Демонтаж радянських пам'ятників як кілок у грудину російських колоніальних амбіцій

Версия для печати

 «Ну нічого, ми повернемо Одесу! А потім й інші пам'ятники приберемо, і вулиці перейменуємо», – коментує озлоблений читач російського агентства «РИА Новости» новину про знесення пам'ятника Катерині ІІ в Одесі. Його слова є прекрасною ілюстрацією наративу деколонізації, який запустили у Східній Європі.

Деколонізація – це процес денатуралізації наявного колоніального порядку знань. Це процес активних практик (культурних, правових, політичних та економічних), які ведуть до зміни уявлень суспільства про себе і світ, про минуле і сьогодення.

Читайте також: Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело

Українська деколонізація набирає обертів у правовому полі, публічному просторі та особистому виборі людей. Втім, говорити про повномасштабний деколоніальний поворот в Україні ще зарано. Так, важливим аспектом є ідеологічна консолідація правлячих еліт, місцевої влади, інтелігенції, блогосфери, ЗМІ та закордонних дослідників в Україні.

Потенційна деколонізація має все необхідне для того, щоб розпочатися як синхронний суспільний процес. І, хай як це сумно, саме війна й агресивний російський імперіалізм зробили вирішальний внесок у цей процес. Важливим аспектом є закріплення деколонізації у правовому полі, риториці офіційної влади. Однак динамічність та імпульсивність розпочатих процесів ставить деколонізацію в залежність від самої війни та її результатів.

Читайте також: Сміх запорожців. Якою побачив Січ полтавський послушник у середині XVIII століття

Кінець старшого брата

Деколонізація в українському розумінні розглядається як процес усунення колоніальної (російської і радянської) спадщини та її впливу на ідентичність. Інакше кажучи, в умовах визвольної та антиколоніальної війни суспільство ідентифікує наративи деколонізації як частину риторики війни, розуміючи цей процес як побудову сильної національної ідентичності на противагу ворожому наративу про «неіснування» України з боку Кремля.

Досить імпульсивний характер української деколонізації, ймовірно, вплине на її результати, особливо в найбільш «чутливих» регіонах країни, східних і південних. У контексті риторики українського політичного і військового керівництва про повне звільнення країни і повернення до кордонів до 1991 року, культурно-історична ліквідація російсько-радянського елементу в післявоєнній Україні може стати соціально і політично чутливою темою.

Процеси, які розпочалися після 24 лютого 2022 року, мають набагато глибші наслідки не тільки для України, але й для всього пострадянського простору, для всієї системи знань у регіоні. Може виникнути спокуса стверджувати, що пострадянський час добігає кінця, що ця війна змінює ставлення до Росії як до «старшого брата» в пострадянських країнах, що нове покоління більше не хоче застарілих міфів про Велику Вітчизняну війну та казок про Радянський Союз, що світ змінює свій погляд на «велику російську культуру». Використовуючи мову російської пропаганди, можна, однак, саркастично зауважити, що все не так однозначно.

Читайте також: Миф о величии русской культуры 

Раптове усвідомлення російського колоніалізму на Заході є, мабуть, головним відкриттям у світі досліджень регіону. Академічний дискурс про Східну Європу на Заході тривалий час перебував під впливом застарілих колоніальних кліше, вкорінених в уявленнях про цивілізаційну та етнокультурну важливість Росії в регіоні. З минулого року вчорашні апологети країнознавства, які розглядали такі країни, як Білорусь, Грузія чи Україна, в контексті політики «великої» Росії, раптом заговорили про необхідність деколонізації росієзнавства та знань про пострадянський простір.

Лише повномасштабна війна запустила процес мислення в західній науці, в якій такі поняття, як «колоніалізм», «орієнталізм» чи «деколонізація», щодо Росії не сприймаються як черговий теоретичний трюк. Навіть сам термін «повномасштабна війна» є евфемізмом, який описує серйозність ситуації та необхідність змін. Однак сам початок конфлікту 2014 року розглядався в академічних колах як політична, а не процесуальна подія. Інакше кажучи, Крим і війна на Донбасі стали частиною дискурсу про геополітичні потреби Росії, але не ототожнювалися з їхнім колоніальним характером.

І в цьому полягає один із найпроблемніших вимірів потенційної деколонізації не лише України, а й регіону загалом: як глобальне знання має відійти від встановлених Заходом стандартів щодо Росії та теренів, на які вона безпосередньо впливає. Події 2022 року пролили світло на проблему спрощеного сприйняття Східної Європи, зокрема пострадянського простору, у західній академічній спільноті, як у європейських, так і в англомовних академічних колах. Проте характер цих змін є радше реактивним, аніж процедурним. Повного плану, як конструювати знання про країни колоніального впливу Росії, не існує. Не існує також обґрунтування для зміни курсу мислення про російський цивілізаційний імперіалізм.

Читайте також: Як російська мова вкрала майбутнє білоруської літератури

Сила глобального Півдня

Сама собою проблема деколонізації знань про Росію у світових гуманітарних трендах має низький пріоритет. На це є кілька причин. Загальний тренд сучасної гуманітаристики сьогодні спрямований в інше русло. Глобальний Південь – це дослідницький мейнстрім, у якому перебувають сучасні емансипаційні тенденції в гуманітарних і соціальних науках, такі як постколоніалізм, дослідження нерівності, міграції чи расизму.

Парадоксально, але вкрай необхідний постколоніальний/деколоніальний фреймінг пострадянського простору фактично виключений зі світового обігу, наприклад, постколоніальних досліджень. Це пов'язано з тим, що Росія або СРСР довгий час розглядалися як визвольний полюс світу. Експортований з 1950-х років в Африку, Південну Америку, Азію наратив про антиколоніальну позицію СРСР, боротьбу з імперіалізмом і про комуністичний рай на Землі повністю заплутав ліву інтелектуальну та академічну спільноту на Заході і на майбутньому Глобальному Півдні.

Тому в постколоніальному світі, який на той час був пригноблений європейськими імперіями, колонізатор один – Захід. Розмови про деколонізацію України наштовхуються на нерозуміння і заяви про необґрунтованість використання цієї термінології. Західна підтримка України розглядається більше як процес колонізації Східної Європи Сполученими Штатами та Євроунією, ніж як неоколоніальна війна, яку веде Росія.

Читайте також: Чому й досі доводиться доводити, чому культура — доречна, мова – на часі, історія – важлива

Старий радянський антиколоніальний наратив активно використовується режимом Путіна у своїй зовнішній політиці. Зрозуміло, що політика Росії в Африці має насамперед економічний інтерес. Однак продавання тези про стримування Заходу, його ослаблення війною з Україною діють не лише як дипломатична пропаганда, а й знаходять відгук в експертних та інтелектуальних колах, наприклад, африканських та південноамериканських країн.

Примусова деколонізація

У самій Росії після 1991 року постімперська ідентичність стала ностальгією, втратою «великого» минулого, колишньої могутності та процвітання. Зрештою, допутінська Росія була часом маргінального, але масового розвитку концепцій «русского мира», євразійства, націонал-більшовизму. Соціальний, інтелектуальний і політичний розквіт реакціонізму в поєднанні з ностальгією стали постійною рисою ідентичності пострадянської Росії. Але найважливішим моментом стала відсутність об'єднавчої концепції, своєрідного марксизму-ленінізму часів СРСР і самодержавства часів царської Росії.

Пізніше, уже за Путіна, окремі фрагменти крайніх ідеологій стали ідеологічною базою для режиму. Сьогоднішня «об'єднавча» ідея – це суміш імперсько-колоніальних образ а ля «русский мир» з радянською ностальгією, це День єдності (звільнення від польського панування в XVII столітті) і День перемоги 9 травня.

Національна свідомість у Росії фактично припинила своє існування і перетворилася на ностальгічну реакцію в поєднанні з ринково-олігархічним, опортуністичним типом соціально-економічних відносин.

Варто також згадати про альтернативну, так звану ліберальну еліту, яка врешті програла Путіну у 2011 році. До речі, ідеї деімперіалізації ніколи не було в самій Росії, навіть у цих так званих ліберальних елітах. Навіть після лютого 2022 року, коли семантика Росії як колонізатора набула більш очевидного формату, публічний простір Росії (і ліберальний також) не бажає визнавати свою імперську сутність. Риторика «братніх народів» і «спільного минулого, традицій» все ще жива. Лише чіткий голос українського публічного простору змушує російську інтелектуальну еліту почати більш структурно осмислювати проблему, а не лише у форматі «це все Путін і його пропаганда».

Читайте також:  Дорожня карта депушкінізатора. Як українцям законно зносити пам’ятники російським ідолам

Хай як сумно і дивно це звучить, але на всій території Росії немає інтелектуальних, політичних чи людських ресурсів, здатних змінити парадигму і реформувати колоніальну сутність Росії, як це було у випадку з колишніми західними колоніальними імперіями. Природним рішенням є процес зовнішньої деколонізації Росії, який частково розпочався у 2022 році.

Початок кінця

Не існує єдиного алгоритму деколонізації суспільства чи країни. У випадку України та регіону початковий етап деколонізації в геополітичному сенсі означає відхід до альтернативного центру (Заходу). Інакше кажучи, це вестернізація суспільно-політичного та культурного дискурсу, що своєю чергою передбачає тимчасову зворотну підпорядкованість.

Подібні процеси відбувалися в Центральній Європі після 1989 року. На пострадянському просторі країни Балтії мали власні стратегії виходу зі стану залежності, які значною мірою передбачали так звану вестернізацію та десовєтизацію. Так, цей проєкт суперечить наявній теорії, але й український контекст суттєво відрізняється від країн Південної чи Центральної Америки, де зосереджені авторитетні дослідники деколонізації. Тому третього шляху немає, і зараз «втеча» на Захід – це єдиний спосіб сформувати логістику деколонізації в регіоні.

На Заході також існує величезний попит на деколонізаційні знання про Росію та регіон. Реалізація цього процесу вимагає встановлення нових стандартів вивчення регіону, відокремлення його від російського чи радянського контексту. Безперечно, найважливішим інструментом для цього є постколоніальна теорія. Але системного підходу щодо колоніального минулого та сьогодення Росії досі не існує. Однією з головних умов є включення російського колоніалізму у глобальні дослідження. Наразі це чи не найважливіший заклик для академічної спільноти Заходу.

Читайте також: Геть від Росії та її "культури": Український погляд на російську літературу

Теорія сама собою також не дає готового сценарію. Деколоніальна філософія – це динамічний і довготривалий процес, а не готове рішення. Прийняття відповідних законів не означає, що суспільство можна переконати відмовитися від російської спадщини. Кожен випадок унікальний і вимагає консолідації еліт і суспільства. Україна проходить через антиколоніальну боротьбу в супроводі характерного націоналізму і гострої форми відмови від усіх культурних зв’язків із Росією. Білоруське суспільство, з іншого боку, абсолютно не готове до українського формату.

Це означає, що, на відміну від України, Білорусь має зовсім інший політичний і культурний контекст підпорядкування і відходу. Крім того, білоруське суспільство в переважній більшості навіть не усвідомлює факту повзучої колонізації країни. І наразі немає ні ресурсів, ні ознак такого усвідомлення. Країни Балтії борються з проблемою російської частини населення, наприклад, в Естонії чи Латвії, ще з часів розпаду СРСР, і досі цю проблему не вирішено.

2022 рік може стати початком кінця пострадянської епохи не лише для України, але й для Росії. Однак для цього потрібна однозначна перемога України. Серед відправних точок успішної деколонізації у Східній Європі можна виділити кілька важливих моментів.

Перший – повна дерадянізація суспільно-політичного простору та інституцій.

Другий – провінціалізація та привласнення мови і культури, наприклад, кодифікація місцевих норм російської мови.

Третій – відхід від «великої» російської культури і розвиток місцевої «народної» та високої культури. Нарешті, залежно від країни, це систематичний й одночасний розвиток кількох колективних ідентичностей: національної (етнізація), цифрової, гендерної, глобальної, регіональної тощо. Ці заходи є досить радикальними, але не єдиними.

Читайте також: Як Росія привласнює собі українських митців та їх спадщину

Якщо нинішній національний антиколоніальний формат еліт і суспільства в Україні приведе до розриву зі старими матрицями, то майбутня деколонізація має ґрунтуватися на профільованих ідентичностях. Це означає, наприклад, включення російськомовних українців та українок у новий проєкт ідентичності без Росії. Тобто має бути щонайменше відповідна політика і культурна пропозиція.

Ці заходи досить радикальні, але вони необхідні. Вони допоможуть у перспективі не лише Білорусі та Україні, а й самій Росії ініціювати процеси поступової відмови від старої імперсько-радянської матриці, реформувати внутрішні уявлення про лібералізм і федералізм та розібратися з імперсько-колоніальною мізантропією. Це дасть шанс на те, що імперський реакціонізм у Росії не зашкодить її сусідам.

—

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia

В тему:

• Чи потрібен столиці пам'ятник де "красивий кінь і дядька з фуражкою в руці"?
• Пам’ятник Пушкіну знесли у Кременчуці
• Про деколонізацію мови: «Руська православна церква» і всі інші
• Російська література як добриво для росту злочинного суспільства: геноцид, сексуальне насильство і ностальгія за кріпацтвом
• Як харківські культурні діячі переходять на українську мову та віднаходять українську культуру
• У Києві нарешті демонтують пам’ятники Щорсу і Ватутіну
• Не лише Ватутін. Які ще моторошні символи з радянської епохи є Маріїнському парку столиці
• "Велика російська культура" виявилася такою ж недолугою субстанцією, як і "друга армія світу"