День розплати для росії

Версия для печати

«Щодо Росії, то її можна згадати тільки як окупантку величезної кількості украденої власності, яку їй доведеться повернути в день розплати».  Цей день не за горами. Україна самовіддано й жертовно доводить це всьому світові.

«Ніколи не вірте росіянам, 

бо росіяни не вірять навіть самим соб». 

Отто фон Бісмарк 

Етнічна антисистема 

Проблема взаємин (сумісність/несумісність) між Україною та Росією існувала завжди. Це навіть не географічна проблема. Проблема на ментальному, культурному, світоглядному рівнях. Ми надто різні – росіяни та українці. І на те нема ради. 

«Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог», – написав свого часу Редьярд Кіплінг. Ця думка із знаменитої балади англійського письменника не втратила актуальності донині.

Ми й справді відмінні: росіяни та українці. Бо є представниками різних (несумісних) систем. Ось як характеризує Росію всесвітньо відомий російський історик та етнолог Лев Гумільов: «Росія – самостійний суперетнос, який виник на 500 років пізніше від західно-європейського, у XIV столітті. Ми і західноєвропейці завжди цю відмінність відчували і «своїми» одні одних не визнавали. Якщо ми на 500 років молодші, то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз добитися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки». 

«Будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, прийнявши хрещення, ставав росіянином» (Лев Гумільов). Ось так і творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, появляються антисистеми» (Лев Гумільов). Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети. 

А ще Лев Гумільов ввів поняття етнічної антисистеми, визначивши її як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям – специфічним ставлення до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем. Інакше кажучи, до знищення системи – чи то держави, ландшафту або етносу. Антисистема виробляє для своїх членів спільне світосприйняття. Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднувальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети. Росія – яскравий приклад етнічної антисистеми. 

Коли українська нація в середині ХVII сторіччя переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції (стадія формування козацької держави), на територію України вдерлась етнічна антисистема – Московія. «Безмірно трагічнішою є ситуація, при якій в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община» (Лев Гумільов). 

Підтвердженням цьому є прецікаві висновки/спостереження видатного російського історика Василя Ключевського, який відзначав, що впродовж двохсот років клас російського суспільства, який виховувався впливом Західної Європи, неодноразово переживав дивні кризи: «вдруг закроет свои учебники и, высоко подняв голову, начинает думать, что мы вовсе не отстали, а идем своею дорогою, что Россия сама по себе, а Европа сама по себе, и мы можем обойтись без ее наук и искусств своими доморощенными средствами. Этот прилив патриотизма и тоски по самобытности так могущественно захватывает наше общество, что мы, обыкновенно довольно неразборчивые поклонники Европы, начинаем чувствовать какое- то озлобление против всего европейского и проникаемся безот- четной верой в необъятные силы своего народа». 

А ось що констатують вже наші сучасники – відомі російські соціологи Л. Гудков і Б. Дубін з Центру вивчення громадської думки: «Жители России являются архаичными и примитивными людьми. Рабочие представляют собой пьяниц и воров, которые не хо- тят честно и интенсивно трудиться и постоянно жалуются на низкую заработную плату. У них отсутствует мотивация, они не способны к творчеству... Россияне пассивны и сопротивляются переменам. <...> Культурный уровень россиян крайне низок. Жители России страдают комплексом неполноценности и отличаются пессимизмом. Они не любят и не уважают себя... Мы словно застряли психологически и ментально на пороге совре- менного мира.<...> И на все вызовы, связанные с глобализацией, миграцией и нашествием иноверцев, публика тупо реагирует: бей, выселяй, загоняй в гетто, «пусть знают, кто в доме хозяин!», сползла в зоологический, пещерный расизм. Власть можно поменять. Можно переписать законы. Устройство мозга поменять гораздо сложнее. И последствия деградации в этой области могут – увы – оказаться для России фатальными». 

Про це саме попереджав Ніколай Бердяєв ще 1925 року, розмірковуючи про євразійство як про напрямок насамперед емоційний, а не інтелектуальний. В результаті «такого рода душевная формация может обернуться русским фашизмом». 

Передбачення російського філософа збулося: спершу народився сталінський фашизм, який через століття трансформувався у фашизм путінський. 

Суспільство деформованих цінностей 

Повернувшись додому після тривалих подорожей Європою, Іван Тургенєв у листі до Віссаріона Бєлінського констатував, що в російської людини – «мозгі набєкрєнь». Письменник мав рацію. Сьогодні це особливо помітно. Вкотре переконуємось, що російське суспільство – це суспільство деформованих цінностей, де крадіжка й брехня, алкоголізм й аморальність – невід’ємна частина національної культури і ментальності. Характерною рисою російського мислення, яке різко відрізняється від мислення будь-якого європейського народу, є алогічність. Нинішня російсько-українська війна це лише підтверджує. 

На практиці все виглядає інакше. Сумно і безперспективно. Для Росії. Сьогоднішньої. Бо її проблеми закорінені в минулому. «Російський народ – глибоко нещасний народ, але й глибоко нечистий, грубий і, головне, – брехливий дикун» (Іван Бунін). «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість...» (Максим Горький). «Росія – найнаціоналістичніша країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, пригноблення підвладних національностей, русифікації, країна національного бахвальства...» (Микола Бердяєв). 

Проблеми Московії-Росії закорінені в минулому. «Російський народ – глибоко нещасний народ, але й глибоко нечистий, грубий і, головне, – брехливий дикун» (Іван Бунін). «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість...» (Максим Горький). «Росія – найнаціоналістичніша країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, пригноблення підвладних національностей, русифікації, країна національного бахвальства...» (Микола Бердяєв). 

Знаменитий російський фізіолог Іван Павлов, лавреат Нобелівської премії з фізіології та медицини, звернув увагу на те, що розум російської людини уникає прискіпливо аналізувати реальний світ, натомість віддає перевагу словам: «Взагалі я повинен висловити свій сумний погляд на російську людину. Російська людина має таку слабку мозкову систему, що вона не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують лише слова. Її «умовні» рефлекси координовані не з дійсністю, а зі словами». Інакше кажучи, «сіла єсть – ума нє нада!». 

У Росії логіку почали викладати в гімназіях і вищих навчальних установах лише 1866 року. Тоненький прошарок еліти, здатної логічно мислити, був майже вщент винищений після большевицького заколоту 1917 року. До влади прийшла чернь, не обтяжена законами логіки й здорового глузду. Марксистський філософ А. Вечер-Щербович, приміром, доводив, що «здоровий глузд» – це буржуазне поняття з усіма випливаючими наслідками... 

Маскуючи власну дурість, усупереч логіці й здоровому глуздові, СССР упродовж семи десятиліть демонстрував класичне дологічне мислення – творив уявних ворогів, які виконують накази «опрєдєльонних сіл». Замість того, аби боротися з причинами негараздів, малоосвічені партійно-чекістські функціонери шукали «врєдітєлєй». Сьогодні нащадки совєтських наркомів розповідають про підступи ворогів – українських «фашистів-націоналістів», зловорожого північно-атлантичного Альянсу, підступного Заходу… 

У березні 2022 року відомий російський режисер, актор та сценарист Нікіта Михалков взявся виправдовувати війну РФ проти України. На його думку, Росія врятувала себе від військового вторгнення з боку Заходу, яке начебто готувалося з 1991 року. Бо Захід начебто зазіхає на православну етику та традиційні цінності росіян. А нинішня війна – це «глобальна спроба наступу західної цивілізації на російський мир». Іван Павлов відпочиває…

Наш північно-східний сусід жив і продовжує жити не за міжнародними нормами й законами, а за власними правилами й приписами. Бо «мозгі набєкрєнь». І не лише у сірої злюмпенізованої маси. Приміром, цивілізованому світові регулярно демонструють дологічне мислення сучасні «класики» від скандальної московської дипломатії. Що вже казати про дрібнішу кремлівську політеліту, якщо з логікою та здоровим глуздом далеко не все гаразд у самого Володимира Путіна. Так, 18 березня 2015 року Володимир Путін заявив: «Ми всєгда думалі, что рускіє і украінци – ето адін народ, я так думаю і сейчас». 

До речі, Пьотр Столипін, якого в нинішній Росії дуже шанують, так не думав. Своїм циркуляром від 20 січня 1910 року зарахував народ український до інородців, тобто визнав, що українці не є росіянами. Треба думати, що  Путіну забракло інтелекту прискіпливо «ізучіть матчасть» – історію. Насамперед російську. Вельми непривабливу. 

Україна та Московія – екзистенційно несумісні систем 

Московити, так звані росіяни, не змогли (не схотіли) «увійти в коло цивілізованих народів». Алєксандр Грібоєдов не випадково запитував: «Как европейское поставить в параллель с национальным?» То хто ж вони такі ці росіяни? 

Особливості ментальності росіян у різний час помічали представники різних народів. Це переконливо відображено й зафіксовано в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишилися осторонь й українці, які надзвичайно влучно схарактеризували північно-східного сусіда. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних і впорядкованих Матвієм Номисом: «Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Собака брехне – москаль віри пойме»; «За москалем панство: коло ноги ременями – і все господарство»; «Не великий москаль, та страшний»; «Чортзна-що в лаптях, та й то москаль»; «Москва на злиднях збудована та й злиднями годована»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!»… 

Ці афористичні висловлювання – аж ніяк не вияви ксенофобії, а лише систематизація (своєрідна народна соціологія) величезного масиву прикладів/фактів/наслідків співжиття українців з московитами упродовж сторіч і багаторічних спостережень наших предків за далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі». 

«Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму», – так у 1915 році писав про українців Володимир Вернадський. 

Свого часу видатний російський історик Василь Ключевський звернув увагу на цікаву особливість петровської епохи: реформи були запроваджені під впливом Західної Європи і виконані за сприяння людей тієї ж Європи. За твердженням Ключевського, з XVII століття на російське суспільство (тубільного похо- дження) стала впливати іноземна культура, багата досвідом і знаннями, «хвилюючи російських людей, плутаючи їх поняття і звички, ускладнюючи їхнє життя, надаючи йому посилений нервовий рух». А ще «ускладнюючи російське життя притоком нових понять та інтересів, виробляючи бродіння в умах...». 

Видатний російський історик писав: «Пока заимствовали у Запада технический усовершенствования, промышленные и военные, общество, скрипя сердце, допускало западное влияние. Но когда это влияние стало проникать в понятия и нравы, против него поднялось сильное возбуждение, и около времени воцарения Петра его противники начали торжествовать. Открытая в правление царевны Софьи Славяно-греко-латинская академия поставлена была на страже национальной старины и православия против всяких иноземцев, не только немецких католиков или протестантов, но и против православных греков». 

В. Ключевський помітив, що упродовж двохсот років клас російського суспільства, який виховувався впливом Західної Європи, неодноразово переживав дивні кризи: «вдруг он закроет свои учебники и, высоко подняв голову, начинает думать, что мы вовсе не отстали, а идем своею дорогою, что Россия сама по себе, а Европа сама по себе, и мы можем обойтись без ее наук и искусств своими доморощенными средствами. Этот прилив патриотизма и тоски по самобытности так могущественно захватывает наше общество, что мы, обыкновенно довольно неразборчивые поклонники Европы, начинаем чувствовать какое-то озлобление против всего европейского и проникаемся безотчетной верой в необъятные силы своего народа». 

Історик чудово усвідомлював, що «влияние Запада на нас (на росіян. – О. Р.) совершенно естественно вытекает из его превосходства над нами в науках и искусствах, в житейских удобствах, наконец, в исторической опытности <...> На Западе знают больше нашего и даже для нас могут много сделать лучше, чем мы сами. Таким образом, Запад для нас и школа, и магазин полезных изделий, и своего рода курс исторических уроков». 

 При цьому В. Ключевський зауважує, що коли за часів правління Катерини II військово-технічне навчання було визнане необов’язковим для дворян, то представники цього стану почали керуватися книжковими ідеями західних авторів. Це позначилося на рівні управління державою – він суттєво знизився. Дворянство втратило навики керування державою. Воно (дворянство) спиралося на «убогі політичні і моральні засоби». З батьківщиною його (дворянство) нічого не поєднувало – «на Заході, за кордоном, в ньому бачили переодягненого татарина, а в Росії на нього дивилися як на француза, який випадково народився в Росії». Паралель між дворянином, про якого згадує В. Ключевський, і сучасним постсовєтським олігархом – разюча. Ми ж знаємо, що сучасні постсовєтські скоробагатьки воліють мешкати впереваж на Заході, навчати там своїх чад, а на батьківщині заробляти гроші, які зберігають у банках офшорних зон. У результаті рівень управління державою постійно знижується... 

Сучасному російському суспільству притаманні проблеми, на які свого часу вказував В. Ключевський: «Некоторые следствия западного влияния показвают, что вопрос именно в способе его восприятия, а не в самом его содержании. Это влияние пошло от того, что нам для успешного достижения наших национальных идей понадобилась помощь Западной Европы. <...> Западная культура для нас вовсе не предмет выбора: она навязывается нам с силой физической необходимости». 

Відтак В. Ключевський робить висновок, що російське суспільство часів правління Катерини II втратило бажання думати, перестало розуміти навколишню дійсність, бо нічого спільного з ідеями політичної свободи та рівності, притаманними французам, не мало. 

Тож не дивно, що так звана сучасна російська еліта на чолі з Владіміром Путіним демонструє незнищенність російськоімперсько-совєтського хамства, зарозумілості й безкультур’я. Прикладів усіляких скандалів, зокрема, й міжнародного рівня, за участю російських президентів, міністрів закордонних справ, дипломатів тощо предостатньо. Саме тому сучасні московити постійно демонструють дологічне мислення в культурі, науці, економіці, політиці, дипломатії... 

Бо «навчитись» було в кого. «С Петра І начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий – ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему» (Л. Толстой. Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568).

Не випадково журналіст Володимир Павлів свого часу написав: «На мою думку, українцям взагалі немає сенсу читати книжки про Росію чи росіян. Наше, здобуте власним потом знання, є і без того достатнім, щоб з усіх сил прагнути триматися від Росії якнайдалі. Росія для українців є втіленням антиЄвропи. Тієї Європи, про яку один німецький президент сказав, що вона «має знати не лише ціну, але й цінності». Росія знає собі ціну, але не знає цінностей. В Україні теж із цим є проблеми, але все ж ми не хочемо бути разом із росіянами співвідповідаль- ними за Кавказькі війни, за вбивство Політковської у Москві чи «ліквідацію» Литвиненка в Лондоні, за газовий шантаж Європи чи загравання з Іраном і Китаєм (не кажучи вже про злочини ленінізму-сталінізму). Бо ми віримо в Бога. Знаючи собі ціну, Росія хизується своїми злочинами. <...> Не претендуючи на звання «панської нації», українці добре бачать, чим відрізняється «панськість» західна від східної. У Європі панське – це шляхетне, в Росії панське – це хамське». 

Ця розлога цитата зайвий раз підтверджує факт несумісності двох систем: України – спадкоємниці Київської Русі – та Росії – спадкоємниці ординської Московії. 

Україна: Dies irae 

1884 року знаменитий російський історик Володимир Соловйов сподобився на трагічне для Росії пророцтво: «Національне самоусвідомлення – національне самовдоволення – національне самообожнювання – національне самознищення». 

Соловйов помітив, що в Росії вкрай розмита межа між патріотизмом («національним самоусвідомленням») і націоналізмом («національним самовдоволенням»). І тільки-но російська еліта опиняється на цьому небезпечному «фронтирі», як неминуче опиняється в полоні «національного самообожнювання», за яким вигулькує логічне «національне самознищення». Большевицький заколот 1917-го лише підтвердив цей жорстокий прогноз. Історія зафіксувала, як істерично (ура-патріотично) повелася еліта Російської імперії в серпні 1914 року... 

До такої поведінки її (культурну еліту, інтелігенцію) підштовхувала/спонукала, зокрема, реакційна достоєвщина: «Якщо великий народ не вірує, що в ньому одному істина (саме в ньому і саме виключно), якщо не вірує, що тільки він здатний і покликаний усіх воскресити і спасти своєю істиною, він тієї ж миті перестає бути великим народом і тієї ж миті перетворюється в етнографічний матеріал... Але істина одна, а отже, тільки єдиний з народів може мати Бога істинного... Єдиний народ-богоносець – російський народ». Микола Бердяєв також був переконаний, що «б’є година, коли слов’янська раса на чолі з Росією прикладається до визначальної ролі в житті людства»... 

Путінська Росія, її так звана еліта не просто демонструє перед усім світом расистське месіанство, а й констатує, що «національне самообожнювання» стало її природним душевним станом – станом воістину «бісівським». Засліплені «національним самообожнюванням» московити знову продали себе дияволу – «бісам». Від них цього разу, схоже, відкупитися чи втекти не вдасться. А відтак уже ніколи не вдасться «приєднатися до людства» (Пьотр Чаадаєв)... 

Авраам Лінкольн у своїй першій інавгураційній промові звернув увагу на таке: «Припустимо, ви вступаєте в війну, але ви не можете воювати вічно, і тоді, після того як обидві сторони зазнали численних втрат і жодна з них не досягла успіху, ви припиняєте військові дії, і перед вами знову постає все те ж старе питання: на яких умовах будувати взаємини». 

Сформульоване американським президентом 161 рік тому питання постане перед Україною після її перемоги над путінською Росією – на яких умовах налагоджувати стосунки з підступними московитами. Бо Росія – екзистенційний ворог України. Свого часу Голда Меїр у схожій ситуації висловилася дуже влучно, стисло, чітко: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів». Цю жорстку думку видатного державного діяча сучасності українцям слід взяти до уваги. І скористатися нею.

Будапештський меморандум не захистив Україну від агресії Росії. У січні 2018 року на щорічній прес-конференції глава МЗС РФ Сєргєй Лавров пояснив, як Росія «виконує» Будапештський меморандум: «Я напомню, мы так и не применяли и не угрожали ядерным оружием Украине, поэтому никакого нарушения Будапештского меморандума не произошло». 

Цинізм головного російського дипломата вражає. Адже у статті 2 Меморандуму сказано: «РФ, Британия и США подтверждают свое обязательство воздерживаться от угрозы силой или ее применения против территориальной целостности или политической независимости Украины, и никакое их оружие никогда не будет использоваться против Украины». 

10 березня 2022 року після перемовин у турецькій Анталії з очільником українського МЗС Дмитром Кулебою Сергій Лавров на пресконференції продовжив дикунську риторику московитів: «Ми не нападали на Україну, на інші країни теж не збираємося нападати». Відтак шокуюче цинічно підтвердив, що бомбардування лікарні та пологового будинку в Маріуполі 9 березня, внаслідок чого є багато загиблих та постраждалих вагітних жінок і матерів з немовлятами, було свідомим та цілеспрямованим рішенням армії РФ. Мовляв, пологовий будинок «давно захоплений полком «Азов». Не маючи змоги завдати поразки ЗСУ на полі бою, ворог змінив тактику – почав застосовувати так званий сирійський варіант: оточення і терор міст, завдаючи величезних страждань цивільному населенню, чинячи на нього брутальний психологічний тиск.

Путінський  «дипломат» не усвідомлює, що його чекає доля Ріббентропа. Про його боса навіть не йдеться. Нічтоже сумняшеся, Лавров на догоду своєму кремлівському патронові узявся переконувати, що в Україні триває «російська операція» і все «йде за планом», а про економіку РФ, мовляв, «ми самі подбаємо». Він зазначив, що його держава не хоче мілітаризації України, і навпаки хочуть, щоб Україна була нейтральною: «Ми не хочемо мілітаризації України, не хочемо збереження тенденції до побудови в Україні неонацистської держави... Ми хочемо, щоб Україна була нейтральною, ми готові обговорювати гарантії безпеки України разом із гарантіями безпеки європейських країн та Росії».

Цей потік наскрізь брехливої рашистської свідомості коментуванню не надається. Підказку знаходимо у Фрідріха Енгельса: «Щодо Росії, то її можна згадати тільки як окупантку величезної кількості украденої власності, яку їй доведеться повернути в день розплати». 

Цей день не за горами. Україна самовіддано й жертовно доводить це всьому світові.

 —

Олег К. РОМАНЧУК,  PhD, шеф-редактоор журналу "Універсум", для видання «Аргумент»

В тему:

• Плекання в Україні нової національної еліти - першочергове завдання
•  Про українську стратегію й тактику
• Час ворогів і друзів
•  Олег К. Романчук: Проблеми національної ідентифікації в умовах інформаційної війни
• Путін contra Петлюра, або Кому вигідний «петлюрівський антисемітизм»?
•  Українізації ... України за радянських часів: скільки їх було?
• Навіщо росіянам Крим?