Герої нашого часу. Як це - бути українкою під час війни

Версия для печати

Війна занурила життя українських жінок у постійний стрес і тривогу: вони хвилюються, чи повернуться діти живими зі школи, чи не влучить в них ракета, чи не загинуть на фронті чоловіки, брати й батьки, адже кількість загиблих зростає з кожним днем - чи, зрештою, самі вони переживуть війну.

І все ж, попри хвилювання, життя триває - жінки готують дітям їжу (навіть під час відключень електрики), ліплять вареники і в'яжуть шкарпетки військовим, гуляють у парку, роблять манікюр і купують подарунки.

Проєкт BBC "100 жінок" розповідає історії семи українських жінок під час війни.

"Вона була сильною. Такою ми її запам'ятаємо"

Фото, Goodwine. 26-річна Вікторія Ковальчук

Тіло 26-річної Вікторії Ковальчук знайшли серед руїн, в обіймах із коханим чоловіком Богданом і котом. Родина мирно спала у своїй київській квартирі, коли туди прилетів російський дрон. Вони загинули разом. Віка була вагітна.

За десять місяців війни Росія випустила по Україні сотні ракет і безпілотників, вбивши десятки тисяч людей. Об'єктами ударів є житлові будинки, школи, торговельні центри - іноді просто вулиці. Деякі загиблі їхали на роботу, в магазин чи до школи. Інші спокійно спали вдома.

"Вона щиро любила вино і свою роботу сомельє", — написали колеги Вікторії Ковальчук з компанії Goodwine, де вона працювала.

"Ми шалено любили Віку. Вона не боялася складних завдань. Такою сильною ми запам'ятаємо її. Назавжди".

Читайте також: Окупанти на складі GoodWine під Києвом знищили 1,6 мільйона пляшок вина

"Годувати дитину на бігу до бомбосховища"

Фото, Iryna Nemyrovych. Ірина Немирович

Сину 33-річної Ірини Немирович - місяць. Він народився 18 листопада. Через три дні, 21 листопада, по Україні випустили 70 ракет. Київ та інші міста поринули у темряву. Родина зараз не може жити у власній квартирі, бо вона на 13 поверсі, а під час блекауту не працює ліфт.

"Бути мамою немовляти під час війни - це купати дитину, коли є електрика, а не коли потрібно. Це багато постійно прати руками.

Не мати можливості користуватися усіма потрібними електроприладами. Замість зволожувача повітря завішувати батареї мокрими рушниками або ставити біля них банки з водою. Це міняти підгузки, годувати і пересуватися будинком у темряві.

Це годувати дитину на бігу до бомбосховища, не перериваючи процесу.

Це щодня дякувати українським військовим, які нас захищають. Бо попри ці всі жахіття, ти можеш жити у своїй країні, поруч із коханим чоловіком та родиною, і без росіян".

"Досі не можу пробачити собі той чай"

Фото, Natalya Stepanenko. Наталія Степаненко з донькою

8 квітня внаслідок російського ракетного удару по залізничному вокзалу Краматорська Наталія Степаненко та її дочка Яна отримали важкі поранення.

40-річна Наталія хотіла вивезти з міста дітей: 11-річних близнюків Яну та Ярослава. Вони чекали на потяг і збиралася випити з донькою чаю, коли на вокзал прилетіла ракета.

Того дня загинули понад 50 людей, серед них - п'ятеро дітей. Яна втратила обидві ноги, а її мама Наталя залишилась без однієї кінцівки.

"Я намагалася встати, але як? Дивлюся на Яну, а в неї туфлі немає. Я досі не можу пробачити собі той чай", - каже Наталя.

Зараз вони з донькою проходять реабілітацію в США. Вчаться ходити на протезах і мріють про закінчення війни та повернення додому.

Читайте також: Глава МЗС Британії після звірства рашистів в Краматорську: «Ми притягнемо до відповідальності осію і Путіна»

"Я бачила і чула, як його вбили"

Фото, Альона Лапчук. Альона Лапчук

Херсонка Альона Лапчук розповіла, як на її очах катували її чоловіка Віталія. Після захоплення Херсонщини росіяни переслідували людей за проукраїнські погляди. Віталій Лапчук відмовився з ними співпрацювати. З мішками на головах родину Лапчуків відвезли до місцевого відділку поліції, де допитували й били. Жінку та сина відпустили. А Віталія - ні.

За кілька місяців тіло Віталія знайшли в річці зі слідами тортур. Альона не змогла приїхати на похорон чоловіка у тоді ще окупований Херсон. Херсон звільнили, і Альона сподівається притягнути до відповідальності всіх причетних до смерті її чоловіка.

"Я бачила і чула, як його вбили, - каже вона. - Це воєнний злочин. Росія має відповісти за все".

Читайте також: Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи

"Я хочу, щоб росіяни знали, як їхні чоловіки, їхні сини, їхні батьки катують українців"

Фото, Lyudmila Mymrykova. Людмила (праворуч) із донькою Ольгою каже, що не думала, що переживе ту ніч, коли російський солдат увійшов до її будинку

Людмила Мимрикова - тиха 75-річна жінка. До пенсії працювала вчителькою історії в селі Миролюбівка. Ця затишна сільськогосподарська оаза біля Херсона перетворилася на пекло, коли туди увійшли росіяни. Люди не мали їжі, голодували, але ділилися останнім шматком хліба, згадує Людмила.

Однієї ночі російський солдат увірвався в будинок Людмили. Коли вона відчинила двері, він ударив її одразу кулаком по обличчю. Зламав їй ніс і вибив два зуби.

Читайте також: Розповідь 75-літньої вчительки історії з-під Херсона: "У дім прийшов російський солдат і зґвалтував"

"Потім він зняв з мене одяг і зґвалтував", - згадує жінка.

За кілька днів після нападу їй вдалося втекти. Восени Миролюбівку звільнили. Людмила наважилась розповісти про те, що з нею сталося: "Я хочу кричати на весь світ, щоб усе це припинилося, щоб ця кривава війна скоріше припинилася. Я хочу, щоб росіяни знали, як їхні чоловіки, їхні сини, їхні батьки катують українців".

"Коли він повернеться, я розцілую кожну його сиву волосину"

Фото, Olya Taranenko, Оля Тараненко з чоловіком

"Я дуже сумую за домом", - каже Оля Тараненко. Раніше вона жила в Бердянську на березі Азовського моря, де викладала англійську мову і виховувала доньку. А нещодавно вийшла заміж.

Життя Олі, як і життя багатьох українців, змінилося 24 лютого 2022 року. В її місто увійшли російські війська. Оля була змушена залишити домівку. Її чоловік, брат і батько воюють. Оля чекає на них, вчителює і волонтерить. Вона збирає гроші на генератор, автівку, допомогу біженцям.

"Бувають дні, коли я ненавиджу свій телефон. Я чекаю одне-єдине повідомлення, а він мовчить. Хочеться кинути телефон об стіну, я почуваюсь такою безпорадною - ніби це він винен, що з коханим чоловіком немає зв'язку. Коли він повернеться, я розцілую кожну його сиву волосину, розгладжу кожну нову зморшку. А допоки я чекаю. Я чекаю і живу від одного повідомлення до іншого".

"З цієї війни ніхто не повернеться"

Фото, Tata Kepler, Тата Кеплер

"В одному селі 40 цивільних захопили й вивезли в Росію. В іншому діти плачуть при кожній сирені. [У третьому] жінка ховає дитину у дворі власного будинку".

Так Тата Кеплер починає один зі своїх численних дописів у фейсбуку.Тата - волонтерка. Від початку російського вторгнення вона зі своєю командою відвідали близько 100 населених пунктів. Вона одна з перших прибуває в місто чи село, коли його звільняють від росіян. Привозить медикаменти, їжу, корм для тварин.

Читайте також: Завдяки тобі — кампанія подяки військовим та ветеранам

Тата вважає, що мешканці відвойованих сіл потребують психологічної допомоги: вони зламані, залякані й психологічно пригнічені, їхніх родичів викрадали, вбивали й нівечили.

"З цієї війни ніхто не повернеться. Ми назавжди люди, які пережили цю війну", - каже вона.

—

Діана Куришко,  опубліковано у виданні BBC News Україна

В тему:

• Юлія Паєвська "Тайра" про російський полон: "Мені одразу сказали, що жити ти не будеш"
• Хто така солдат Гелена? Історія режисерки, яка пішла на війну захистити Україну й задокументувати правду 
•  Героїчні жінки українського Сходу 
• Не екзотика, але й не норма. Як жінки завойовують своє місце в українській армії