
• Дії російської орди в Україні можуть кваліфікуватись як геноцид